Українська традиційна філософія

Григорій Сковорода

Вивченням української філософії глибинно насправді ніхто так і не зайнявся. Єдиним хто задав цей шлях і закликав серйозно осмслити українську філософію був Дмитро Донцов. Але на жаль справу Донцова ніхто не продовжив, залишившись в рамках констатації простих тез з думок того чи іншого автора в хрестоматіях та підручниках. А насправді філософія українська є і вона доволі різна. Великий пласт філософії яку прийнято вважати українською насправді такою не є. Це такі симулякри західної думки просвітництва. В цій категорії можна згадати Дрогобича, Вишенського чи Прокоповича. Ці діячі дійсно особливо нічого у філософію як таку не внесли, тим паче в філософію українську. Прокопович взагалі був копіпастером протестантської думки в Європі та раціоналістичних філософів Заходу, дуже любив Декарта. Це все філософи-модернізатори (євроінтегратори) і вони на правду не цікаві. Але є трійка філософів, яку заслуговують на дуже пильну увагу і пильне вивчення. Це філософи української Традиції. Звісно назвати їх прямо традиціоналістами важко, бо традиціоналізм виник як ідея у ХХ столітті, але якщо відкинути ярлики, то певної мірою я назву їх українськими філософами традиціоналістами. Це Лазар Баранович, Григорій Сковорода та Памфил Юркевич. Це настільки глибокі особистості, настільки глибинна думка, що звісно осягнути в рамках одного поста цих гігантів не можливо, кожен з них заслуговує на окрему багатотомну працю і сподіваюсь колись вийде така, яка дослідить цих філософів не з точки зору профанічної академіки, а саме з точки вектору, який задав Дмитро Донцов осмисленням Григорія Сковороди. Я лише накреслю загальні риси портретів цих людей.

Лазарю Барановичу приділяють не багато уваги, в основному окреслюючи політичні аспекти його діяльності. Він був патріотом України, духовним вчителем Івана Мазепи і борцем за незалежність української церкви від Москви. Але в той же час він був глибоким філософом. Всесвіт Баранович поділив на світ та антисвіт, аналогічно скажімо погляду Геракліта де світ ділиться на буття та не-буття. Варто одразу зазначити, що Баранович використовує термін "антисвіт", а не "небуття" не дарма. В грецькій філософії було два терміна небуття: (uk-on) та не-буття (em-on). Це важливий розділ, адже за досократиками не-буття було існуючою категорією, але було трансцедетне до буття, звідси і не-буття. За більш пізніми греками небуття було ніщо, не існуюче. За Барановичем Бог розділяє світ та антисвіт, будучи одночасно сутністю обох. Світ створений з чотирьох стихій - вогонь, вода, земля і повітря, з яких створений проявлений світ. Але в людині окрім поєднання чотирьох стихій є і інша природа, природа Божественна, що має походження своє з антисвіту. Це те що зветься душа. Це можна назвати п'ятою стихією - ефір. В греків (я впевнений, що Баранович був майстерним знавцем грецької філософії) ефір був якби ідеальної стихією, що знаходилась на Олімпі, серед Богів, тобто Божественна єссенція. І ось в кожному за Барановичем є ця Божественна ессенція. Людина це арена боротьби між матерією та Божественною ессенцією. Ця теза отримає глибоке вираження в філософії Григорія Сковороди. Ярослав Стратій вважає Григорія Сковороду філософом, що продовжив розвиток філософії Барановича. Я погоджуюсь з Ярославом і також бачу правоприємність філософії Барановича та Сковороди. Важливе осмислення Барановичем гріховності людини, яке він зробив цілком в рамках Традиції. За Барановичем Адам був "надлюдиною", що жив в раю (Ас в Асгарді, як сказали б вікінги), але після того почалося падіння людини від велиого предка, від Золотої ери до сьогодення. Завдання людини Баранович бачить у "перехрещенні" людини в "нового Адама", тобто повернення до стану пращура. Засобом для цього в Барановича є містичне споглядання, це вид духовної практики, розвинений у ісіхазмі в православ'ї або те, що індуси звуть медитація. Баранович вступив в полеміку з представниками філософії Просвітництва Іонікієм Галятовським та Стефаном Яворським. Галятовський та Яворський стали на позицію Декарта, тобто розділення буття по лінії об'єкт-суб'єкт, звідси вслід за Декартом вони бачили основне завдання людини у вивченні об'єктів дійсності. Однак Баранович вступає в полеміку, вважаючи, що основним завданням людини є пізнання Божественного принципу шляхом пізнання самого себе через містичне споглядання. Схоже з принципом Дхарми в індуїзмі. Бачимо тут першу полеміку українських традиціоналістів з філософами просвітництва, найбільш гострої критики яких піддасть Григорій Сковорода. Баранович вважає, що перетворення політичних інститутів без перетворення самих людей не має сенсу. Цю тезу також масштабно розів'є Сковорода. Перетворення за Барановичем має стосуватись всіх страт населення. Найбільш цікавою концепцією Барановича є теза про "духовний меч" (так зветься одна з його праць). Баранович закликає, вслід за Біблійним текстом, "продати всі одежі, щоб купити меч". Меч для Барановича, як символ духа в матерії. Це поєднання має стати основою дії "в часи брані", як каже сам Баранович. Цю сентенцію духовного меча дуже добре усвідомив учень Барановича Іван Мазепа, на шаблі якого був напис: "Надія в Бозі, кріпость у руці".

Григорій Сковорода, як я погоджуюсь зі Стратієм, був продовжувачем ідей Барановича. Постать Сковороди для українців не просто займає високе місце, а взагалі якась містична. Дійсно коли кажеш слово українська філософія, я думаю перше що спадає на розум це Сковорода, він вже дійсно став символом України та української філософії. Але така вага Сковороди в суспільстві відбулася не за рахунок осмислення доробку Григорія Саввича, бо всі академічні багатотомники, присвячені Сковороді, навіюють сум і єдиний як я казав, хто робив осмислення Сковороди був Донцов. Скоріше тут Григорій Сковорода просто зачепив такі глибини українців, десь там в колективному несвідомому на рівні архетипів, що власне і сам став українським базовим архетипом. Сковорода був по натурі категоричним нонконформістом. Це ще пішло з часів навчання у Києво-Могилянській академії. Сковорода був класичним платоніком та стоїком, в той час як в Академії в моді були ідеї Просвітництва поєднані зі схоластикою. Тому поважні академіки часто критикували Сковороду, але йому було на це...ну ви зрозуміли. Власне цікавий час в який жив Сковорода. Це час модернізації, час коли всі вирішили "модернізуватись", коли Феофан Прокопович не випускав з рук книжок протестантських теологів, коли Декарт був "наше всьо", "там" були "просвічені", а "тут" недолюди-туземці. Але Сковорода тим "модернізаторам" дав цікаву характеристику, він назвав їх "свині з рогами", в сенсі коли людина сама по-собі свиня, але надягає на себе "просвічений сюртук" і на думку Сковороди схожі вони всі на свиней, що нап'ялили роги. Сковорода продовжив полеміку Барановича з філософами-просвітниками, але в іншому ракурсі. Замість серйозної дискусії, Сковорода їх просто почав висміювати в своїх баснях, порівнюючи то зі свиньми, то з неповороткими ведмедями, то взагалі з порожніми всередені каміннями, які вигукують якісь лозунги. 

Філософія Сковороди унікальна, я думаю він заслуговує, щоб увійти в пантеон не тільки української, а взагалі класиків філософії всієї Європи і звісно ж класиком традиціоналізму, на рівні з тим же Хайдеггером та Майстером Екхартом (паралелі між вченням Сковороди та вченням Екхарта просто унікальні), і я думаю не дарма Папа Іоанн Павел ІІ сказав, що бути таким глибоким філософом як Сковорода, можна тільки з благословення. Сковорода органічно поєднав в своїй філософії грецький платонізм та римський стоїцизм, причому він примирив між собою Платона та Аристотеля, що Аристотель вважав неможливим. Світ за Сковородою це Макрокосм, а людина Мікрокосм, що органічно відображають один одного. Він продовжує думку Барановича про поєднання в людині двох світів і відповідну боротьбу всередені. За Сковородою життя це таке поле битви, те людина може або перетворитись в тварину ("скотський початок" він це називав) або стати "надлюдиною", те що Баранович називав "новий Адам". В той же час у Сковороди (як і в Барановича) немає жорсткого протиставлення матерії та ессенції, як це було в гностиків, для нього воно все може поєднатись в Дусі, у вищому Бутті. Людина у Сковороди стоїть якби між вивищенням і падінням і своїми діями робить те чи інше. Істину Сковорода зображує у вигляді свого відомого фонтану, що наповнює різні форми. Цей фонтан якраз і є примиренням Платона та Аристотеля, коли Платон стає для Аристотеля не тільки другом, а і істинним. Фонтан, тобто те що у Платона всесвітня душа наповнює зі свого джерела різні форми (вчення Аристотеля про форми), що створює таки аристотелівський детермінізм форм, однак Сковорода нагадує, що кожен, хто захоче, може повернутись до джерела, те є абсолютна повність. Сковорода розділяє світ на три світи. Перший світ Абсолюта, істинний світ (антисвіт у Барановича), другий це світ символічний, світ істин, світ ідей у Платона і третій це мікросвіт, тобто відображення істини і символу всереднені людини. Завдання людини у Сковороди це "зріднитись" (схоже на "перехрещення" у Барановича), тобто віднайти свою істинну природу, як казав сам Сковорода: "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе". Тобто як і в Барановича, основне завдання це містичне споглядання. Він тут в гострій полеміці з просвітниками, котрі споглядають об'єкти. Сковорода нагадує їм, що "цілі великі республіки падали, коли з матерії робили ідола". Сковорода притримується тези стоїків про органічність, звідси його термін зрідність, все має поєднуватись органічно, згідно із законами природи і мироздання. Коли втрачається нитка зв'язку між вищим і цим, для Сковороди настає хаос. Він приводить приклад Греції і порівнює її із сьогоденням, кажучи, що як і в Греції колись, сьогодні повилазили "бородаті мавпи" (це він сам так окреслював "модерністів", Григорій Савич жорсткий дядько був), котрі окрім бороди не мали, ніяких інших ознак мудрості і звідси росла тиранія та невігластво. Він підходить навіть близько до терміну ХХ століття як "симулякр", коли показує на прикладі Греції, коли справжню істину замінюють порожні форми і виверти, пусті і безсенсові, котрі тим не менш видають себе за "єдино правильно істину". Він це все окреслює доволі ємними словами,  це світ де "без смаку їжа, без очей зір, без керми корабель, без сенсу балачка, без природи діло, без Бога життя". Чим не ілюстрація сьогодення? В центр своєї філософії Сковорода уводить тезу римських стоїків "життя це служіння, а служіння це обов'язок".

Прямим продовжувачем філософії Сковороди був Памфіл Юркевич, адже Сковорода перший уводить теорію серця, яку і розвиває Юркевич. Не те, щоб уводить, ми вже якось говорили про традиційне значення серця, як центру Буття. Сковорода це філософськи окреслює, а Юркевич робить остаточну філософську систему, "філософія серця". Юркевич писав також в цікавий час. Це був час, коли в думках володарювали ідеї Канта та Гегеля, але Памфіл ставився до них прохолодно. Він вирішив повернути філософію в русло платонізму і для цього спирався також на європейських мислителей, але зовсім інших. Насамперед Юркевич найвище цінив Якоба Беме та Еммануїла Сведенборга. Власне Юркевич висловлює таку тезу, що після Сведенборга філософія в Європі померла, ловити там більше нічого. Ну звісно основою для нього став Сковорода з теорією серця.  Юркевич постулює тезу про первинність ідеї перед об'єктивною реальністю. Кожний об'єкт є не об'єктом сам по собі, а лише вказівником на вищу ідею. Пізнати абсолютну істину за Юркевичем неможливо, але можна пізнати істину про Абсолют. Для цього є прямий шлях - містичне споглядання (згадаймо Барановича). В світі є абсолютна точка, центр Буття, але ця точка є і в кожного мікрокосма, тобто людини. Вона в серці. Серце не як орган, а як центр, внутрішній стержень. Пізнання себе через центр і дає уявлення істини про Абсолют за Юркевичем. За Юркевичем пізнавати реальність треба мозком, але пізнати "велику таємницю природи" можна тільки серцем. Він не протиставляє мозок і серце, що головне. Для нього все зрозуміло, розум це верхівка, а в серці людське коріння. Саме коли вони співпрацюють разом для Юркевича людина стає людиною. Життя для Юркевича це такий собі виклик, це героїзм буття. Буття це три обов'язки людини - перше це виховання свого духу, друге це виконання своїх обов'язків перед Батьківщиною та родиною, третє це виконання свого покликання, котре можна зрозуміти тільки крізь серце. На жаль життя самого Юркевича було не легким, після своїх публікацій, на нього накинулись марксисти і так звана "просвічена преса", головну роль в якій відігравали соціалісти Плєханов та Чернишевський, він став таким ізгоєм в російський еліті, хоча все ж пізніше деякі філософи такі як Володимир Соловйов, Микола Лосський, Микола Бердяєв та деякі інші визнають в Юркевичі великого філософа.

Вже у ХХ столітті український філософ Дмитро Чижевський підсумує філософію Барановича, Сковороди та Юркевича, зіставить її з філософією Русі, і визнає, що "філософія серця", як він сукупно назве цю філософію, є традиційною українською філософією, яка має своїм корінням ще початки Русі і перші трактати з філософії.

Безумовно ці нариси нічого не дають зрозуміти про глибину філософії Барановича, Сковороди та Юркевича, я лише намітив і сподіваюсь, що можливо когось надихне вивчити і ознайомитись з працями великих українських філософів. Осмислення традиційної української філософії дуже важливе, якщо ми хочемо розуміти Україну, як дещо екзестенційне, а не як територію, де мешкає купа якихось людей. Це розумів Дмитро Донцов. Сподіваюсь з'являться колись його послідовники, які продовжать осмислення української філософії задля відповіді на важливе питання: "хто ми" і "навіщо ми".