Коротка історія ідеї прогресу

Ідея прогреса є одною з теоретичних передумов Модерну. Не без причини її часто називають "справжньою релігією західної цивілізації". Історично ця ідея була сформульована приблизно в 1680 році в ході суперечки "традиціоналістів" та "модернистів", в якій брали участь Террасон, Перро, аббат де Сен-Пьєр та Фонтенель.  Вона була поточнена наступним поколінням, такими людьми як Тюрго, Кондорсе та Луї-Себастьян Мерсьє.

Прогрес можна визнати як процес, що проходить крізь етапи, останній з яких за часом розглядається як найкращий та переважний, тобто такий, що якісно переважає попередні. Таке розуміння включає в себе як описовий контекст (зміни відбуваються в заданому напрямі), так і аксіологічний (розвиток розуміється як покращення). Таким чином тут говориться про орієнтовну зміну, орієнтовну на краще. Про зміну, що одночасно і необхідна (не можна зупинити прогрес), і незворотня (не має можливості повернення до минулого). Покращення неминуче, а значит завтра буде краще ніж учора...

Для древніх греків реальною була тільки вічність. Автентичне буття нерухоме: циклічний рух, що має на увазі вічне повернення одного й того ж самого, є найбільш досконалим виразом Божественного. Якщо й існують падіння та підйоми, прогрес та занепад, то тільки всередині одного циклу, котрий неминуче буде замінений іншим (теорія чередування ер у Гесіода, повернення золотої ери у Вергілія). З іншої сторони зумовленність йде з минулого, а не з майбутнього. Тнрмін "архе" відсилає нас одночасно і до джерела ("архаїка"), і до авторитета ("архонт", "монарх")...

Бурний розвиток науки і техніки разом з відкриттям Нового Світу породив ілюзію існування безкінечного поля для покращення життя. Френсіс Бекон був першим, хто використав слово "прогрес" в часовому, а не в просторовому значенні. Він стверджував, що людині призначено володарювати над природою, пізнаючи її закони. Декарт також пропонував людям стати господарями та володарями природи. Остання, що була записана "математичною мовою" Галілея, стає тепер бездушною і мертвою. Космос сам по собі вже не є носієм сенсу. Він тепер не більш ніж механізм, котрий треба розібрати, щоб інструменталізувати і краще використати. Світ стає чистим об'єктом для людини-суб'єкта. Людина засвоює переконання в тому, що завдяки всесильному розуму вона може бути самодостатньою.

Космос древніх полишає місце сучасному космосу - гомогенному, геометричному і (може бути) безкінечному, що керується причинно-наслідковими зв'язками. Модель, що найбільш близька такій механічній моделі - це мехнізм годинника. Час також стає гомогенним, вимірюваним. Це "час торгашів", що змінює собою "час селян" (Жак ле Гофф). Новий науковий дух виковує технічну ментальність. Основним завданням техніки стає акумулювати корисність, тобто допомогати у виробництві корисних речей.

Існує очевидний збіг між цим науковим оптимізмом і стремлінням класа буржуазії утвердитись на національних ринках, створення яких ідеї рука обруку зі створенням централізованих монархій. Буржуазний світогляд розглядає в якості "реальних" тільки ті речі, які можна вирахувати, тобто ринкові цінності. Пізніше Жорж Сорель назве теорію прогреса "буржуазною доктриною".

У ХVIII столітті класичні економісти (Адам Сміт, Бернар Мандевілль, Девід Хьюм) в свою чергу реабілітували ненаситне бажання: за їхньою думкою потреби людини здатні безперервно збільшуватись. На їх думку в природі людини завжди бажати більшого і відповідно діяти, безперевно вишукуючи свій інтерес. Будучи з'эднані з оптимізмом, ці погляди зробили відносною тематику першородного гріха або спробували стерти пам'ять про неї.

Нові уми особливо підкреслювали накопичувальний характер сучасного знання. Висновком з цього стає неминуча необхідність існування прогресу: чим більше буде всього, тим кращі будуть справи. Хороший розум "складається з усіх, що йому передували", що підкреслює перевагу сучасних людей. В Середньовіччі Бернар із Клерво казав: "Ми карлики, що стоять на плечах гігантів".  А ось в Новий час авторитета древніх вже не стало. Навпаки, Традиція стала розглядатись як перешкода на шляху марша розуму. Порівняння минулого з теперішнім, завжди на користь останнього, допогло розкрити рух до майбутнього.  Сам цей рух став, що до того розглядався як ціль, став тепер розглядатись як принцип...

Розуміння "прогресу" має на увазі також ідолатрію нового: усіляке нововведення апріорі краще, тільки тому, що воно нове. Ця жага до нового, котра позиціонується як синонім кращого, стала однією з тяжких маній сучасності. В мистецтві вона призвела появу авангарду, котрий  має свої аналоги в політиці.

Теорія прогресу володіє всіма своїми складовими. Тюрго в 1750 році, а за ним Кондорсе виразили їх у наступній формулі: "Уся сукупність людського роду постійно йде до все більшої досконалості". Історія людства віднині трактується як дещо актуально і формально єдине...

Паралельно людина позиціонується в теорії прогресу не тільки як істота з невситимими бажаннями та потребами, але як і істота, що невпинно вдосконалюється. Нова антропологія розглядає людину початково як чистий аркуш паперу, як грудку м'якої і піддатливої глини, або наділяється абстрактною "природою", абсолютно відірваної від конкретних умов його існування. Людське різноманіття, індивідуальне і колективне, розглядається як невагоме і таке, що може свободно трансформуватись вихованням і навколишнім середовищем. Поняття штучного стає центральним і є синонімом рафінованої культури. Людина може досягти людяності, тільки подолавши природу, від якої треба вивільнитись, щоб стати "цивілізованим". 

Таким чином людство має звільнитись від всього, що створює перепони на його шляху до прогресу: від "забобонів", від "марновірства" і "вантажу минулого"...

Таке заперечення природи і минулого часто уявляли як відмову від детермінізму. Насправді ж детермінація минулим просто змінилася детермінацією майбутнього, пошуком "сенсу історії".

Властивий теорії прогресу оптимізм розповсюдився на всі сфери, на людину і на суспільство. Царство розуму повинне було розповсюдитись на суспільство, "прозоре" і умиротворене. "Приємна комерція" (Монтескьє), що вважалася бажаною для всіх шарів населення, повинна була замінити конфлікт (прогресисти наївно вважали, що можливо побудувати суспільство без конфліктів) торговим обміном. Аббат де Сент-Пьєр ще до Канта виступив з проектом "вічного миру" , за щро був жорстко розкритикований Руссо. Кондорсе закликав раціонально удосконалити мову та орфографію. Мораль повинна була стати чимось накшталт науки. Система освіти повинна була відучити дітей від всіх "забобонів", котрі розумілись як джерело усілякого соціального зла, і навчити їх діяти тільки за допомогою розуму.

Рух людства до щастя був інтерпритований і як досягнення моральної досконалості. Люди Просвітництва вважали само собою зрозумілим, що в майбутньому розум вдосконалиться і людство стане морально кращим. Прогрес вже не вважався чимось зовнішнім до існування. Він мав трансформувати людину. Прогрес досягнутий в одній сфері , неминуче мав перекинутись на всі інші. Матеріальний прогрес мав спричинити прогрес моральний.

В політичному плані теорія прогресу наповнена духом заперечення політики. Погляд теоретиків прогреса на державу вкрай амбівалентний. З однієї сторони держава порушувало автономію економіки, що вважалася переважною сферою "свободи" і раціональної дії.  Вільям Годвін казав, що уряди за своєю природою створюють перешкоди на шляху людини вперед. З іншої сторони в контрактуаліській теорії Гоббса держава дозволяла людині долати суперечності, що витікають з його "природного стану". Таким чином держава одночасно вважалася і двигуном прогресу, і його перешкодою.

Найбільш поширеною є ідея, що політика сама має стати раціональною. Політичне дійство має перестати бути мистецтвом, що керується відчуттям мудрості і стати наукою, що керується принципом розуму. В просвітницькій картині світу суспілство виглядало як механізм, а люди - як його гвинтики. Воно має керуватись по принципам, які настільки ж непорушні, як і принципи фізики. Монарх розглядався як механік, в обов'язки якого входило розвивати "соціальну фізику" до "найбільшої соціальної користі". Ця концепція стала причиною появи технократії та адміністративно-керівного розуміння політики у Сен-Сімона та Огюста Конта...

Ліберали мають звичку розуміти прогрес у якості безкінечного поліпшення людського стану, в той час як соціалісти вважають, що у прогреса є щасливий визначенний кінець. В цьому випадку змішується прогресизм та утопізм: поступовий рух має призвести до стаціонарного стану, історія рухається лише для того, щоб окреслити свою ціль. Перший напрям претендує на те, щоб бути більш раціоналістичним. Але чи це так? З однієї сторони якщо людина рухається до досконалості, котре має реалізувати, то чи не настане день, коли вдосконалення зупиниться? З іншої сторони, якщо у прогреса немає пізнаваємої цілі, то як оцінити чи є наступна стадія розвитку суспільства прогресом порівняно з попередньою?...

Теорія прогресу досягає свого апогея на Заході у ХІХ столітті. Вона переформулюється в нову епоху, що відмічина промисловою модернізацією, науковим позитивізмом, еволюціонізмом і великими історициськими теоріями. 

Тепер акцент переміщується більше на науку, ніж на розум в його філософському розумінні. Надія визріває тепер навколо наукової організації людства. Наука віднині стає матрицею всіх феноменів. Це тема, до якої постійно повертається Фурьє зі своїми фаланстерами, Сен-Сімон зі своїми технократичними принципами, Огюст Конт зі своїми "Катехізисом позитивізма" та "релігією прогресу"...

На протязі як мінімум двадцяти останніх років не перестають з'являтись роботи, що викривають "ілюзію про прогрес". Деякі автори навіть оголосили прогрес "мертвою ідеєю" (Вільям Пфафф). Дійсність, однак, має набагато більше нюансів. Сьогодні теорія прогресу ставиться під питання, але не виникає сумнівів, що вона збережеться в тій чи іншій формі...

Ідея прогресу дала серйозну тріщину. Ніхто вже більше не вірить в те, що матеріальний прогрес робить людину кращою, а прогрес, що досягнутий в одній площині, автоматично перекидається на інші. В "суспільстві ризику" (Ульріх Бек) прогрес проявляє себе амбівалентно. Вже визнаєься, що за ті переваги, що він надає, доводиться платити дорогу ціну. Дика урбанізація породила багато соціальних паталогій, а промислова модернізція спричинила безпрецедентну деградацію природного життя...

І все ж тематика прогресу продовжує залишатись привабливою, принаймні в символічному плані. Політичний клас продовжує закликати до "прогресивних сил" проти "людей минулого" і викривати "середньовічний обскурантизм". В суспільному дискурсі слово "прогрес" зберігає позитивний резонанс.

Орієнтація на майбутнє також лишається домінуючою. Навіть якщо найближче майбутнє уявляється як джерело загроз, з далеким майбутнім пов'язуються надії на краще. Культ нового, що торимав нову опору у вигляді технологій і зміни мод, що диктується мас-медія, сьогодні сильніше ніж коли-небудь.Багато хто продовжує вірити і в те, що людина тим більш свободна, чим більш вона позбавилась від своїх біологічних характеристик та історичної обумовленності. Всеодно править бал індивідуалізм, що спирається на погано замаскований західний етноцентрізм та ідеологію прав людини. Зараз він виражається в руйнації сім'ї, скасуванні соціальних зв'язків та дискредитації традиційних держав Третьог світу, де індивіди все ще зберігають солідарність в рамках своїх громад.

Однак перш за все ідеологія прогресу залишається в своїй продуктивістській версії. Вона підпитується ідеєю про те, що безкінечний зріст є нормальним і бажаним, про те, що краще майбутнє обов'язково наступить завдяки збільшенню об'єма матеріальних благ, чому посприяє мондіалізація. Ця ідея інспірує сьогодні "ідеологію розвитку", котра розглядає традиційні суспільства як "недорозвинені", а західну модель виробництва і споживання жаданну ціль для всього людства. Ця ідеологія розвитку була сформульована у 1960 році Уолтером Ростоу, що перерахував стадії, котрі повинні пройти всі країни світу для досягнення рівня розвитку торгового капіталізма. Як показали різні автори (Серж Латуш, Гільберт Ріст) теорія розвитку є лише віруванням. Коли це вірування буде відкинуте, закінчиться й ідеологія прогресу.