Невідправлений лист 92-го року від людини, якої вже нема.

Таким, ось, "страждаю"... Перебирала вкотре речі мами, якої вже нема. І натрапила на лист. Як виявилося, це її лист подрузі. Який вона не надіслала. Чи їй соромно було за те, що її знали успішною й гоноровою. Чи соромно за те, що не вийшла заміж. Чи у передчутті останніх днів "на плаву". Вже не відомо і ніколи не буде відомо. Одне я знаю - то були останні дні перед такою "м’ясорубкою", у якій постраждали всі, і хтось навіть не вижив. 90-ті були суворі. Але багато людей навчилися жити по вовчому, і їм було солодше. Жінка без чоловіка прирівнювалася до нуля. Бо все тоді залежало виключно від фізичної сили.
Та зараз не про те. Про лист. Люда, мама вас любила щирою дружбою, як я зрозуміла. Я не дуже вірю в чудеса, і ці мої слова, скоріш за все, у повітря. До того ж, якщо я правильно зрозуміла - Ви вдало вийшли заміж і навіть не хотіли у суспільстві подавати знак, що знаєте мою маму, коли випадково зустрілися (про це є у листі, але я не впевнена, що правильно зрозуміла написане). Але Ви продовжували листуватися. Можливо, Вам було соромно викреслювати з життя невдах. Але одночасно і соромно подавати вигляд, що маєте стосунок до них при зустрічі. Не знаю.
Я відчула потребу надіслати цей лист Людмилі. Але лист був без конверту, без адреси, без нічого. Тільки лист.


Ось фото листа, а нижче набраний мною його текст (навіщо це роблю - я не знаю, але не можу зовсім ніяк не відреагувати на знахідку):






Привет из Киева.

Здравствуйте мои дорогие и родненькие – Людмилка, Коля – твой муж, дети – Сережа и Наташа.

Прежде всего, спасибо, Люда, что не забываешь меня, даже тогда, когда я не пишу.

Да мне каждый раз стыдно становится, когда я вынимаю из почтового ящика твою открытку, а уж когда письмо пришло – ну прямо деваться от стыда некуда. Не смейся, я серьезно. И сейчас пишу и щеки горят от стыда. Фу, какая я невежда. Ты молодец, Людмилка, даешь почувствовать мне себя еще человеком, хотя и не в лучшем виде.

Ты извиняешься, что не поздравила меня с Новым годом. Люда, я получала твою открытку, спасибо большое тебе за нее, ты просто забыла, что отослала мне ее.

А теперь я от себя и от своих детей, пусть и поздно, но тоже поздравляю всех вас с этим наступившим таким нелегким, но и обнадеживающим, раза три с утра до вечера каждый день кидающим нас то в жар то в холод своими неожиданностями, подстерегающими нас на каждом шагу, да еще и высокосным Новым годом – годом обезьяны. Так же и со всеми другими, следующими за Новым годом, праздниками – Рождеством, Крещением. Желаю вам всем всяческих благ, успехов в работе – она нас еще кормит пока, в семейной жизни – это наша крепость, здоровья всем крепкого, счастья и радости.



Немного о себе. Мы пока еще живы, почти здоровы. У нас тоже был грипп. Оля только после каникул вышла с больничного, а Коля и Юля пошли в садик. В школе Олю после каникул первые два дня не кормили, в связзи с резким подорожанием, а с третьего дня стали давать обеды и объявили, что 1-4 классы обедать будут бесплатно. За садик пока что молчат, но если нам придется платить, то, как я подсчитала, нам тоже лучше (т.е. не лучше, а дешевле) будет дома Юлю и Колю оставить. Тогда я буду до 13:00 дома, а после, до 21:00 на работе, а Оля с Юлей и Колей дома будет, пока я с работы не приеду. Может соседка поможет в это время присмотреть, чтоб хоть Олины друзья не беспокоили, пока меня не будет дома. Хотя это тоже даром не обойдется. Поживем – увидим.

На работе у нас грызня. А я, как более-менее “социально-защищенная”, всем как кость в горле. Но пока терпится потерпим. Платят нам очень мало. С 10-го числа перешли на купоны. Мне всего 200 купонов выплатили, на детей еще не выплатили, обещают только с 21-го числа, и то, дают по 200 купонов на ребенка. На детей платят еще по 85 р. на младших. На Олю на работе денег я не получаю. Значит, на детей у меня 170 р. Денег. 170 купонов я за эти деньги беру, а остальные из 600 купонов я должна выкупить из своей зарплаты, т.е. внести еще 430 р. и забрать все 600 купонов. Но мне, как и всем сейчас, платят минимум, т.е. всего 420 р. из них 120 рублями и 300 купонами. Значит, для того, чтоб выкупить минимум, полагающийся нам, купонов, я должна внести деньги из сбережений, но откуда они у меня?

Как видишь, нам “весело”.

Оля занимается на пианино, и за уроки надо платить по 55 р. в месяц, но говорят, что с февраля подорожает.

Мы прошли в музыкальную школу и занимались бы бесплатно сейчас, но было очень много претендентов на бесплатное обучение и решили на собрании решить, кому же заниматься бесплатно, а кому платно. Я в то время была у мамы, картошку копала, и просила отца подвезти к автостанции, чтоб успеть на собрание. Но перед самым выездом он чего-то заспешил, а мои как раз перед дорогой в туалет побежали. Он не захотел ждать. И мы поехали рейсовым автобусом. Я с сумками (я же не стала разгружаться, времени не было), с детьми... В общем, уморилась... , и опоздала на собрание. Ну, и, естественно, кто не присутствовал на собрании, тот в первую очередь и стал заниматься платно.

Так что дедушкин каприз обошелся мне уже почти в 350 р. и не известно еще сколько надо будет заплатить. И забирать не охота. Мне на работе пианино продали чисто за символическую плату (за 250 р.) не новое, но я бы и такого (за более высокую цену) не нашла бы, чтоб купить. А из дому мне некому помогать. Ни картошки не подвезут, ни деньгами. Мои считают, раз мы еще живы – значит все нормально.

Я не обижаюсь, потому, помогать я ездить не могу, а если случайно и помогла, вот, картошку убраь, то это не так много, чтоб за это требовать помощи себе.

Да на наши денежные доходы не очень то и раньше можно было ехать, с пустыми руками ведь тоже не поедешь, а теперь и подавно. Потому и не просила ничего, даже когда в институте занималась.

Кстати, из института (КПИ) на работу мне пришел вызов для сдачи сессии (я думаю, на работу потому, что один из зам. декана работает у нас, наверное по совместительству, и, ему показалось проще вызов занести в отдел кадров, чем высылать по почте мне домой).

Так моему начальнику это как нож в сердце, самолюбство его убито наповал. Он ведь пытался доказать мне, что я (простыми словами это выглядит как недоучка, что держусь в институте только благодаря своей обаятельности и глазам, что у меня хватает наглости занимать чье-то место и т.д.), но ему это не мешало давать мне работу сложнее, чем того стоит моя зарплата и т.д. Людмила, я ведь говорила (кажется, что говорила) тебе, кто у меня начальник. Это, конечно, приятно, что до сих пор ревнует и злится, но мне от этого почему-то только хуже. А эта бумажка – лишнее доказательство в мою пользу, и она его разозлила. Вот, я, после разговора с ним, села и обдумываю свои дела текущие. Но чтоб от мыслей голова не лопнула, решила отвлечь себя письмом к тебе. Так что из любого “худа”.....

Считай тебе повезло. А я, как бы теперь не было трудно, появлюсь пред очи декана и отчитаюсь за свое отсутствие и неучастие, и дам клятву, что больше никогда и никого... и что буду теперь только … и... на... - назло своему начальству. Странно, когда-то он не был для меня начальством, а для него я была повелительницей. Какая я, все-таки, черствятина.

И еще, тут, понимаешь, один противник чуть было не переступил границ моего спокойствия, который был бы хорошим, возможно, другом, если бы... но... Меня не переделаешь. Я уже сама себе надоела до тошноты, веду себя как на ярмарке, только непонятно – выбираю или демонстрируюсь.

Что-то я последнее время (это наверное мои последние вздохи перед окончательным выдохом) часто оказываюсь как перед замерзшей речкой, боюсь шаг ступить, а вдруг лед тонкий, вот и остаюсь на своем берегу. Люда, это на меня наплыло, ты извини. Я очень, очень давно с тобой не виделась и принимаю тебя прежней, а ты изменилась, как я заметила по нашей встрече, и в лучшую сторону. Но мне надо к тебе привыкнуть такой. Я тут вспомнила наши с тобой разговоры, когда ты в последний раз, до замужества, приезжала и рада, что тогда я тебя угадала и... после все удивлялись что ты так поступила, а я подумала, что ты молодец, а я, вот, не решилась, не смогла.

Издому никаких сообщений. Лариса обещала когда-то навестить, но она Андрея очень ухаживает, куда уж нас ей вспомнить. Еще чего-то обижается на меня. Я думаю, за то, что я накричала на нее, когда она ни за что шлепала Колю. Он проголодался и раньше времени со стола кусочек чего-то стянул, окгда смотрел, как Лариса стол накрывает, а она его нашлепала. Конечно, это мелочи, но мне неприятно.

А еще, когда у Тани (нашей невестки) крестили Славика, то приготовили всего, как на свадьбу, а людей меньше пришло. Тут Лариса и говорит, при маме, Ане, и всех, кто был на кухне, чтоб я своих тоже сейчас покрестила. Вот, и продуктов разошлось бы в норму. Мои ведь еще не крещеные. Я никак не соберу денег хотя бы просто на ужин с кумовьями, не говоря уже о празднике крестин. Представь мое состояние. Мне стыдно стало, а еще разве это так делают. Что же мне идти за столом выбирать кумовей? Если бы мне мама хоть намекнула, - я бы не противилась, а наоборот, такая экономия средств и продуктов, да и без хлопот. А так мама промолчала, а Аня еще и высказалась, что при чем тут я. Вот я и ответила, чтоб она не сунула свой нос куда не надо.

Вот так, Людмилка, я бываю в гостях у мамы. Еще ни разу со спокойной душой не уехала и не приехала. Но пусть. Жить будем – наладится все. А сейчас не хочу быть нахлебником. И не представляю, как мы будем, если придется идти и проситься в нахлебники. Потому, что у нас сколько не работай, а считается, что ты не заработал, а на подачках живешь. Не дай бог дожить до такого. Съедят.

Людмилка, что-то я сильно задумалась? Уже 7-ю страничку думаю. Пора за работу. С непривычки письма писать, я уже беседую с тобою будто ты рядом.

Людмилка, напиши, как у вас дела? Как живете? Я очень давно ничего про Олю не знаю. Напиши, как она, и мама твоя, и отец, что у них нового. Напиши что у вас витает в воздухе из политики. Пиши обо всем.

А я купила открытки, но не смогла подписать. Вы меня простите и при случае звони мне, и приезжайте в гости. Если у меня возникнет хоть маленькая возможность приехать – я приеду. Люда, сейчас ничего не готовь к моему приездуо, а то ты знаешь, что это будет не так скоро. Юмор?

Досвидания.

Передай привет маме и папе своим, Оле, а так же, Свете и дяде Коле, и тете Алле. Я, наверное, не скоро соберусь им написать.

Целую вас всех крепко, крепко.

С уважением, Люба 22.01.92 г.



29%, 2 голоси

0%, 0 голосів

71%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Яблука з пшеницею. Ч.2. Київ сльозам не вірить.

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

Що би я сказала собі десятирічній



1.    Ходи на уроки танців. Будь-де і за будь-яких умов знайди викладання. Ходи на уроки танців, роби все, що викладають, розтягуйся та формуй себе. Це можливо тільки з дитинства, потім - буде надто пізно. А ще це позбавить тебе хлопчакуватості у майбутньому.

2.   Не довіряй мамі. Ні в якому разі не слухайся. Краще, взагалі не роби нічого з того, що вона вимагає. Тримайся де завгодно, аби подалі.

3.   Здорова їжа – це білок та овочі з невеликою кількістю рослинних і тваринних жирів. Білок – це головне. Виймай білок з яєць і споживай мінімум 7 шт на день. А також за кожної можливості знімай шкіру з сала і також споживай – це колаген, він корисний для твоїх суставів.

4.    Клізма – це така гумова груша, в яку набирають воду, і вводять у задній прохід. Знайди можливість дістати грушу, і користуйся кожного разу, як тебе нагодують якоюсь гидотою до зупинки кишківника. В інакшому разі – тобі буде важко рухатись, і почнуть набрякати ноги. Люди ходять по великому кожного дня, а не раз на тиждень.

5.   Відмовлятися їсти жирну гидоту – це є добре, і не ведись на докори. Завчи здорові продукти, що описані тут в пункті 3. Небезпечні продукти для тебе – вершкове масло, хліб та мучне, жирне та смажене, молоко (бо в тебе природньо недостатня кількість ферментів, що перетравлюють молочні продукти). Прислухайся до себе, коли тобі бридке молоко, і не ведись на докори, не пий його через силу.

6.   Отримувати найвищі оцінки – не принизливо. Не вір всім дітям у школі, що створюють такий стереотип. Після школи подивишся, хто принижений непотріб, а хто куди поступив і ким по професії став.

7.   Не відмовляй тренеру з бойових мистецтв, який хотів, щоб ти навчалася. Навіть сама знайди таку секцію якомога раніше, і займайся.

8.   Не роби вибір на користь музичної школи заради мами, коли тебе змусять обирати щось одне між художньою і музичною школами, через відсутність можливості встигнути все. Думай в першу чергу про себе, і те, що любиш ти. На маму забий – вона в своєму житті розбереться.

9.   Не ведись на докори мами, що ти думаєш тільки про себе  - думати та піклуватись про себе це добре, а не погано. Повір, вона про себе піклуватиметься в першу чергу, а не про тебе.

10.         Не віддаляйся від найрозумніших хлопців, що намагаються спілкуватися з тобою. Ні, це не збочення. Вони просто відчувають розумну людину. Бо в тебе майже чоловіча логіка. (Але будь обережна про всяк випадок).

11.         Те, що з тобою спілкуються здебільшого хлопці – це не збочення, а тому, що ти мислиш майже по-чоловічому. Але не дозволяй їм нічого зайвого.

12.         Ні, - коли хлопець хапає між ніг, або за груди – це не дружній жест. Так – треба розізлитися і образитися . Так – це не варто ігнорувати і вважати, що це по-дружньому, це не по-дружньому, і від таких слід триматися подалі. Або розважатися, якщо хочеш, але ні в якому разі не дозволяй себе переконати, що то є нормою. Такі ніколи не поважатимуть тебе, і за твоєю спиною казатимуть про тебе погано, якщо будеш ігнорувати і дозволяти таку їхню поведінку.

13.         Добрих чужих дядь не буває.

14.         Коли чужий мужчина на вулиці щось хоче запитати – не ведись. Він не щось запитати хоче, а зробити тобі зле. Нормальний – запитає все у дорослої людини. І вже точно не серед парку або безлюдної вулиці. Найкраща поведінка для дівчинки в такій ситуації – проігнорувати, а якщо починає наближатися  - втекти чим скоріш. Якщо ж вирішила заговорити – тримай відстань від цього мужчини у кілька метрів, говори здалеку і відходь або тікай, навіть якщо він робить вигляд, що йому не чутно. Небезпечними можуть бути і не тільки чоловіки, а й жінки, і молоді люди теж. Не переживай – як виростеш, ще наспілкуєшся з незнайомцями.

15.         Коли від тебе силою вимагають якоїсь інформації – не вигадуй якісь фантазії тільки тому, що втомилася віднєкуватись. Краще продовжуй казати «ні» та «не знаю». Втома краще  за те, до яких наслідків можуть призвести вигадки.

16.         Не вір у те, що чорні цяточки на зубах дитини – то нормально. Змушуй себе переборювати страх і лікувати в стоматолога зрання будь-які потемніння на зубах. Молочні зуби – то не пусте. Якщо не лікувати молочні зуби – вони заражатимуть нові корінні, що поруч, і взагалі всю ротову порожнину. Тоді – все життя лікуватимешся, і вилікуєшся тільки якщо пощастить.

17.         Ніколи не зустрічайся з хлопцями тільки тому, що інші вже зустрічаються.

18.         Ніколи не бійся тих хлопців, що насправді подобаються, бо втратиш їх назавжди, і зустрічатимешся тільки з тими, хто не подобається заради того, щоб подружки не сміялися з тебе, що ти ні з ким не зустрічаєшся.

19.         Ніколи не говори хлопцю, що він тобі подобається, якщо сам не запитує про це. Найкращий вихід – робити  знаки уваги (посміхатися, дружити, кокетувати), але без зайвих слів. Поки він сам не зацікавиться. Якщо ж не зацікавиться – змирись, і знай, що зайві слова – не  вирішують нічого, а тільки гірше тобі ж.

20.         Запам’ятай – краса це абсолютно відносне поняття, і не комплексуй ні за якого приводу. Коли ти виростеш, і подивишся фотографії, то будеш сміятися над тим, кого в школі вважали супер-красотками. І зрозумієш, що люди до якогось віку (кожен по-різному) здатні бачити тільки обгортку – красивий одяг, прикраси, або фарби на волоссі – і не здатні бачити зовнішність за тим всим, а тим більше – людини. Ось чому більшість красунь у дитинстві не були примітними. Краса дитини та підлітка – це кропітка праця над його стилем і зовнішнім виглядом батьків (або тих, хто  піклується). І твоя мама не винувата, що їй не вистачає часу й коштів на ці «дрібниці».

21.         Пий чисту воду. Постійно пий воду, багато води. Не звертай уваги на дорікання «водохльоб». Ті, хто критикує чи висміює «водохльобство» – дурні.

22.         Слідкуй за своїми бажаннями, аналізуй, і роби те, до чого тягне. Нарікання «та ти робиш те, що хочеться» також тільки дурні кажуть. Можеш відповісти «так, я роблю те, що хочу я, а не те, що хочеш ти». Але слідкуй, щоб твої бажання були корисними тобі. Бажання проспати школу – тобі ж нашкодить. Краще наступного разу, коли мамі захочеться вночі з тобою гуляти – відмовся і ляж раніше спати.

23.         Завжди відмовляйся від всього, що тобі шкодить. Мама хоче всю ніч тобі розповідати про життя – не шкодуй її, відмовляйся, хай подружок шукає, їй же краще буде. Мама на тебе зпихує якусь провину, бо їй соромно від того, що то вона зробила -  не бери на себе ніяких чужих провин, бо потім тобі не довірятимуть, а не їй. Відмовляйся від всіх авантюр у які тебе втягують, навіть дуже близькі люди. Відчуваєш, що тобі це не подобається – прислухайся до себе, і не ведись.  Повір – це буде правильно, як би тебе не пресували чи не намагалися висміювати за це. Думай тільки про себе.

24.         Не слухай матір, коли вона перешкоджає тобі у спілкуванні з батьком і родичами, розповідаючи, що то дуже погані люди. В них свої відносини – в тебе мають вибудовуватись свої власні. Не відомо що між ними сталося і хто винний. Поки в тебе хороші відносини з людьми – концентруйся на саме на цьому, а не на розповідях того, чого ти не бачила на власні очі, і не знаєш правди. Якщо ж ти бачиш, що люди справді неприємні – тоді вже приймай рішення.

25.         Не слухайся ніколи і не за яких умов, коли тобі матір (чи родичі) перешкоджають у спілкуванні з іншими людьми. Слухняність тут зовсім недоречна. Тікай з дому – це правильно. Слухатися і перетворюватися на одинака – не правильно. Деякі батьки хворобливо самотні, і намагаються зробити такими самими своїх дітей, щоб ті стали для них компанією. Не ведися – це прірва, крах. Ти все правильно робиш, коли тікаєш і гуляєш у компаніях. Тільки не дорікай собі за це, і не відчувай себе паскудно через це. Ти все правильно робиш, коли не слухаєшся.

26.         Ніколи не знайом друзів з батьками, якщо сумніваєшся в їх адекватності. Це може перетворитися на неприємність для тебе. А можеш навіть втратити цих людей. Більшості з дітей незрозумілі  неадекватні відносини у сім’ї. І коли мама починає наговорювати на тебе – вони більше схильні їй повірити, аніж у те, що у вас погані відносини, і можуть припинити спілкування. Запам’ятай – сумніваєшся в адекватності батьків – зроби так, щоб вони ніколи не могли дістатися твоїх друзів, і особливо – бачитися з ними. Кажи всім, що вони надто зайняті, і не мають часу.

27.         Якщо стикаєшся з протизаконною поведінкою дорослих або дітей у школі – найгірше рішення ігнорувати. Правильно – письмове звернення до керівництва з викладенням всього у заяві. Керівництво – це класні керівники, завучі, директор.  Якщо звернення усне – вони можуть це ігнорувати. Письмове (ще собі сфотографуй копію) змусить їх щось вирішувати. Якщо і письмове ігнорують – є вищі інстанції, у навчальних закладах це Міністерство освіти. Тощо. Ти все правильно робиш, що не вдаєшся до сварок. Сварки – не вирішення. Можна спокійно все вирішувати, просто робити правильно. Присікай будь-які намагання батьків, друзів чи родичів йти бити морди.  Бо твоя мама не боксер і не мужик, і все це буде тільки смішно, і тобі ж мінус в репутації. Навіть якщо знайдеться мужик, що піде всіх переламає – все одно це тільки тобі ж піде на гірше, бо то неадекватний варіант.

28.         Ніколи не слухай чиїхось сварок в свою сторону. Відгавкуватися – погана ідея. Ігнор – правильно. Людина, що свариться - для тебе не співрозмовник. Покидай такі розмови одразу ж. І припиняй спілкування з такими. «та ти не можеш відповісти» - не повинно бути для тебе приводом продовження розмови. Такі люди намагаються витягти з тебе енергію. Не піддавайся і просто покидай.

29.          Не дозволяй мамі жити з тобою в одній кімнаті. Якщо у квартирі є вільні кімнати – просто переходь туди жити, і не дозволяй їй жити із  тобою в одній кімнаті. Вона хворобливо самотня і має навчитися сама вирішити це. Якби ти так зробила – можливо, вона би образилася, психанула і на зло всім почала би жити нормальним життям і знайомитися та товаришувати з людьми.  Або й з родичами миритися.

30.         Не дозволяй нікому бити свого домашнього улюбленця. Перешкоджай насиллю. Якщо треба – хапай улюбленця і тікай з дому з ним, комусь про це розкажи, та знайди йому інших власників. Так ти збережеш життя тваринці, що ні в чому не винна, і тоді тобі не доведеться про це згадувати і шкодувати.

31.         Не погоджуйся, коли мама приводить додому цуцика. Вона все-рівно не буде за ним нормально дбати. Попроси її не робити цього, не брати цуценя.

32.         Якщо бачиш, що хтось у сім’ї хворіє, а дорослі це заперечують – не зупиняйся, навіть коли тобі кажуть, що без згоди дорослого нічого не поробиш. Шукай тих, хто може щось зробити, не покладаючи рук! Бо ігнорування хвороб може призвести до непоправимих наслідків. В майбутньому ти можеш опинитися під тягарем догляду за інвалідом. А може бути все інакше, і замість того, щоб стати інвалідом – людина могла би жити повноцінним життям бути твоїм повноцінним родичем.

33.  Ні за яких умов не вдавайся до поринення з головою в захоплення, які виконуються наодинці (читання, малювання, готування їжі, в'язання тощо) - хибна думка, що вміння готувати забезпечить щасливе сімейне майбутнє. Навпаки. Найшвидше вискокують заміж і нарождують ті, хто відзначився як місцева шалава, дівка легкої поведінки, або безповоротня гуляка. Таке життя - всі відомі мені хазяйновиті дівчата самотні й бездітні, всі шльондри - заміжні здебільшого за хорошим мужчиною і виховують красивих діточок.
Можливо, якщо приховувати свої хазяйновиті схильності - можна уникнути самотності.
А ще помітила - ті, хто разом з хазяйновитістю, ще й релігійні традиції підтримують, чи ходять до церкви - також лишаються самотніми й бездітними. А ще ті, хто зберігав цноту для одного єдиного.
Уникай всього, що лишає тебе наодинці - тримайся всього того, що забезпечує присутність у компанії одноліток. Обирай хоббі, що з'єднують з однолітками - групові види спорту , ансамблі, тощо.
А ще - хибна думка, що  потрібно розвивати розум. Світу не потрібні надто розумні люди. Головне - щоб не відставати від оточення. Просиджування за книжками зробить тебе настільки розумною людиною, що світ просто не здатен буде тебе осягнути, і лишишся на самоті. Або ще гірше - тебе намагатимуться знищити, як дещо неконтрольоване і підозріле.


По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Двадцять перше століття - століття відсутності життя у житті

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.





Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Залишається загадкою - чому керівники терплять таких "трудівників". Просто через особистісну симпатію? Або ж у думках у них щось таке: "ой-ой, а що ж воно робитиме без роботи. Це ж зіп'ється! Ой-ой не можу того допустити - буду платити йому/їй хай ходить".

Дуже мало підприємств, де люди справді розвивають свою галузь. От тому  й так мало розвинутих підприємств в Україні.

Дивлюся я на технічний прогрес... Все більше відпадає необхідність тих чи інших професій та посад. Цікаво, що робитимуть ті люди, яким колись не стане куди ходити красуватися собою, а власного життя не мають?
Можна було би об'єднуватися та влаштовувати власні справи. Але ніхто не хоче. Ніхто до того не готовий морально. Бо люди наші глибоко в голові = істоти звиклі до стійла. Забери в них стійло - в них їде дах і не можуть дати собі ради.
А ті, хто не такий -  опиняється на самоті без можливості підняти справу самотужки. Якщо ж стає сміливості почати наодинці - справа чавить їх як виноградину під ногами, й вони не виживають.

Якщо помиляюся (а я хочу помилятися smile ) - розкажіть приклад, коли людина наодинці створила якусь справу, вижила, й те діло її не покалічило.


люди розчиняються в обставинах

Світ сприймається у образах. Які ми пропускаємо через призму свідомості, рівня культурного розвитку, та сублімуємо у вербальну мову. Якщо простими словами – немає нічого швидшого за мислення, але для утворення думки придатної до вираження словесно – проходить час. Ось саме цим я собі пояснюю чому творчі люди думають швидше. А творчі люди думають таки швидше, що ми можемо легко спостерігати на прикладі вузькооких.

Якщо не зациклюватися на словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».

 

Спостерігаючи український київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.

Хтось колись цікавився тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.

Так на сприйнятті українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.

У дитинстві мені довелося бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського київського світу тепер.

 

Та істота у багні увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину: біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона увібрала.

І задаюсь постійно питанням – а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?

 

А тепер перетранслюю все те у слова.

Люди розчинилися у обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися» всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.

Ось що є таке та байдужість про яку часто чутно.

Лишається лише оболонка. Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних зовні багато – прекрасних всередині одиниці.




Ять



Передумовами того, що розповім, було багато що з минулого, та навіть генетична моя кров. Всім відомо, що художники – люди «трохи не з цього світу», але не всі розуміють що воно саме таке є, оте «не з цього світу». Насправді все можна пояснити – це підвищена чутливість. Ми відчуваємо все, і навіть більше, ніж можемо пояснити. Що саме оте малювання? Це не що інше, як відображення на папері увібраного зі світу. Або не на папері. Це можуть бути будь-які матеріали. Одна суть незмінна – художник ставить відбиток увібраного і перевареного.

Ми виховуємо змалку свою чуттєвість для успішної діяльності. Інколи перегибаємо палки й починаємо відчувати геть усе. Будь що. Має піти дощик – відчуваємо, скоро війна – починаємо заздалегідь втрачати глузд від передчуття, тощо.

Часто доходить до безглуздя. Ти можеш йти просто якоюсь вуличкою і раптом відчути, що в певній будівлі жив такий-то чоловічок колись давно. А нафіга оте відчуття – не відомо. Просто відчуваєш і все. І навіть бачиш його образи у своїй уяві. Починаєш знати, як він одягався і який в нього голос, що ходив з небритою щетиною, наприклад. Але нахріна ті знання – нікому не відомо))). Інколи навіть дратує.

Або, ось, випадок – довелося працювати якось у старенькій будівлі неподалік історичних місць. Сидиш в офісі, а в уяві раз за разом постає натовп людей одітих дуже по-старовинному, сіро й непримітно, жінки у хустках, чоловіки у кашкєтах, всі у коротких і довгих старих сірих й коричневих пальтах, всі жінки у довгих вовняних спідницях, всі у стоптаних черевиках. Чомусь темно, чомусь мовчазні, чомусь рухаються квапливо. А куди вони йдуть, чому вони йшли цією вулицею – зрозуміти не можеш. Тільки відчуваєш, що колись тут таке було.

Чим більше «торкаєшся» якоїсь теми, тим більше тих відчуттів. Ось, наприклад, була нагода ретельно вивчати старокиївський стиль. І на тобі – тепер ці відчуття. Чим більше ти думаєш про якийсь період часу й певне місце – тим більш певно ти ніби переносишся у часі й просторі. І найнеприємніше – що довгий час ти ніби живеш однією ногою у тому часі. А переключитися на інший час і інший стиль стає складно.

Так, одного разу трапилася нагода вивчати Київ, історію й стиль старих його часів. І знаєте що?! Краще б мені підфартило працювати з історією яких небуть там казкових єдинорогів!!!!! Бо Київ це тяжко. Коли відкриєш у душі двері для Києва – він опановує тобою, селиться у тобі, живе у тобі, розповідає свою історію видіннями, й вже мови бути не може про шлях назад. Бо дороги назад не було на самому початку. lol

Можу вас познайомити. Київ це «мужик» lol  Він суворий й твердий характером. Саркастичний й за потреби хитрий. Гумористий, але гумор його здебільшого суворий й чорний. Старий вояка. Він виглядає просто, але сильніший за всі ваші уявлення про нього. Він може довго сидіти тихо, займатися буденними справами, але вибухає неосяжною міццю коли має місце потреба захисту. Він може виглядати сіро і не показувати своєї приналежності до блакитних кровей. Він один із тих, хто втомився і живе «на раслабоні», не показуючи свого арсеналу зброї, та свого багатства нікому. Йому потрібен спокій та простір. Він не любить клоунських маскарадів й надто яскравих барв. Йому дуже багато віків, але він не сивий, досвід його тільки зміцнив. Він не соромиться, коли десь облупилась фарба, чи щось трохи потерте, навпаки – він любить всі свої якісні старі речі, бо вони цінні і значно коштовніші за китайське дешеве яскраве фуфло. А ще він дуже спокійний. Навіть коли йому неприємно. Бо він  Київ і він великий вже тільки цим.

 

 

 

Ц - цілеспрямованість



Одна моя близька людина має таку цілеспрямованість, якій би могли всі позаздрити. Вона пройшла роки відстоювання свого, і отримала результат до якого йшла. А ми всі критикували.

От, як це можливо, ви мені поясніть, що людина змолоду хапається за те, що їй потрібно й міцно тримається цього? А як вона знала попередньо, що саме це їй потрібне, що саме воно є її ціллю? Це ж неможливо передбачити, правильно? Як воно далі буде.

Зрештою поясню про що я.

Дівчина побачила хлопця десь у якійсь компанії, вхопилася за нього, і вже не відпускала, навіть супротив його волі. Пропрацювала зв’язки з його родиною (з його матір’ю). Яка й посприяла у подальшому, коли дівчина «залетіла». Він її намагався відшити, намагався позбавити себе відповідальності мати дитину, і тим паче, продовжувати стосунки. Але її не зупиняло. Матір хлопця поселила дівчину у його кімнаті разом з ним. І він не зміг чинити опір цьому.

Спочатку він просто покинув батьківський дім. Багато років був де завгодно тільки не вдома. З’являючись зрідка, на день – два раз чи два на рік. Дівчина старанно прочитала кіпи психологічних книжок, пройшла безліч консультацій, тренінгів. Ходила до ворожок й екстрасенсів. І все, що отримував з її боку хлопець – це не докори, і не сварки, а дуже стабільні слова «Я тебе кохаю» навіть коли намагався підсрачниками викинути її зі своєї домівки.

Дитину також ненавидів, всіляко обзивав, і намагався позбутися їх обох, коли приїжджав, стверджуючи, що йому це все не потрібно.

Але у відповідь тільки «Я тебе кохаю» і прохання хоча б казати слова «Я тебе теж кохаю», навіть коли це не правда.

Не знаю як вони домовилися, але він погодився просто казати ці слова, але попереджав, що це не правда.

Йшли роки. Повернення з відрядженнь мужчини перетворювалося в пекло для неї і її дитини. Але вона просто догоджала йому, прибирала, кормила, робила масажі, змовчувала на всі знущання, тощо. І будь що казала ті самі слова про кохання, і благала його повторювати те саме.

Пройшло ще кілька років. Ми всі, хто її знає, просили її не мучити себе й дитини, а піти від цього пекла, кожного разу, як вона зривалася в істерики й сльози перед нами (але уникаючи хоча б крихту розпачу показувати йому).

Зрештою, їй разом з його сім’єю вдалося переконати його, що необхідно розписатися, заради майбутнього дитини. Десь два роки вмовляннь його переконали. Але він позбувся білого плаття, яке вона собі придбала (весільне пишне), і купив їй чорне звичайне, як на корпоративи ділові одягають.

Їй вдалося переконати його влаштувати банкет. Хитрість була в тому, що це був його ювілей. Всі родичі прийшли на весілля, і тільки він вважав, що це його ювілей, і постійно це повторював у мікрофон на святі, але натовп вперто кричав «гірко», і він цілував наречену.

 

Пройшли роки. Мужчина перетворився за абсолютно звичайнісінького мужика. Праця й генетичні хвороби зробили його зовсім не приглядним на вигляд. Звичайнісінький, ще й алкоголік, як і всі.

Мужик приїжджаючи додому почав помічати переваги чемної дружини, яка зустрічає дуже тепло, готує, прибирає, пестить, тощо. І вредний веселий хлопчак вилитий він як дві каплі, вже не дратує. Відчув, наскільки потрібний він цим двом. Вона як і завжди «Я тебе кохаю», і він вже відповідає не силоміць.

 

Мужику вже багато років. Ну, кому б він знадобився, якби не вона??? Тільки завдяки цій жінці він отримав майбутнє не самотнє, як, наприклад, в його рідного брата.

 

Якщо чесно, то я, особисто, у шоці, що так буває. І абсолютно не схвалювала її тактики на самому початку. Але. Всі знайомі мені жінки, які поважають рішення інших людей – самотні й бездітні. А у них – теплий охайний дім, сім’я, весело й все, загалом, дуже нормально.

Невже, щоби все було добре, треба рвати своє з м’ясом і кров’ю???? Це по-перше. А по-друге, не розумію – як зрозуміти, що потрібне саме те, а не інакше? Що веде таких жінок? Чим вона керується, визначаючи, за кого вхопиться і триматиметься? Я б на її місці взагалі не звернула би уваги на якогось придуркуватого хлопця, що полюбляє пити й захоплюється авіа-конструкціями. А може це і є кохання? Якого не всім фартує у житті відчути. Можливо, якби мною опанувало таке відчуття – може й я би йшла напролом до своєї цілі, як вона. Але не йду, бо не відчула такого. Кого не візьми – усі придурки якісь, і нафіг те треба?))) І тим більш, я би не стерпіла тих принижень, через які мужчина з цієї історії проводив свою другу половинку.

Виходить, жінки, сімейне щастя полягає у самопожертві, приниженнях, тяжкій праці зрання і допізна з недосипаннями, інколи навіть фізичних розправах. І тільки пройшовши через таке жінка отримує чоловіка, який забезпечує сім’ю, і дитину, і сім’ю і затишний дім і слова кохання, і пишне весілля, і подарунки-прикраси-квіти.

Виходить так?

Беріть, короче, своє за барки, і буде твоє.

А я так ніколи не робитиму))) І пофіг мені те сімейне життя)))

 

Просто напишу це тут. Ну а що ще робити!

Колись писала, що лікарі скажаться на занадто зігнуті коріння моїх зубів, що не можуть їх пролікувати. Я собі вже напридумувала коріння у вигляді спиралей, чи дуг. Зробила, коротше, 3д знімок своїх щелеп з усіма зубами, і оце вже другий місяць поспіль блукаю просторами своєї ротової порожнини за допомогою комп'ютера і цих знімків, і тупо не бачу ніяких неймовірних згинів коренів зубів, на які постійно всі стоматологи скажилися. І лікарі теж не бачать на цих знімках ніяких згинів коренів.
Вже не знаю що думати. Бо все моє життя стоматологи знущалися над моїми щелепами, і запевняли, що причиною їхніх труднощів є ці загиби. Яких виявилося немає. корені нормальні, нормально рівні.
Тоді чому ці всі знущання? Чому тепер мене довели до такого стану, коли єдине, що можна зробити - видалити більшу частину зубів, аби позбутися інфекції. Видаляти, кажуть лікарі, треба і зуби, і якусь частину тканин (і кісткових теж) навколо цих інфікованих зубів.

По-перше, напишу, що видаляти зуби я не готова, і не робитиму цього. Бо стати беззубою шипилявою незрозумілою особиною у свої 33 роки я не готова. І впевнена, що жоден з моїх роботодавців не готовий буде тримати на посаді такого співробітника. І що тоді? Куди тоді мені буде дорога? Стати беззубою тітонькою-прибиральницею? Чи торгашихою на базарі? Ну, куди дорога людині з такою зовнішністю? Ні, видаляти зуби я зовсім не готова, і не стану.
А що вже казати про пошуки чоловіка!!! Який нормальний мужчина зійдеться з беззубою шепелявою безробітною жіночкою!?!? Та й взагалі, що з мене стане!?

Не розумію. Враження складається, ніби навмисне хтось поставив за ціль формувати саме таку людину з мене, і працює над цим дуже ретельно. Але як це вдається?

З самого початку:

1. Ще у шкільні роки перше, що нашкодило, це відмова у безкоштовній стоматології дітям старшим 15 років. Це був мій перший похід до дорослої стоматології. Де за талончиком мені лікували один зуб, який почав боліти. Тітонька сверлила його до болю. Тоді ставила пломбу, яка випадала через кілька днів, і я поверталася. Вона знов сверлила, пломба знов випадала. І так розів з п'ять. Останнього разу, як вона це робила, її інструмент кудись "провалився". Вже тепер розумію - вона просверлила діру з середини зубу прямо до гайморової пазухи, бо потім в мене почалися гайморити. Пломба знов випала. А тітонька втікла з поліклініки. Мені поставили пломбу вже в іншого лікаря. Але пломба вкотре випала. І я просто не пішла більше. Зрештою той зуб розколовся, розвалився. Якісь рештки, я сама викорчувала. Все інше запливло десною і заросло. Пізніше вже у приватній клініці хірург повидаляв ті рештки.

2. Почався період хронічних гайморитів. Щороку лікарня, та операції. Через ніс пробивали безліч разів, одного разу пробивали через лоба навіть.

3. Мабуть почалася якась інфекція, бо ні з того - ні з сього, наривав передній зуб. Опухало все обличчя. Врач казав, що інфекція розтіклася каналами м'яких тканин. Навіть на шиї були пухлинки, які повільно сходили. Мене різали, і я ходила зі спеціальними дренажами.

4. Той передній зуб просто почорнів зсередини. У нього поставили пломбу, але він просто відвалився. І довелося ставити на нього коронку.

5. Пізніше помітила якусь гульку на зубі поруч. Кільк разів зверталася до лікаря-стоматолога. Але він каже "все добре". І лікував щось інше. Гулька ніяк себе не поводить. Просто собі тверда гулька.

6. Почалися дивні речі. Один за одним болять зуби. Мені їх лікують. Один видаляють знов. Але проліковані зуби продовжують боліти. Лікар видаляє всі нерви, але він всеодно болить. Мене починають сварити у стоматолога і звинувачувати у симулюванні. Але мені страшенно болить. Я починаю приймати знеболюючі. Легкі не допомагали, друзі починають колоти мені кетанов у ампулах.
Лікар ставить коронки на ті зуби, що болять, припустивши, що біль від незначних рухів зубів відносно одне одного.
Я втомлююся займатися цим питанням, і намагаюся не звертати уваги на біль, і вірити словам лікаря "біль скоро пройде".
Але зрештою у кістці на цих зубах утворюється язва.
Лікар каже "це саме по собі заживе".
Але не заживало. Язва виводила наружу процеси гниття, закривалася, і знов відкривалася. Поки взагалі не перестала закриватися і почала розширюватися. Зрештою це була чорна діра диаметром 5-7 мм з-під щоки кудись усередину кісток.

Я починаю ходити по різним лікарям. Вони кажуть "не знаю", або "полощіть полоскалкою для рота "ротакан" або іншою". А ще казали "це все діло має зажити, всередині капсулюватися. Типу має утворитися капсула тканин, всередині з інфекцією, і я так маю жити.

Полоскалки не допомагали ніяк.

7. Потрапляю до хорошої людини лікаря Михайлюк стоматології "Астрадент". Який мовчки без зайвих питань просто взяв і зробив те, що мав зробити. Викинув у смітник коронки (доречі, Германські, керамічні, дорогі). Вирізав нафіг все, що там було і зашив. Так я позбавилася страшенної діри у роті. Зате і білозубої посмішки теж позбавилася, бо під коронками виявилися якісь металеві штуки, які тепер трохи видно, якщо я широко посміхаюся.

8. Цей же лікар вирішив поміняти пломби у зубах поруч. Але щось пішло не так. Почав нарікати на загнуті корені зубів. І один з пролікованих ним зуб досі болить. А знімок показує, що там на корінні інфекція. Хоч ці зуби ніколи раніше не турбували. Тепер почали. При натисканні трохи болить.

9. Звісно, я зневірилася. Не буду ж я закривати коронками те, що болить!? Це ж пряма дорога до того самого шляху, що я вже проходила.

10. Почала ходити по консультаціях і шукати правди, зробивши 3д знімки, на яких все видно, і вже не можна нарікати на якусь там загнутість коренів.

11. Приймає мене лікар Жуков у клініці "Прайм". І ось що дивно! Вчора виявилося, що є ще одна клініка "Прайм" майже на тому самому місці тільки через дорогу! Адреси майже однакові. Предславінська 35 корпус 11 (де мене приймали), та Предславінська 34 (тут лікується моя подруга). Дивно, правда?
Лікар Жуков з порогу заявляє "а чого ви до мене прийшли". Я: "в сенсі!". Після чого він пояснив, що не являється ендодонтом, а всього лиш протезист. "Ок - кажу я - а чи є у вашій клініці ендодонт?" "Звісно є! - відповідає лікар". Але до ендодонта він мене так і не провів. Весь час тягнув, дуже повільно проглядаючи і мене і знімки (навіщо, якщо ти не той лікар, що тут потрібен???). Витребував двісті гривень за балачки про погоду і розглядання на моніторі моїх знімків, повільно, ніби на прогулянці.



Ендодонт - якийсь динозавр, чи що. Мабуть вимер ще до потопу. Всі про нього чули, але ніхто не бачив. Я ж вбачаю у цій міфічній істоті новий спосіб себе виправдати стоматологами. Тепер вони не можуть сказати "у вас просто криві корені зубів" бо є 3д знімок. Тепер вони кажуть "а я просто не ендодонт, от і не вийшло".



Жуков пояснює, що краще за все видалити інфіковані зуби, та все, що навколо них (м'які тканини, кісткові тканини). Ходити без зубів, поки не заживе, а тоді нарощувати кістку і м'язи, а тоді ставити імпланти.
Чесно кажучи, щось після всього пройденого мало віриться, що на такому довгому шляху все піде так як слід. Та й перспектива проходити рештки молодості беззубою, і десь там у сорок років отримати зуби не надто радує.
Та й фінансово все це коштує стільки, що перспектива жити, працювати, тільки на це й викладаючись. Відмовляючи у їжі, у одязі, і взагалі у всьому.
Перспектива ходити беззубою голодною обідранкою зате у сорок років отримати зуби.
І не факт, що робота буде за такого зовнішнього вигляду.

12. Помічаю, що все частіше з одного ока випадають якісь згустки білі. Розумію, що все взаємопов'язане, і мабуть воно діє на око. Зір поки в нормі. Але моторошно.

13. Починаю консультуватися з усіма підряд лікарями. Один стоматолог, що лікує родичів (Дегтяренко), подивився, сказав все те саме (що треба нафіг видаляти майже всі зуби з усім що поруч). А тоді його рознесло в одкровеннях, в нього навіть руки тремтіли. Що в його практиці дуже багато людей отримали в результаті лікування все те саме, такі самі інфекції, і він не знає від чого це.

14. Помічаю, що в мене все більше хрустять сустави. Хрустить все підряд, і так гучно і часто, як ні в кого більше не хрустить. Хрустить вже давно, вже років з п'ять. Але нещодавно один  друг прочитав в інтернеті, що це може бути наслідком інфекційних запаленнь в організмі. Запалення в організмі можуть віддавати у руйнування суставів.
Просто чудово, блін!
Згадую, що періодично в мене якісь невідомі висипи на обличчі, плечах, спині бувають. Колись прийшла до терапевта з цим, а вона мені "а я нічого не бачу". Типу мені здається, чи що, блін!
Вчора хотіла піти до невропатолога (який сказав мені колись, що в мене просто зносився хребет, і новий мені ніхто не вставить). Ну, з цим хрустом порадитися, чи може це бути інфекція в організмі. А мені там нагрубили. Типу, до невропатолога можна тільки після терапевта, а терапевт приймає тільки зранку. Я питаю "чи можна до якогось іншого терапевта, аби тільки отримати направлення до невропатолога?" на що отримала крик в обличчя "я такі питання не вирішуюююююююю!!!!!!!!". Я: "А хто вирішує? До кого підійти?". Довідкова: "224 кабінет, але вони не приймають сьогодні!!!". Довелося піти звідти.

15. Коротше, зневірилася я майже остаточно. Оце тепер сиджу і тупо чекаю, що буде далі. Може я перетворюся у зомбі? І одного разу буду йди, наприклад, до магазину, а подорозі в мене відпаде рука...... Чи нога.... а може це буде щелепа.


Ось фото з екрану моїх 3д знімків. Червоним обведені інфекції.



Доречі, на останньому знімку взагалі якась невідома хрінь. Лікар не знає що це. Але там нема зуба.


Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
попередня
наступна