Вбити лібералізм (з гегелівських думок)

Ален Бадью

"Ніщо велике в світі не твориться без пристасті"

Георг Гегель

Запрошую ще трохи поблукати в лабіринтах гегелівської думки або вигаданого мною юнго-гегельянства.

Якось читаючи роздуми якогось російського філософа щодо Гегеля (не пам'ятаю, можливо Мамардашвілі, а можливо і ні), так була така теза, що Гегель в суті своїй був шахраєм, бо він взяв класичну середньовічну філософію, одягнув її в терміни і форму Просвітництва і фактично закликав повернутись назад. Я не вважаю, що Гегель був шахраєм, в цьому і суть Гегеля, причому Гегель цього ніколи не приховував, якщо уважно підійти до його діалектики. В цьому якраз і був геній Гегеля. Він дуже добре зрозумів головну річ - якби він цитував Фому Аквінського, він би не більше ніж реакціонером, що жив у фантазмах минулого, але він взяв зброю Просвітництва і направив її проти самого Просвітництва, своєю ідеєю "діалектичного прогреса" він вбивав просвітницьку ідею "лінійного прогресу", своєю ідеєю "діалектичної історії" він вбивав ліберальну "еволюційну історію" і так далі. Гегель був тим, хто воював з модерном самим модерном і дійсно інакше було глупо - воювати проти рушниць шаблею. І саме тому, як я вже зазначав, увесь опозиційний до ліберально-капіталістичної моделі дискурс почався саме з Гегеля. Увесь антиліберальний європейський рух почався з младогегельянства. Я б сказав навіть увесь більш-менш успішний опозиційний рух, бо оппозиція була завжди у вигляді наприклад роялістів і реакціонерів, але те, що зуміло пошатнути основи почалося саме з нього. Оскільки старе младогегельянство кінець кінцем програло і сьогодні ліберально-капталістична система виявилась абсолютним переможцем, треба знову "винайти" Гегеля.

Я думаю найкращим компліментом Гегелю буде його критика в праці Карла Поппера "Гегель і новий племінний дух".  Карл Поппер ультраліберал фактично застерігає нас, "я застерігаю вас від серйозного прийняття Гегеля" - пише Поппер і продовжує лити бруд на Гегеля, бо він головний ворог так званого "відкритого суспільства". Браво, Поппер, ти зрозумів, що тільки з  Гегеля починається справжня критика лібералізму. Тепер варто лише обрати сторону - "відкрите суспільство" Поппера або "серйозне сприйняття Гегеля" та "абсолютна держава Гегеля". Гегель настільки геніальний, що навіть тут знімає все діалектикою - є лише дві протилежності в суті або лібералізм в усіх його формах, або гегельянтсво, або "відкрите суспільство"  або "його вороги" висловом Поппера. І в цьому Поппер сам виходить з лібералізму, яке начеб то "еволюційно долає соціальні протиріччя", ні, тут існує "чистий антагонізм", ти або за, або проти - ніяких між. Це вже чистий Гегель - боротьба, антагоністична боротьба протилежностей. Я думаю нам не вистачає сьогодні саме цього - чистого антагонізму, образу чистого ворога. Ліберали його мають у вигляді "релігійних фундаменталістів" або "фошистів", а ми прикидуємось, що в нас немає ворога, є лише певні "соціальні протиріччя", які будуть подолані "людським розумом". І цим ми граємо у нав'язану лібералами гру, їхню гру за їхніми правилами. Але за Гегелем вирішення породжується тільки з чистого протистояння, коли є теза і антитеза. Тому слідуючи Гегелю, треба сказати прямо, як це робить ліберал Карл Поппер в праці "Відкрите суспільство і його вороги" по відношенню до антилібералів - лібералізм антагоністичний ворог, ворог з яким не може бути "домовленностей", ніяких конвергенцій, де є щось добре з того - тільки повне знищення лібералізму в самих його основах.

Чим перемагає лібералізм? Все просто - він як античні сирени кличе нас на своє поле, солодким голосом співає про терпимість і людяність, про відкритісь до світу і і будь який опозиційний корабель, пливучи на цей голос фактично врізається у скелі. Ліберальна система може знищувати мільйони людей і співати стару добру пісню, що це "в ім'я добра", але коли дискурс стає занадто критичним, він ніжно, голосом підступної сирени каже, що це ж "перегиби", що це "конкретні люди", ну хіба лібералізм винен, що Джордж Буш-мол. був придурком? Ні, продовжує він свою пісню, винні недосконалі люди, а система ідеальна. Він одягається в мантію святого, як Джордж Сорос, який краде мільярди, але потім широким жестом з барського плеча кидає мільйони на благодійність. Лібералізм може шепотом казати про жахи фашизма і винних в ньому, але коли мова заходить про мільйони вбитих лібералізмом, то виявляється винен не він, а "погані люди". Але якщо ви скажете, що винен не нацизм, а конкретно Гітлер, ліберали зашиплять, як змії: "це система нелюдська", але коли мова про лібералізм тут знову солодка пісня: це конркетні люди, а система добра і привітна. Лібералізм це довбана "гіпножаба" з відомого мультсеріалу і завдання головне не піддавтись її співам, а вбити її. Ми як Бертольд Брехт в одному своєму вірші, маємо сказати: лібералізм ти самий кращий, саме тому ми розстріляємо тебе біля самої кращої стінки з самої кращої рушниці. "Відкрите суспільство" ми відкриємо для тебе пана Кольта і його варіант "подолання соціальних протиріч".

Давайте зізнаємось відверто - ми всі глибоко заражені ліберальним вірусом, ми не здатні вже давно працювати для спільної потуги, в нас немає великих ідей, за які ми здатні жертвувати собою - ми всі перевторились на міщан, котрим дорожче всього власна дупа на м'якому дивані. Наші кишені порожні від якихось ідей, в них лише гроші, і чим більше система буде сувати нам грошей в кишеню, тим більше ми будемо вдавлювати диван. Гегель починається з Ідеї. Саме ідея виявляє себе у формі матерії і в цьому увесь жах ліберального сьогодення - ми порожні, ми пусті оболонки, лібералізм вкрав в нас велику Ідіею замінивши її суррогтаом лозунгів і щекоче нас егоїзмом. Ми рухаємось як ніколи швидко лише тому, що ми боємося зупинитись - бо всередені нас порожньо. Вся наша активна діяльність в суті своїй позбавлена сенсу, але щоб не усвідомити цього ми нарощуємо рух в "інформаційному просторі". Абсолютна ідея матеріалізувалась за Гегелем, але матерія настільки відірвалась від неї, що лишився лише порожній кусок м'яса, котрий хаотично рухається, щоб виконати свій обов'язок тріади мр.Фрімена: Жрать, срать і ржать.

Історія лібералізму, починаючи від буржуазних революцій, це довга історія відчуження спочатку людини від сенсу, а потім людини від людини. Добуржуазні суспільства насамперед характеризувалися домінуванням ідеї над соціумом. Філософія Просвітництва почала деконструкцію спочатку панівної ідеї, а потім взагалі ідеї як такої, для того, щоб вже Ніцще констатував - все скотилось в повний нігілізм. Символічний порядок добуржуазних суспільств змінився товарним фетишем у модерні, котрий плавно переходить у фетиш соціальний в постмодерному суспільстві. Для розуміння цього питання звернемось до розуміння товарного фетишизму у Маркса. За Марксом добуржуазні суспільства хараткеризувалися прозорістю соціальних відносин, але у формі експлуатації людини людиною. В часи після буржуазних революцій прозорість соціальних відносин була замінена товарним фетишизмом, коли будь-який соціальний контакт прямо не здійснюється, а лише шляхом певної товарної сублімації, як сказали б психоаналітики. Тобто символізм, котрий в добуржуазних епохах відносився до певної ідеї, переноситься на товар, котрий позначає певний символ. Ну скажімо середньовічне благородство, котре символізувало статус, було замінено грошами, котрі тепер символізують статус. В цьому випадку яскравий випадок товарного фетишизму. Товари при капіталізмі стали володарем дискурсу і означальним суспільних відносин. Як писав Жан Бодрійяр: "Спасіння через благодать змінилося спасінням через речі". Звідси і перший етап відчуження лібералізмом - символізм переноситься з ідеї на матерію.

Але в постмодерні відбувається другий етапа відчуження - соціальний. Це дуже яскраво виражено сучасною концепцією толерантності. Американський юридичний термін Harassment (домагання) в американському законодавсті є не тільки sexual harassment, а harassment взагалі, радше навіть можна сказати social harassment, однією з частин якого є і сексуальне домагання. Ідея все в тій же терпимості - законодавство встановлює певну "соцальну капсулу" над інидвідом, котрий заганяється в свій маленький індивідуальний світ, в котрий шляху іншому немає. Ми терпимо всіх і вся, але допоки вони за відомим виразом "не чіпають мого носа", це люди в скафандрах, відчужені один від одного. В суспільстві "людей в скафандрах" безумовно вже не існує прямих соціальних відносин, бо завжди лишається певний зазор між індивідом та індивідом у вигляді так званого "особистого простору". Цей "особистий простір" емансипований від довління соціального і культурного впливу. Це суспільство атомарних індивідів, котрі бьудують свою соціальність у формі певної гри, коли з купи егоїзмів всіх навколо має вирости певна будова, тобто це те, що фон Хаєк називав "невидима рука ринку", коли начеб то, коли ти живеш тільки для себе, робиш все тільки для себе і відстоюєш власний інтерес, ціле функціонує самостійно і успішно. Безумовно в такому суспільстві, якщо його ідею довести до кінця, не може існувати ані солідарності, ані нації, ані взагалі якогось "загального", все загальне тут довільне, як скупчення атомів, які, граючи, будують певні структури, але абсолюнто випадкові, такі що розпадаються і будуються наново інші.

Американські постмодерністи люблять звертатись до комьютера, як символа сучасності, коли на екрані відбувається повна прозорість соціальних відносин у вигляді інформаційних потоків. Але як вірно зауважував Славой Жижек, вони забувають, що по ту сторону екрану існує інший світ - світ механізмів ком'ютеру - блоки, чіпи, материнка і т.д. і це все прикрито корпусом, воно не видно. Компьютер дійсно символ постмодерна - з однієї сторони існує певна симуляція прозорості соціальних відносин на екрані, коли можна попасти в дім до поп-зірки, побачити як Янукович длубає в носі і т.д., в той же час лишаються зачиненими соціальні відносини в реальності - можна знати в якому кутку стоїть диван у Алли Пугачової, але не знати, як звуть твого сусіда .Це форма смерті соціального, як показував Жан Бодрійяр. Соціальність помирає, натомість оживають маси. Маси асоціальні по своїй суті, бо вони не структуровані, немає спільних ідей, немає магнитного поля, яке б надавало масі якусь форму. Вони в суті своїй перетворюються самі у інформаціний потік. Маршал Маклюен показував, що теза про те, що збільшення інформаціного потоку збільшує обізнаність - хибна, насправді відбувається інше - збільшення інформаційного потоку вбиває сенс, як казав Маклюен: "не мас-медія несуть меседж, а самі мас-медія і є меседж", окрім факту інформаційного потоку всередені нього немає ніякого сенсу, він сам сенс. Так само і маси не мають в собі сенсу, вони самі сенс, вони рухаються хаотично і безцільно.

Отже якщо ми повертаємось в гегелівське поле, то процес лібералізації був процесом відчуження матерії від ідеї. Але за гегелівською логікою це відчуження потрібне було для того, щоб щось проявити. І що проявило це відчуження? Воно проявило дух. Починаючи від буржуазних революцій до сьогодення - це був тріумф європейського духу, так це бух до нігілізму, але в своєму нігілізмі він проявився найбільш яскраво, він був настільки невпинним, що знищив фактично сам себе. Це етап революцій, етап боротьби проти застою ідеї. І він доходить до свого краю. І тепер в гегелівському сенсі має визріти синтез і цей синтез - консервативна революція. Це те, чого не зрозумів Маркс - в гегелівський діалектиці не може бути ніякої іншої революції для утворення синтезу, як наступного етапу, якщо вона не буде консервативною. Революційний рух має протиставити лібералізму - ідею. Якщо лібералізм стверджує плюралізм ідей - революція стверджує диктатуру Ідеї. Якщо лібералізм стверджує індивідуалізм - революційних рух протиставляє йому солідарність. Якщо лібералізм стверджує коспополітизм і "відкрите суспільство" - революція стверджує націю і закрите суспільство. Якщо лібералізм просуває прогрес - революція висуває диктатуру національної традиції. Якщо лібералізм ствердужє свободні відносини - революція каже про дисципліну та ієрархію. Якщо лібералізм висуває ідеал буржуа - революція протиставляє йому ідеал аристократа, лицаря замість торгаша. 

Тільки це є справжня антагоністична ідея для сучасності. Вона має бути повінстю антагоністичною, ніяких компромісів, компроміси для слабаків, тих хто не має в собі духу. Нас закидали концепціями "меншого зла", як казав Ален Бадью, досить. Ми не маємо вдовольнятись меншим злом, ми не хочемо надівати на лібералізм маску добра і виправляти його якісь аспекти. Треба його знищити докорінно. Нам треба не "ребрендінг" старого, а абсолютно нове. Нова утопія, нова "ідеальна держава Платона", повна і радикальна зміна дискурсу. Нам треба герої і велич, як казав Бадью. Нам треба революційна ідея, вища за все інше. Все інше - херня, для виправдання власної слабкості.