Права перспектива Отто Штрассера

Насправді ліві давно вже грають на руку крупному капіталу. Навіть якщо і не так яскраво виражено, як це робить наша Компартія. Як бачемо ліві на Заході сьогодні закликають під свої знамена не народ, а здебільшого асоціальний елемент так званих меншин - педерастів, кольорових або ультразнедолених. Але тим самим вони, носячи на руках своїх фріків, вносять розкол в сам національний субстрат, призводять лише до відчуження індивідів, якому і так сприяє лібералізм своїм ультраіндивідуалізмом. "Пролетаріат", що ми вимушені визнати сьогодні зник, він розчинився і годиться хіба що для філософських роздумів фрейдо-марксистів, що ще лишаються не зрозуміло для чого і як Славой Жижек, безумовно талановитий і цікавий рок-філософ (як він сам себе називає), в дебрях лаканівського психоаналізу може  і знайде його слід, але не більше. Але Славой радше філософ з минулого, він пролетів свій час років на 20 - пролетарська революція і була міфом, стала ілюзією у фрейдо-марксистів, то сьогодні вже навіть не фантазм Бодрійяра, пролетаріата немає. Маркс не дарма казав, що пролетарем є лише той, хто вважає себе таким. Сьогодні вже ніхто себе таким не вважає, класів не лишилося. Бодрійяр вірно зауважував, що існував лише один справжній клас в історії - буржуазія, оскільки вона усвідомлювала себе таким, все інше - вигадка Маркса і його послідовників. Боротьбою проти "одномірної людини" (в термінах Маркузе), боротьбою проти метанарративу (в термінах Ліотара) і за детериторіалізацію (в термінах Дельоза) ліваки зіграли на руку капіталу, призведши до ще більшого "відчуження" (в термінах Маркса), тобто вхопили самих себе за дупу. Тому всі "ідейні" пішли кінець кінцем в служіння йому ж, як "ікона" лівих студентів Андре Глюксман писати памфлети на підтримку вільного ринку і терористичній діяльності крупного капіталу. Ліваки і фрейдо-марксисти, "робочі" рухи і анархісти, збираючи під свої знамена різнорідну шоблу, ідучи проти національних інтересів, проти культур і традицій задля ефимерного "об'єднання людства" роз'єднують національні організми, роблячи їх ультраконформістами і не здатними до дії, прикриваючись ефимерними класовими інтересами, коли вже і класів немає, бо все поглинуло єдине желе мілко-буржуазної свідомості. Їхня діяльність перетворює національний організм на поле атомарних індивидів, конформістських і згоджуваних з усім, гіперіндивідуалізованих і здатних продатись за пайку з барського столу. Їхня боротьба - фарс в кращому випадку, в гіршому - лизання дупи лібералізму і крупному капіталу.

Але зникнення класу не значить зникнення відчуження чи гноблення. Сьогодні відбувається гіпервідчуження і гіпергноблення, але не класу, а націй. Поза відсутності класу єдиним реальним і справжнім, а не надуманим як у Маркса, засобом солідаризації і колективної свідомості є нація і колективна культура. На роль культури у соціальних процесах вказував ще Грамші, критикуючи Маркса за неуважність до неї. Але якщо вони (ліві) вирішили емансипувати клас знищенням культури, то ми маємо емансипувати культуру знищенням економіки, не в сенсі національної господарки, а в сенсі політеконмії і турбокапіталізму, що визначають всі аспекти національного життя. Тепер дуже вдалий час вже не для лівої революції, а для правої в тому плані, що якщо клас вже зник (якщо він і існував взагалі, це ще питання), то нація ще дихає під ударами універсалізації. А значить спражнім ворогом капіталу є не ліві, а праві. Це не дивує, якщо подивитись історію, загроза "правого реваншу" завжди об'єднувала лівих і лібералів в єдиному акті, який тільки ззовні здається протиприроднім. Проти "нових правих" у Франції поруч з лібералами волали "ліві нонконформісти", такі як Бурдьє чи Глюксман, лівак Бернар-Анрі Леві сьогодні пише статті в глянцевих журналах і консультував ліберала Саркозі і т.д. Ліві начеб то не помічають капітала, вони зайняти правами педерастів і боротьбою з релігією, в єдиному оргазмі лібералів проти тероризму. А отже це хороший шанс нарешті звернути увагу на справжнього ворога і трудящих мас, і нації в цілому.

Тут варто оглянутися назад, адже ці проблеми розуміли ще в початку ХХ століття. Треба згадати Отто Штрассера, Ернста Нікіша, Раміро Ледесму і Шарля Морраса. Про Нікіша, Ледесму і Морраса (нагадаю Моррас ідеолог інтегрального націоналізма, як визнавав сам Донцов - його вчитель, а сам Моррас визнавав себе учнем і послідовником ідей синдикаліста Жоржа Сореля) згадаємо якось пізніше, їхня позиція мало цим відрізнялась від позицій Отто Штрасера, а в суті націонал-синдикалізму. 

За висловом Гілберта Честертона, Штрассер був "безстрашна людина величезної щирості і чарівності". Власне брати Штрассери довели свою вірність ідеям, зокрема Грегор навіть життям. Штрассер запропонував три пункта для економіки:

Ідеї Штрассера і взагалі націонал-синдикалізм відрізняється від марксизму і цю різницю чітко виклав Отто Штрассер:

В земельному питанні Отто Штрассер також викладав ідею, відмінну як і від радянських колгоспів, так і від ринку землі на заході, це ідея "майорату". Земля належить виключно нації і передається у користування самоврядним сільським корпораціям, які створюється самими селянами. Земля буде виділена у максимумі, який корпорація має змогу обробляти і у мінімумі, в якому кожний член корпорації має не тільки мати змогу прогодувати свою сім'ю, а мати певний надлишок для його реалізації. Оскільки корпорація цілком залежна від кількості самих селян, то звісно його діяльність залежить від розвитку самого села і зацікавленності в цьому держави, а тому замість смерті села, яку творить сьогодні крупний капітал, буде його відродження.

Отже ідея Штрассера грубо в плановості загальнонаціональної економіки, боротьба проти зосередження капіталу в руках елітарних кіл буржуазії шляхом впрвадження цехового синдикалізму, стимулювання малого підприємництва на противагу великого, солідаризація нації проти як державного планового капіталізму радянського зразка, так і ліберального ринкового. 

І що головне, Штрассер і його ідеологія визнає з одніє сторони особистість індивідуума тим, що виступає проти гомогенізації нації у єдиний шаблон пролетаря і "створення" нового виду людини на відміну від більшовизму і комунізму, з іншої він визнає колективні ідентичності, визнає існування колективної свідомості і солідаризації народного організма на противагу гіперіндивідуалізму лібералізма. Він не зтирає кордони і не перетворює все у "желе" єдиного ринку, він визнає ідентичності на всіх рівнях, починаючи від расової і національної, закінчуючи економічною і культурною. Не дарма Отто Штрассер казав саме "німецький соціалізм", так само як він може бути і українським, не як готовий "шаблон", а лише як дороговказ. Не існує універсальної демократії, універсальних ринкових законів чи законів історії, не існує універсального соціалізму - це все іллюзія, це ідеологія крупного капіталу, яка лише нав'язує себе в якості панівної моделі. 

Сьогодні справді революційною є права ідея, тому її так бояться. Тому лівакам довзоляють печататись в гламурних журналах і "поважних" газетах, ідеолога Червоних бригад Антоніо Негрі і його книгу піарили на Заході, з начеб то критикою капіталізму, а правих замовчують, типу це "не респектабельно" бути правим. Але це добре - революційний рух завжди не респектабельний, завжди андеграудний і маргінальний. Тут можна перефразувати слова Мао, що якщо правих так критикують, то це значить лише одне - ми на правильному шляху. Варто лише вирвати маси з опіумного співу лібералів і псевдореволюційної демагогії лівих. Варто лише менше жити минулими національними подвигами, гратись у іграшки, що підсовує система, і звернутись до майбутнього. Повернути історії сенс, а життю - буття. В противному випадку нас чекає омріянний лібералами "кінець історії". Але ми скажемо лібералам - хай засунуть свій кінець собі у дупу.