Повертаючись до витоків

Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності скіфів (самоназва «сколоти»), котрі мешкали на теренах нинішньої України (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про «індо-іранське коріння» як осілих, так і кочуючих праукраїнськими землями спільнот, а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України на три тисячі років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.

Своєрідні, оригінальні й неповторні пейзажі українського степу неможливо уявити без земляних пірамід (скіфських курганів), проте світ донині не дав тверезої і повновартісної оцінки глибині їхньої без перебільшення космогонічної культури. Впродовж кількох тисячоліть поховальним насипам було відведено незаздрісну роль німих свідків давно минулих подій, про які людська пам`ять зберегла хіба-що гіперболізовані перекази.

Особливістю історичної епохи розквіту скіфської цивілізації є з`ява якісно нового джерела фіксації процесів, подій та явищ. Ним стали письмові свідчення, авторами яких були античні літописці Геродот та Діодор Сицилійський. Дякуючи їм, до нас дійшли (щоправда в грецькій транскрипції) самоназви давніх народів котрі населяли терени нинішньої України, і скіфи в них згадуються одними з перших. Водночас, враховуючи важливість цих джерел, мусимо не перебільшувати їхню роль в справі дослідження давньої історії нашої Батьківщини, оскільки письмовий виклад набутої інформації здійснювали чужинці, котрі фіксуючи досліджене, з`ясоване або почуте не оминали нагоди засвідчити практикований вихідцями з Еллади шовінізм й відверто нарікали решту народів варварами. Важливо пам`ятати, що головною метою фундаментальної праці Геродота «Історія» було прагнення викласти в літописі опис греко-персидських війн. Згідно уяви тогочасних греків, це був зудар світового рівня й масштабу, до участі в якому були залученими всі народи ойкумени. Скіфи, котрі хоч і проживали у віддалених від основних бойових дій регіонах, грали в тій війні не останню роль. Саме з цієї причини, археологічні знахідки в справі висвітлення багатьох питань є вирішальними. Дослідження скіфських артефактів й грецьких письмових джерел, помножене на співставлення й аналіз, дарує нагоду з певною часткою ймовірності реконструювати дійсно забуті сторінки минулого.

Хіба для українців не є підставою для гордощів той факт, що саме на теренах нинішньої України, скіфським царем Аріантом (приблизний час царювання 585-480 рр. до н.е.) було здійснено перший відомий в історії людства перелік населення? Відповідно до свідчень вже згаданого Геродота, на кожного скіфського воїна було покладено обов`язок принести до відповідно уповноважених бронзове вістря стріли. Підрахувавши кількісний склад чоловічого (а отже боєздатного) населення, Аріант наказав вилити з зібраної таким чином бронзи котел. Створений скіфськими майстрами виріб мав сакральне призначення і був встановлений у місцевості Екзампей (грецька назва), на гребені вододілу поміж верхніми витоками річок Мертвовод і Чорний Ташлик. Згідно нинішнього адміністративного поділу України, ця місцина розташована на межі сучасних Кіровоградської та Миколаївської областей на висоті 269 метрів. Місце встановлення котлу було обрано Аріантом не випадково. Це найвища точка українського степового Правобережжя.

Аналізуючи історичні збірники Діодора Сицилійського, котрий жив в І ст.до н.е. й послуговувався дещо іншими джерелами, аніж Геродот, дізнаємось про військову могутність скіфів, зокрема про знамениті походи в VII ст. до н.е. через Кавказ на Схід й активна участь в бурхливих подіях визвольної боротьби тих, хто їх покликав. Панівна в минулому Ассірія, доживаючи останні роки, під тиском коаліції повсталих народів поступалась зверхністю в регіоні мідійцям, котрі, після тривалого часу залежності, одними з перших розпочали визвольну боротьбу. В спілці з Вавилоном та скіфами (участь наших предків в поборенні закоханої в загарбницькі війни Ассірійської імперії для українців є ще однією підставою для гордощів) Мідія остаточно знищила Ассірію й, перетворившись для багатьох вчорашніх спільників на нового поневолювача, прилучила до себе значну її територію. На початку VI ст. до н.е., внаслідок нещирості вчорашнього союзника мідійців, скіфи вимушені були повернутись з Передньої Азії на батьківські землі. Факт досить тривалої участі скіфів у війнах на чужині й достатньо організованого виходу звідти, певно і став причиною з`яви геть не наукової тези про їхнє «іранське походження». Дійсно, разом з скіфами, до причорноморських степів вимушені були помандрувати й звільнені від ассірійського гніту (можливо, що і дійсно іраномовні) народи, котрі не бажали перетворитися на рабів Мідії. Але час перебування скіфів в Передній Азії був замалим для асиміляції і забуття рідних мови, звичаїв та традицій, а шляхетно (щоправда, з певним культурно-економічним зиском) врятовані скіфами від масакри мідійцями приходьки не становили більшості в праукраїнських степах, й їхня тимчасова (в період асиміляції скіфами як переможцями й визволителями) іраномовність не є причиною задля ототожнення наших предків з передньоазійськими етносами.

Археологи спромоглися достатньо дослідити особливості розвитку матеріальної культури скіфів, багатьох сторінок їх життя і побуту, проте донині залишається спірним питання їх походження та сповідуваного світогляду. Постала проблема пояснюється, з одного боку, складністю історичної інтерпретації археологічних джерел, з іншого – їхньою неповнотою, в яких реальні події іноді викладаються в неймовірних формах та переплітаються з уявним нашаруванням.

Досліджуючи створені нашими (дякувати Богові що не загубленими в сивій глибині тисячоліть) далекими предками артефакти, лишається лише зачаровуватись і дивуватись глибині скіфського бачення довколишнього світу. Вони не є кровожерливими (як, наприклад, зображення або вироби народів Центральної та Південної Америк, котрі практикували людські жертвоприношення) або схиблених на завойовницьких війнах Межиріччя та Риму, проте вражають мистецькими талантами і є дієвим доказом практики філософсько-містерійного осмислення всього що відбувалося з ними безпосередньо, рівно як і довкола впродовж земного буття.

Уся образотворчість скіфів була максимально життєстверджуючою. Потужна, посилена фантазійними елементами, уява скіфів дарувала життя міфічно-фантастичним істотам. Простий і геть не претензійний, проте всеодно своєрідний глиняний ліпний посуд, золоті пластини (розмір яких не набагато перевищував розмір людського нігтя) із зображенням хижого птаха, частина якого має продовження у вигляді лап котячого хижака, аналогічно виготовлена риба з дзьобом. Хіба це не доказ високорозвиненої матеріальної і духовної культури? Зафіксовані на знайденій Борисом Мозолевським пекторалі сцени побуту свідчать про генетично закладену в скіфах доброту і привітність (це жодним чином не свідчить про неспроможність ними захищати Батьківщину від завойовників). Притаманне скіфам прагнення творити (і саме творити, а не завойовувати і привласнювати собі створене іншими) є близьким і зрозумілим українцям. І це ще один доказ на користь нашої, поки-що замовчуваної, етнічно-генетичної спадковості.

                                                                             Олесь Вахній