"Вам воздастся."

  • 14.07.14, 00:19
Из блога Borys Filatov


Последняя статья Найема, посвященная Ярошу и Семенченко, уже ни у кого не оставила сомнений, что мы имеем дело с хорошо скоординированной компаний по дискредитации добровольческих батальонов. Согласитесь, нужно быть абсолютно слепым, чтобы не заметить очевидных вещей, которые априори не могут являться обычными совпадениями. Но я бы не хотел тратить время на анализ заказной пиар-компании. Также как и на потоки грязи, которыми сегодня начали заливать нашу команду.

Тем более, что нам все равно. Они могут писать и показывать все что они хотят: про «воров», «жуликов», «грабителей» и даже «убийц». Нам реально на это наплевать. Ведь мы — танки. А танки грязи не боятся. После того, как РашенТВ месяцами круглосуточно заливало нас потоками гноя и желчи, то жалкие потуги Притулы и Ко выглядят просто смешными.

Но есть святые вещи. Которые нельзя трогать.
И поэтому сейчас я покажу вам наброски своей будущей книги.

«...Наша страна распадалась на куски на глазах. Та тихая и примиренческая Украина, которая дала нам все. И даже большие деньги. Родина, которой мы обязаны всем, что у нас есть. Включая мерседесы и частные вертолеты.

Наверное, это звучит немного пафосно, то здесь выросли наши дети и похоронены мои родители. Когда-то давно Гена Корбан сказал в одном интервью, что мы живем по принципу «Можно продать все. Кроме близких и Родины». Пусть это циничный девиз, но мы никогда не врали сами себе.

В один момент мы поняли, что стоим на краю пропасти. И если упадет Днепропетровск, то вся страна просто сложится как карточный домик. Армия была не отмобилизована, милиция полна предателей. При попытке захвата днепропетровской ОГА половина «Беркута» даже нацепила георгиевские ленты! Фактически мы пережили тот вечер, только потому что простые горожане пришли и стали стеной перед зданием, защищая нас.

На штурм СБУ выдвинулись автомобили из районных центров, где вербовщики набирали штурмовиков, обещая им по 500 долларов. Их остановили на подъезде к городу местные днепровские авторитетные ребята. Да! Пусть морализирующая нечисть воет по этому поводу в соцсетях. Но именно пацаны с сомнительным прошлым первыми начали отлавливать вербовщиков, встречать их на АЗС и объяснять, что не стоит шалить. И это тоже история нашей страны, когда в самые тяжелые, трагические моменты самые разные люди поднялись на защиту Украины.

В первые дни мы защищали ВПП днепропетровского аэропорта силами охранных фирм, вооруженных травматами и гладкостволом. У нас не было ни оружия, не зениток. Ничего! Только охрана заводов и ЧОПы.

Мы не знали, что делать. Мы метались как звери в клетке. Потому что страна, которую мы так любим, летела в бездну.

Кому первому пришла в голову идея создать добровольческий батальон «Днепр» - уже не важно. Наверное, Юре Березе. Сегодня уже можно раскрыть эту страшную тайну, но с момента объявления о создании батальона до момента его реального формирования, а особенно вооружения прошло много времени. Фактически, мы блефовали! Наш батальон был на бумаге, а, в действительности, его не существовало!

В один момент нам не на кого было опереться. Кроме невооруженных патриотов.

И тут в Днепре появился Дима Ярош. Вранье, что мы его позвали. Он приехал сам и предложил свою помощь.

Потом появился Семен Семенченко. Он просто зашел в ОГА с улицы и постучался в двери. И мы поверили друг другу.

Мы не могли дать Семену оружие. Только консервы, одежду и крышу над головой. Первое свое оружие Семен добывал ходя в рукопашную! Он обосновался на границах области, защищая Днепр от ДНР.

Потом были многие. Костя Матейченко и батальон «Артемовск», Руслан Онищенко и батальон «Шахтерск». И другие парни. Нас не интересовало их прошлое, социальный статус, имущественное состояние, партийная принадлежность или отношение к нам.

Люди просто заходили и стучали в двери. И наши двери были открыты для всех.

Мы не требовали от них присяги на верность Коломойскому, политической поддержки после победы или силового прикрытия от будущей власти. Мы просто ковали вместе победу, которая совсем скоро будет у нас всех впереди.

И поэтому я, а ни кто другой могу критиковать в ФБ Семена за тот первый, трагический бой под Карловкой.
Я, а ни кто другой, могу говорить, что Диму часто окружает сброд и ему нужно быть более избирательным в кадровых вопросах.

И это они, а ни кто другой могут звонить мне потом с угрозами «прострелить ногу» или «набить мою замгубернаторскую рожу». Мы можем драться с Березой у меня в кабинете, а через час пить водку всю ночь напролет и мечтать о будущем.

Потому что у нас есть отношения и взаимное уважение. Потому что эти люди являются близкими и Родиной. А ни первое, ни второе не продается ни при каких обстоятельствах.

Война закончится. Кто-то из парней вернется к мирной жизни, кто-то пойдет в политику, а кто-то станет элитой наших правоохранительных органов.

Нас опять раскидает жизнь, но мы будем помнить эти страшные минуты, как одни из самых счастливых в жизни...»

И поэтому я обращаюсь ко всем негодяям, которые сегодня по заказу реваншистов и России пытаются дискредитировать добровольцев связями с олигархами.

Извинитесь, если вы уже не совсем окончательные подонки.

Вам воздастся.


Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому.

  • 13.07.14, 17:34
Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.
Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.
Та що там час - мить все вирішує у цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.
Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону «Донбас» кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.
Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, «коли нас візьмете із собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, шо я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного кацапа візьму з собою», то священники, то матері - і усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.
Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня.
Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало червоним, скільки не підживлюй його світлом фар, в Слов’янськ - наче висадилися на невідомій планеті - зайшли глибокої ночі.
Марсіанські пейзажі, декорації для зоряних війн, усюди відчувається, що тут побували чужі, Стівену Спілбергу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди.
Між Ізюмом і Слов’янськом 5 блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя - ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам в тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захват. Просто нас троє, а їх десяток.
Чим ближче до передової, тим ближчі люди. Тим більше наші наші.
П'ятий блокпост, околиця Слов’янська. Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче, з галицьким акцентом. От блін, а шо, так помітно, 25 років у Києві. У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови і літератури з двадцятилітнім стажем. Та ну. Ти звідки, брате. З Борислава. А я з Тернополя. Обнімемося, брате. А він теж має відношення до мови і літератури. Це наш Влад, Ніженський Робін Гуд. Письменник - каже, якщо не бреше. Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав - герой майдану, леніноборець і комбат Микола Коханівський, сер Робін (не футболіст) Гуд і Гуменюк - письменник. Блін, досить приколюватись.
Ви куди зараз. В Артемівськ. До Семена. Ага. Бля. У них там жорстко. Кожен день м’ясорубка. Я б на ніч не радив. Треба. А шо по зброї. Три коротких ствола. Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2-3 калаша. Вчора повіддавали. Тут від Слов’янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка - нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба - з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. Блядство.
Патрон в патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка - і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. Йобане керівництво, про шо воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій - дзвони, поможемо.
Ну шо, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.
Легко сказати «200 - і газу». Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна - 40 кілометрів.
Один раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Один раз нас обстріляли - на виїзді зі Слов’янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають «на каналі». Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали пару відер набоїв і - як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і обсуджують, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, підарасти обидвох статей.
У Слов’янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього цвинтаря розстріляних ілюзій. Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов’янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але - працює! Заправщик сам один біля своєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болі рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. Бо ті заправлялись за будь здаров, хто ті, ну ті, озирається, чужі погані люди.
В центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше – людина, скажемо так, не дуже твереза і не дуже жінка. Рєбята, подвєзіте. Куда. Здєсь нєдалєко. Три кеме. Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й шо там тих три кілометри. Тішить те, шо й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.
В Артемівськ, на базу батальйону «Донбас», дісталися за опівніч.
Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання.
Половина облич знайомі, всі пройшли через майдан, з другою половиною спільні знайомі, друзі.
Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів. Ну, шо у вас тут? А шо у нас тут? Війна. Воюємо. 5 днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Кожної ночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в’їхали, тільки вклалися спати, нараз – бабах! – постріл із «джмеля». Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п’ятий поверх. Потім другий постріл – бабах! – потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, вперше за багато тижнів. Наступної ночі – снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах - то в одне вікно, то в інше вікно. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах-бах. І так цілу ніч - він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під’їжджає беха, зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета - бабах! - розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах-бах, бах-бах - і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за бехою, сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. Беха рвонула з місця, водій може поранений, може, ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують - той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас, доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист вчора приходив, каже - дякую, хлопці, шо врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як воно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід. Була така думка.
Сьогодні один з наших блокпостів отут, за містом, кілометрів 2-3, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам повезло, шо вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат - і всьо перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали рпг, свд, інше залізо, всюди кров, бачу - рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а шо робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою. Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.
Пару днів тому ше не те було. Стоять пацани на посту, чують - лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Шо робити? Ворог. А ворог він живий, а це – мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі, викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали отче наш. Все. Спочивай з миром.
Вкладаємося спати. Ось вам кімната, ось вам матраци, світло не вмикайте, у вікнах не маячте, хочете жити – у вікнах не куріть, зброю напоготові, шо ще? Може, ви приїхали нам на фарт і хоч би цю ніч буде спокій. Ага. Якщо почнеться обстріл, якщо почнеться кіпіш, ви краще сидіть в кімнаті і в коридор не йдіть, наші пацани вас не знають, ше хтось подумає, шо ворог вдерся на поверхи, і влупить чергу. Суттєве зауваження. Головне – розумне. Добраніч, хлопці. Добраніч, хлопці.
Вранці розбудило сонце і горобці, які, здається, нічого не знають про війну, у яких на дереві за нашим вікном якісь там свої гороб’ячі клопоти.
Вийшли у двір, бійці збираються на патрулювання, на блокпости, обступили, купа знайомих, а шо там в Маріуполі, а шо там у Києві, а доки це все. Зав’язалася розмова, обмінялися телефонами, пофоткалися. Семен Семенченко, без балаклави - звичайний хлопець, звичний український пацан, як будь-який інший з Харкова, Львова чи Житомира.
Їдете? Їдемо. А шо у вас? Два пееми і тете. Мало. Та мало, а попробуй проїдь пів-України з калашом і доведи кожному мусору, шо ти не ворог. Візьміть трійко гранат, негусто, та все ж, все, шо можемо.
Все, що можемо, - це не тільки про Добровольческий батальон территориальной обороны Донецкой области "Донбасс" чи Батальйон спеціального призначення "Азов" чи Батальйон "Азов-Січ". Це про всіх, хто сьогодні на передовій.
Все, що можуть, роблять сьогодні наші бійці на передовій, і те, що не можуть, – теж роблять. Хтось мусить це робити. Бо хто це зробить?

Борис Гуменюк

О героизме и геройствовании.

  • 13.07.14, 15:12

Между героизмом и геройствованием есть очень существенная разница. А если точнее - то эти два понятия противоположны друг другу.

Подлинные герои новейшего времени - такие, как Сахаров или Новодворская - их наружность, их интонации, стили общения и повседневного поведения, были на редкость "не героическими", они на корню разрушали всякие школярские, обывательские представления о том, какие бывают "герои".

Поэтому такие люди всегда смешат и раздражают дураков. Для дураков герой - это какое-нибудь мрачное, обвешанное воинственными ленточками и бусами из тигриных зубов чучело в камуфляже.

Подростково-приблатненное сознание, свойственное значительной части российского общества, понимает героизм как прежде всего наружные атрибуты всевозможной пацанской крутизны.

Гадкие второгодники уважают бицепс, нарядную фиксу, перышко с наборной рукояткой, скучающий презрительный взгляд, медленную внушительную речь, снайперский плевок сквозь дырку в зубах.

А пожилую близорукую учительницу они презирают всей своей тухлой душой. Они открыто смеются над ней и безнаказанно делают непристойные жесты перед самым ее носом.

Лев Рубинштейн

И что у Кости Эрнста в голове, и как оно там завелось?..

  • 13.07.14, 14:39
Субботним вечером на "Первом канале" (Москва) в новостях продолжили информировать десятки миллионов россиян о ситуации в мире. Вот одна из новостей – "Беженка из Славянска вспоминает, как при ней казнили маленького сына и жену ополченца".

Один из ярких моментов:

Галина Пышняк: "Центр города. Площадь Ленина. Наш Горисполком — это единственная площадь, куда можно согнать всех людей. На площади собрали женщин, потому что мужиков больше нет. Женщины, девочки, старики. И это называется показательная казнь. Взяли ребенка трех лет мальчика маленького с трусиках, в футболке, как Иисуса на доску объявлений прибили. Один прибивал, двое держали. И это все на маминых глазах. Маму держали. И мама смотрела, как ребенок истекает кровью. Крики. Визги. И еще взяли надрезы сделали, чтоб ребенок мучился. Там невозможно было. Люди сознание теряли. А потом, после того как полтора часа ребенок мучился и умер, взяли маму, привязали до танка без сознания и по площади три круга провели. А круг площади — километр".

Юлия Чумакова: "Вам особенно после этого интервью, грозит большая опасность. Правильно ли я понимаю?"

Галина Пышняк: "Я как предатель Родины, потому что я родом из Закарпатской области. Меня же моя мать сказала: ты приедешь, я тебя сама расстреляю. И нацгвардия расстреляет. У меня две расстрелянные статьи. Я за себя не боюсь. Мне жалко детей. Если бы не дети, я бы взяла сама оружие и пошла в ополчение. Это не украинская армия, это не освободители, это твари. Они когда вошли в город, там ни одного ополченца не было. Они стреляли по городу. Мародерством занимались. У нас рассказывали бабушки старые, фашисты так не делали. Это группа СС "Галитчина". Они местные. Они над местными издевались. Жен насиловали и детей убивали. И все это восстали их правнуки. Возродились обратно".

Юлия Чумакова: "Вы не боитесь говорить об этом?"

Галина Пышняк: "А пускай весь мир знает, как они издеваются над людьми, потому что никто не верит. Никто не знает. И вот эти фосфорные бомбы. Это что мины осколочные. Дети приходили, приносили и ежики, и шипы, и что только не находили. И трупы лежали, уже собирать некуда было. Морг не работал. Вонь разлагающегося тела"...

Юлия Чумакова: "Спасибо, вам большое, что вы согласились нам все это рассказать. И удачи".

Путин таки говорил о Геббельсе со знанием дела. Хороший вышел ученик.

ПыСы: Вот тут
http://www.odnoklassniki.ru/galya.pyshnyakokhrimenko была страничка этой твари из на самом деле Обухова Киевской области, МАТЕРИ двоих детей. Ну откуда у них уверенность, что Бога нет?

Цирк уехал, а клоуны остались

  • 12.07.14, 00:53

"Когда я впадаю в отчаяние, я вспоминаю клоуна из донецкого цирка-шапито Оксану Суп, а ныне депутата Донецкой народной республики (ДНР) от Красноармейска, оккупированного нацгвардией. У нее подвижное лицо прирожденной актрисы. Раз в два дня она под видом крестьянки-молочницы входит в свой родной город и ведет там подпольную пропагандистскую работу против фашизма. Когда-то она выступала в шоу гигантских мыльных пузырей, а теперь ушла в партизаны. Их кочующий цирк распался. Гимнасты, жонглеры, акробаты - все ушли на фронт"

Дарья Асламова, "Комсомольская правда"

Моторолла женилась!

  • 12.07.14, 00:44
Помните, сегодня в новостях показывали сюжет о том, как в лугандоне то ли женилась, то ли вышла замуж какая-то моторолла? Вот я нашел фото этих прекрасных людей. Знакомьтесь - моторолла и её вдова:


Америке пиз*ец!

  • 12.07.14, 00:23
Подбирал слова, чтоб ЭТО прокомментировать... Не подобрал.


60 примеров феерического пиз*ежа российских пропагандонов

  • 11.07.14, 22:41


Вставлять все 60 фото титанический труд, поэтому с остальными чудесными произведениями можно ознакомится тут.