Потужний доказ
- 12.02.19, 21:31
Нинішній, більш ніж незаздрісний, політико-економічний стан в Україні не сприяє розвиткові науки. Меркантильно-недалекий й загальмований в справі поступу примітивно-плебейським інтелектом люд заповзято стверджує, що справа пізнання власних минулого та історії не належить до числа сьогоденних пріоритетів. Ця насправді не нова, проте вкотре виряджена в шати «необхідності вижити в цей складний час» теза є не лише астрономічно далекою від дійсності, а і вкрай шкідливою. Воїн, котрий вимушено взявши до рук геть не учбову зброю, боронить терени Батьківщини від загарбників, рівно як й землероб, що, вмиваючись потом, наповнює крамниці плодами українського чорнозему, та зрештою й інтелектуал, котрий рятує мізки загалу від застою й деградації, окрім матеріального заохочення (себто заробітної плати) потребують й духовних мотивацій. Невблаганний у своєму плинові час, поставив вимогу повернути історію України в її дійсне і природнє русло. Знання і навіть гордість (але, звісно, що не пихата зарозумілість) за славні сторінки власного минулого, для багатьох є дієвим поясненням необхідності конкретних дій та вчинків.Впродовж восьми тисяч років, терени України засіювалися артефактами та скарбами цивілізацій котрі стали підмурівком в справі формування українців. Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності трипільців, скіфів (самоназва «сколоти»), сарматів та інших народів котрі мешкали на теренах нинішньої України задовго до початку відліку нинішньої ери.
Однією з (без перебільшення) славних сторінок праукраїнської минувшини, є період панування на її безкраїх просторах (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. скіфів. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про їхнє «індо-іранське коріння», а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії.
Першим, хто істотно розширив знання українців про власне минуле в добу скіфів був Борис Мозолевський. Власними грунтовними археологічними дослідженнями він наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?
Процеси котрі відбуваються в Україні піж сучасну пору вже карбуються на скрижалях історії як вихід з гнітючої і задушливої духовної резервації. Обтяжитись справою очищення агієвих конюшен української історії від неприродньої, штучно продукованої ідеології наважиться лише той, для кого переймання минулим, нинішнім буттям і шляхом в майбутнє не є пустопорожнім дзвоном або проявом самозакоханого себелюбства. Вчинки людини є проявом її внутрішньої сутності. Маленька свічка спроможна позбавити пітьми велику й не наділену вікнами кімнату. Після кількох перевидань «Скіфського степу» Бориса Мозолевського (а цей період розтягнувся майже на сорок років), українська наука не бачила (оскільки дійсно не мала) більш поважної, виданої друком праці, аніж та, про яку мені випала нагода написати. Науково-популярне видання «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Миколи Гладкого та Катерини Сідіропуло без перебільшення є найповажнішим з часу проголошення незалежності виданням в царині дослідження української минувшини періоду скіфської доби. Зібраній ними та запропонованій на огляд кожному зацікавленому власною історією поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик, золота нашивка, котел або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України до двох з половиною тисяч років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.
Великим недоліком «академічної науки» є замкненість. Оперування зібраним кілька десятків років тому матеріалом є формою тупцювання на місці. Завдячуючи «Містерії скіфів та Знахарю Еллади» українці отримали величезну нагоду розширити власні знання про своє минуле. Доречі, для Миколи Гладкого рік 2018-ий виявився напрочуд плідним. Згадана «Містерія скіфів та Знахар Еллади» є третім виданням, й згідно відгуків дослідників скіфської доби заслуговує на якнайширше поширення. Перші дві книжки, «Золоті хвилі Скіфії» та «Скіфські реліквії України» напрочуд швидко знайшли своїх поціновувачів. Нехай і третя праця стане духовно-моральним орієнтиром в справі пізнання власної стародавньої історії.
Олесь Вахній
0
Коментарі