Профіль

Lost_paradise

Lost_paradise

Україна, Дніпро

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Lost_paradise

Lost_paradise

Тези по Хайдеггеру: можливість Neue Anfang

  • 11.10.13, 17:46
Die Wuste wachts: weh dem, der Wusten birgt
(Пустеля зростає: горе тому, хто не несе в собі пустелю)

Фрідріх Ніцще

Мартіна Хайдеггера я вже торкався, але є сенс звернутись до нього ще. Те що це найвеличніший філософ ХХ століття - це без питань і розуміння сьогодення, спроба осмислення в ХХІ столітті без Хайдеггера це оффтоп. Треба розуміти таку річ, що якби Хайдеггер був звичайним, талановитим, але не більше філософом, то його б швидко піддали остракізму і замовчували, як це робили скажімо з Ернстом Юнгером, якого сьогодні доводиться знову відкривати. Хайдеггер ж то був в НСДАП, одним з передових філософів Третього Рейху і що найбільше муляє лібералам ніколи не сказав жодного вибачення або не виказав жодного жалю з цього приводу, ніякої спокути, це те що назвали "мовчання Хайдеггера". Така поведінка Мартіна безумовно могла привести до остракізму (певний час так і було), але навіть такі соплі не здатні були змінити факту - питання які поставив Мартін Хайдеггер у філософії не можна було просто "забути", після Хайдеггера бути філософом і не знати Хайдеггера не можливо, можна з ним сперечатись або погоджуватись, але не проходити мимо. Філософи 60-80 осмилювали все про Хайдеггера, Ліотар навіть цілу книгу написав "Хайдеггер і "євреї", де намагався розібрати факт самого "мовчання" Хайдеггера. Інша справа терени колишнього СРСР - в совку філософії не існувало, совок заскнів у марксизмі і там існували лише "академіки інституту філософії". Це є сучасної ношею України - сучасної української філософії не існує як такої, є якісь академіки, котрі продукують банальності, звісно персон рівня Хайдеггера про це і мови бути не може, але навіть рівня якогось Ліотара чи Хабермаса (а це явно не фонтан, Хайдеггер їх би і за філософів би не вважав, сказав про них nichtmenschen) і тих немає. Щодо сучасних українських "філософів" можна сказати слова Авла Геллія: Barbam video, sed philosophum non video.

Складність Хайдеггера ще визначається специфічністю текста Хайдеггера. Існує навіть такий термін як "terminologie Heideggers", це дуже специфічні слова, композиції, це гра слів у німецьких коріннях. Хайдеггера треба читати німецькою, Хайдеггера максимум можна читати французькою, бо французи зробили багато зусиль, щоб перекласти Хайдеггера, а от вже англійською читати Хайдеггера не радив би, мовчу вже про російські та українські переклади. Екстремалам можна спробувати переклад Бібіхіна на російську, але це скоріш Бібіхін про Хайдеггера, ніж Хайдеггер сам про себе. Треба розуміти, що сам Хайдеггер осмислював себе як філософа neue Anfang ("нового початку"), він відрікався від всіх здобутків, від всього комплексу європейської філософії, її базису, її понятійного апарату, він називав стару філософію Abend Philosophie ("філософія вечора") намагаючись їй протиставити Aufgang Philosophie ("філософія свтіанку"). Це складна філософія, яка починається з осмислення Geschichte європейського духу. Вже тут можна побачити складність перекладів Хайдеггера, бо в німецькій мові наше слово "історія" може перекладатися і як Historie, і як Geschichte, але для Хайдеггера є фундаментальна різниця між Historie та Geshichte. Історія для Хайдеггера це якась подієва сітка, розгортання якихось дій, абсолютно випадкових. Історія це наше буденне розуміння історії, як расказів і оповідань з підручників з історії. Ця історія Хайдеггера не цікавить. Хайдеггер каже, що те що vergehen, пройшло в сенсі проходити буквально, не може бути, sein kann nicht vergehen. Це дуже складно для перекладу, тому я розумію чого не має поки що якісних перкладів. Треба пам'ятати таку річ, котру вам скаже будь-який пристойний філолог - прямих перекладів не існує. Саме тому всі порядні філософи і навіть історики філософії використовують специфічні терміни мовою оригінала, лише даючи приблизний переклад, це не тому, що вони хотять показати, що знають як цей термін іншою мовою, а тому що спеціфічні категорії перекладу не підлягають, лише умовному. От як перекласти хайдеггерівське Geschichte? Річ у тім, що слово Geschichte походить від коріння schik, звідки слово schicken - посилати, відправляти. Geschichte - це певне послання, історія-месседж. Хайдеггер уводить таке новостоврене слово як Seyngeschichte, зловити сутність цього слова важко. 
Тут Seyn це старогерманське написання Sein - буття та історія-месседж Geschichte. Про різницю Seyn та Sein ми ще поговоримо. Seyngeschihte - я волію розглядати як послання буття, словами Юнгера це щось на кшталт "розгортання вічності у просторі". Тут в цьому близьке поняття Гегеля на історію як на певне розгортання абсолюнтої ідеї у просторі, гегелівський сенс історії у відкритті ідеї і її самопізнанні. Гегель також свій твір, який в нас перекладають як "Філософія історії" назвав не "Philosophie der Historie", що було б дійсно прямим перекладом на нашу як філософія історії, але у Гегеля "Philosophie der Geschihte". До речі Хайдеггер, який вів полеміку з Гегелем, казав, що Гегель це "філософ ранку, який прокинувся вночі і почав мислити так, як начеб то сьогодні день".  Але за Хайдеггером це час Zwielicht, сутінків, наближення вечора і пітьми у європейській думці. Тому Гегель і не зміг нічого змінити. Тобто Seyngeschichte це зовсім інша історія, це розгортання послання від буття в сенсі Seyn, а не Sein.

Щоб зрозуміти хід думок Хайдеггера, вірніше спобувати це зробити, звернемось до його базового твору "Sein und Zeit". Отже Хайдеггер починає з певного відчуття, що ми втратили щось суттєве, не просто одне з суттєвих, а фундаментальне суттєве. Цей стан європейської філософії можна виразити словами персонажа серіалу Девіда Лінча "Твін Пікс" Лори Палмер: We have everything except everything ("ми маємо все, окрім всього"). В дєбрях думок ми загубили основне питання: що є буття і який його сенс? Для відповіді на питання: як? коли? і чому? Хайдеггер робить фундаментальну роботу з осмислення всієї європейської філософії. Починається звісно з греків. В Греції відбувається те, що Хайдеггер називає "Erhaben Anfang" ("великий початок"). Великий початок починається у філософії досократиків.Важливо зазначити, що філософією думки доскоратиків можна назвати умовно, бо базові для Хайдеггера філософи Геракліт і Парменід не були філософами, вони були жерцями. Це треба тримати в умі. Отже Геракліт і Парменід роблять "великий стрибок" "Erhaben Sprung". Вони висловлюють таку базову для Хайдеггера думку - Das Sein ist nicht das Seiende, Буття не є сущим. Є суще - те що нас оточує, але стрибок доскратиків вгору, підняття над сущим і висновок з цього, що все існуюче, все суще не є буттям. Причому цей "великий трибок" відбувся не шляхом роздумів, а те, що Геракліт називає "божественною блискавкою", озарінням (в Парменіда цю думку йому висловлює Афродіта, що з'являється до нього у ві сні). Це був за Хайдеггером Majestatisch Augenblick ("величний момент") в європейській Seyngeschichte. 

Однак Erhaben Anfang швидко перетворюється у Anfang vom Ende ("початок кінця") і пов'язано це з грецькими філософами в прямому сенсі, що починаються з Сократа. Грецька філософія осмислюючи Буття екстраполює на нього суще, якщо провести операцію, яку ми не можем зробити українською, але якщо німецькою ми побачемо, що суще (das Seiende) утворюється з Буття (das Sein), але філософія робить це навпаки - вона подвоює суще в деякий ідеальний стан, так народжується метафізика (фізис грецькою природа), тобто Буття усвідомлюється як деяке "ідеальне суще", Боги - як ідеальні люди, якісь надприродні сили - як природні, але більш могутні і т.д. Тобто "Буття як не суще" перетворюється у "Буття як сверхсуще". Саме тут Хайдеггер вбачає коріння майбутнього нігілізму сьогодення. Саме тут Хайдеггер розділяє Seyn і Sein, Seyn - це "Das Sein ist nicht das Seiende", а Sein - це "Das Sein ist metaphysischen das Seiende". Важко, так, з іншої сторони дарма ми звикли, що мислити (не як Verstand, тобто "рассудочно" російською, а саме як Гегель розумів Sinen - тобто над побутовими уявленнями, аналітично) це дуже легко, ми ж європейці, а європейці завжди досягали висот своїм мисленням.

Отже з греків Буття стає надсущим, але лише як продовження, подвоєння сущого. Але якщо питання Буття, хоч і як метафізична категорія ще стоїть в Середньовіччі, з Декартом, а далі емпіриками Буття взагалі зникає, лишається лише суще. Треба розуміти, що Рене Декарт знаковий філософ і йому дуже багато уваги приділяє Хайдеггер. Якщо до Декарта Буття, хоч як і метафізична категорія, була "обьєктивною" (хоча самі терміни subjectum та objectum вводить також Декарт, не треба цього забувати), то з Декарта починається життя Буття як сущого, що є лише суб'єктивною уявою суб'єкта. Об'єкт у Декарта є лише тим, що про нього мислить суб'єкт. Cogito ergo sum значить не просто "існування" в сенсі хайдеггерівської Gegenwart, а трохи інше - об'єкт існує лише постільки, поскільки ми про нього мислимо і є лише те, що ми про нього мислимо, а мислити ми можемо лише об'єкт. Об'єкт є лише те, що існує, тобто суще. Етимологія декартівського терміну objectum значить "те, що перед нами", те що ми бачемо, це те що розділяє між нами простір. Саме з цієї пастки Декарта і Роджера Бекона намагався відчайдушно вирватись Гегель, він намагався відмовитись від objectum на користь Sinen, objectum не є об'єктивним в нашому сьогоднішньому розумінні цього слова, а об'єктивним за Гегелем є лише ідея, як те що передує метаріальному objectum. Він перший і останній, за Хайдеггером, спробував вирватись з прямолінійної логіки греків, ще більше спаплюженої Декартом.

Після Декарта йде щабель недофілософів, nichtmenschen усіляких там "просвітників". Треба розуміти, що для Хайдеггера існують Філософи і є "обслуговуючий персонал", ті хто виривається за межі, навіть якщо це згущення мороку і різного штибу підспівайли, обслуговуючий персонал, котрі там щось вякають, переливаючи з пустого в порожнє те, що сказали Великі, навіть якщо ці Великі нігілісти. Безумовно Гекракліт, Парменід, Платон, Аристотель, Декарт (навіть Декарт) - це Філософи, а усіляки там Руссо, Ламетрі, Монтеск'є Дідро, Локки, Міллі, Гоббси, Юми і т.д. це обслуговуючий персонал, nichtmensch'і, що намагаються зробити вигляд що кажуть щось розумне. Тому власне особливо приділяти увагу скажімо якомусь Монтеск'є або Вольтеру це витрачати час, тож скажімо просто - підспівайли підспівували Декарту до Канта, бо на інше були неспроможні. Потім з'являється Кант, котрий радикалізує Декарта, тепер вже існують лише суб'єкти в собі, я про це вже багато говорив, тому йдемо далі. Потім з'являється Гегель, котрий в якомусь дитячому інтузіазмі кричить, що я не хочу цього бардаку, намагається вирватись з лещат європейського нігілізму, але він окрема тема. Ну і закінчується все на Ніцще. Ніцще для Хайдеггера знаковий філософ, добра половина творів Хайдеггера присвячена саме осмисленню месседжа Фрідріха Ніцще. Ніцще - це підсумок європейської філософії. Підсумок Ніцще висловлений цитатою в початку мого тексту: Пустеля зростає... Нігілізм досяг свого апогею. Буття спочатку низведено до банальної цінності сущого, потім взагалі втратило навіть цінність, лишивши банальну цінність людини. Вже немає нічого, навіть банальних цінностей, є лише Mensch, що перетворюється на Untermensch і оця недолюдина стає абсолютною цінністю для всіх інших недолюдей. "Горе тому хто не несе в собі пустелю" - горе вам, якщо ви ще не перетворилися на untermensch. Це безмістовий світ безмістовних людей. Буття втрачено, цінністості втрачено, не лишилося нічого, тотальний нігілізм - підсомовує Ніцще.

Підсумок Хайдеггер бачить у настанні царства Machenshaft у планетарному режимі. Machenshaft це тотальна механізація, зведення існування людей до механічної діяльності, безмістовної побудови машин і різних технічних новинок. Ера Machenshaft, Ера Zugellos Technik ("разнузданої техніки"). Буття втрачено, зміст втрачено, залишились якісь роботи. Настає planetarismus, як Хайдеггер казав задовго до того, як почали казати про глобалізацію. Це царство "idiotos", ідіотів котрі живуть в планетарному світі Machenshaft. В одній з пізніх своїх робіт він писав, щоб ми подивились навколо. Що ми бачемо? Anericanismus idiotos та Soviet Machenshaft Reich. Сьогодні вже існує конверговане Machenshaft Planetarismus Americanismus Idiotos. Ідіоти, що живуть у механізованому "єдиному світі" без жодної цілі. Лібералізм та Комунізм, ці два монстра знигілізували все, а потім в своєму протиприродньому сексуальному акті з'єдналися, щоб лишити лише бездумне і бездушне american lifestyle.

Хайдеггера можна поділити на раннього Хайдеггера і пізнього Хайдеггера, Хайдеггера оптиміста та Хайдеггера песиміста. В ранній період, часи з 20-х по 45-й він каже про можливість "Neue Anfang", нового початку європейської думки. Він каже, що треба повернутись до ранньої думки, до усвідомлення, що Das Sein ist nicht das Seinde, треба повернути Буття, переосмслити його, треба "очистити" філософію від метафізики. В своїй книзі "Euinfuhrung in die Metaphysik" Хайдеггер задається питанням, чому людина до цього скотилася, чому вона все нігілізує та руйнує? Хайдеггер каже філософи на це відповісти не змогли, але поети можуть. Він звертається до Софокла і його поеми "Цар Едіп", де Софокл висловлює саме таку думку - людина ворог всьому навколо, людина все знищує, людина несе нігілізм. Чому питає Хайдеггер? Тому що, відповідає він, людина почуває нестачу, завжде є щось інше за суще, вона в ньому не почуває себе вдома, звідси ці стрибки у гору, тяга до дому. Дім людини насправді в Бутті, а не в сущому, тому, висловлює Хайдеггер, людина так паскудно себе веде у сущому. Вона створює царство Machenshaft, як якийсь замінник Буття, як втечу від самої себе, замість того, щоб усвідомити себе і своє Буття. Вічна втеча у ніщо. Це геніальне визначення Хайдеггера, це просто погляд що просвічує суть. І саме тому Хайдеггер пропонує Neue Anfang, саме в цьому була його суть підтримки Третього Рейху, він сподівався, що Рейх знищить бездушне царство Machenshaft на Сході і знесе Americanismus Liberalismus на Заході, щоб побудувати Neue Anfang, Нову Європу, осмисленну, Європу нового духу, що знищить нігілізм і наступить світанок думки, Der Abend endete und der Morgen kommt.

Вже після 45 року звісно в творах Хайдеггера мова про Neue Anfang не йде, начинається песимістичний етап Хайдеггера. Останнє інтерв'ю Хайдеггер дав у 1967 році журналу "Der Spiegel" і просив опублікувати через 10 років після його смерті і ввжати це його заповітом. В назві цього інтерв'ю сказана вся сутність думки Хайдеггера: Nur noch ein Gott kann uns retten - Тільки Бог може нас врятувати. На запитання журналіста Рудольфа Аугштейна (на диво кмітливого журналіста, це дуже рідко буває), що може зробити людина і філософія взагалі в такому "нігілістичному середовищі" Хайдеггер відповідає:

- Тільки Бог нас може врятувати. Нам лишається єдина можливість: в мисленні, в поезії підготувати готовність до явлення Бога або ж до його відсутності і нашої загибелі; до того щоб перед лицем відсутнього Бога ми загинули.

На запитання Аугштейна чи можна "викликати "Бога, Хайдеггер відповідає, що ми можемо лише "прислухатись" і пробудити в нас готовність очікування. Філософія померла, констатує Хайдеггер. Ми можемо лише тримати себе відкритими до прихода Бога, не більше. Фактично Хайдеггер каже, що передбачена Ніцще пустеля окутала все навколо і вже нічого не зробиш, окрім хіба що піде дощ з неба.

В своєму "заповіті" Хайдеггер не веде вже мову про новий початок, а передбачає кінець.

З іншої сторони вимогу про Neue Anfang треба тримати в голові, песимізм Хайдеггера це його внутрішнє переживання, це особисто крах його надій. Все ж думаю перспектива "нового початку" лишається відкритою, хоча це передбачає такий колосальний і масштабний переворот світу, що тут важко не впасти в пізній песимізм Хайдеггера. Реальної можливості не видно, людей, в сенсі омріяних Ніцще Ubermensch також не видно, зростають тільки лави Untermensch, котрі як грязний потік заполоняє і змиває все на своєму шляху, що було великого і цінного до цього. Людо-свині заполонили собою все, таке враження. Але надія не має померти, нам тільки треба, як каже Хайдеггер у своєму інтерв'ю "wir wermogen hochstens die Bereischaft der Erwartung zu wecken" ми можемо лише проявити максимальну готовність очікування.


Lost_paradise

Lost_paradise

Нація як Signum spiritus

  • 04.10.13, 15:05
Цікаве птиання, яке вже давно ніхто не ставить - що є нація? Коли мова заходить про це, то всі (хто взагалі визнає це поняття, в конформістських інтелектуальних колах, особливо на Заході, нація - це mauavais ton) то всі виходять з деякого апріорі в цьому питанні. Хотя структурно в цьому питанні ми залишаємось в рамках розуміння нації, як її визначили просвітники - французьке etat-nation. Дені Дідро в своїй "Енциклопедії" визначав націю, як "значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом". Ця формула лягла в основу сучасного політологічного окреслення "політичної нації". Тобто "політична нація" це ті хто живуть в данній державі, скажімо як би це абсурдно не звучало, але в цьому контексті існують химерні нації - такі як скажімо американці, бельгійці і т.д. Тут явно видно, що нація це не поняття "знизу", а поняття "зверху", тобто від уряду, якихось державних кордонів або безликого "історичного прогресу", але не в сенсі гегелівської філософії історії, а в сенсі безсенсового руху матерії у часі. По-суті явище випадкове. "Ну так склалося історично" і під "історично" тут розуміється певне накопичення абсолютно випадкових подій.

Це виходить прямо з ідеології лібералізму, для якого нація не може мислитись інакше, ніж в розумінні Дідро про "значну кількість людей", це в суті повне заперечення гегелівського закону діалектики, що кількість переходить в якість, але у просвітників і лібералів кількість завжди лишається кількістю, масою, накопиченням індивідів. Культура тут, як базис нації, також має певний ліберальний відтінок. Славой Жижек в книзі "Про насилля" пише про "ліберальне" розуміння культури:

"В рамках либерализма культура продолжает жить, только будучи приватизированной — как образ жизни, набор верований и практик, — переставая быть общезначимой сетью норм и правил. Она в буквальном смысле обретает иную сущность: те же самые наборы верований и практик из силы, скрепляющей коллектив, превращаются в выражение персональных, частных идиосинкразии. Раз культура как таковая — источник варварства и нетерпимости, отсюда с необходимостью следует, что преодолеть нетерпимость и насилие можно только в том случае, если стержень существования субъекта, его универсальная сущность будут от культуры освобождены: субъект по своей сути должен стать непричастным к культуре, kulturlos. Философский базис этой идеологии универсального либерального субъекта — картезианский субъект, особенно в кантианской версии. Предполагается, что субъект этот способен шагнуть прочь от личных культурных/социальных корней, утвердить свою полную независимость и универсальность: основополагающий опыт декартовой позиции универсального сомнения — это опыт «мультикультурный», убеждающий, что личная традиция любого из нас ничем не лучше того, что со стороны кажется нам «эксцентрическими» традициями других..."

Як бачемо лібералізм відчужує, лібералізм не має "якісного" визначення нації. Він радикально реалізує ідею Канта про Ding an Sich, про що ми говорили, те що викликало протест Гегеля. Звідси, саме з Канта, до речі, і є вхід в постмодерн - адже "річ в собі" завжди матиме тільки суб'єктивну сторону, а звідси поняття "істини", нації, ідеї - не може мати жодної об'єктивності. Як кажуть постмодерністи - існує тільки "абсолютнй плюралізм ідей і поглядів". Поняття "істини" сьогодні вже винесено за дужки. Нація в розумінні лібералізму - цк скупчення "речей в собі", що не мають ніякого об'єктивного соціального зв'язку між собою, лише суб'єктивний. У вигляді скажімо вигоди. Тут яскрава ідея "суспільного договору" - як угоди купи торгашів створити державу для власної вигоди і тут вже відбувається відчуження людини і держави.

Тут треба звернутись до розуміння Карла Юнга. Суспільні відносини - це насамперед відносини символічні, нація - це символ. Не треба розуміти "символ" як щось абстрактне і недійсне. Навпаки - символ зачасту являє собою дійсність більш реальну за сприймаєму нами реальність. Символ за Юнгом - це спосіб передачи, спосіб показу колективного несвідомого. Це як в критиці Гегелем Канта. Критикуючи в своїй "Наука логіка" "чистий емпіризм", Гегель погоджується з Кантом, що емпірично пізнати "річ в собі" неможливо, тобто повне пізнання за допомогою Verstand неможливо. Цікаво, що на українську мову слово Verstand перекласти не можливо, російською це буде "рассудок". В українській мові немає розділення на "рассудок" і "разум" - в нас одне - розум. Це цікаво, бо ми не робимо протиріччя між Verstand та Vernunft (розум), ми минаємо найнижчу ступінь пізнання за Гегелем, а одразу пізнаємо розумом. І от Гегель погоджуючись, що Verstand не пізнає "річ в собі" об'єктивно, але він каже, що річ якби "показує себе", просвічує сама в собі і пізнаючи її "світло", ми можемо пізнати її саму. Юнг на цю тему робить аналогію, уявляючи колективне несвідоме як кристал, який неможливо пізнати емпірично, але досліджуючи його відблиски, ми можемо казати про нього. Оцей відблиск "кристалу" колективного несвідомого і є символ. Це як в аналогії Платона про печеру - ми на бачемо об'єктивність як таку, але ми бачемо тіні на стіні печери.

Тут добре ілюструє цю позицію радикальний розврив Фрейда і Юнга щодо розуміння соціального і релігії. Фрейд виводить всі соціальни інститути, закони і релігію зі своєї славнозвісної історії про батька. Нагадаю, Фрейд вважав, що десь і колись сини вбили свого батька, бо не могли терпіти його патріархальної влади, вбили і з'їли, але потім їх замучила совість і вони ввели перші табу - безмежна влада батька, заборону на інцест, заборону на канібалізм і певні ритуали "спокути". Юнг був не згоден з цим. Дійсно історія вражаюча, нагадує історію просвітників про "суспільний договір" - десь, хтось і колись, жодного доказу, сама абстракція. Юнг виходить з іншого. Юнг досліджував малих дітей, його цікавило два явища - по-перше відсутність Его у малих дітей (дитина каже не Я, а Катя, Маша, Вася і т.д.), а по-друге те, що ми ніколи не пам'ятаємо нашого раннього дитинства. Юнг доходить висновку, що до певного етапу, коли ще не народжується Его, дитина живе у єднанні з цілим, розчиненні в природі і колективному несвідомому. І ось з народженням Его і соціалізацією цей зв'язок єдності рветься. Це завдає психологічної травми, тому людина інстинктивно тяжіє до повернення в свій "природній стан", у "втрачений рай". І для цього і створюються ритуали і соціальні символічні відносини, обряди ініціації, посвячення і т.д. Не треба забувати, що етимологічно термін "релігія" походить від латинського слова "religare", що значить возз'єднувати. Це спроба возз'єднати втрачений зв'язок. Звідси, якщо Фрейд усю традицію зводить до "колективного невроза", то у Юнга традиція - це важливий чинник людського існування, що якраз навпаки долає невроз, пов'язанний з відчуженням людини від цілого.

Цей символізм і віра як така насправді нікуди не зникають. Зараз модно казати про "цинічних" і "невіруючих", але я думаю тут правду казав Гілберт Честертон: "Той факт, що люди більше не вірять в Бога, не значить, що вони в ніщо не вірять. Це значить, що вони вірять у що попало". Зараз не "суспільство невіруючих", а "суспільство віруючих у все що попало". Ми кичимось своєю раціональністю, хоча вона розуміється сьогодні найбільш примітивним рівнем, як показував Гегель, це рівень Verstand, рівень чистої бінарності "да/ні", але в той же час ми віремо у дійсно, що попало - віримо, що "парламентські вибори щось вирішать", віримо дебільним обіцянкам політиків, віримо рекламі або "думкам експертів". Яскравий приклад тут - "теорія суспільного договору". Це настільки абсурдно і неправдиво, але всі "цивілізовані" країни живуть так, наче це правда - десь, колись, хтось уклав договір з державою. Я вже мовчу про езодебілізм і рептилоїдів. Річард Фейнман, видатний науковець, коли читав свої славнозвісні лекції по квантовій механіці, почав їх словами: "Не намагайтесь ззрозуміти, що я зараз буду казати. Я й сам не розумію". Це не значить, що Фейнман давав якийсь новий символ віри чи те, що він казав неправду. Це значить лише, що на рівні Verstand не можна зрозуміти, як наприклад частка може бути одночасно і власне часткою, і хвилею і так далі. Це дуже добре описав Пол Фейерабенд в книзі "Проти методу" та Томас Кун у книзі "Структура наукових революцій" . Вони показують, що навіть найбільш наукове і раціональне твердження завжди тримається на певному "усному консенсусі" наукових еліт, колективним ритуалом.

Отже нація це символ, символ колективного несвідомого за Юнгом або символ духу у Гегеля. Нація це те, що можна назвати поєднавши Юнга і Гегеля - реалізація національного духу, це якби відблиск колективного несвідомого, котре поєднує всю націю соціальними зв'язком спільності духу. Саме з цієї точки зору лібералізм не прийнятний, бо він руйнує національний символ відчуженням і знищенням цих зв'язків лишаюч своїх "абстрактних індивідів", "приватизовану культуру" і т.д. Відносини до буржуазних революцій були відносинами символічними, "прозорими" як казав Маркс. Потім символізм замінився товарним фетишизмом. Жан Бодрійяр перевернув погляд в цьому плані. Якщо всі вважають, що раніше панував певний примітивний фетишизм у вигляді поклоніння речам, то Бодрійяр (і деякою мірою Маркс) показали, що до примітивного фетиша нас призвели буржуазні революції - до фетишизма товару, то обоження грошей, в той час як раніше за Марселем Моссом, Клодом Леві-Строссом та Жаном Бодрійяром суспільний устрій характеризувався "символічним обміном". Не прогресували, а лише опустилися до фетишу, змінистивши чисті символи до примітивного поклоніння товарам. Але нація це не "скупчення індивідів", а держава не якийсь механізм, що опосередкований якимось договором. Нація - це символ національного духу, а держава це реалізація національної ідеї. Це те що в Середньовіччі називали "communitatis spiritum" - община духу. Як казав Іоганн Готліб Фіхте "всі індивіди заключені у Єдиній великій Єдності чистого Духу".

Лібералізму місце вже давно на смітнику. Він відчужує і він безсенсовий, це релігія грошей, егоїзму і користі. В той же смітник мають бути відправлені здобутки буржуазних революцій і філософії просвітництва (французького і англо-саксонського звичайно, німецька просвітницька філософія - це бунт проти самої сутності ідей просвітництва). Це пафос просвітництва і буржуазії про "прогрес" привів насправді лише до одного - фетишизму примітивного дикунства, танку навколо золотого тільця і правління сірих посередностей, всесвітній бал примітивної мілкобуржуазної свідомості і боягузливого міщанства. Нам потрібне нове розуміння і самоусвідомлення нації - нації як signum spiritus, тобто символа духу.


Lost_paradise

Lost_paradise

La Transparence du Mal vs Die Klarheit des Geistes

  • 02.10.13, 12:47
"Для лакеїв не існує героїв"

"Тільки ризиком реалізується свобода"

"Дух - це безкінечна ідея" 

Георг Гегель

Жан Бодрійяр одну зі своїх останніх робіт назвав "Прозорість зла" (фр. La Transparence du Mal), це одна з найпесимістичніших робіт, бо власне там він дає висновок всього теперішнього. Сучасний світ він називає "світ після масштабної оргії". Дійсно є щось схоже, світ з колись структурованого, принаймні в модерні, оптимістичного перетворюється дійсно на якусь залу для оргій пізньої Римської імперії, де валяються голі тіла, з яких вийшов вже і дух, оптимізм модерну - ідея egaliberte, термін Жижека, як деякий симбіоз свободо-рівності, боротьби за майбутнє з теперішнім, цей оптимізм випаровується лишаючи пригнічену меланхолію, лишаючи тотальну прозорість, але прозорість чого? Це прозорість зла.

Як вірно помічав Ален Бадью сучасний дискурс не стоїть в "архаїчному" протиставленні добра і зла, а навпаки між "більшим злом" і "меншим злом". Ми опинились в світі, про який казав Аятолла Хомейні, коли казав про сучасний світ, як світ де борються між собою "великий шайтан" з "малим шайтаном", маючи на увазі тоді ще США та СРСР. Основний посил лібералів, якій дуже прозоро і ясно висловив фон Хаєк в тій інверсії, яка на його думку відбувається, коли борешься за добро, то воно завжди обертається злом. Звідси висновок фон Хаєка фактично в тому, що боротись треба за менше зло, лишивши добро осторонь. Але в цій логіці фон Хаєк заганяє себе в кут, бо згідно ж з його інверсією, то варто боротись за зло, щоб стало добро. Це парадокс на перший погляд. Але питання тут в іншому, яке треба задати: а що ми розуміємо під добром і злом? Оце питання, яке сучасні "мислителі" не люблять собі задавати, бо якщо окреслити ці категорії в їх структурному розумінні, то навести формулу чи доказ добра не вийде, ми попадемо в парадокс Гьоделя: засобами системи - системи не довести, а отже система тримається на апріорних категоріях. Це розумів ще Кант, але Кант, який один з небагатьох підійшов до цієї теми критчно, дуже блискуче з неї викрутився, вважаючи ці апріорії "трансцедентними" і звідси вивівши свій ідеальний доказ Бога. Тут до речі цікава різниця, глобальна і масштабна між англо-саксонською філософією і німецькою. Притому, що сам Кант був лібералом, але наскільки він різнився з лібералами з-за Ла Маншу. Ієремія Бентам також викрутився з цього питання, але як? Якщо для Канта добро трансцеденте етичне поняття, то для Бентама все значно простіше - що корисно, те і добре. Інше питання, що те ж розуміння користі у Бентама можна піддати деконструкції і привести знову до парадокса Гьоделя, а Канта так просто не проведеш. Ну але Кант це Кант, а Бентам це Бентам - англо-саксонське примітивне торгашество.

Але залишитись в кантівському розумінні добра ми не можемо, бо "трансцедентне" нам не дає реального окреслення для реальної ситуації, а імператив Канта "робити іншим, те що хочеш для себе" вже взагалі спустить нас до рівня Бентама, або максимум звичайного пустого моралізаторства. Я думаю тут гарна ідея Алена Бадью про "суб'єктивацію зла", коли зло розуміється як те, що веде до виродження і ослаблення самого суб'єкта, а з ним і до виродження певної символічної системи, частиною якої є суб'єкт. Бадью, будучи більш заручником матеріалізму, не пішов далі, а б пішов тут стежкою Гегеля і сказав простіше, фактично словами самого Гегеля з "Феноменології духа" - зло це те, що ослаблює і знищує наш дух, а з ним і дух символічної системи, до якої ми належимо - спільноти, товариства, нації, держави, сім'ї і т.д. І вдумайтесь яке це дає нам інше розуміння добра, самої його категорії, яке виходить за рамки пустопорожньої політичної балачки або банального моралізаторства. Добро тут не "добро не робити", а навпаки "добро робити", "добро боротись", "добро з кулаками", бо воно насамперед має протиставити себе виродженню зла.

І в цьому контексті ліберальна ідея попадає в парадокс. З точки зори кістного банального моралізаторства та "спекулятивної логіки" (як Гегель називав раціональну формальну логіку), ліберали праві коли кажуть, що стремління до великого, ідейність, велика мета ведуть до руйнування "маленького затишного міщанського середовища", ми ж то бачили не одну картину Наполеона, цього "абсолютного духа на коні", як виразився Гегель, що оглядає свій замисел великої нової імперії і побудови нового світу, звідси й ідея "меншого зла", "менш гіршої з усіх зол", а звідси до подолання всіх протиріч "соціальною еволюцією", "контрактом", фактично "угодовством", протиставляючи "великим ідеям", absolute idee суспільство мінімального ризику, комфорту і соціальної толерантності. В цьому питанні Кант своєю ідеєю Zum ewigen Frieden (вічного миру) зійшовся в помислах з Бентамом, що якась "спільна федерація народів світу" подолає протиріччя і наступитт фактично "кінець історії". Але тут Кант попадає в чисту пастку, що виставив фактично сам собі. З однієї сторони він закликає на принципі "розуму" покінчити з усіма протиріччями, але ж з іншого він сам критикує саму ідею "чистого розуму", який міг би бути базою цього зняття протиріч. Все має свою ціну, як відомо. Треба вбити дух. Коли Ніцще каже, що все підкорене Der wille zur Macht (воля до влади) я думаю його треба перефразувати. Вірніше не так, відомо, що його книга "Воля до влади" була складена і названа його сестрою Елізабет, відверто кажучи не грандіозних розумових здібностей особою, я думаю Ніцще ніколи не мав на увазі "жагу до влади", як це часто примітивно розуміють. Знаючи контекст Ніцще він радше казав про Der wille zur Gewaltigkeit, волю до величі, не в сучасному сенсі "попсової знаменитості", німецьке слово Gewaltigkeit значить одночасно і велич, і могутність, і грандіознсть. Це те почуття, яке змушує нас "шукати Америку та Індію" в боротьбі зі стихією, це те що змушувало нас ще донедавна підкорювати космос і творити революції заради блага всіх. Це те почуття, що прокидається в нас при вигляді величі пірамід чи колізея. Це дух в його гегелівському сенсі, як воля до реалзації ідеї. 

І тут Гегель у "Феноменології духу" висуває ідею, від якої бідолашний Карл Поппер пускає соплі і слюні. Завдання держави не забезпечувати комфорт, а забезпечувати потрібний рівень тонусу нації, щоб вона не втрачала свій дух. Тобто тут і висувається діалектичне протиріччя - держава Гегеля спроба створити 100% духу, ліберальна держава -  спроба створити 100% безпеки і комфорту. Але одне з двох, тому дух має бути знищенний в ліберальний концепції.  І тут стає зрозуміло, чому лібералізм зло - не тому, що він зло апріорі, а тому, що він знищує національний дух на догоду "комфортному суспільству споживання". Саме тут і виникає суспільство прозорого зла, світу після оргії - це всесвітня меланхолія, бо оптимізм модерну до цього був занадто сильним почуттям. В Постмодерні всі почуття мають бути рафінованими і всі мають стати посередніми і ніякими. Але сама ідея 100% безпеки і комфорту має протиріччя сама в собі, як і кожна річ якщо вірити Гегелю. Воно чітко виражено у Френсіса Фукуями у книзі "Державне будівництво: уряд і світовий порядок у 21 столітті" (State-building: Governance and World Order in the Twenty-First century). Апологет ліберальної демократії доходить до висновку, що сучасності потрібна "сильна держава" в сенсі ліберального авторитаризму. Тотальна безпека вимагає тотального контролю. А оскільки держава не плекає національного і особистого духу (ліберали на таку пропозицію вам одразу ж відео з Берліна та Рима 30-х почнуть крутити), то виникає необхідність створення тотальної машини, незалежної від волі людей, але такої, що забезпечить комфорт. Все має стати авторитарно прозорим - чіпи слідкування, повселюдні камери стеження, бюрократичний апарат регламентації і т.д. Тобто ми повертаємось в старий добрий тоталітаризм, від якого волали ліберали в ХХ ст., але це тоталітаризм нового штибу - це не культ особистості, а культ бюрократичної машини і тотальної уніфікації індивідів. 

Тут Фукуяма, який на початку своєї творчості ще намагався перевести Гегеля на ліберальні рельси, повінстю від нього відмовляється. Гегель аналізуючи демократичну республіку у Франції був категоричним противником як демократії, так і республіканства. На його думку сама ідея etat-nation у Франції значила бюрократичну механізацію і унітаризацію самих індивідів, він протиставляє їй ідею Германської імперії, побудованої на німецькому праві і " станову монархічну демократію знизу". Саме в такому парадоксальному контексті Гегель і мав на увазі термін "правова держава", який в нього вкрали ліберали. Але Гегель не був класичним демократом, він був радше класичним легітимістом і росходився у думці суверенітету з лібералами, Гегель писав, що право нації не складає суму прав громадян країни, а лише довління національного права над кожним індивідом. Це явно не "концепція прав людини". А у Франції він бачив лише розростання бюрократичного механізма, котрий і довліє над нацією замість права. І от Фукуяма, котрий, невдало на мою думку, ще у "Кінці історії" намагався підлаштувати ідеї Гегеля під своє розуміння, в "Державному будівництві" від них відмовляється і переходить до ненависного Гегелю "французького варіанта" бюрократичного монстра. Тут і замикається діалектичне ліберальне коло. Фукуяма нам каже, що щоб зберегти лібералізм нам потрібен авторитаризм, котрий тільке і здатен забезпечити 100% комфорту і безпеки.

Але чому ж навіть нарощюючи бюрократію та репресивний аппарат ліберальна держава не зданта забезпечити безпеку і комфорт? Бо навіть в цій логіці Фукуями вже приховане протиріччя. Це нормально, ми ж дивимся з точки зору Гегеля, а тут кожна категорія містить саме в собі протиріччя. Треба звикати. Звернемось до Юнга. З чого складається психіка людини за Юнгом? Зверху Супер-Его - культурна надбудова, потім Его, потім іде аніма/анімус (чоловіча/жіноча душа) та її тінь, ну а знизу монстр всіх психозів - колективне несвідоме. І ось коли колективне несвідоме вступає в конфлікт з Супер-Его, Его відсіює все зайве в область тіні (Schatten). Тобто з цієї логіки чим більше ми вибудовуємо прозорість - тим більше згущаємо темряву (у Юнга прямо як в Гегеля). Саме тут в тіні зберігається те, що ще Фрейд називав як "невдоволення культурою". Тут треба зазначити, що ці тези Фрейда треба читати виключно в інтерпретації Юнга. Невдоволення конкретно культурою в її шпенглерівському сенсі немає, бо культура і є колективним несвідомим. А ось цивілізація в її шпенглерівському сенсі, тобто не збудована на базі національної Традиції будова - так.Тому Юнг би сказав "невдоволення супер-его", а не культурою. В цьому базовому протиріччі між цивілізацією і тіню Фрейд був правий, але як завжди замість подивитись в глибину, він заглянув лише собі в штани. Але що саме являє собою ця "тінь" в світлі сучасності, позбавленого духу суспільств споживачів?

Для відповіді на це питання згадаємо Ніцще. Ніцще писав, що якщо в людини немає "волі до влади" (а читати треба духу в гегелівському розумінні), тоді людиною рухає її повна протилежність - ресентимент (від фр. Ressintement - "озлобленність"). Ресентимент за Ніцще люмпен-філософія "безсильної заздрості і злоби", фактично повстання жлобів, що породжується відчуттям власної неповноцінності. Споживачі, позбавлені суспільним дискурсом духу, перетворюються в вічно ворчащий ресентиментий потік, котрий сам породжує свої власні "цінності" і "мораль", а потім ввзагалі може вибухнути. Яскравим прикладом такого вибуху рессинтемента були повстання мігрантів у Парижі в 2006 році. Фактично озлоблені мігранти не висували ніяких вимог чи лозунгів, вони просто озлоблено і ненависно знищували свої власні ж квартали. Коли місцеві мусульманські фундаменталісти спробували увести релігійний дискурс у це безсенсове повстання, "повстанці" спалили мечеть. Коли приїхала збуджена делегація ліваків і спробувала надати повстанню "класовий аспект", мігранти погнали звідти і ліву інтелегенцію. Це був бунт "бессмысленный и беспощадный". Те саме і в Швеції нещодавно. Але не тільки мігрантів можна взяти до прикладу. Яскравим прикладом ресентименту є також і ледь не кожномісячні безсенсові масові розстріли в США - америкоси стріляють один одного просто так, не маючи ні сенсу, ні мети - просто масові вбивства. Те саме в Греції. Чого такий масштабний рух ніяк не сконцентрується і не скине ненависний грекам уряд? Тому що лівацько-анархічні повстання настільки ж ресентименті, безцільні, що просто перетворюються в масову драку і хаотичне руйнування. Інша справа коли за бунтом стоїть ідея. Але коли ідея - це небезпечно, що розуміє навіть грецький уряд, тому і репресує правих.

Це все дуже добре описав в своєму романі "Двійник" Федір Достоєвський. В романі головний герой мілкий чиновник Голядкін, мілка і слабка людина, котра явно страждає комплексом неповноцінності. І ось раптом у Голядкіна з'являється його двійник, але якщо сам Голядкін добра і простодушна людина, то його двійник мілкий інтриган, брехунець і загалом дуже слизька людина. В цьому сенсі двійник Голядкіна і є його тінню в юнгівському розумінні.

Отже ліберальна держава на одному кінці має ідею 100% комфорту і безпеки, що досягається авторитарним бюрократичним апаратом і створенням безсенсової істоти споживача, а на іншому - "суспільство напруги" з невротиком, котрий іноді перетворюється на рессентиментного психотика. Це нагадує нещодавний толерастний фільм "Дитя людське", вигрести всю політкоректність звідти і ми побачимо цікаву картинку - Лондон майбутнього, де з одного боку тотальний контроль і поліцейська держава, а з іншого бруд, трущоби, гетто, теракти і масові психози. Звісно ще не в такій стадії, як у фільмові, але десь туди йде.

З іншого боку Гегель не пропонує нам "ідеального майбутнього" без протиріч з комфортом і безпекою, таке суспільство про яке мріяв Дельоз "гладка поверхня для ковзання". Протиріччя існують завжди, але саме наявність духу здатна подолати його силою волі і вивести націю на новий рівень. Саме в цій боротьбі з протиріччями і обставинами сенс історії, постійна відповідь на виклики часу. Саме держава базована на національному дусі в змозі до реалізації духу абсолютного, надання існуванню сенсу. Гегель пропонує замість "безпеки і комфорту" - сенс. Страшний вибір, чи не так? Саме тому в назві я написав німецькою Die Klarheit des Geistes - прозорість духу. Це протиставлення сьогодення: прозорість зла проти прозорості духу. А жити в матричній симуляції чи прийняти реальність - кожен обирає собі пігулку сам.


Lost_paradise

Lost_paradise

Вбити лібералізм (з гегелівських думок)

  • 30.09.13, 14:26


"Я сит по горло "боротьобю проти", "деконструкцією", "подоланнями", "необхідністю покласти кінець". Моя філософія бажає ствердження. Я хочу боротись за; хочу знати, що існує добро для мене і задіяти його. Я відмовляюсь задовольнятись "ідеєю меншего зла". Зараз дуже модно бути скромним, не думати про велике. Велич вважається метафізичним злом. Я ж за велич, я за героїзм. Я за утвердження думки і дії".

Ален Бадью

"Ніщо велике в світі не твориться без пристасті"

Георг Гегель

Запрошую ще трохи поблукати в лабіринтах гегелівської думки або вигаданого мною юнго-гегельянства.

Якось читаючи роздуми якогось російського філософа щодо Гегеля (не пам'ятаю, можливо Мамардашвілі, а можливо і ні), так була така теза, що Гегель в суті своїй був шахраєм, бо він взяв класичну середньовічну філософію, одягнув її в терміни і форму Просвітництва і фактично закликав повернутись назад. Я не вважаю, що Гегель був шахраєм, в цьому і суть Гегеля, причому Гегель цього ніколи не приховував, якщо уважно підійти до його діалектики. В цьому якраз і був геній Гегеля. Він дуже добре зрозумів головну річ - якби він цитував Фому Аквінського, він би не більше ніж реакціонером, що жив у фантазмах минулого, але він взяв зброю Просвітництва і направив її проти самого Просвітництва, своєю ідеєю "діалектичного прогреса" він вбивав просвітницьку ідею "лінійного прогресу", своєю ідеєю "діалектичної історії" він вбивав ліберальну "еволюційну історію" і так далі. Гегель був тим, хто воював з модерном самим модерном і дійсно інакше було глупо - воювати проти рушниць шаблею. І саме тому, як я вже зазначав, увесь опозиційний до ліберально-капіталістичної моделі дискурс почався саме з Гегеля. Увесь антиліберальний європейський рух почався з младогегельянства. Я б сказав навіть увесь більш-менш успішний опозиційний рух, бо оппозиція була завжди у вигляді наприклад роялістів і реакціонерів, але те, що зуміло пошатнути основи почалося саме з нього. Оскільки старе младогегельянство кінець кінцем програло і сьогодні ліберально-капталістична система виявилась абсолютним переможцем, треба знову "винайти" Гегеля.

Я думаю найкращим компліментом Гегелю буде його критика в праці Карла Поппера "Гегель і новий племінний дух".  Карл Поппер ультраліберал фактично застерігає нас, "я застерігаю вас від серйозного прийняття Гегеля" - пише Поппер і продовжує лити бруд на Гегеля, бо він головний ворог так званого "відкритого суспільства". Браво, Поппер, ти зрозумів, що тільки з  Гегеля починається справжня критика лібералізму. Тепер варто лише обрати сторону - "відкрите суспільство" Поппера або "серйозне сприйняття Гегеля" та "абсолютна держава Гегеля". Гегель настільки геніальний, що навіть тут знімає все діалектикою - є лише дві протилежності в суті або лібералізм в усіх його формах, або гегельянтсво, або "відкрите суспільство"  або "його вороги" висловом Поппера. І в цьому Поппер сам виходить з лібералізму, яке начеб то "еволюційно долає соціальні протиріччя", ні, тут існує "чистий антагонізм", ти або за, або проти - ніяких між. Це вже чистий Гегель - боротьба, антагоністична боротьба протилежностей. Я думаю нам не вистачає сьогодні саме цього - чистого антагонізму, образу чистого ворога. Ліберали його мають у вигляді "релігійних фундаменталістів" або "фошистів", а ми прикидуємось, що в нас немає ворога, є лише певні "соціальні протиріччя", які будуть подолані "людським розумом". І цим ми граємо у нав'язану лібералами гру, їхню гру за їхніми правилами. Але за Гегелем вирішення породжується тільки з чистого протистояння, коли є теза і антитеза. Тому слідуючи Гегелю, треба сказати прямо, як це робить ліберал Карл Поппер в праці "Відкрите суспільство і його вороги" по відношенню до антилібералів - лібералізм антагоністичний ворог, ворог з яким не може бути "домовленностей", ніяких конвергенцій, де є щось добре з того - тільки повне знищення лібералізму в самих його основах.

Чим перемагає лібералізм? Все просто - він як античні сирени кличе нас на своє поле, солодким голосом співає про терпимість і людяність, про відкритісь до світу і і будь який опозиційний корабель, пливучи на цей голос фактично врізається у скелі. Ліберальна система може знищувати мільйони людей і співати стару добру пісню, що це "в ім'я добра", але коли дискурс стає занадто критичним, він ніжно, голосом підступної сирени каже, що це ж "перегиби", що це "конкретні люди", ну хіба лібералізм винен, що Джордж Буш-мол. був придурком? Ні, продовжує він свою пісню, винні недосконалі люди, а система ідеальна. Він одягається в мантію святого, як Джордж Сорос, який краде мільярди, але потім широким жестом з барського плеча кидає мільйони на благодійність. Лібералізм може шепотом казати про жахи фашизма і винних в ньому, але коли мова заходить про мільйони вбитих лібералізмом, то виявляється винен не він, а "погані люди". Але якщо ви скажете, що винен не нацизм, а конкретно Гітлер, ліберали зашиплять, як змії: "це система нелюдська", але коли мова про лібералізм тут знову солодка пісня: це конркетні люди, а система добра і привітна. Лібералізм це довбана "гіпножаба" з відомого мультсеріалу і завдання головне не піддавтись її співам, а вбити її. Ми як Бертольд Брехт в одному своєму вірші, маємо сказати: лібералізм ти самий кращий, саме тому ми розстріляємо тебе біля самої кращої стінки з самої кращої рушниці. "Відкрите суспільство" ми відкриємо для тебе пана Кольта і його варіант "подолання соціальних протиріч".

Давайте зізнаємось відверто - ми всі глибоко заражені ліберальним вірусом, ми не здатні вже давно працювати для спільної потуги, в нас немає великих ідей, за які ми здатні жертвувати собою - ми всі перевторились на міщан, котрим дорожче всього власна дупа на м'якому дивані. Наші кишені порожні від якихось ідей, в них лише гроші, і чим більше система буде сувати нам грошей в кишеню, тим більше ми будемо вдавлювати диван. Гегель починається з Ідеї. Саме ідея виявляє себе у формі матерії і в цьому увесь жах ліберального сьогодення - ми порожні, ми пусті оболонки, лібералізм вкрав в нас велику Ідіею замінивши її суррогтаом лозунгів і щекоче нас егоїзмом. Ми рухаємось як ніколи швидко лише тому, що ми боємося зупинитись - бо всередені нас порожньо. Вся наша активна діяльність в суті своїй позбавлена сенсу, але щоб не усвідомити цього ми нарощуємо рух в "інформаційному просторі". Абсолютна ідея матеріалізувалась за Гегелем, але матерія настільки відірвалась від неї, що лишився лише порожній кусок м'яса, котрий хаотично рухається, щоб виконати свій обов'язок тріади мр.Фрімена: Жрать, срать і ржать.

Історія лібералізму, починаючи від буржуазних революцій, це довга історія відчуження спочатку людини від сенсу, а потім людини від людини. Добуржуазні суспільства насамперед характеризувалися домінуванням ідеї над соціумом. Філософія Просвітництва почала деконструкцію спочатку панівної ідеї, а потім взагалі ідеї як такої, для того, щоб вже Ніцще констатував - все скотилось в повний нігілізм. Символічний порядок добуржуазних суспільств змінився товарним фетишем у модерні, котрий плавно переходить у фетиш соціальний в постмодерному суспільстві. Для розуміння цього питання звернемось до розуміння товарного фетишизму у Маркса. За Марксом добуржуазні суспільства хараткеризувалися прозорістю соціальних відносин, але у формі експлуатації людини людиною. В часи після буржуазних революцій прозорість соціальних відносин була замінена товарним фетишизмом, коли будь-який соціальний контакт прямо не здійснюється, а лише шляхом певної товарної сублімації, як сказали б психоаналітики. Тобто символізм, котрий в добуржуазних епохах відносився до певної ідеї, переноситься на товар, котрий позначає певний символ. Ну скажімо середньовічне благородство, котре символізувало статус, було замінено грошами, котрі тепер символізують статус. В цьому випадку яскравий випадок товарного фетишизму. Товари при капіталізмі стали володарем дискурсу і означальним суспільних відносин. Як писав Жан Бодрійяр: "Спасіння через благодать змінилося спасінням через речі". Звідси і перший етап відчуження лібералізмом - символізм переноситься з ідеї на матерію.

Але в постмодерні відбувається другий етапа відчуження - соціальний. Це дуже яскраво виражено сучасною концепцією толерантності. Американський юридичний термін Harassment (домагання) в американському законодавсті є не тільки sexual harassment, а harassment взагалі, радше навіть можна сказати social harassment, однією з частин якого є і сексуальне домагання. Ідея все в тій же терпимості - законодавство встановлює певну "соцальну капсулу" над інидвідом, котрий заганяється в свій маленький індивідуальний світ, в котрий шляху іншому немає. Ми терпимо всіх і вся, але допоки вони за відомим виразом "не чіпають мого носа", це люди в скафандрах, відчужені один від одного. В суспільстві "людей в скафандрах" безумовно вже не існує прямих соціальних відносин, бо завжди лишається певний зазор між індивідом та індивідом у вигляді так званого "особистого простору". Цей "особистий простір" емансипований від довління соціального і культурного впливу. Це суспільство атомарних індивідів, котрі бьудують свою соціальність у формі певної гри, коли з купи егоїзмів всіх навколо має вирости певна будова, тобто це те, що фон Хаєк називав "невидима рука ринку", коли начеб то, коли ти живеш тільки для себе, робиш все тільки для себе і відстоюєш власний інтерес, ціле функціонує самостійно і успішно. Безумовно в такому суспільстві, якщо його ідею довести до кінця, не може існувати ані солідарності, ані нації, ані взагалі якогось "загального", все загальне тут довільне, як скупчення атомів, які, граючи, будують певні структури, але абсолюнто випадкові, такі що розпадаються і будуються наново інші.

Американські постмодерністи люблять звертатись до комьютера, як символа сучасності, коли на екрані відбувається повна прозорість соціальних відносин у вигляді інформаційних потоків. Але як вірно зауважував Славой Жижек, вони забувають, що по ту сторону екрану існує інший світ - світ механізмів ком'ютеру - блоки, чіпи, материнка і т.д. і це все прикрито корпусом, воно не видно. Компьютер дійсно символ постмодерна - з однієї сторони існує певна симуляція прозорості соціальних відносин на екрані, коли можна попасти в дім до поп-зірки, побачити як Янукович длубає в носі і т.д., в той же час лишаються зачиненими соціальні відносини в реальності - можна знати в якому кутку стоїть диван у Алли Пугачової, але не знати, як звуть твого сусіда .Це форма смерті соціального, як показував Жан Бодрійяр. Соціальність помирає, натомість оживають маси. Маси асоціальні по своїй суті, бо вони не структуровані, немає спільних ідей, немає магнитного поля, яке б надавало масі якусь форму. Вони в суті своїй перетворюються самі у інформаціний потік. Маршал Маклюен показував, що теза про те, що збільшення інформаціного потоку збільшує обізнаність - хибна, насправді відбувається інше - збільшення інформаційного потоку вбиває сенс, як казав Маклюен: "не мас-медія несуть меседж, а самі мас-медія і є меседж", окрім факту інформаційного потоку всередені нього немає ніякого сенсу, він сам сенс. Так само і маси не мають в собі сенсу, вони самі сенс, вони рухаються хаотично і безцільно.

Отже якщо ми повертаємось в гегелівське поле, то процес лібералізації був процесом відчуження матерії від ідеї. Але за гегелівською логікою це відчуження потрібне було для того, щоб щось проявити. І що проявило це відчуження? Воно проявило дух. Починаючи від буржуазних революцій до сьогодення - це був тріумф європейського духу, так це бух до нігілізму, але в своєму нігілізмі він проявився найбільш яскраво, він був настільки невпинним, що знищив фактично сам себе. Це етап революцій, етап боротьби проти застою ідеї. І він доходить до свого краю. І тепер в гегелівському сенсі має визріти синтез і цей синтез - консервативна революція. Це те, чого не зрозумів Маркс - в гегелівський діалектиці не може бути ніякої іншої революції для утворення синтезу, як наступного етапу, якщо вона не буде консервативною. Революційний рух має протиставити лібералізму - ідею. Якщо лібералізм стверджує плюралізм ідей - революція стверджує диктатуру Ідеї. Якщо лібералізм стверджує індивідуалізм - революційних рух протиставляє йому солідарність. Якщо лібералізм стверджує коспополітизм і "відкрите суспільство" - революція стверджує націю і закрите суспільство. Якщо лібералізм просуває прогрес - революція висуває диктатуру національної традиції. Якщо лібералізм ствердужє свободні відносини - революція каже про дисципліну та ієрархію. Якщо лібералізм висуває ідеал буржуа - революція протиставляє йому ідеал аристократа, лицаря замість торгаша. 

Тільки це є справжня антагоністична ідея для сучасності. Вона має бути повінстю антагоністичною, ніяких компромісів, компроміси для слабаків, тих хто не має в собі духу. Нас закидали концепціями "меншого зла", як казав Ален Бадью, досить. Ми не маємо вдовольнятись меншим злом, ми не хочемо надівати на лібералізм маску добра і виправляти його якісь аспекти. Треба його знищити докорінно. Нам треба не "ребрендінг" старого, а абсолютно нове. Нова утопія, нова "ідеальна держава Платона", повна і радикальна зміна дискурсу. Нам треба герої і велич, як казав Бадью. Нам треба революційна ідея, вища за все інше. Все інше - херня, для виправдання власної слабкості.


Lost_paradise

Lost_paradise

Повернути ідеалізм або нове младогегельянство

  • 27.09.13, 14:56
Потрібно залишити людям, керованим матеріальною фантазією, право на наївне висміювання філософів єдності, духу, граничних проблем і усвідомити глибинні причини провіденційного ладу життя, дивні симфонії якого вимагають великих оркестрів…

Джовані Джентиле

Я люблю Дон Кіхота, а не Санчо Пансу. Мігель Сервантес був геній з великої літери, а його комедія про Дон Кіхота настільки філософська і проблематична для свого часу, що він здається круче Нострадамуса. Він вловив ауру майбутньої проблематики Нових часів. Санчо Панса, був в творі селянином, але він радше образ іншого стану - він яскравий представник мілкобуржуазної свідомості, а Дон Кіхот представник вимираючого виду - аристократії. Так, так, ми звикли бачити аристократа, як якогось вельможу в шовках і золоті, але якщо уважно читати всі твори, де зображений нам ненависний вельможа, то це або твори буржазного часу про аристократію, або ж це зовсім інший тип людини, що дуже добре зображено у "Венеціанському купці" Шекспіра, де негативний персонаж - єврей-лихвар, а аристократи для Шекспіра виявляють зовсім вже позитивними. Причому у Шекспіра так зване "право" на боці лихваря, є вексель, є угода, є право, але Шекспір висміює буржуазного єврея-лихваря, який намагається відстояти своє "право" і обігрує сцену так, що його полишають в дурнях - розореним, ще й змушують прийняти християнство. З боку Нового часу "Венеціанського купця" треба трактувати, як судове свавілля і тиск на "підприємця", жертву тоталітарних репресій навіть, але для самого Шекспіра торгаш Шейлок це карикатурний персонаж, якого можна обігрувати як завгодно. Так і з Дон Кіхотом. Він аристократ, таким як він був в часи Сервантеса. Ми любимо сміятись над Дон Кіхотом, вважаючи його карикатурою, ми тайно або явно любимо Санчо Пансу - він розумний, логічний, раціональний, але саме головне, що лоскоче наші почуття в ньому - він любить гроші, він комерційно предприємливий, а головне він заробляє в кінці кінців статок, а Дон Кіхот лише могилу. Санчо Панса той, кого століття по тому американці назвуть "Self-made man", людина що зробила себе сама, в тому плані, що досягла комерційного визиску зі своїх оборуток, Санчо Панса герой Нового часу і за це ми його любимо. А до Дон Кіхота ми зневажливі, як до дурня ідеаліста. Ми гадаємо, що Сервантес висміював Дон Кіхота, але лише тому, що ми забули біографію Сервантеса. Дон Кіхот - автобіографічний образ самого Сервантеса. Сервантес написав Дон Кіхота на колінах в проміжках між бойовими діями у Неаполі, куди він пішов добровольцем лише тому, що на його думку ця війна "визначить хід європейської історії". Сервантес був ландкснехтом і прообразом Дон Кіхота. Скоріше Сервантес висміює Санчо Пансу, а не Дон Кіхота. Але кожен, як відомо, розуміє все в межах своєї зіпсованості.

Я люблю фільми Девіда Лінча, хоч він і дуже постмодерний режисер. Але фільми Лінча - це гегелівська діалектика, вичищена від марксизму. Лінч у своїх фільмах обігрує відому фразу Фрейда, що людина втікає від реальності у фантазії, а потім, коли фантазії перетворюються у нічне жахіття, людина намагається втікти з фантазій у реальність. І ось в кінці фільмів Лінча наступає деякий простір невизначеності, коли ілюзія і реальність утворюють симбіоз, коли координати простору піддались висловом Юнга "вторгненню колективного несвідомого", відбувається взаємна еррозія Буття. Але це місце має мати і свій "зазор між сущим і буттям", як казав Хайдеггер, коли не працюють відомі закони або навіть не так - коли стає зрозуміло, що те, що було Законом і є ілюзією. Діалектика Гегеля вправна насамперед тим, що вона ідеалістична, це її сила, а не слабкість, як вважав Маркс. Лінч добрий тим, що заводить нас настільки далеко, в ті "області темряви", словами Кінга, де ми втрачаємо орієнтири, що є реальним, а що ні. І в цій "області темряви" в нас вперше виникає сумнів - чи існує реальність як така, адже реальність можливо є лише тим, що ми таким називаємо?

В цій топіці Лінча можна підти вперед вслід за постмодерністами і деконструювати реальність у дійсність атомів і їх хаотичного руху, з їхнім симбіозом людини і віртуальності, але я пропоную інше - повернутись до Гегеля. Я завжди закликаю вертатись, а не йти вперед, хоч в діалектиці Гегеля саме розуміння минулого і майбутнього знімається формою Абсолюта, що містить в собі і те й інше. Ліваки у 60-80-х для підлаштування лівих ідей під сучасність і критики капіталістичної дійсності створити напрям фрейдо-марксизму. Я думаю відповідь з права на це була б чимось на кшталт юнго-гегельянства, базові аспекти якого спробую окреслити.

Гегель і Кант знакові філософи Нового часу. І їхнє протистояння знакове. Кант був філософом, що вирішив структурувати всі здобутки буржуазних революцій і філософії Просвітництва у єдину схему. Геогр Гегель повстав проти цього. Гегель перший філософ, котрий доктринально і глибинно переглянув увесь спадок філософії Просвітництва, деконструював її, фактично він вбив Декарта своєю основою про єдність суб'єкта і об'єкта. Це було повернення у Середньовіччя і навіть трохи глибше. Саме тому увесь антибуржуазний рух виник з младогегельянства, яке пішло або вліво (Маркс, Фейербах), або вправо (Бауер, Джентиле і фактично вся консервативна революція - младогегельянці). От і якажу треба повернутись до младогегельянства і здійснити поворот вправо. Навіть Фрідріх Енгельс після смерті Маркса був на межі. Його так і не дописаний твір "Діалектика природи" показує наскільки Енгельс не був Марксом. В Енгельса відчувалася тяга до Абсолютного духа, його матерія - це не скупчення бездушних атомів, а це жива тканина, яка навіть мислить діалектично і завжди лишається вічною, так само як і Мислячий Дух не може знищити навіть матерія, в Енгельсі відчувалася його німецькість, він чимось був схожий на Дон Кіхота, заможній буржуа кидає все і з рушницею в руках підіймає повстання, в той час як Маркс лишається писати памфлети в Лондоні. Залишається лише здогадуватись, яким би був "інший" Енгельс, як би не вплив Маркса. Маркс - буржуазний критик буржуазії, Енгельс - занадто романтичний, щоб бути буржуазним. Енгельс занадто германський, щоб бути справжнім комуністом. Не дарма Маркс часто виказував Енгельсу, що він занадто буржуазний (при тому зі своєю сім'єю сидячи на шиї Енгельса), ось тільки Маркс, як єврей, не розумів різницю між буржуазністю і німецькістю.

Діалектика має починатись тільки з Абсолютного духа, інакше вона не має сенсу, а лише стає іграшкою для виправдання примарних ідей "прогресу" і "розвитку". Головне в діалектиці, що вона має бути одночасно і методом, і своєю суттю. Не можна взяти і сказати "діалектичний метод розуміння історії", це марксистська єрунда, діалектика і є історія, аналіз і є діалектика. "Абсолютна ідея і є безкінечна форма, бо лише вона проявляє себе як інше і сама ж знімає розрізнення суб'єкта і об'єкта в своїй єдності" - ця формула Гегеля "вбиває" Декарта з його нетотожністю суб'єкта і об'єкта, бо існує лише Абсолютна ідея як форма Абсолютного духу, які розвиваються діалектично. Це та діалектика, про яку казав Геракліт. Коли Кант висуває ідею Ding an sich ("річ в собі"), тобто неможливість злиття об'єкта і суб'єкта пізнання, він підіграє ліберлізму (за це його і люблять), творячи поняття абсолютної індивідуальності об'єктів, не здатних до колективної спільної потуги. У Гегеля все навпаки - дух поєднує все, не лишаючи місця Ding an sich. Це те що Юнг потім назве "колективним несвідомим", тобто те що передує індивідуальній ідентичності, а не навпаки, людина є вже продуктом абсолютно колективним і не індивід флормує колективну ідентичність, як у лібералів, а колективна ідентичність формує індивіда.

Маркс казав, що начеб то тільки він насправді зрозумів Гегеля. Дурниця, Гегель без Абсолютного духу, це "ніж Ліхтенберга", тобто "ніж без рукоятки, якому не вистачає леза". Найкраще Гегеля зрозумів Джованні Джентиле. Саме "етична держава" Джентиле є глибоким розумінням Гегеля. "Культура і є людина" - пише Джентиле. Не якісь там біологічні характеристики, не якісь там "загальнолюдські" аспекти, а лише культура. Держава у Джентиле це синтез колективного духу у формі ідеї. "Етична держава" Джентиле - це страшний сон для ліберала, бо "етична держава" має свій сенс і має свою ціль. "Що є в людині людського - запитує Джентиле і відповідає - Лише культура". Кульутра для Джентиле є не чимось там "історично-випадково-абстрактним", а лише формою національної ідеї, яка є формою національного духу. Джентиле пише: "Культура - це центр, це основа світу, куди приходить безсмертний дух, реалізуючи свій світ...Ідеал культури сьогодні для нас - культура, що формує людину, що здатна зрозуміти велику трагедію життя, що здатна знайти вірний шлях не егоїстично, лише для себе, але для всіх". В "Маніфесті фашистької інтелегенції" Джентиле показує, що культура є діалектичним відображенням італійської національної традиції, яка формує суспільство. Цей національний дух поєднує націю у єдиний організм, вищою формою якої є держава. Тут розпадається в друзки "теорія суспільного договору", де держава якийсь бюрократичний апарат, а суспільство укладає з ним контракт. В цьому сенсі Джентиле як Шекспір висміює Шейлока, він висміює "ліберальні договори". На хрін договірні відносини, перефразую Джентиле, ліберали як єврей Шейлок смішні зі своїми контрактами в державі національного духу, де панує солідарність на базі національної ідеї.

Младогегельянство відрізнялось тим, що ставило завдання привнести революційну задачу у філософію Гегеля. Сучасне младогегельянство поставити собі революційні завдання, а саме: треба повернути історії сенс, треба повернути у Буття велику ідею, треба повернути собі цілі, вкрадені лібералами як примарні, за які варто боротись. Етична держава - це держава, що має сенс, має ціль, історія цієї держави - реалізований і формалізований сенс. Вони ж бо його бояться найдужче - сенсу. Сенс приводить до великих звершень, а великі звершення потребують надзусиль. Легше бути Санчо Пансою або євреєм Шейлоком, але не Дон Кіхотом. Але той хто бажає вести революційну боротьбу, має боротися не за "право по векселю" на ковбасу, а за ідею. "Ідеї або літають в небесах, або вмирають" - писав Платон. Ліберальна держава - це держава з існуванням без сенсу, етична держава - це вираз сенсу.

 Санчо Панса революцій не влаштовує, Санчо Панса сьогодні заполонив собою усі усюди - Санчо Панса крупний магнат, Санчо Панса - депутат, Санчо Панса - президент, Санчо Панса - опозиціонер, Санчо Панса - обиватель, Санчо Панса ваш сусід. Не видно тільки Дон Кіхотів. Младогегельянець і революціонер, націоналіст і консерватор той, хто вб'є в собі Санчо Пансу і народить Дон Кіхота. Нація без ідеї - це безформене желе біологічних організмів, котрі заблукали в ілюзії реальності, національна ідея - це форма національного духу, що дозволяє нації наблизитись до Абсолютного духу. Ми маємо вимагати повернути ідеалізм. Лозунгом французьких заврушень 1968 року був лозунг "La liberte d'imagination", "свободу уяві". Свободу уяві, свободу національному міфу, свободу національній ідеї - це свобода за яку варто боротись. Ми не споживачі, досить нас експлуатувати своїми подачками. Санчо Панси знахабніли, указуючи Дон Кіхотам що робити, як писав Густав Водічка в одній свої статті. Санчо Панса має знати своє місце!



Гюстав Доре "Зачарований Дон Кіхот"

Lost_paradise

Lost_paradise

Людське обличчя для нелюда?

  • 26.09.13, 15:25
"В наш час, коли усюди править бал посередність, все справжє має бути або в стороні, або проти течії"
Сальвадор Далі


Я противник теорії "людських обличь". Коли вели мову про те, що можна побудувати "комунізм з людським обличчям" це значило лише, що партноменклатура бажала підфарбувати монстра, зробити так званим "ребрендінг", як знаєте є картинки зірок з макіяжем і без і це показує, що насправді то це і люди різні. Комунізм з людським обличчям виявився...капіталізмом, напевно і Маркс без бороди був би схожий чимось на Адама Сміта. 

Словенський філософ Славой Жижек якось вирішив дослідити таке цікаве питання. Після падіння соцблоку, буквально за декілька років про комунізм згадували лише як страшний сон, але що пройшов. І ось по прошестю десь 10-15 років країни соцблоку раптом охопила антикомуністична істерія - знову труп підняли з могили. В странах колишнього соцблоку, особливо в Угорщині, Польщі,Словенії і Хорватії (а він чомусь не звернув увагу на Україну) виникла теорія "прихованої комуністичної еліти". Звідки це, запитав сам себе Жижек? І дав цікаву відповідь. Згадаємо, що наприклад польський рух за незалежінсть мав назву "Солідарність", тобто люди виступали фактично не за "людина людині вовк" і "необмежену конкуренцію", що дає капіталізм, а за солідарність, права нації проти бюрократії, пригнічень, за справедливість і т.д. Фактично, як помічає Жижек, дослідивши основні лозунги борців проти системи - був мітинг антикапіталістичний в своїй суті. Але такі поважні організації як "Голос Америки" чи "Радіо Свобода" сказали, що wellfare state, тобто держава процвітання і благоденства, яку "продавали" ліві демагоги створив їхній опонент. Тому капіталізм - є a priori хороший. Поживши так, люди почали помічати, що wellfare state не настало, бюрократія не зникла, права попираються і т.д. А оскільки "Голос Америки" всім пояснив, що не капіталізм поганий, а лише деякі погані його впроваджувачи, то звісно ж винувата не система, а просто "прихована еліта комуняк" якось пролізла в апарат і нічого не змінилося. Отже так виникла теорія "комуністичної змови". Інша справа, як вірно помічає Жижек, що людям то ніхто не пояснив, що сама система ліберальної демократії передбачає існування незалежних від "волі народу" еліт, гру крупного капітала у наперстки з виборцем і т.д. Фактично, побачивши лише "ребрендінг", а не реальні зміни висновок напрашувався сам собою - комунізм не зник, він прикрився "макіяжем" людського обличчя. Інша справа, що Західна Європа не знала "реального соціалізму" і "комунізму з людським обличчям", тому їй порівняти ні з чим, на відміну від країн соцблоку.

Тобто в суті своїй "надання людського обличчя" це не зміна порядків, а лише створення ілюзії, накладення на морду монстра "макіяжу благородності", створення симуляції або як той же Жижек любить казати "реальності віртуального". Я не прихильник психоаналізу, але у психоаналітика Жака Лакана була цікава ідея "інтерсуб'єктності соціальної фантазії". Фактично Лакан стверджував, що соціальна фантазія не є чимось грубо кажучи "віртуальним", воно є радше реальністю ілюзії, котра заповнює вакуум порожнечі між суб'єктивною реальністю і об'єктивним бажанням чогось чи когось. Тобто коли суб'єктивна реальність суперечить об'єктивному стремлінню, когнитивний диссонанс породжує щось на кшталт "суспільного психозу" у вигляді ілюзії. Більш того, як показував Лакан, ця "інтерсуб'єктна соціальна фантазія" не є тим, що породжується підсвідомим бажанням до якоїсь мети, а навпаки сама інтерсуб'єктна фантазія/ілюзія породжує бажання і уяву про оточену дійсність. Це дєбрі з однієї сторони, але з іншої сторони, якщо пригледітись до цієї думки Лакана ми побачемо, що саме так працює "суспільство споживання", адже тут не потреби породжують виробництво необхідного, а виробництво формує бажання споживання, тобто не попит породжує пропозицію, як торочать економісти, а зовсім навпаки - пропозиція, вірніше реклама пропозиції породжує попит. Так власне і заведено "порочне коло" виробництва і споживання. Точнісенько таким же є і "надання обличчя". Насправді ж будь який монстр носить маску і так само комунізм мав своє обличчя, мав свою "інтерсуб'єктну соціальну фантазію" в термінах Лакана, але з часом ця фантазія/ілюзія випарувались, лишивши одну мордяку нелюда і "надання обличь" є лише одягненям нової маски, створенням нової інтерсуб'єктної соціальної ілюзії, а не власне забиття самого монстра.

Історія з наданням "обличь" не наша совкова, вірніше не тільки наша, але зустрічалася усюди. На Заході теж говорили про "людське обличчя". Першим закликав одіти "маску благородності" на обличчя капіталізму канцлер ФРН Віллі Брандт, соціал-демократ і канцлер коаліції соціал-демократів і християнських демократів. Ребрендінг пройшов успішно, так само як у Франції його провів Франсуа Міттеран. Народилась ідея "wellfare state". Висновок, який офіційно оформив комуніст Сантьяго Карілльо, кажучи, що засобами капіталізму, котрий ми конвергуємо з соціалізмом ми досягнемо комунізму. Тоді ж народилася ідея конвергенції соцблоку і західних ліберальних суспільств, котру совок радо прийняв. Загадаємо, що радянський академік Джермен Гвішіані та лорд Соллі Цукерман (лорд Цукерман, як звучитьdevil), члени Римського клубу, створили навіть окремий інститут з проблем конвергенції - Міжнародний інститут прикладного системного аналізу в Австрії, відділ якого з 70-х років і досі стоїть в Москві, на проспекті 60-тиріччя Жовтня і який виховав багатьох "хлопчиків 90-х", що співали нам про "людське обличчя" в купі з щастям тотальної приватизації, як наприклад Єгор Гайдар. Загалом тяга до "ребрендінгу" почалася десь приміром одночасно і в совку, і в капкраїнах, а ідея конвергенції була таким собі "міжнародним макіяжем" для всіх, хто встиг себе скопрометувати за ці роки.

Політологи часто плутають терміни, зокрема вважаючи термін Welfare state перекладом терміна Лоренца фон Штейна Sozialstaat. Лінгвістично може і так, але фактично на цю помилку вказала Ханна Арендт. Вона показувала, що ідея Sozialstaat це ідея "соціальної держави" Бісмарка, котра на думку Арендт, призвела до нацизму в Німеччині і бла, бла, бла. Welfare state це також соціальна ілюзія "щастя і благодентсва", але в системі капіталізма (державний він як в совку чи ринковий як на заході не важливо), а до Бісмарка і його ідей немає ніякого відношення. Грубо кажучи розшифруємо пані Арендт - Sozialstaat Бісмарка і фон Штейна це реальний державний устрій, це система, "тоталітарна" на думку Арендт, а по-суті та, що творить не реальність віртуального, а саме впровадження системи для реалізації цієї ілюзії, що надумку Арендт і фон Гаєка призводить до "поганих наслідків". Wellfare state натомість це якраз образ для прикриття зовсім іншої системи, це симулякр третього порядку в термінах Бодрійяра. На думку Ханни Арендт головний злочин Бісмарка був в тому, що він почав реалізовувати ідею sozialstaat в той же час розчищаючи поле симуляції боротьби за нього, тобто реалізучи ідею соціальної держави він в той же час виступав проти демагогії про нього, парламенту і прочого. І саме це, тобто віра Бісмарка в можливість Sozialstaat призвела до нацизму кінець кінцем. Цікава метаморфоза думки чи не так? Грубо кажучи, знову дешифруємо пані Арендт - допоки справедливість лишається лише лозунгом - все добре, а коли починається його реальна реалізація - пиши пропало. Цю ж думку висловлює і Карл Поппер в книзі "Відкрите суспільство і його вороги" і цьому ж питанню присвячена головна, я вважаю, книга Фрідріха фон Хаєка "Шлях до рабства".  Цю ж тезу виклала і культова для США письмениця Айн Ренд в своєму трьохтомнику "Атлант розправив плечі". Я відразу скажу, що три тома я не осилив, двох вистачило, щоб зрозуміти потік думки пані Ренд. Основна ідея роману це те, що існують люди, яким глибоко класти і на ближнього і на дального, котрі вважають всіх за бидло і недолюдків, а є мрійники-ідеалісти, котрі бажають справедливості, "волі народу" і т.д. І ось коли виникає ситуація, що "мрійники" приходять до влади, починається Апокаліпсис. І як добре, вважає пані Ренд, що в нас ще залишились справжні люди - брутальні, жорстокі, цинічні і лицемірні і на тих тримається велич США. Тобто це реінкарнація ідеї Мандевіля про "суспільство пороку" як про благо. Тільки більш нудна за "Басню про бджіл" Мандевіля.

Але головна проблема апологетів ліберальної Realpolitik в тому, що вони зіткнулися з реальністю, а саме те, що народи, а особливо європейці не схотіли клюнути на просту формулу капіталізму, що показали так звані "свинцеві роки" в Західній Європі. Можна все списати на "комуністичну пропаганду" на Заході, а совколюбам списати повстання в Угорщині чи Чехословаччини на "капіталістичну пропаганду", але факт в тому, що люди йшли партизанити і в праві, і в ліві, і повставали проти совка як за ідею справжнього комунізму, так і за ідею демократії - загалом за все, але проти того устрю ринкового чи державного капіталізму, яку нав'язували їм чи то на Сході, чи то на Заході. І wellfare state разом з "людським обличчям" був рятівним кругом для еліт. Wellfare state треба виводити не з Sozialstaat, а з ідей знакового для США філософа Лео Штрауса. Філософія Лео мала величезний вплив на політичне життя американських еліт, а для радикального крила республіканців була визначальною, так послідовником ідей Штрауса є і Пол Вулфовіц, і Річард Перл, і Роман Подгорець, і Френсіс Фукуяма і т.д. Ідея Штрауса доволі проста. Існує всього два типи людей - господарі і раби, тобто свідомість володаря і рабська свідомість. На думку Штрауса в усі епохи існував певний клас людей, які розуміли головне - вся ідеологія, віра, ідеї справедливості, патріотизм або існування Бога - повна чушь, головне грубо кажучи "кувати бабло". Вони за висловом Штрауса "здатні прийняти порожнечю нігілізму", а всі інші - слабкі для цього. Але є велика кількість бидла і їм треба вірити в добро, справедливість, Бога і т.д. Вони звісно ж, на думку Штрауса, слабкі істоти, але біда в тому, що їх багато, перебити всіх не получиться. Для цього господарі влаштовують бидлу суспільство спектакля у вигляді - релігій, лозунгів і т.д., щоб бидло не ворчало, а господарі займались своєю праведною справою - зароблялли бабло на експлуатації наївних ідіотів. І ось Штраус, котрий змушений був покинути Європу через свою належність до єврейства, заклиикав до США на прикладі нацизму, що лібералізм в небезпеці, бидло повірило у справедливість, велич держави і т.д. Господарів можуть знести мрійливі ідіоти зі своєю "національною солідаризацією" і "суспільстовм справедливості". Штраус каже політичному істеблішменту, що не грайте з вогнем і не недооцінюйте ілюзорних інституцій і постановки політичних спектаклей, бидлу треба вішати лапшу на вуха, інакше - кірдик: нацизм, фашизм і комунізм в одному флаконі.  "Дайте цим покидькам трохи віри" - каже Штраус.

Ось це штраусеріанство і є онсовою ідеї "обличь" та wellfare state. Звісно не можна недооцінювати й інший бік - економічний цієї ідеї. Адже ліберальна доктрина основа "суспільства споживання" і так званий зріст економіки залежить насамперед від споживання. Чим бистріше круговерть грошей і фінансових оборуток, тим більше наростає ілюзорна цифра капіталізації держави, фактично держава при турбокапіталізмі перетворюється не в традиційну державу, а в корпорацію. Нещодавно збанкуртував Детройт в США. Вдумайтесь - збанкрутувало місто. Таке можливо тільки при турбокапіталізмі, такого навіть Маркс з Енгельсом вигадати не могли. Фактично місто перетворилось на корпорацію, яка може стати банкрутом. А активом міста є не тільки матеріально-сировинна основа, але й людський капітал. Тобто в цій ситуації відбувається щось протилежне ідеї Маркса, хоч про це примарно натякав Енгельс, в тому плані, що капіталізм дійсно відчужував працівника від свого труда, але турбокапітлаізм робить навпаки - він конвергує в собі результат труда та носія цього труда, тобто це вже не відчуження результатів труда і його носія, а навпаки метастаз одного з другим, коли сама людина перетворюється в капітал, що може мати свою товарну цінність. Це не фетишизм товара у Маркса, це вже щось на кшталт симбіоза людини і товара. Маркс в своїх працях казав, що ринок послуг не значний і того він його в розрахунки не включав. Сьогодні ринок послуг і віртуальний оборот (такого Маркс і уявити не міг) становить 80% ринку, а в тіні залишається реальний сектор, не в марксовій логіці, що реальний сектор визначає незначний ринок послуг, а навпаки віртуальний ринок, те що Бодрійяр називав "Уол-Стріт на околоземній орбіті" визначає реальний сектор, бо якщо акції, ця віртуальність в квадраті, впадуть на біржі (віртуальність в кубі) - кінець реальному підприємству, за котрим стояли ці акції. Тобто, як Маркс зневажливо казав, що він "перевернув Гегеля з ніг на голову", то сьогодні вже треба Маркса перевернути догори дригом. А ще краще забути про нього і повернутись до Гегеля. Так і держава стає корпорацією, яко може збанкрутувати (дефолт) або ж бути поглинута мегарпорацією (Митний союз чи ЄС, а колись і вони погглинуться один в одне - якись Митний ЄС). А нація стає в корпорації не просто працівниками, це примітивний класовий марксизм, фактично вона стає товаром, певним брендом. 

Але ж де тут місце wellfare state? А місце в тому, що певна соціалізація дозволяє створити споживача, котрий при турбокапіталізмі має більшу вагу аніж працівник. Це експлуатація вже не робітників, а експлуатація споживачів. Якщо негр з Африки приїхав у Францію йому не треба працювати, йому дадуть допомогу по безробіттю, але для того щоб збільшити ринок споживацтва. Неконтрольованою еміграцією в Європі капітал вбив двох зайців - з однієї сторони збільшив "еластичність ринку праці", як сказали б економісти, а по-просту здешивив робочу силу, з іншої - збільшив ринок споживача. Турбокапіталізм побудований на ідеї розвитку, що не зупиняється. Дивіться, коли кажуть сьогодні, що зріст економіки на рівні скажімо 2-3% це криза, зупинення економіки - це колапс для турбокапіталізму. Що значать ці 2 чи 3 відсотка? Це нарошення виробництва товарів та послуг. Але ж треба спитати - невже нарощувати виробництво треба вічність? Турбокапіталізм каже так. Саме тому ринок переходить з реального виробництва у виробництво послуг, з'являється купа дебільних і непотрібних професій - іміджмейкер, поп-зірка, мерчендайзер, хай йому грець, бо ринок послуг бездонний - товар треба оприходувати, послуга зникає в момент її надання і якщо розкрутити конвеєр послуг і віртуальної економіки, "зріст еконміки" може бути невпинним і не буде кризи перевиробництва. Тобто варто лише запустити білку в колесу і сподіватись, що вона ніколи не здохне. Але чи можлива тут справедливість як така, в сенсі справедливого перерозподілу? Ні, бо гонитва, біг економіки, передбачає круговерть фінансів, те що економісти кажуть про "зміну довгострокових контрактів на короткострокові" значить збільшення бігу, а функціонування турбокапіталізму можливе лише через циклічність падінь і всплесків ринкової активності, а отже капітал має бути емансипований від перерозподілу, а звідси самому механізму потрібен розділ на бідних і багатих, з переодичним збільшенням і зменшенням цього розриву, лишаючи простір для бігу, грубо кажучи, якщо "great americam dream" буде реалізоване, то бігти вже нікуди не треба буде, а зупинка рівнозначна смерті. Оскільки "білих плям" на мапі немає, о отже "відкриття ринків" не можливе, звідси є ідея емансипувати робочу силу - це ті самі "кортоткостокові контракти" і "збільшення еластичності робочої сили", тобто відкриття кордонів для бігу робочої сили і транснаціональних капіталів по ринку, експалуатуючи споживача, а для цього потрібне зменшення соцальних гарантій в той час "збільшення" пропозицій на ринку. Це те що Ульріх Бек назвав "Суспільство ризику", коли бажання комфорту і захищенності переноситься з реальності у лаканівську "інтерсуб'єктну соціальну ілюзію". Тобто турбокапіталізм торгує вже комфртом і захищенністю, але коли це перетворюється на товар, сам комфорт і стабільність зникають, полишаючи свій міраж. Відрив людини від свого коріння відкриттям кордонів і ультраіндивідуалізмом створює оце "бродіння еластичної робочої сили по ринку". Тобто та сама ідея лібералізма, що в суті все життя "це діяльність суб'єкта підприємнитва на вільному ринку".

Тут і відбувається симбіоз лівої і ліберальної ідеї. Те що не вдалося комунізму: перетворити всіх людей і нації на пролетаря, вдалося ринковому лібералізму - перетворити всіх у шаблон споживача. Те що не вдалося комунізму: "відкрити всі кородни між державами для єдиного планування господарства" словами Троцького, вдалося ринку. Те що не вдалося комунізму: стерти національність і навіть перейти до єдиної всесвітньої мови (такий заскок був у Троцього з ідеєю есперанто), майже вдалося ринку - нації гинуть під горнилом універсалізації і навіть світовою протомовою у вигляді американського суржика англійської мови. Те що не вдалося комунізму: створити єдину універсальну вселюдську культуру "соціалістичного реалізму" вдається ринку у формі так званого "американського способу життя". Варто вже казати про тотальність ліво-ліберальної ідеології, котрою пронизано все - починаючи від голівудських фільмів і ТіВі шоу закінчуючи філософським дискурсом. Відверто про це сказав німецький філософ, прихильник ліберально їдемократії Юрген Хабермас: "Я думаю в нашому суспільстві є мімце тим, хто не пройнявся духом Просвітництва, але їхнє місце десь у гетто за колючим дротом". Задача ліво-лібералів і турбокапіталізму перекриває масштабність фашизму. Фашисти будували концтабори на конкретній території для конкретних людей, ліво-ліберали будують один глобальний концтабір "вільного ринку", де замість печі екран телебачення, який стимулює виробництво "фабрикою гріз" "інтерсуб'єктної соціальної ілюзії" свободи, вільного вибору і комфорту.

Тепер останнє. Теодор Адорно в своїй праці "Три трактати про Гегеля" висловив цікаву думку, що нам треба покінчити з нашим шовінізмом по відношенню до минулого і не питати: "що сьогодні є актуальним у Гегеля", а спитати як би Гегель подивився на цю ситуацію. Я думаю в цьому руслі не треба казати про "новий час" постіндустріального суспільства де "старі ідеї" не прцюють, якщо сьогодні епоха постмодернізму та постіндустріалізму, це не значить, що треба всі свої ідеї підкорювати "вимогам епохи", навпаки треба бути ще більш нонконформістським, як казав Сальвадор Далі. Ідея Бісмарка про Socialstaat, ідея Штрассера про "національний соціалізм" актуальні як ніколи. Не дарма Штрассер свою концепцію цехового синдикалізму взяв з ідеї середньовіних цехів і гільдій, ідею земельного майорату він брав з феодальних відносин Середньовіччя. Не треба боятись бути архаїчним, сьогодні в епоху постмодерну, тільки архаїчність і є викликом йому. Треба подивитись на цю всю ситуацію з позицій класицизму, тому що бажання бути ультрамодерним і призвело до того, що "маємо що маємо". Я архаїчний і вірю в справедливість і солідарність. Не треба йти на поводу Арендт чи фон Хаєка і слухати їхні страшилки, що боротьба за права і справедливість призводить до нацизму, а відстоювання правди веде до бідності. "Не бійтися досконалості. Ви її ніколи не досягнете" - як казав той же Далі, але чому не прагнути? Як показали Ніцще і Хайдеггер у них ліво-лібералів по-переду є лише одне - ніщо, більше там порожньо, пусті лозунги про "права людини" в стилі штрусеріанства. Тому я раджу послідувати пораді Адорно і перестати дивитись на минуле з висоти власної "просвченої гордині", рецепти Сореля, Донцова, Бісмарка, Гегеля чи Штрассера актуальні і сьогодні. Ідея боротьби за свободу - боротьби проти ринку актуальна, ідея солідарності нації - актуальна як ніколи та ідея справедливості також, якщо її перетворити з лаканівської "інтерсуб'єктивної соціальної ілюзії" у реальну річ, за яку варто боротись.

Ну а всі тези про "людське обличчя" для капіталізма чи комунізма лише лозунги і маски, які знову хочуть надіти на все того ж монстра. Тому боротись треба не за "людське обличчя", а за смерть самого монстра - монстра бюрократичного ринкового капіталізма.



Тіаго Хойсел "Капіталізм"

Lost_paradise

Lost_paradise

Ален де Бенуа: Смерть у кредит

  • 25.09.13, 15:31
Езра Паунд, у своєму славнозвісному канто XLV «Через лихву» писав:

…через лихву
не побачить жоден з Ґонзаґів ні нащадків, ні коханок своїх
жодна картина не пишеться на довгі літа чи до скону
та тільки на продаж і продаж швидкий
все через лихву, гріх проти природи,
Чи ж бо твій хліб не огризки черстві,
Чи ж бо твій хліб не сухий як паперу шматок,
без пшениці гірської й грубого борошна
через лихву стираються межі

через лихву нема вже чіткого кордону

 

і жодній людині нема для оселі вже місця.
Лихва вбиває дитя в материнській утробі,
Вона ж не дає парубкам залицятись
Вона приносить судоми до ложа,
Вкладаючись поміж молодим й молодою
ПРОТИ ПРИРОДИ САМОЇ
Вже повії прийшли на Євлезій
Мертвяки тепер бенкетують
на запрошення лихви.

Зловживання пов’язані з грошовими позичками засуджувались у давньому Римі, як про це свідчив Катон, який також зазначав, що крадії священних реліквій заслуговують подвійного покарання, а лихварі покарання збільшеного в чотири рази. В своїй книзі «Політика», Аристотель, викриваючи хрематистику, тобто одержимість грішми, видається ще радикальнішим:

Способи отримання статків, як ми зазначали, бувають двох видів: перший є видозміною торгівлі, натомість інший належить до галузі домогосподарства, причому останній обумовлений необхідністю і заслуговує пошани, обмінна ж діяльність заслуговує на справедливий осуд, як діяльність, обумовлена не природними причинами , але [постала через необхідність взаємного] обміну [між людьми]. Найбільш ненависним способом отримання статків, з повною на те підставою, слід вважати лихварство, оскільки воно робить самі грошові знаки предметом власності, які, відтак, втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж відсотків саме собою призводить до збільшення кількості грошей. Звідси це і отримало свою назву; як діти схожі на своїх батьків, так і відсотки є грошовими знаками, породженими самими ж грошовими знаками. Цей вид наживи є найбільш протиприроднім.

Словом «лихва» називається отримання прибутку з грошей (foenus або usura латиною, tokos грецькою). Воно означає, що гроші «народжують своїх власних маленьких дітей». Починаючи з пізнього Середньовіччя, Церква, зі свого боку, вдавалась до розрізнення, що вже допіру робилось в римському праві, типів надання в оренду рухомого майна: існують речі, що перебувають у вжитку шляхом їх використання, проте існують також речі, які ніколи не можуть бути спожитими і тому мають назву коммодатуму (безоплатна позика рухомого майна для використання і подальшого повернення орендодавцю).

Вимога оплати коммодатуму суперечить загальному благу, оскільки гроші є активом, який не можливо спожити. Позики під відсоток були засуджені Нікейським собором 325 від Р.Х. на підставі Святого Письма, хоча Біблія ніколи безпосередньо не забороняла лихварства! В XII столітті, Церква, слідом на Аристотелем, продовжувала викриття хрематиски. Фома Аквінський також засуджував, щоправда з деякими застереженнями, надання грошових позик під відсотки, твердячи, що «час належить тільки Богові». Іслам, будучи більш суворим, взагалі не робить різниці між отриманням грошей з оренди і лихварством.

Капіталіст Кальвін

Практика надання грошових позик під відсоток, одначе, поступово набирала обертів в поєднанні зі зростанням класу буржуазії та наступом торгашеських цінностей, що стали відтоді інструментом її могутності. Починаючи з XIV століття банкам, торговим компаніям, а пізніше фабрикам, було дозволено отримувати винагороду за позичені кошти виключно з дозволу короля. Поворотною точкою стало народження і поширення протестантизму, а особливо кальвінізму. Жан Кальвін був першим теологом, що прийняв практику надання грошових позик під відсотки, практику, що відтак почала поширюватись засобами банківських мереж. За Французької революції позичання грошей під відсотки стало повністю вільним, а нові банки стали множитись у великий кількості, оснащені чималими фондами, отриманими переважно від спекулятивних афер з національною власністю. Капіталізм відтоді помчав вперед щосили.

Спершу лихва означала відсоток з позики без огляду на його величину. Сьогодні ж, термін «лихва» використовуються для надмірного рівня відсотку, прив’язаного до грошей наданих в кредит. Але лихва також є процедурою поневолення отримувача позики боргами, які він не в змозі надалі виплачувати, а відтак більше не може повернути собі своє майно, яке раніше погодився віддати в заставу. Це саме те, що нині відбувається в глобальному вимірі.

Кредити таким чином уможливлюють розтрату майбутнього вже цієї ж миті. Вони ґрунтуються на використанні віртуальних грошей, яким може бути надана нова ціна через відсоткову ставку. Широке їх застосування затьмарює основний принцип, за яким кожен повинен обмежувати свої витрати можливостями своїх ресурсів, оскільки ніхто не може жити вічно поза межами своїх засобів до існування. Зростання фінансового капіталізму наразі є заохочуваним процесом: настав час коли торгові ринки тотожні десятьом ВВП світу, що яскраво показує відокремленість розширення ринків від реальної економіки. В час, коли кредитна система стала центральною рисою капіталу, останній увійшов порочне коло. Однак, припинення роздачі кредитів виллється у повсюдний колапс банківської системи. Саме завдяки роздуванню примари такого хаосу банкам постійно вдається діставати допомогу від держави.

Повсюдне вживання кредитів, що, власне, означає отримання грошей під відсотки, було ключовим інструментом експансії капіталізму та розвитку суспільства споживання після Другої світової війни. Безсумнівно, європейські та американська домогосподарства, вирішивши завезти себе в борги, доклались, між 1948 та 1973 роками, до заможності періоду, знаного нині як «славне тридцятиріччя». Проте, все зазнає змін, коли система іпотечного кредиту замінює інші форми позики. Жан-Люк Ґрьо зазначає, що:

механізм використання іпотеки як застави для реальних позик становить собою дещо більше, ніж просто запоруку повернення позичених грошей, оскільки він руйнує логічні рамки розміщення, оцінки та посідання наданої позики [...]

Таким чином, поміркований ризик поступається місцем ризикованій грі, в яку змушений буде вступити боржник у випадку банкрутства. Кредитор, відтак, може взятись на іпотеку і накласти арешт на майно з метою подальшого його перепродажу на вигідних для нього умовах.

Саме такі маніпуляції з іпотеками, перетвореними в фінансові активи в поєднанні зі зростанням числа дефолтів отримувачів позик, не здатних виплачувати свої борги, призвели до кризи осені 2008 року. Зараз ми спостерігаємо повторне застосування того ж сценарію, спрямованого на суверенні держави, що стали перед лицем кризи національного боргу.

Ми – свідки великого повороту в лихварській системі. Те, що Кейнс називав «режимом кредиторів» є тотожним сучасному визначенню лихварства. Кредитні процеси постають як спосіб у який фінансові ринки та банки прибирають до рук реальні активи країн-боржників та захоплюють їхнє добро за борг, основну частину якого складає гора віртуальних грошей, які ніколи не будуть виплачені. Власники акцій та кредитори суть Шейлоками нашого часу.

Проте, борг просто подібний до економічного зростання: ніщо не може тривати вічно. «Варто було Європі пов’язати себе з фінансами», писав Фредерік Лордон, «як фінанси потягли її на дно». Ми твердимо вже тривалий час: система збудована на грошах буде знищена самими грішми.

Автор: Ален де Бенуа

Джерело Molotoff.info


Якоб Йорданс "Лихварство - велике зло", 1645 рік

Lost_paradise

Lost_paradise

Права перспектива Отто Штрассера

  • 24.09.13, 16:40
Лідер англійських соціал-націоналістів Трой Саутгейт вірно зауважує (стаття "Revolution vs reaction"), що головна помилка правих завжди була в тому, що вони боротьбу за соціальну справедливість завжди полишали для лівої демагогії. Лівий дискурс вже давно вичерпався і тому ліві стали підгавкайлом крупного капіталу, їхня критика гротескна.

Насправді ліві давно вже грають на руку крупному капіталу. Навіть якщо і не так яскраво виражено, як це робить наша Компартія. Як бачемо ліві на Заході сьогодні закликають під свої знамена не народ, а здебільшого асоціальний елемент так званих меншин - педерастів, кольорових або ультразнедолених. Але тим самим вони, носячи на руках своїх фріків, вносять розкол в сам національний субстрат, призводять лише до відчуження індивідів, якому і так сприяє лібералізм своїм ультраіндивідуалізмом. "Пролетаріат", що ми вимушені визнати сьогодні зник, він розчинився і годиться хіба що для філософських роздумів фрейдо-марксистів, що ще лишаються не зрозуміло для чого і як Славой Жижек, безумовно талановитий і цікавий рок-філософ (як він сам себе називає), в дебрях лаканівського психоаналізу може  і знайде його слід, але не більше. Але Славой радше філософ з минулого, він пролетів свій час років на 20 - пролетарська революція і була міфом, стала ілюзією у фрейдо-марксистів, то сьогодні вже навіть не фантазм Бодрійяра, пролетаріата немає. Маркс не дарма казав, що пролетарем є лише той, хто вважає себе таким. Сьогодні вже ніхто себе таким не вважає, класів не лишилося. Бодрійяр вірно зауважував, що існував лише один справжній клас в історії - буржуазія, оскільки вона усвідомлювала себе таким, все інше - вигадка Маркса і його послідовників. Боротьбою проти "одномірної людини" (в термінах Маркузе), боротьбою проти метанарративу (в термінах Ліотара) і за детериторіалізацію (в термінах Дельоза) ліваки зіграли на руку капіталу, призведши до ще більшого "відчуження" (в термінах Маркса), тобто вхопили самих себе за дупу. Тому всі "ідейні" пішли кінець кінцем в служіння йому ж, як "ікона" лівих студентів Андре Глюксман писати памфлети на підтримку вільного ринку і терористичній діяльності крупного капіталу. Ліваки і фрейдо-марксисти, "робочі" рухи і анархісти, збираючи під свої знамена різнорідну шоблу, ідучи проти національних інтересів, проти культур і традицій задля ефимерного "об'єднання людства" роз'єднують національні організми, роблячи їх ультраконформістами і не здатними до дії, прикриваючись ефимерними класовими інтересами, коли вже і класів немає, бо все поглинуло єдине желе мілко-буржуазної свідомості. Їхня діяльність перетворює національний організм на поле атомарних індивидів, конформістських і згоджуваних з усім, гіперіндивідуалізованих і здатних продатись за пайку з барського столу. Їхня боротьба - фарс в кращому випадку, в гіршому - лизання дупи лібералізму і крупному капіталу.

Але зникнення класу не значить зникнення відчуження чи гноблення. Сьогодні відбувається гіпервідчуження і гіпергноблення, але не класу, а націй. Поза відсутності класу єдиним реальним і справжнім, а не надуманим як у Маркса, засобом солідаризації і колективної свідомості є нація і колективна культура. На роль культури у соціальних процесах вказував ще Грамші, критикуючи Маркса за неуважність до неї. Але якщо вони (ліві) вирішили емансипувати клас знищенням культури, то ми маємо емансипувати культуру знищенням економіки, не в сенсі національної господарки, а в сенсі політеконмії і турбокапіталізму, що визначають всі аспекти національного життя. Тепер дуже вдалий час вже не для лівої революції, а для правої в тому плані, що якщо клас вже зник (якщо він і існував взагалі, це ще питання), то нація ще дихає під ударами універсалізації. А значить спражнім ворогом капіталу є не ліві, а праві. Це не дивує, якщо подивитись історію, загроза "правого реваншу" завжди об'єднувала лівих і лібералів в єдиному акті, який тільки ззовні здається протиприроднім. Проти "нових правих" у Франції поруч з лібералами волали "ліві нонконформісти", такі як Бурдьє чи Глюксман, лівак Бернар-Анрі Леві сьогодні пише статті в глянцевих журналах і консультував ліберала Саркозі і т.д. Ліві начеб то не помічають капітала, вони зайняти правами педерастів і боротьбою з релігією, в єдиному оргазмі лібералів проти тероризму. А отже це хороший шанс нарешті звернути увагу на справжнього ворога і трудящих мас, і нації в цілому.

Тут варто оглянутися назад, адже ці проблеми розуміли ще в початку ХХ століття. Треба згадати Отто Штрассера, Ернста Нікіша, Раміро Ледесму і Шарля Морраса. Про Нікіша, Ледесму і Морраса (нагадаю Моррас ідеолог інтегрального націоналізма, як визнавав сам Донцов - його вчитель, а сам Моррас визнавав себе учнем і послідовником ідей синдикаліста Жоржа Сореля) згадаємо якось пізніше, їхня позиція мало цим відрізнялась від позицій Отто Штрасера, а в суті націонал-синдикалізму. 

За висловом Гілберта Честертона, Штрассер був "безстрашна людина величезної щирості і чарівності". Власне брати Штрассери довели свою вірність ідеям, зокрема Грегор навіть життям. Штрассер запропонував три пункта для економіки:

1. На противагу існуючому "класу" капіталістів виникне "стан" управлінців, вне залежності від багатства чи походження, будуть створювати функціональну аристократію, котра завдяки інтенсивній методиці відбору, буде складатися, можна сказати, з "капітанів промисловості" або "офіцерів промислового життя".

2. Знедолений "клас" пролетаріату зникне, його місце займе "стан" всеціло привілійованих робітників, що прямо чи косвено братимуть участь в своєму "цеху". Вони більше не будуть "об'єктами" економіки, а стануть її "суб'єктами".

3. Відносини між державою і економічним життям будуть докорінно змінені. Держава більше не буде ані "нічним сторожем і поліцейським" капіталізму; ані диктаром, бюрократія котрого б'є хлистом, ставлячи робітників на місце і стимулюючи їх таким чином до роботи, воно стане опікуном людей, в якості котрого матиме великий вплив, але тільки в рамках самовизначення робочих виробників, а саме в області управління і підтримки робітників (що складається в збереженні відповідних пропорцій канцелярських і других робітників інтелектуальної праці з однієї сторони і робітниками фізичної праці з іншої).

Ідеї Штрассера і взагалі націонал-синдикалізм відрізняється від марксизму і цю різницю чітко виклав Отто Штрассер:

Чим німецький соціалізм відрізняється від марксизма:

а) Приватна ініціатива відповідальних керівників зберігається, але підкорюється потребам суспільства

b) В рамках систематичного управління всією національною економікою (що структурно гарантовано тою третиною впливу, яку Держава володією в кожному промисловому підприємстві) державою, підтримується здорова конкуренція між приватними підприємствами

с) Відносини держави та економічних підприємств, а точніше посадових осіб і виробничих керівників на рівноправній основі відміняються, оскльки нерегульована влада держави утискає робітника в його правах

d) Кожний зайнятий на підприємстві є, на підставі того, що він власник долі як громадянин, одним з безпосередніх і впливових власників свого "цеха" і може повною мірою впливати цим своїм правом на наглядову раду підприємтсва. Форма фабричного товариства, що заснована на узаконеній ідеї феода і така, що дає життя  великій масі самовправних рад робітників і службовців, з однієї сторони і промислових та торгівельних рад з іншої, складає нову економічну систему німецького соціалізма, котра в рівній мірі відмінна від західного капіталізма і від східного більшовизму, і в той же час відповідає вимогам крупної промисловості

В земельному питанні Отто Штрассер також викладав ідею, відмінну як і від радянських колгоспів, так і від ринку землі на заході, це ідея "майорату". Земля належить виключно нації і передається у користування самоврядним сільським корпораціям, які створюється самими селянами. Земля буде виділена у максимумі, який корпорація має змогу обробляти і у мінімумі, в якому кожний член корпорації має не тільки мати змогу прогодувати свою сім'ю, а мати певний надлишок для його реалізації. Оскільки корпорація цілком залежна від кількості самих селян, то звісно його діяльність залежить від розвитку самого села і зацікавленності в цьому держави, а тому замість смерті села, яку творить сьогодні крупний капітал, буде його відродження.

Отже ідея Штрассера грубо в плановості загальнонаціональної економіки, боротьба проти зосередження капіталу в руках елітарних кіл буржуазії шляхом впрвадження цехового синдикалізму, стимулювання малого підприємництва на противагу великого, солідаризація нації проти як державного планового капіталізму радянського зразка, так і ліберального ринкового. 

І що головне, Штрассер і його ідеологія визнає з одніє сторони особистість індивідуума тим, що виступає проти гомогенізації нації у єдиний шаблон пролетаря і "створення" нового виду людини на відміну від більшовизму і комунізму, з іншої він визнає колективні ідентичності, визнає існування колективної свідомості і солідаризації народного організма на противагу гіперіндивідуалізму лібералізма. Він не зтирає кордони і не перетворює все у "желе" єдиного ринку, він визнає ідентичності на всіх рівнях, починаючи від расової і національної, закінчуючи економічною і культурною. Не дарма Отто Штрассер казав саме "німецький соціалізм", так само як він може бути і українським, не як готовий "шаблон", а лише як дороговказ. Не існує універсальної демократії, універсальних ринкових законів чи законів історії, не існує універсального соціалізму - це все іллюзія, це ідеологія крупного капіталу, яка лише нав'язує себе в якості панівної моделі. 

Сьогодні справді революційною є права ідея, тому її так бояться. Тому лівакам довзоляють печататись в гламурних журналах і "поважних" газетах, ідеолога Червоних бригад Антоніо Негрі і його книгу піарили на Заході, з начеб то критикою капіталізму, а правих замовчують, типу це "не респектабельно" бути правим. Але це добре - революційний рух завжди не респектабельний, завжди андеграудний і маргінальний. Тут можна перефразувати слова Мао, що якщо правих так критикують, то це значить лише одне - ми на правильному шляху. Варто лише вирвати маси з опіумного співу лібералів і псевдореволюційної демагогії лівих. Варто лише менше жити минулими національними подвигами, гратись у іграшки, що підсовує система, і звернутись до майбутнього. Повернути історії сенс, а життю - буття. В противному випадку нас чекає омріянний лібералами "кінець історії". Але ми скажемо лібералам - хай засунуть свій кінець собі у дупу.


Lost_paradise

Lost_paradise

Капітал

  • 21.09.13, 18:11
Карл Маркс був неправий, а Макс Вебер цілком правильно думав. Карл Маркс хотів нащупати капіталістичні відносини товарообміну в усіх епохах, а Вебер показав, що капіталізм мав свій початок і свого автора. Капіталізм це дитя кальвінізму і Кальвін батько капіталу, Маркс лише його піарщик. Жан Бодрійяр в своїй книзі "Символічний обмін і смерть" вдало розкритикував обох батьків критики буржуазних суспільств - Маркса та Фрейда, а за ним і їхніх учнів фрейдо-марксистів. Так ми живемо в суспільстві витісненого і суспільстві поглинання усього капталом, але це не значить, що так жили всі до нас. Песимістична книга Бодрійяра стає навпаки надоптимістичною, більш оптимістичною за Фрейда і Маркса, бо показує, що їхні закони не данність всесвіту, а лише, що це вигадка буржуазних епох, не більше. Досліди Вебера показують яскраво, що капіталізм це форма західного протестантизму, а ніяк не якісь "прогресивні етапи історії". Кальвін і Цвіглі створили нову віру, котра мала конкурувати з католицизмом на Заході, але в кінці кінців капіталізм позбавився від моральної ноші, в яку ще окутували цю ідеологію швейцарський юрист і сільській буржуа. До речі цікаво, ніхто не задумувся, в суті то яку ще релігію могли вигадати юрист і заможній буржуа? 

Томас Гоббс помилявся, а Фрідріх Енгельс був правий. Гоббс вважав, що держава це Левіафан, а Енгельс вважав, що справжній монстр це капітал, який з'їсть державу, як таку (так принаймні він пророкував в книзі "Розвиток соціалізму від утопії до науки"). Як показав Едвард Люттвак зараз ми знаходимось в стадії турбокапіталізму, тому Маркса треба забути (як показував Бодрійяр у вказаній вже вище книзі), його закони не діють, бо оперують застарілими поняттями політекономії (більш докладно Ж.Бодрійяр "До критики політичної економії знака"). Капітал має свою історію емансипації. Спочатку йому треба було позбавитись усього духовного - це забеспечив Кальвін і Реформація, адже католицька церква на Заході ставила духовне вище мирського, а капітал тяжіє до матерії. Потім капіталу треба було позбавитись вищості політичного над економічним - це забеспечили буржуазні революції і Карл Маркс, зі своєю теорією економічних формацій і надбудов. Реалізувавши лозунг "Економіка - вище всього", марксистський лозунг, що прийшовся до вподоби буржуазії, капітал побачив, що насправді існує ще безліч речей, що не є економічними, хоч і підкорюються економічному. Це гальмує експансію і тут наступає стадія турбокапіталізму Люттвака. Лозунг турбокапіталімзу - "Нічого окрім економіки". На заваді стоїть багато речей - релігія, держави, кордони, культура, раси і т.д. Левіафан капіталізму прийнявся це все пожирати, щоб створити єдиний майданчик вільного ринку без кордон, рас, релігій, культур, з єдиними уніфікованими "правилами гри". 

Капітал цинічний і через те, він кращий стратег за усіх. Коли треба поборити своїх критиків він часто вступає у вимушені коаліції. Тут він в коаліції з комуністами проти "релігійних забобонів" та "правої реакції", саме так коаліція капіталу і "лівих" знищила всіх справжніх консерваторів, починаючи від роялістів закінчуючи фашистами. Тут він з націоналістами проти "лівих", коли треба знищити свою власну критику, так залякуванням "лівим терором" здолали наприклад RAF у Німеччині, коли дали карт-бланш на створення BND у ФРГ, яку створили колишні нацисти і запровадили ефективну методу протидії "лівому терору", напевно зігравши на почуттях нелюбові колишніх членів імперських інституцій Третього Рейху до комуністів. Коли справу було зроблено, усунили і всіх колишніх нацистів, як використанний матеріал. Кінець кінцем гру коаліцій виграв крупний капітал. Всі "ліві" сьогодні вже не критикують капітал, вони зайняті насамперед правами підарасів і прочих недолюдків, бо "ліві" на Заході зрозуміли головне - капіталізм реалізував всі їхні ідеї - урівняння, світ без меж і кордонів, расове перемішування, знищення національних рухів і т.д. Тому їм лишається лише просувати ідеї одностатевих шлюбів, щоб зовсім не випасти з політичного поля.

Антиглобаліст і повстанець Субкоманданте Маркос в своїй статті "Четверта світова почалась" пише:

"Всі національні культури, які формувались століттями і тисячоліттями, шляхетне тубільне минуле Америки, блискуча європейська цивілізація, мудра історія азіатських народів і давня багата спадщина Африки і Океанії - усе роз'їдає американський спосіб життя. Неолібералізм також нищить народи і цілі групи народів, заганяючи їх в уніфіковану модель. Тому слід говорити про найжорстокішу і найжахливішу світову війну, що її неолібералізм веде проти людства".


Тому на правду світ поділений на два табори - глобалісти та антиглобалісти, ті хто бажає бути "підприємцем на вільному ринку без меж і кордонів" і ті, хто бажає збереження свої культури і захисту її від пащі капіталістичного Левіафана. Ті, хто задурені казками про "загрозу радикалів", правий реванш чи лівий терор, ті хто живе в ілюзії комфорту, яку начебто захищає терором коаліція капіталу під лозунгом "захисту демократії" і ті, хто здатен угледіти смерть нації і всіх націй у горнилі єдиного ринку, унифікованих стандартів і правил гри. Єдиний плавильний котел ринку проти націй, рас і релігій. Єдина бездушна механізована цивілізація, де люди лише гвинтики у порочному колі виробництва і споживацтва проти культур, як цю дилему описав Освльд Шпенглер.

Роялісти сиділи у французькому конвенті з права, тому лише той насправді праий, хто виступає проти всіх здобудків буржуазних революцій. Першим до революції проти революції закликав Де Местр і він же був першим консервативним революціонером. Тому консервативна революція найбільш права ідея з усіх і має викрити лібералів, які криються під своєю правістю, будучи лише трохи правіши від комуністів. Буржуазний дух і капіталізм не сумісні з правою ідеєю. Юліус Евола писав:

"Стандартизація, конформізм, демократична зрівнялівка, манія виробництва, гвалтівний brain trust, матеріалізм і кінець кінцем американізм лише розчишюють шлях до кінцевої фази - комуністичному ідеалу людини-маси...Справжня держава має бути направлена як проти комунізма, так і проти капіталізма".


Мас-медія і політикани завжди намагаються звести дискурс в іншу площину, відвести очі від спражньої проблеми, розповідаючи байки про "всесвітній тероризм", "загрози для демократії", вихоплюючи якісь мілкі і несуттєві проблеми або ж проблеми, котрі є лише наслідками, а не як не прчиною (скажімо корупція), щоб зосередити увагу і відвести удар від основного винуватця - системи. Але за кулісами завжди лишається основна проблема. Скажімо на заході проблему мігрантів виставляють на перед, бо її не можна ігнорувати, але всі мовчать, як мігранти там опинилися? А чи не крупний капітал їх завозив під час бунтів і протестів 70-80-х років, як дешеву робочу силу? Коли страйкували шахтарі у Великобританії, уряд консерваторів (а читати треба лібералів) не знайшов кращого виходу, щоб завести туди тубільців і знизити попит на робочу силу. Чи не християнські демократи в Німеччині в змові з капіталом "підіймали економіку" ФРН неконтрольованою міграцією? А потім прийшли соціал-демократи і сказали, щоб їм навіть працювати не треба, треба їм виплати по безробіттю платити, лише як би вони інтегрувалися. Але як вірно показував Бодрійяр в книзі "Символічний обмін і смерть" система ладна кидати об'їдки зі столу аби тільки соцалізувати всіх в систему, тут вже не питання рентабельності, а питання експансії у всі сфери життя. Тобу цей "збиток" тактичний, що несе прибуток "стратегічний".

Мирне співжиття з капіталом, що начебто може тримати певне статус-кво з якимись духовними цінностями, взагалі всіма цінностями,що ще не перетворилися на товар, такими як нація, релігія чи культура, це заспокійлива колискова капіталу, який будує музеї для для лицарських латів знищуючи самих лицарів, який будує храми, але відправляє всіх "духовних" у маргінес або собі на службу, яка створює магазини вишиванок, які зроблені в Китаї. Торгаш не може миритися з ким не було, він встановлює свої торгашеські правила, перетворюючи у торгівлю політику, культуру і все навколо. Торгаш все буде продавати і все купувати, бо не знає окрім цього нічого іншого. Боротись за суверенітет і свободу нації, при тому цілуючи башмак капіталізму, це кусати самих себе за дупу. Бути націоналістом і закривати очі на транснаціональні корпорації, які душать Україну у своїх обіймах - це дурити самого себе. Тому вірні слова іспанського фалангіста Раміро Ледесми Рамоса:

Порвіть з усім, що пов’язує вас з інтернаціоналістськими, ліберально-буржуазними ілюзіями та парламентаризмом. Ви повинні знати, що саме серед їхніх лав приховані знамена привілейованих, великих землевласників та банкірів. Позаяк усі ці люди є інтернаціональними, так само як їхні гроші чи їхня комерція. Вони – ліберали, тому що їхня ліберальність дозволяє їм створити міцну феодальну владу, націлену проти Національної Держави Народу. Вони – парламентаристи, тому що в їхніх руках зосереджена вся електоральна машина: преса, радіо, мітинги та пропаганда.


Все інше від лукавого і затрвака лише для чергового шоу у суспільстві спектакля, щоб убаюкати обивателя мантрами про стабільність і процвітання на "вільному ринку".


Lost_paradise

Lost_paradise

Український Тибет

  • 19.09.13, 13:55
Багато хто не зрозумів, можливо хтось і образився за мій попередній негативний пост, ну давайте про позитив. Хоча я вважаю, що любити свою Батьківщину в тому числі і казати жорстку правду, бо мати силу сказати правду у вічі зачасту ми дозволяємо тому, кого любимо і за що переймаємось, а на кого паралельно - можна і злецимірити стандартними виразами зі словника етикету. Як би там не було, будь-який Інь має мати свій Янь, а отже і негатив має мати свій позитив.

Україна унікальна, тому тут ніколи не діятиме ніякий стандарт, тут не вживається ані бюрократичні механізмі, ані ідеологічні пориви, вони всі розбивається об дійсність української нірвани. Кочові народи завжди поклонялись Небу, оскільки вони були не осідлі, єдиним незмінним атрибутом їхньої життєдіяльності було незмінне і вічне небо. Але українець не такий - українець ніколи не ходив по небу, він вріс в землю. Метафізика землі притаманна багатьом індоєвропейським народам, згадаємо містичну формулу німців "крові і грунту", але німецька метафізика землі була більш механістична за українську. В українців земля - це сакральний абсолют. Німці вивозили український чернозем, українці б ніколи цього не зробили, не тому що в них її вдосталь, а тому що лише українець здатен зрозуміти, яке це богохульство. Ми живемо в країні, де ідеології бьються між собою непримиримо, ладні роздерти один одного і лише одне може поєднати всіх українців - це земля. Таких дебатів про землю немає жодна країна, навіть з вуст політиків, цих прагматичних лицемірів, тема землі віддає душком якоїсь релігійності і сакральності. Росіяни, німці і навіть поляки вже давно торгують землею, торгашество вже виїло все сакральне, одне тільки в Україні і Білорусі тема землі залишається питанням mysterion, це національна меса і вже навряд чи хтось пояснить коріння цього, але те що це відчувається видно досі.

Оскільки українець вріс в землю, він того і такий малорухомий. Йому залишається одне - метидитувати у хатинці біля тину. Те що зветься хуторянством не передбачає навіть повної соціалізації, оскільки українець самодостатній, якщо в нього є земля. Російський письменник Іван Бунін був фанатично закоханий в Україну, він казав, що Україна не має своєї історії, вона поза часом і історією, вона розчинилася у вічності. Лише потрапивши сюди, Бунін одразу вирішив, що ось де вона Батьківщина, який там Петербург? Ця малорухомість і розчиненість українця бісить, але є й позитив. Річі у тім, що які б сюди не приходили копачі, чи зі Сходу, чи із Заходу, чи з Півдня, чи з Півночі в них не вистачить сил підкопатись під це коріння, воно занадто вросло в землю. Поляки намагалися, росіяни намагалися, зараз намагаються єврокомісари підкопатись під нас "демократичним стандартом", росіяни - "рускім міром", а українець сидить і споглядає. Що він чекає? Напевно коли таки залетить черговий вареник до рота, адже тільки ми знаємо, що вареники самі мають летіти до рота, а не як інакше. Як писав в одній статті Густав Водічка, якщо вареник не літає, це не значить, що це неможливо, просто сьогодні погода не літна.

Козак Мамай сидить під деревом як Будда під Бодхі. Він споглядає, як будували імперії і як вони падали, він споглядав на будівлю комунізму і його крах, він споглядає на копошіння Газпрома і єврокомісарів, він споглядає на "впровадження правильних стандартів", але ж ми знаємо що насправді його цікавить - в яку таку турбулетність попав вареник, що він досі не тут? Наша драма лише в тому, що ми не тибетці, а європейці. У білої раси є якась така маніакальна потреба в почуттях, в сильних драмах, комедіях, трагедіях, ми як би не хотіли, так ніколи і не потрапимо у Нірвану. Наша карма в тому, що іноді нам треба піднятись і стати гайдамаками, щоб перетворити все навколо в життєдайній хаос, адже тільки ми і греки знаємо, що життя дають не стандарти, не закони і регламенти, а лише хаос, оформляти цей хаос ми полишимо іншим, бо в кінці кінців ми завжди повернемось під наше дерево.

Ми містична і загадкова нація, яку ніхто так і не зміг зрозуміти, і напевно не зможе. На Заході питанням України завжди не хотіли займатись, віддаючи перевагу приєднати її до Росії, бо Україна завжди їм псувала картину, як загадка в їхніх концепціях. Але росіяни дуже добре знають, хоч часто і бояться собі зізнатись, що вони нас не розуміють, тому і намагаються закидати нас своїми штампами. Нас ніхто не розуміє, може і ми самі себе не до кінця зрозуміли. Але ми існуємо як факт, як може остання біла пляма на мапі історії. І питання скільки років Україні - 20, 300 або тисяча, це питання яке личить радше росіянину або американцю, ні, ми то знаємо, що ми вічні і бул завжди. І будемо. І хай "вони", апологети стандартів і руского міра думають, що зможуть нам імплантувати свою матрицю, ми ж то знаємо, що нас жодною матрицею і жодним стандартом не відьмеш, коли вони це зроблять, ми будемо вірусом в їхній програмі, ми будемо гайдамаками серед бюргерів і бояр.

Брюс Лі якось сказав, що "амириканці схожі на дуб, вони не гнуться при вітрі, але ламаються при бурі, а ми, китайці, схожі на бамбук, ми можемо гнутись, але потім завжди розправляємось і стаємо ще сильніші". Ми також напевно китайський бамбук на європейському просторі. Нас можна зігнути, але не зламати. Занадто багато хто намагався і завжди це значило одне - смерть того, хто це робить. На жаль в світі ще багато суіцидальних держав і блоків, але ми сидемо і дивимось, тільки ми й індуси знаємо, що бог аскетизму і медитації Шива одночасно є й богом руйнації. Їхньої, не нашої. Ми ж бо вічні.


Сторінки:
1
…
3
4
5
6
7
8
…
36
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more