Повернути ідеалізм або нове младогегельянство

Я люблю Дон Кіхота, а не Санчо Пансу. Мігель Сервантес був геній з великої літери, а його комедія про Дон Кіхота настільки філософська і проблематична для свого часу, що він здається круче Нострадамуса. Він вловив ауру майбутньої проблематики Нових часів. Санчо Панса, був в творі селянином, але він радше образ іншого стану - він яскравий представник мілкобуржуазної свідомості, а Дон Кіхот представник вимираючого виду - аристократії. Так, так, ми звикли бачити аристократа, як якогось вельможу в шовках і золоті, але якщо уважно читати всі твори, де зображений нам ненависний вельможа, то це або твори буржазного часу про аристократію, або ж це зовсім інший тип людини, що дуже добре зображено у "Венеціанському купці" Шекспіра, де негативний персонаж - єврей-лихвар, а аристократи для Шекспіра виявляють зовсім вже позитивними. Причому у Шекспіра так зване "право" на боці лихваря, є вексель, є угода, є право, але Шекспір висміює буржуазного єврея-лихваря, який намагається відстояти своє "право" і обігрує сцену так, що його полишають в дурнях - розореним, ще й змушують прийняти християнство. З боку Нового часу "Венеціанського купця" треба трактувати, як судове свавілля і тиск на "підприємця", жертву тоталітарних репресій навіть, але для самого Шекспіра торгаш Шейлок це карикатурний персонаж, якого можна обігрувати як завгодно. Так і з Дон Кіхотом. Він аристократ, таким як він був в часи Сервантеса. Ми любимо сміятись над Дон Кіхотом, вважаючи його карикатурою, ми тайно або явно любимо Санчо Пансу - він розумний, логічний, раціональний, але саме головне, що лоскоче наші почуття в ньому - він любить гроші, він комерційно предприємливий, а головне він заробляє в кінці кінців статок, а Дон Кіхот лише могилу. Санчо Панса той, кого століття по тому американці назвуть "Self-made man", людина що зробила себе сама, в тому плані, що досягла комерційного визиску зі своїх оборуток, Санчо Панса герой Нового часу і за це ми його любимо. А до Дон Кіхота ми зневажливі, як до дурня ідеаліста. Ми гадаємо, що Сервантес висміював Дон Кіхота, але лише тому, що ми забули біографію Сервантеса. Дон Кіхот - автобіографічний образ самого Сервантеса. Сервантес написав Дон Кіхота на колінах в проміжках між бойовими діями у Неаполі, куди він пішов добровольцем лише тому, що на його думку ця війна "визначить хід європейської історії". Сервантес був ландкснехтом і прообразом Дон Кіхота. Скоріше Сервантес висміює Санчо Пансу, а не Дон Кіхота. Але кожен, як відомо, розуміє все в межах своєї зіпсованості.

Я люблю фільми Девіда Лінча, хоч він і дуже постмодерний режисер. Але фільми Лінча - це гегелівська діалектика, вичищена від марксизму. Лінч у своїх фільмах обігрує відому фразу Фрейда, що людина втікає від реальності у фантазії, а потім, коли фантазії перетворюються у нічне жахіття, людина намагається втікти з фантазій у реальність. І ось в кінці фільмів Лінча наступає деякий простір невизначеності, коли ілюзія і реальність утворюють симбіоз, коли координати простору піддались висловом Юнга "вторгненню колективного несвідомого", відбувається взаємна еррозія Буття. Але це місце має мати і свій "зазор між сущим і буттям", як казав Хайдеггер, коли не працюють відомі закони або навіть не так - коли стає зрозуміло, що те, що було Законом і є ілюзією. Діалектика Гегеля вправна насамперед тим, що вона ідеалістична, це її сила, а не слабкість, як вважав Маркс. Лінч добрий тим, що заводить нас настільки далеко, в ті "області темряви", словами Кінга, де ми втрачаємо орієнтири, що є реальним, а що ні. І в цій "області темряви" в нас вперше виникає сумнів - чи існує реальність як така, адже реальність можливо є лише тим, що ми таким називаємо?

В цій топіці Лінча можна підти вперед вслід за постмодерністами і деконструювати реальність у дійсність атомів і їх хаотичного руху, з їхнім симбіозом людини і віртуальності, але я пропоную інше - повернутись до Гегеля. Я завжди закликаю вертатись, а не йти вперед, хоч в діалектиці Гегеля саме розуміння минулого і майбутнього знімається формою Абсолюта, що містить в собі і те й інше. Ліваки у 60-80-х для підлаштування лівих ідей під сучасність і критики капіталістичної дійсності створити напрям фрейдо-марксизму. Я думаю відповідь з права на це була б чимось на кшталт юнго-гегельянства, базові аспекти якого спробую окреслити.

Гегель і Кант знакові філософи Нового часу. І їхнє протистояння знакове. Кант був філософом, що вирішив структурувати всі здобутки буржуазних революцій і філософії Просвітництва у єдину схему. Геогр Гегель повстав проти цього. Гегель перший філософ, котрий доктринально і глибинно переглянув увесь спадок філософії Просвітництва, деконструював її, фактично він вбив Декарта своєю основою про єдність суб'єкта і об'єкта. Це було повернення у Середньовіччя і навіть трохи глибше. Саме тому увесь антибуржуазний рух виник з младогегельянства, яке пішло або вліво (Маркс, Фейербах), або вправо (Бауер, Джентиле і фактично вся консервативна революція - младогегельянці). От і якажу треба повернутись до младогегельянства і здійснити поворот вправо. Навіть Фрідріх Енгельс після смерті Маркса був на межі. Його так і не дописаний твір "Діалектика природи" показує наскільки Енгельс не був Марксом. В Енгельса відчувалася тяга до Абсолютного духа, його матерія - це не скупчення бездушних атомів, а це жива тканина, яка навіть мислить діалектично і завжди лишається вічною, так само як і Мислячий Дух не може знищити навіть матерія, в Енгельсі відчувалася його німецькість, він чимось був схожий на Дон Кіхота, заможній буржуа кидає все і з рушницею в руках підіймає повстання, в той час як Маркс лишається писати памфлети в Лондоні. Залишається лише здогадуватись, яким би був "інший" Енгельс, як би не вплив Маркса. Маркс - буржуазний критик буржуазії, Енгельс - занадто романтичний, щоб бути буржуазним. Енгельс занадто германський, щоб бути справжнім комуністом. Не дарма Маркс часто виказував Енгельсу, що він занадто буржуазний (при тому зі своєю сім'єю сидячи на шиї Енгельса), ось тільки Маркс, як єврей, не розумів різницю між буржуазністю і німецькістю.

Діалектика має починатись тільки з Абсолютного духа, інакше вона не має сенсу, а лише стає іграшкою для виправдання примарних ідей "прогресу" і "розвитку". Головне в діалектиці, що вона має бути одночасно і методом, і своєю суттю. Не можна взяти і сказати "діалектичний метод розуміння історії", це марксистська єрунда, діалектика і є історія, аналіз і є діалектика. "Абсолютна ідея і є безкінечна форма, бо лише вона проявляє себе як інше і сама ж знімає розрізнення суб'єкта і об'єкта в своїй єдності" - ця формула Гегеля "вбиває" Декарта з його нетотожністю суб'єкта і об'єкта, бо існує лише Абсолютна ідея як форма Абсолютного духу, які розвиваються діалектично. Це та діалектика, про яку казав Геракліт. Коли Кант висуває ідею Ding an sich ("річ в собі"), тобто неможливість злиття об'єкта і суб'єкта пізнання, він підіграє ліберлізму (за це його і люблять), творячи поняття абсолютної індивідуальності об'єктів, не здатних до колективної спільної потуги. У Гегеля все навпаки - дух поєднує все, не лишаючи місця Ding an sich. Це те що Юнг потім назве "колективним несвідомим", тобто те що передує індивідуальній ідентичності, а не навпаки, людина є вже продуктом абсолютно колективним і не індивід флормує колективну ідентичність, як у лібералів, а колективна ідентичність формує індивіда.

Маркс казав, що начеб то тільки він насправді зрозумів Гегеля. Дурниця, Гегель без Абсолютного духу, це "ніж Ліхтенберга", тобто "ніж без рукоятки, якому не вистачає леза". Найкраще Гегеля зрозумів Джованні Джентиле. Саме "етична держава" Джентиле є глибоким розумінням Гегеля. "Культура і є людина" - пише Джентиле. Не якісь там біологічні характеристики, не якісь там "загальнолюдські" аспекти, а лише культура. Держава у Джентиле це синтез колективного духу у формі ідеї. "Етична держава" Джентиле - це страшний сон для ліберала, бо "етична держава" має свій сенс і має свою ціль. "Що є в людині людського - запитує Джентиле і відповідає - Лише культура". Кульутра для Джентиле є не чимось там "історично-випадково-абстрактним", а лише формою національної ідеї, яка є формою національного духу. Джентиле пише: "Культура - це центр, це основа світу, куди приходить безсмертний дух, реалізуючи свій світ...Ідеал культури сьогодні для нас - культура, що формує людину, що здатна зрозуміти велику трагедію життя, що здатна знайти вірний шлях не егоїстично, лише для себе, але для всіх". В "Маніфесті фашистької інтелегенції" Джентиле показує, що культура є діалектичним відображенням італійської національної традиції, яка формує суспільство. Цей національний дух поєднує націю у єдиний організм, вищою формою якої є держава. Тут розпадається в друзки "теорія суспільного договору", де держава якийсь бюрократичний апарат, а суспільство укладає з ним контракт. В цьому сенсі Джентиле як Шекспір висміює Шейлока, він висміює "ліберальні договори". На хрін договірні відносини, перефразую Джентиле, ліберали як єврей Шейлок смішні зі своїми контрактами в державі національного духу, де панує солідарність на базі національної ідеї.

Младогегельянство відрізнялось тим, що ставило завдання привнести революційну задачу у філософію Гегеля. Сучасне младогегельянство поставити собі революційні завдання, а саме: треба повернути історії сенс, треба повернути у Буття велику ідею, треба повернути собі цілі, вкрадені лібералами як примарні, за які варто боротись. Етична держава - це держава, що має сенс, має ціль, історія цієї держави - реалізований і формалізований сенс. Вони ж бо його бояться найдужче - сенсу. Сенс приводить до великих звершень, а великі звершення потребують надзусиль. Легше бути Санчо Пансою або євреєм Шейлоком, але не Дон Кіхотом. Але той хто бажає вести революційну боротьбу, має боротися не за "право по векселю" на ковбасу, а за ідею. "Ідеї або літають в небесах, або вмирають" - писав Платон. Ліберальна держава - це держава з існуванням без сенсу, етична держава - це вираз сенсу.

 Санчо Панса революцій не влаштовує, Санчо Панса сьогодні заполонив собою усі усюди - Санчо Панса крупний магнат, Санчо Панса - депутат, Санчо Панса - президент, Санчо Панса - опозиціонер, Санчо Панса - обиватель, Санчо Панса ваш сусід. Не видно тільки Дон Кіхотів. Младогегельянець і революціонер, націоналіст і консерватор той, хто вб'є в собі Санчо Пансу і народить Дон Кіхота. Нація без ідеї - це безформене желе біологічних організмів, котрі заблукали в ілюзії реальності, національна ідея - це форма національного духу, що дозволяє нації наблизитись до Абсолютного духу. Ми маємо вимагати повернути ідеалізм. Лозунгом французьких заврушень 1968 року був лозунг "La liberte d'imagination", "свободу уяві". Свободу уяві, свободу національному міфу, свободу національній ідеї - це свобода за яку варто боротись. Ми не споживачі, досить нас експлуатувати своїми подачками. Санчо Панси знахабніли, указуючи Дон Кіхотам що робити, як писав Густав Водічка в одній свої статті. Санчо Панса має знати своє місце!

Гюстав Доре "Зачарований Дон Кіхот"