Непередодні Пасхи (Христового Воскресіння) 1993-го року в помешканні редактора газети “Нескорена Нація” Романа Коваля мені випало познайомитись з Петром Хмаруком. Зовнішність жодним чином не виказувала в ньому колишнього боївкаря. Невисокого зросту, не огрядний (проте з “черевцем”), гладко виголене обличчя, накрохмалена, біліша від снігу сорочка, в окулярах з недешевою оправою. Зазначу, що до першої безпосередньої зустрічі доводилось чути про цю постать і раніше. Більшість з тих, кому мушу завдячувати заочному знайомству, запевняли, що факт долучення Хмарука до організованого патріотичного руху серйозно підсилить позиції небайдужого до долі України люду.

Наше перше, більш ніж годинне спілкуваня не дарувало можливості відразу побачити в ньому наділену багатьма харизмами людину. Дещо пізніше він пояснив власне небагатослів'я прагненням придивитися до мене й намаганням зрозуміти з ким має справу. В ті часи Роман Коваль, як редактор радикально-опозиційної постокупаційному режимові Кравчука газети й фактичний очільник політичної партії “Державна Самостійність України” (газета “Нескорена Нація” була партійним офіціозом) майже щодня зустрічався з громадськими активістами та політичними діячами. Нерідко в тих зустрічах доводилось брати участь й мені. Станом справ на той час я був заступником голови київського осередку Спілки Української Молоді. Прагнення бути безпосереднім учасником процесу поборення лишених у спадок вже почилою (і геть не в Бозі) злочинною системою Сов'єтського Союзу зла і несправедливості, помножені на ще юнацький радикалізм, дарували чимало сил та енергії. Пригадую, що впродовж дня я встигав провести кілька зустрічей та взяти участь в якійсь (нерідко й не одній) з акцій.

Не відклались в моїй пам'яті й деталі кількох наступних, здебільше короткотривалих застрічей. Хмарук матеріально допоміг панові Роману в справі видання брошури з його статтями, профінансував видання кількох номерів газети й оплатив проведення Збору ДСУ в актовій залі будинку Спілки Письменників України. Крок до ближчого знайомства пан Петро зробив першим, запросивши мене до своєї оселі. Це відбулось в грудні 1993-го року в його однокімнатному помешканні шістнадцятиповерхового будинку. Перед розмовою пан Петро почастував густим ситним борщем.

Хмарук не обтяжував мене оповідями про минуле й викладом деталей власної біографії. Розмова відразу набрала конкретного русла. Його цікавив реальний стан справ в молодечому та націоналістичному середовищах, наявність або відсутність “здатних на чин”. Форма спілкування жодним чином не обтяжувала. Навіть більше. Окремі натяки, поради, обіцянка підтримати ініціативи в разі необхідності, дарували розуміння того, що його слова не є пустопорожнім дзвоном. Мені і нині тяжко зрозуміти чим саме з хвилини нашого ближчого знайомства мені вдалось здобути його увагу та прихильність.

Гадаю, доречною буде коротенька перерва в справі оповіді про моє особисте з ним спілкування й виклад кількох віх його біографії. По батькові Петро Хмарук належав до козацьких нащадків. Певно гук невгамовної і не здатної до примирення з брехнею, підлістю й несправедливістю крови, ще в юнацькому віці штовхнули його до конфлікту зі злочинною системою нівелюючого людську гідність марксово-ленінського вчення. З його адептами та плодами він дійсно був жорстоким.

Несприйняття злочинного й несправедливого устрою нерідко стає причиною вчинення дій, які є незрозумілими для мовчазного і не здатного до спротиву злу вічно переляканого плебсу. В часи формування злочинних кланів господарницької номенклатури (60-70-ті роки вже минулого століття), Хмарук зумів обкласти даниною значну частку наділених посадами шахраїв. Причетні до розподілу коштів й дефіциту воліли мовчки “ділитись”, але не ускладнювати собі життя скаргами до КГБ й ОБХСС. Ярмаркові м'ясники, картярі, директори і завгоспи відомчих баз й недешевих ресторанів небезпідствно побоюючись кари, виділяли паперові асигнації “на українську справу”. Вилучені кошти йшли на підтримку ув'язнених патріотів та їхнім родинам.

Козацька хвацькість й небажання “пливти за течією” спільно з аморфним й позбавленим чітких орієнтирів «радянським народом» насправді і в ті часи ставали причиною захоплення. Донині шкодую, що не розпитав в Хмарука деталей багатьох, табуюваних і нині подій. Йдеться про втечі з таборів й переховування від переслідувань на Кавказі, “екси”, котрі сухою і бездушною мовою міліційних протоколів трактувались “розбійними нападами”, застосування методів конспірології з наклеюванням вус й густої бороди, перевдяганням, фарбуванням волосся й використанням лінз.

Значна кількість дій і вчинків Хмарука багатьом нині видаються беззмістовним радикалізмом, нікому не потрібною жертовністю, і навіть “ провокацією й дискредитацією ідеї”.  Дійсно, хіба могла серйозно зашкодити й підірвати підмурівок тоталітарного комуністичного устрою стрілянина оточених відчайдух з озброєними церберами системи? Можливо й ні. Але вимушене застосування броньованої військової техніки супроти гурту небажаючих підіймати догори руки (а серед них й Петро Хмарук), котрі забарикадувались в одному з сільських будинків поблизу Києва, набуло широкого розголосу не лише в Україні. Закордонні кабінетні політологи отримали дієве підтвердження боротьби з окупантами поневоленим українським народом. 

Справа визнання в'язнями тюрем й таборів харизми не є настільки простою, як це зображуєть нині в дешевих, примітивних, й вульгарних, нібито кримінальних серіалах. Дійсність набагато страшніша й суттєво різнится від тієї, котру подають всеядним споживачам. Гідна поведінка, непритаманна значній кількості арештантів гуманність до ближніх, а головне принциповість й послідовність в справі втілення в життя сповідуваних поглядів й переконань свідчать, що українська національна ідея не була для пана Петра пустопорожнім дзвоном. Авторитет й повага здобувались організацією страйків ув'язнених й підняттям (ще раз нагадаю, що в семидесятих роках минулого століття, в часи глухої брєжнєвщини) синьо-жовтого стягу. Вірним декларованим гаслам залишився Хмарук й після проголошення незалежності. Саме його меценатській підтримці в скрутну годину завдячують київські храми УГКЦ Миколи Доброго (що на Подолі) й Аскольдової Могили. Оплачені ним астрономічні по тим часам рахунки та здійснення ремонтних робіт суттєво зміцнили позиції церкви, свідком переслідування клириків і вірних якої в часи бездержавності йому довелося бути. Згадка ж його імені в часи “бурхливих 90-их” була надійним захистом для багатьох підприємців від здирників й нерідко зупиняла конфлікти, які могли скінчитись смертю задіяних і причетних.  

Для багатьох показовими мусять бути ті обвинувачення, згідно яких героя цього спогаду репесовували каральні органи. За часів окупації його судили за зберігання зброї, пограбування і розбійні напади, друк антикомуністичної літератури, грошових знаків комуністичної імперії й фальшивих лоторей. Впродовж 1994-го року я неодноразово відвідував судовий процес, де Хмаруку закидали спробу незаконного перетину кордону, наявність в нього підробних документів, замах на життя колишнього компартійного функціонера й тогочасного очільника постокупаційної адміністрації Леоніда Кравчука, причетність до замаху на життя злодійкуватого прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Після звільнення Хмарук відійшов від ДСУ, й долучився до діяльності нарешті отримавшої реєстрацію як політична партія Української Національної Асамблеї.

В'язниця ніколи і нікому не дарувала додаткових років здоров'я. Вимушені цілодобова напруга, очікування провокацій, неналежне харчування, обмеженість в можливості пересуватись й викликані таким побутом нервові стреси суттєво підривають здоров'я. 35 років тюрем й таборів таки дались взнаки. Востаннє побачити Хмарука довелось наприкінці листопада 2008-го року в одній з київських лікарень за два дні до смерті. Він вже чув сухе, позбавлене будь-яких емоцій повідомлення лікаря про її неминучість впродовж кількох найближчих днів. Наша останнє розмова мало чим різнилася від тієї, якою була в день знайомства. Він і цього разу більше слухав, також давав поради й кликав не сходити з обраного шляху.

Мені важко пояснити, чому Господь іноді так швидко забирає з цього світу до себе найкращих. Здавалося б, жертовність прагнучих вдосконалити цей світ заслуговує на Його милість. Проте глибокі і сакральні роздуми над цим дарують втішні пояснення. Земна мандрівка скованої тілом людської душі є випробуванням, екзаменом на право довічно бути з Творцем після переходу межі, з-за якої вороття назад вже неможливе. Фізична смерть вірних і свідомих свого призначення є формою звільнення від мук суєти цього грішного світу.

Нехай земля його тілові буде пухом! Вічна пам'ять! Слава герою!

                                                                                                            Олесь Вахній

Близько двох тисяч років тому, Христос викрив і засудив практику показово-нещирої побожності претендуючих на ексклюзив у Божій Благодаті фарисеїв. На жаль, “старі міхи” юдаїзму перекочували до християнства. Тверезий аналіз нинішнього буття українців зокрема, й більшості європейців вцілому засвідчив, що декларування приналежності до християнського світу, для багатьох є і залишається лише пустопорожнім дзвоном. З сумом і болем доводиться констатувати, що сакральна символіка перетворилась в беззмістовний символізм. Людство так і не позбулося схильності до спрощення й спримітизування, деструктивні ліберальні закони багатьох країн унеможливлюють постання суспільства яке б складалося з духовно і морально здорових та гармонійно розвинених особистостей, а провідники цілих спільнот чомусь забули, що ігрища з господарем пекла завжди приречені на поразку. Гріховність не обмежується свідомим вибором зла. Неспроможність зробити правильний вибір є станом духовного рабства. Підпорядкованість пристрастям робить людину пасивною, не самостійною, не вільною, підконтрольною. Вінчання, панахиди, освячення помешкань, предметів і пасок насправді є нерідко незрозумілими для самих учасників дійства церемоніалами й обрядами. Останні звичайно ж дисциплінують і нагадують про відповідальність, проте факт формального дотримання й неосмисленого виконання не є методом і формою рятунку полоненої гріхом душі.

Сприйняття Божої Науки для кожної людини є справою індивідуальною. В одних це відбувається внаслідок родинного виховання, коли батьки належним чином доносять до відома нащадків відвічно-довічну правду. Інші, долучались до числа врятованих внаслідок аналізу власного вже пройденого життєвого шляху, добутого досвіду й спілкування з віруючими. Проте, чимало вихідців з родин невіруючих сприймали Боже Слово внаслідок стресових ситуацій. Таким чином Господь зупиняв грішника, провокував до роздумів, й давав можливість зрозуміти причину буття людини в цьому світі.

В часі Різдва 1992-го року, повернувшись з щорічного міжнародного новорічного з'їзду католицької молоді (того року він відбувся в Будапешті), спільно з кількома київськими учасниками того дійства (вірними УГКЦ з храму Святого Миколая на Аскольдовій Могилі), я зорганізував ватагу колядників. Співали в вагонах метро, колядували знайомим в їх помешканнях. Колядки вивчали з молитовників. Пам`ять навіки закарбувала реакцію тих хто чув наш гуртовий спів. Здається саме тоді я пізнав, що дарувати радість іншим, віддавати власний час, талант, молитви, завзяття, любов до Церкви й народу є великим щастям.

Пригадую колядування й в наступних роках. Кістяк й основний склад вже нової ватаги становили активісти київського осередку Спілки Української Молоді. Якось, на пропозицію однієї з учасниць ми завітали до родини яка залишалась вірною церкві й в часи її підпілля. Власників помешкання зворушили до сліз.

-А нас колись за це переслідували, - зізнався господар.

Здається саме тоді я пригадав й розповіді мами, про її колядування в повоєнні і голодні 50-ті роки вже минулого століття. Село Дарівка, це на Черкащині, звідкіля вона родом, не мало власної середньої школи, тож їй, братам і сестрам доводилось долати шлях за наукою довжиною в вісім кілометрів. Вчителі-комуністи, знаючи що мама з багатодітної родини, не соромились забороняти прославляти Господа. З метою перевірки чи виконуватиме вона їхні злочинні вказівки, лишали родинні клопоти й не лінуючись подолати кількакілометровий шлях до Дарівки, очікували коли діти підуть вітати односельчан та рідних з Різдвом Христовим, й погрозами заганяли їх назад в хату.

Природний підсвідомий потяг до Божих Правд з часом зобов'язує до усвідомленого самообмеження. Не кожна душа має силу самостійно встояти перед звабами лукавого. З прикрістю і соромом пригадую, як колядування ватаги СУМівців закінчувались пиятикою і бешкетом. Дякую Творцеві, що з часом дарував переживання й розуміння грішності тієї поведінки.

В 2001-му році, Різдво Христове я зустрічав в Черкаській Виправній Колонії № 62. Туди, за протидію антинародному режимові, звинувативши в криміналі, мене запроторили цербери постколоніальної, посткомуністичної, постсов'єцької, а головне — геть не української за духом і змістом системи. Станом справ на той час, в “зоні” діяли лише церкви УПЦ МП та Євангельських Християн Баптистів. Попри моє знання літургії й спроможність пояснити причини віри в Господа, православний клирик відмовив мені в участі в літургії, оскіли вважжв “невоцерковленим”. Дискутувати з москвином я не мав жодного бажання, тому тричі на тиждень відвідував Будинок Молитви, який коштом віруючих-баптистів з Англії й працею  віруючих-засуджених постав на місці колишнього табірного стадіону. В часі різдвяного служіння, разом з хором співав вже відомі мені колядки. По закінченню, коли засуджені вже вийшли надвір й почали шикуватись в колону для повернення в гуртожитки (“на бараки”), віруючі вийшли на двір й заспівали “Нова радість стала”. Спів на вулиці, рівно як і перегук є “порушенням внутрішнього порядку виправної установи”. Реакція засуджених й наглядачів (прапорщиків й молодшого офіцерського складу) вразила неабияк. Перші не поспішали виконувати наказ рухатись, й стоячи на морозі слухали спів, а другі не наполягали на його негайному виконанні, не обурювались співом на вулиці, й також слухали. Радісна на перший погляд випадковість, насправді була часткою в ланцюзі Божих Закономірностей.

Донині не знахожу слів та епітетів аби передати й означити процеси які відбувались в моїй душі в ті хвилини й впродовж наступних кількох годин. В залі гуртожитку (“бараку”) де водночас проживали близько 160-ти осіб, того вечора я не відчував смороду немитих тіл й непопраних шкарпеток, тютюнового диму й викликаного недоїданням голоду. Нині журюсь, що стримував себе аби вголос не заспівати вже давно знайомі колядки й псалми які лунали того вечора на служінні. Розумію, що в ті хвилини не соромно було б стати диваком або уподібнитись до блаженного. Можливо в чиїйсь душі прокинувся б спогад, й орда нечестивого зазнала б кількісної втрати.

Христос Народився! 

                                                                                                    Олесь Вахній

Тупцювання України на місці в часи формальної незалежності, зубожіння загалу, політичний регрес й занепад економічної царини, зневіра й втечі-еміграції, криваві події Майдану, нинішня війна, є наслідком нерозуміння елітами та зрештою і самим загалом важливості принципу суспільного блага, котре постає на повазі гідності кожного громадянина. Близьке знайомство з кількома політв’язнями комуністичних концтаборів сприймаю набагато більшим, аніж нагода доторкнутись до живої історії. Вражали принциповість, духовитість, здатність тверезо оцінити явище, вміння передбачити. Закарбувались в пам’яті розмови з дослідником старовини, знавцем кількох мов, поетом і публіцистом Василем Барладяну. Оповіді про практиковані в часи брєжнєвщини методи упокорення незгідних сприймав доказом вірності обраного шляху боротьби з окупаційним режимом. Пророчими були і застереження:

-Проголошення незалежності не усуває з нашого життя адептів нелюдської тоталітарної ідеології. Смоктали з нас кров комуністи й КГБісти, але їхні фізичні і духовні діти для вас хлопці, а, тим паче, України будуть ще гіршими.

Невблаганний в своєму плинові час й бурхлива подіями сучасність засвідчили правдивість передбачень. Неочікувана суверенізація окупаційної адміністрації, надання статусу міністерства регіональному підрозділу савєтського МВД, заміна тризубом червоної зірки на кокардах фуражок жодним чином не наблизила створене лихої пам’яті Дзержинським відомство до народу. Не відбулося суттєвих, а головне принципових пертурбацій і у виплеканій сталіністом Вишинським прокуратурі. Їхні нащадки різняться від батьків-засновників хіба-що тим, що не ламають в кабінетах черепи підозрюваним. Цей люд справно платить податки, прагне респектабельності й єлейним голосом декларує демократичні гасла. Попри те, він продовжує практикувати не притаманні цивілізованим спільнотам методи взаємовідносин з народом. З цієї причини, приналежні до касти посталих над законом залишаються вкрай небезпечними для суспільства, оскільки їхні черстві душі є суттєвим гальмом в справі очищення України від нівелюючого людські гідність і життя атавізму. Свідомо чи ні, вони стали по бік сил темряви, котрі ведуть нині війну на знищення українців.

Буття щораз більше дарує доказів ганебної практики ігнорації вимог Конституції та інших нормативних документів саме посадовцями. Письмові скарги й депутатські звернення, рівно як й газетні та інтернет публікації, не стають причиною з`яви докорів сумління й каяття. Навпаки. Заклики неухильно виконувати закони та поважати гідність інших, спричиняє злість і роздратування. Я свідомий того, що вказуючи на цинізм і свавілля наділених владою викликаю в свій бік черговий постріл. Але мовчати на злочин не маю права.

В травні 2012-го року, Святошинським Управлінням МВС м.Києва, супроти мене було порушено кримінальну справу за фактом участі в закритті ігрової зали ТОВ «Євролот». Упередженість працівників райуправління та Управління МВС м.Києва котрі з подивугідними швидкістю і завзятістю вже наступного ранку примчали до мого помешкання з обшуком, а також прокуратури району котра здійснювала процесуальне керівництво, відчувалась на кожному кроці. «Не помітивши» в діях власників ігрової зали  порушення вимог «Закону України про заборону грального бізнесу» (№1334-VI від 15.05.2009), «правоохоронці» оголосили мене злочинцем. Протидію злу кваліфікували ч.2ст.186 КК України (грабунок).

Події, котрі відбувались в часі досудового розслідування та судового розгляду, заслуговують окремого художнього опису. Статус підслідного суттєво ускладнив моє життя. Незаконний обшук в помешканні, який 17.05.2012 року вчинили працівники Управління МВС м.Києва та їхні підлеглі з Святошинського райвідділу, викрадення (саме викрадення) електронного носія пам`яті (флешки) та кількох мобільних телефонів, вилучення особистих речей, незаконне слідкування, тривале утримання під вартою в ізоляторі… «Зібрані» слідчим Баженовою О.М. «докази» підкріплювались масованою атакою в підконтрольних ЗМІ. Ще до судового розгляду, речники Управління МВС м.Києва й Святошинського РУ поспішили наректи мене грабіжником і провокатором, а прес-службою МВС протидію незаконному гральному бізнесу проголосили здирством. Окремої уваги заслуговує й позиція Святошинської прокуратури. Старший помічник прокурора Валентин Брянцев без найменшого докору сумління давав вказівки слідчій з приводу необхідності проведення конкретних слідчих дій. Щоправда, слідча Баженова О.М. не поспішала їх виконувати, а старший помічник прокурора Брянцев В.Л. не наполягав на їх виконанні. Насміхався він і з вказаних мною порушень в справі «збору доказової бази», заявивши: «вони не значні і суд не візьме їх до уваги». Досудове розслідування тривало десять місяців. Слідча Баженова О.М. недбайливо підшивала до п'яти томів справи мої клопотання а старший помічник прокурора лякав поданням на арешт «за спроби перешкодити переданню справи до суду».

У часі судового розгляду, жоден доказ інкримінованого злочину не знайшов свого підтвердження. Завдячуючи присутності в судовій залі журналістів й порядності судді, котра здійснювала судовий розгляд, кожен зацікавлений ходом судового розгляду міг довідатись про причини упередженості й свавілля працівників МВС й прокуратури. Бурхлива, а головне безперешкодна діяльність закладів, де здійснювалися заборонені законом азартно-ігрові дії, була наслідком незаконної, проте вигідної і для власників злочинних мереж і для формальних захистників закону. Ніде не задекларована матеріальна нагорода від перших другим, ставала причиною «непомічання» їхньої діяльност. Таким був стан речей в часи свавілля Януковича, таким він лишається і нині. 21.01.2015 року, Святошинським районним судом м.Києва в кримінальному провадженні №120121100800000798 було винесено «Вирок», яким мене визнано невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправдано. 02.07.2015 Апеляційний Суд, а 15.11.2015 Вищий Спеціалізований Суду України, «Вирок» Святошинського суду м.Києва залишили без змін.

Втішаючись перемогою, я не тішився ілюзіями. Свавілля котре було вчиненим супроти мене органами МВС та прокуратури відбувались в часи домайданної України, й безпосередні виконавці його нікуди не зникли. Очільник Святошинського РУ МВС Гладик вже після Майдану з підвищенням був переведеним до Харкова, слідча Баженова О.М. котра в присутності керівництва влаштовувала істеричні сцени в судовій залі в часі подання клопотання про взяття мене під варту продовжує обіймати посаду слідчого й чекає підвищеної пенсії «за вислугу», старший прокурор Валентин Брянцев нині «працює» в Прокуратурі м.Києва (з відповідним підвищенням оплати й службового рангу), а працівники Управління МВС котрі отримували (і продовжують нині отримувати) від власників незаконних азартно-ігрових мереж ніде не задекларовану оплату, перейменувавшись в національну поліцію.

Конституція й чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс чітко регламентують право громадянина на захист власної честі та гідності. Факт упередженого порушення проти мене кримінальної справи дійсно відбувся. Я дійсно зазнавав переслідувань і утисків. Але душевні страждання, рівно як і завдані мені матеріальні збитки, тих, хто їх спричинив, жодним чином не цікавлять. Радій, що не сидиш, хлопче!

02.07.2018, до Святошинського суду м.Києва мною було подану «Позов», відповідачами в якому є Держава Україна в особі ГУНП в м.Києві, Святошинське управління поліції ГУНП в м.Києві, та Київська місцева прокуратура №8 (колишня прокуратура Святошинського району м.Києва). Реакція осіб котрі покликані захищати закон особисто для мене була передбаченою. Злість і прагнення будь-що позбавити суд змоги визнати мій позов таким, що підлягає задоволенню.

11.10.2018, в часі попереднього слухання, було встановлено особу представника Київської місцевої прокуратури №8 Семененко В.П. Молодий, але вже зіпсований запопадливим виконанням наказів помічник прокурора заявив, що з матеріалами позову не знайомий, але має вказівку від керівництва Київської місцевої прокуратури №8 підготувати відзив, на що і клопотав суд дати часу. Дивуюсь, чому задовольняючи усне клопотання й надаючи час до 31.10.2018 на його виконання, суддя не поцікавилась, чому це не було зроблено своєчасно. Чому працівник прокуратури дозволяє собі прийти у визначений судом час, й заявити про неготовність брати участі в процесі? Окремою «Ухвалою» суду було задоволено і моє «Клопотання» про визнання доказом матеріалів кримінального провадження, витребування їх з Київської місцевої прокуратури №8 й дослідження в часі судового розгляду. Помічника прокурора Семененко В.П. було зобов’язано до 01.11.2018 передати їх судді котра здійснює розгляд справи по суті. Дату продовження попереднього слухання було перенесено на 16.11.2018. Підозрюю, читач здогадався, що того дня судового розгляду також не відбулось. Помічник прокурора Семененко В.П. невиконання «Ухвали» суду пояснив витребуванням матеріалів кримінального провадження Прокуратурою м.Києва. Сумніваючись в щирості помічника прокурора, я поцікавився, чи повідомляв він про «Ухвалу» суду, на що Семененко В.П. геть неприродньо посміхаючись відповів, що спілкується з Прокуратурою м.Києва в телефонному режимі.

Кожен, кого доля зводила з судовою тяганиною засвідчить, що ігнорування «Ухвал» суду загрожує в кращому разі геть неприємним спілкуванням з відповідними службами, а в гіршому - порушенням кримінальної справи й набуттям статусу підслідного. Але для наділених владою котрі прагнуть ухилитись відповідальності за вчинені беззаконня або прикрити колег котрі їх чинили, законів, а тим паче чинних нормативних актів не існує. Що їм до болю та страждань безвинно або і упереджено оббріханих? Гін за кар’єрним зростом, пільгами, щораз збільшуваною платнею, атрофовує людські почуття й провокує практикувати підлість і свавілля. Але хіба це нормально?

                                                                                                Олесь Вахній

Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності скіфів (самоназва «сколоти»), котрі мешкали на теренах нинішньої України (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про «індо-іранське коріння» як осілих, так і кочуючих праукраїнськими землями спільнот, а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України на три тисячі років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.

Своєрідні, оригінальні й неповторні пейзажі українського степу неможливо уявити без земляних пірамід (скіфських курганів), проте світ донині не дав тверезої і повновартісної оцінки глибині їхньої без перебільшення космогонічної культури. Впродовж кількох тисячоліть поховальним насипам було відведено незаздрісну роль німих свідків давно минулих подій, про які людська пам`ять зберегла хіба-що гіперболізовані перекази.

Особливістю історичної епохи розквіту скіфської цивілізації є з`ява якісно нового джерела фіксації процесів, подій та явищ. Ним стали письмові свідчення, авторами яких були античні літописці Геродот та Діодор Сицилійський. Дякуючи їм, до нас дійшли (щоправда в грецькій транскрипції) самоназви давніх народів котрі населяли терени нинішньої України, і скіфи в них згадуються одними з перших. Водночас, враховуючи важливість цих джерел, мусимо не перебільшувати їхню роль в справі дослідження давньої історії нашої Батьківщини, оскільки письмовий виклад набутої інформації здійснювали чужинці, котрі фіксуючи досліджене, з`ясоване або почуте не оминали нагоди засвідчити практикований вихідцями з Еллади шовінізм й відверто нарікали решту народів варварами. Важливо пам`ятати, що головною метою фундаментальної праці Геродота «Історія» було прагнення викласти в літописі опис греко-персидських війн. Згідно уяви тогочасних греків, це був зудар світового рівня й масштабу, до участі в якому були залученими всі народи ойкумени. Скіфи, котрі хоч і проживали у віддалених від основних бойових дій регіонах, грали в тій війні не останню роль. Саме з цієї причини, археологічні знахідки в справі висвітлення багатьох питань є вирішальними. Дослідження скіфських артефактів й грецьких письмових джерел, помножене на співставлення й аналіз, дарує нагоду з певною часткою ймовірності реконструювати дійсно забуті сторінки минулого.

Хіба для українців не є підставою для гордощів той факт, що саме на теренах нинішньої України, скіфським царем Аріантом (приблизний час царювання 585-480 рр. до н.е.) було здійснено перший відомий в історії людства перелік населення? Відповідно до свідчень вже згаданого Геродота, на кожного скіфського воїна було покладено обов`язок принести до відповідно уповноважених бронзове вістря стріли. Підрахувавши кількісний склад чоловічого (а отже боєздатного) населення, Аріант наказав вилити з зібраної таким чином бронзи котел. Створений скіфськими майстрами виріб мав сакральне призначення і був встановлений у місцевості Екзампей (грецька назва), на гребені вододілу поміж верхніми витоками річок Мертвовод і Чорний Ташлик. Згідно нинішнього адміністративного поділу України, ця місцина розташована на межі сучасних Кіровоградської та Миколаївської областей на висоті 269 метрів. Місце встановлення котлу було обрано Аріантом не випадково. Це найвища точка українського степового Правобережжя.

Аналізуючи історичні збірники Діодора Сицилійського, котрий жив в І ст.до н.е. й послуговувався дещо іншими джерелами, аніж Геродот, дізнаємось про військову могутність скіфів, зокрема про знамениті походи в VII ст. до н.е. через Кавказ на Схід й активна участь в бурхливих подіях визвольної боротьби тих, хто їх покликав. Панівна в минулому Ассірія, доживаючи останні роки, під тиском коаліції повсталих народів поступалась зверхністю в регіоні мідійцям, котрі, після тривалого часу залежності, одними з перших розпочали визвольну боротьбу. В спілці з Вавилоном та скіфами (участь наших предків в поборенні закоханої в загарбницькі війни Ассірійської імперії для українців є ще однією підставою для гордощів) Мідія остаточно знищила Ассірію й, перетворившись для багатьох вчорашніх спільників на нового поневолювача, прилучила до себе значну її територію. На початку VI ст. до н.е., внаслідок нещирості вчорашнього союзника мідійців, скіфи вимушені були повернутись з Передньої Азії на батьківські землі. Факт досить тривалої участі скіфів у війнах на чужині й достатньо організованого виходу звідти, певно і став причиною з`яви геть не наукової тези про їхнє «іранське походження». Дійсно, разом з скіфами, до причорноморських степів вимушені були помандрувати й звільнені від ассірійського гніту (можливо, що і дійсно іраномовні) народи, котрі не бажали перетворитися на рабів Мідії. Але час перебування скіфів в Передній Азії був замалим для асиміляції і забуття рідних мови, звичаїв та традицій, а шляхетно (щоправда, з певним культурно-економічним зиском) врятовані скіфами від масакри мідійцями приходьки не становили більшості в праукраїнських степах, й їхня тимчасова (в період асиміляції скіфами як переможцями й визволителями) іраномовність не є причиною задля ототожнення наших предків з передньоазійськими етносами.

Археологи спромоглися достатньо дослідити особливості розвитку матеріальної культури скіфів, багатьох сторінок їх життя і побуту, проте донині залишається спірним питання їх походження та сповідуваного світогляду. Постала проблема пояснюється, з одного боку, складністю історичної інтерпретації археологічних джерел, з іншого – їхньою неповнотою, в яких реальні події іноді викладаються в неймовірних формах та переплітаються з уявним нашаруванням.

Досліджуючи створені нашими (дякувати Богові що не загубленими в сивій глибині тисячоліть) далекими предками артефакти, лишається лише зачаровуватись і дивуватись глибині скіфського бачення довколишнього світу. Вони не є кровожерливими (як, наприклад, зображення або вироби народів Центральної та Південної Америк, котрі практикували людські жертвоприношення) або схиблених на завойовницьких війнах Межиріччя та Риму, проте вражають мистецькими талантами і є дієвим доказом практики філософсько-містерійного осмислення всього що відбувалося з ними безпосередньо, рівно як і довкола впродовж земного буття.

Уся образотворчість скіфів була максимально життєстверджуючою. Потужна, посилена фантазійними елементами, уява скіфів дарувала життя міфічно-фантастичним істотам. Простий і геть не претензійний, проте всеодно своєрідний глиняний ліпний посуд, золоті пластини (розмір яких не набагато перевищував розмір людського нігтя) із зображенням хижого птаха, частина якого має продовження у вигляді лап котячого хижака, аналогічно виготовлена риба з дзьобом. Хіба це не доказ високорозвиненої матеріальної і духовної культури? Зафіксовані на знайденій Борисом Мозолевським пекторалі сцени побуту свідчать про генетично закладену в скіфах доброту і привітність (це жодним чином не свідчить про неспроможність ними захищати Батьківщину від завойовників). Притаманне скіфам прагнення творити (і саме творити, а не завойовувати і привласнювати собі створене іншими) є близьким і зрозумілим українцям. І це ще один доказ на користь нашої, поки-що замовчуваної, етнічно-генетичної спадковості.

                                                                             Олесь Вахній

Навіть в незаздрісні часи стагнації, втираючи породжений непосильною працею піт зі свого чола, або й кров, після лютої січі з поневолювачами, народи не втрачали прагнення до поступу. Невблаганний в своєму плинові час засвідчив, що суспільно пасивні, застиглі в розвитку спільноти (народи в цій справі не є виключенням) є позбавленими історичних перспектив. Неконтрольований ними зовнішній чинник розчинить їх в собі, і без найменшого докору сумління привласнить створене іншими. Таку геть непривабливу долю впродовж кількох століть пророкували українцям теоретики «злиття націй і асиміляторства». Дослідження української минувшини обмежувалося упередженим трактуванням часів Запорізської Січі та окремих періодів Русі.

Першим, хто істотно розширив знання про минуле українців (в данім випадку не є істотним, якою самоназвою послуговувались наші предки) був археолог-подвижник Вікентій Хвойка. Маючи за своєю спиною поважних меценатів з родин свідомих свого коріння і походження Терещенків та Ханенків, він першим на весь світ (восени 1897-го року) повідомив про віднайдену в українському Подніпров`ї найдавнішу європейську цивілізацію, що існувала в VI–IV тисячоліттях до н.е. Доказів того, що українці  є нащадками трипільців-землеробів постало більше ніж достатньо. Одяг, споживаний харч (пшениця, горох, ячмінь, просо), житлові будівлі (трипільські хати нагадують відомі українські мазанки), технології ткацтва, старші майже на три тисячоліття за ті, що вважалися найдавнішими в Європі горни, культура оброблення землі зокрема і праці вцілому. Вивчаючи археологічні пам’ятки від кам’яного віку до часів Київської Русі, Вікентій Хвойка довів, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним.

Борис Мозолевський був наступним з плеяди подвижників, хто своїми грунтовними археологічними дослідженнями наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?

Події, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, кличу трактувати дієвим доказом любові Творця Землі і Всесвіту до нашого народу. Війна на Сході і безугавні політичні баталії прикували до себе увагу обивателя, але все це дійство насправді є безглуздою і скороминучою суєтою. У світі існують речі вартість яких тяжко навіть зрозуміти, а тим паче, оцінити. Втомлений зневагою до себе чорнозем з власної ініціативи почав дарувати українцям докази автохтонності. Впродовж кількох останніх років плуги українських селян витягли з землі гідну подиву і захопленню кількість предметів часів скіфської культури. Казани, кінська збруя, зброя, прикраси. Господь дарує українцям доказ їхньої первородності на рідній землі. Лишається лише взяти, дослідити і пишаючись (але не чванячись пихою), довести всьому світові, що ми є нащадками творців великої культури.

Непоінформованому обивателю щораз складніше розрізнити, що є правдою і відповідає дійсності, а що просто думкою чи навіть спеціально спотвореною інформацією, яка з`являється в публічному просторі через політичні, економічні чи навіть особистісні причини. Нинішні «колекціонери виритих з землі предметів» збагачують власні «збірки» підробками, чим завдають іміджу України величезних збитків. Ігнорація здорового глузду й гін за славою уможливлюють постання астрономічно далекої від дійсності теорії «України як території кочівних мандрівок багатьох племен і народів». Насправді, дійсність є далекою від цієї, геть не наукової, тези. Історики віднаходять логічні пояснення причин чому один народ в різні часи вживав різні терміни задля власної самоідентифікації. Зрештою, генетичну особливість і менталітет неспроможні змінити навіть тисячолітній плин часу.

У перших днях квітня 2018-го року теза спадкоємництва українцями етнобуття та культури скіфів збагатилася ще одним дієвим доказом. Ним стала науково-популярна розвідка справжнього збирача і поціновувача предметів скіфської культури Миколи Гладкого «Золоті хвилі Скіфії». Зібраній ним поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Зібраний в книзі матеріал про скіфський період історії української держави поглиблює пракорені історії і культури нашого народу на глибину до трьох тисяч років, та віддає належну шану нашим предкам.

Шляхетна справа дослідження і навіть відтворення власної стародавньої історії є великим стимулом задля подальшої боротьби за право бути господарем на власній землі. Життя варте того, аби за нього змагати.

                                                                                                 Олесь Вахній

     Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століття  українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Під сучасну пору, “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над ним й тим самим збагачуватись духовно, нинішніх шанувальників ігрового кіно впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії.

     Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих і збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серці” й “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”. На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) мігрантів зі Старого Світу. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки вже асимільованих ацтеків і майя. Але на що, окрім обурення нащадки вже занепалих цивілізацій здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в тубільців насправді не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність та цинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими цивілізаціями обох Америк й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.

     Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році, влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задля здобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з жандармським управлінням, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останьою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємні “роз`яснювально-виховні співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну просвітницьку діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани. Факти свідчать, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані військовики не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам.  

     Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу і огидну щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте безугавними «майданами» і скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш.

     Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаками, провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності, загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчували причини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних (проте беззмістовних) монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою, не шукали слави і не запитували куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

     Духовна влада є набагато тривкішою ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного, дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повновартісною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?

                                                                                                      Олесь ВАХНІЙ

21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілим внаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VI азартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

- Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

-От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

– Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

P.S. Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

Доборолась Україна. До самого краю.

                                                                                                   Олесь Вахній

https://www.youtube.com/watch?v=wPo9Rp4tnPk

Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009.(№1334-VI) азартно-ігрові дії. Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

Прикро, соромно і боляче.

Олесь Вахній

Досліджуючи життя, буття і подальший шлях народів котрі спромоглись позбутися окупанта, політологи завжди знаходять логічне і не позбавлене глузду пояснення неспроможності здебільше етнічних спільнот впродовж довгого часу подолати притаманні цьому періоду виклики та перешкоди. Щойно звільнена з пут чужинського поневолення нація постає перед загрозою несвідомо залишитись спадкоємцем численних колоніальних стереотипів, практик і методів, котрі і надалі утримують її в ментальній, духовній, політичній та економічній залежностях від вчорашнього поневолювача. Прикро, але Україна в цій справі не стала приємним виключенням.

28-го червня нинішнього року (саме в день святкування постання Конституції), слідчий слідчого управління Національної поліції м. Києва, старший лейтенант поліції Павло Сухан особисто вручив мені повідомлення, що в період з 20.12.2016., мої конституційні права були тимчасово обмеженими з причини проведення стосовне мене негласних (розшукових) слідчих дій.

Суха і бездушна мова документу який складається всього з п`яти рядків, насправді лише зайвий раз засвідчила, що з проголошенням в серпні 1991-го року незалежності, Україна так і залишилась в багнюці практикованої ще в часи почилого (і геть не в Бозі) Савєтського Саюзу ненависті до кожного, хто наважився подати голос протесту проти свавілля узурпаторів влади.

Мені не вперше доводиться стикатись з надмірною увагою до своєї скромної персони з боку органів МВС, прокуратури та СБУ. Постколоніальна адміністрація скрегочучи зубами вже погоджується на показовий плюралізм (кажіть шановні платники податків все що вам заманеться, кінцеве рішення все одно буде не за вами). Але дієву протидію власному свавіллю нинішній режим боїться як лукавий свяченої води.

Причиною постання кримінальної справи №120161000116100 в рамках якої суд санкціонував  здійснення проти мене працівниками МВС слідкування, прослуховування засобів зв`язку (мобільних телефонів) й перегляд електронної пошти, є моя участь у протидії діяльності в м. Києві закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Що з того, що «Законом України» від 15-го травня 2009-го року, діяльність цих закладів є цілковито забороненою? Гроші для працівників органів МВС та прокуратури котрі їх «не помічають» жодним чином не смердять і не пахнуть. Дії громадських активістів котрі нищили ці заклади вже проголошені «розбійними нападами», а самі заклади де необачний і слабкий люд щодня залишає чималі гроші, в матеріалах кримінальної справи оголошено «розповсюджувачами кількох державних лоторей». 

В січні 2015-го року, доля дарувала мені тріумфальне відчуття перемоги в судовій залі над працівниками прокуратури котрі виконуючи замовлення москвинських власників ігрових мереж намагались будь-що визнати мене злочинцем і ув`язнити. Радіючи «Ухвалі» котра звела нанівець працю проплачених прокурорів, слідчих й працівників карного розшуку Головного Управління МВС в м. Києві (останні почали «потерпати» найбільше внаслідок зменшення кількості закладів котрі щомісяця сплачували їм «данину») я розумів, що війна на ниві захисту моралі й протидії корумпованості ще не скінчилась. Радію, що передчуття мене не зрадили.

Водночас, як практикуючий християнин, вважаю своїм обов`язком застерегти звиклих до безкарності працівників МВС та прокуратури.

Панове! Не ви перші, хто паразитуючи на дочасних бідах й негараздах українського народу намагається заткнути рота або фізично знищити захисників щирості і правди. Згадайте незаздрісну долю своїх попередників. Зупиніться і покайтесь! Зло не вічне, а ваша брехня не всесильна. З Божою допомогою й небайдужістю ближніх ми вас здолаємо.

Слава Україні!

                                                                            Олесь Вахній  

Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і було запопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котрі упереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років. Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета (а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці. Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует дійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати гранітно-бронзову суміш мають глузд, чітке пояснення і логіку. І саме вони, в часі процесу відродження нації й збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу («русскага міра»), мають стати мірилом в справі вирішення його подальшої долі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

Невблаганий в своєму плинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальну рівність. Незаздрісна доля згаданих вище є яскравим тому доказом. Прагнучи полегшити справу утримання українців в стані поневолення, окупаційний режим заходився створювати нову, нічим не пов`язану з національними традиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласового суспільства» вкрай доречною, оскільки згідно офіційного повідомлення він загинув в бою з антагоністами «пролетарського інтернаціоналізму» й прихильниками національної незалежності. (Правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи і в геть не велелюдних місцинах.)

На жаль, проголошена в 1991-му році насадженою москвинами в часи поневолення адміністрацією псевдонезалежність й привласнення нею собі владних повноважень унеможливили початок процесу донесення до загалу правдивої історії. Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація жодним чином не прагнула реальних змін в звичній для неї, проте збоченій в дійсності системі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до «доказової бази» котра постала на брутальних фактах савєцької дезинформації. Єдиним аргументом прихильників його збереження є скигління про художню вартість. Про злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгідні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ.

В часі ініційованих активістами патріотичних середовищ дискусій, посадовці Київської міської державної адміністрації навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну вартість, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим в справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещире скигління про високі тарифи й малі пенсії, і як наслідок «потребау державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам» чи гідність, вшанування знищенних оккупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумніву що чудовий експонат для його фонду донині не доправлений до місця призначення?

Під сучасну пору, травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ. Великим гальмом в справі їх реалізації, є зріст політичного популізму. (Це я про бюрократів, котрі практикуючи «доплати за високу продуктивність праці» верещать про відсутність в бюджеті коштів.) Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності котра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави.

Цього року, зусиллями небайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих «ветеранських організацій», керівництво й членство яких відверто декларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах «колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни». Непотрачених на українофобську орду більше ніж 20 мільйонів гривень достатньо для демонтажу пам`яника котрий вихваляє зрадника й період окупації. Відмовляючись від виконання власних обов`язків, влада провокує патріотів до радикальних дій. Мовчанка на зло, робить споглядача співучасником злочину. На щастя, відпиляна нога щорсового жеребця (а можливо і кобили) засвідчила, що окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар`єристів в Україні наявний і духовно здоровий люд.

Нинішні посадовці-управлінці є гідними продовжувачами лихих комуністичних традицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Прагнення і болі українців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірне скигління про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визиску українців, формою задоволення нездорових забаганок й просто заробітку. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власної ініціативи, на діяльність москвинських банків в Україні Президентом були накладені обмеження й застосовані санкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідність закрити фінансову резидентуру хижої Москви в Україні починають забувати. Це влаштовує і владу, і сповідників ідеї комуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.

                                                                                                       Олесь Вахній