Чужа війна

Для спостережливих і спроможних відрізнити полову від пшениці, процеси, котрі нині відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим. Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Формальна (оскільки задекларована на папері але не наповнена реальним змістом) незалежність, ще донедавна під тиском світової спільноти та вимог й ініціативи громадськості, зобов'язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права нареклась “економічною й політичною елітою”) до певних державотворчих кроків. Саме цим чинникам і завдячуємо з'яві Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина у царині стосунків із владою.

Нині, навіть на ці незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ. Практикована модель державної влади створила оптимальні умови для приходу в неї олігархів та підконтрольних політиканів. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступові воїнів лукавого в Україні донині так і не постало. Чільники й активісти подрібнених на немалу кількість (а з цієї причини й малопомітних в суспільному житті) партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, здається, несамовито закохались в показові голосіння з причини браку єдності та порозуміння. Споглядаючи їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена “вождів” та “голів”, зайвий раз пересвідчуюсь у наявності великої прірви між виголошуваними закликами та реальними вчинками. Значний відсоток претендентів на “національну еліту” є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар'єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології. Про потребу “єднатись в ім'я України” нині не говорить хіба-що ледачий. Проте далі гучних заяв та підписань немалої кількості “угод” і “меморандумів”, справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на ідеях елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень, хизуються знайомством з політологами, депутатами або міністрами, полюбляють виголошувати довжелезні монологи, переконуючи оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебні взаємопоборення та взаємозвинувачення у найрізноманітніших гріхах і злочинах вже давно перетворились в трагічну норму. Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного, авторитетного керівного штабу обеззброїла патріотично налаштовану громадськість й прирекла її на вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів так званої “опозиції”. Остання, боячись втратити посади й нагоду муляти очі телеглядачам, скніє в тенетах “толерантщини” й критики виключно Януковича та його оточення.

Наслідком дезорганізованості українського руху є постання цілої когорти відверто українофобських та паразитуючих на патріотичних гаслах середовищ. Попри їхню формальну полярність і навіть показове протистояння, факт скоординованості і наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, не помічають лише екзальтовано-упереджені. Під сучасну пору, дві потуги, які маючи спільну мету діють в справі її досягнення різними методами, узурпували право репрезентувати політичні уподобання загалу, монополізували політичне поле, й почергово здійснюють акт цілеспрямованого винародовлення українців. Привладні й об'єднані членством в Партії Регіонів поки-що вдало жонглюють соціальними та популістськими гаслами. Вони не цураються слухати козацьких пісень і навіть одягати вишиванку, проте апелювання до історичної справедливості нічого окрім роздратування в них не викликає. Аналогічно реагують вони й на застереження економістів, оскільки соціальний популізм з часом дорого обійдеться стабільності національної валюти. Імітуючі їм опозиційність опоненти, нерідко маніпулюючи патріотичною фразеологією й граючи на національних та духовних почуттях, без найменшого докору сумління дискредитують національну ідею. Кілька років тому, маючи реальну владу в руках, вони спромоглись зовнішніми запозиченнями й однобічними поступками на певний час приховати окремі проблеми. Їх цікавив виключно політичний ефект, але не здоровий глузд й усвідомлення відповідальності. Переважна більшість почергово привладних та опозиційних є вихідцями з окупаційної номенклатури, а виплекана нею зміна характеризується безпринципністю, надмірною самозакоханістю, й здатністю до найаморальніших вчинків. Терміном “українець” вони окреслюють всих без виключення наділених громадянством, а заклики до збереження етнічності трактують “расизмом” й нещодно поборюють. Період перебування при владі засвідчив, що і одні й інші здійснюють політику неконкурентної економіки, сприяння імпорту, використання адмінресурсу та дискримінації малого бізнесу. Нібито опозиційні “Батьківщина” та “Фронт Змін”, а тим паче привладна “Партія Регіонів” ніколи не погодяться визнати окупантами вбивць з Совєцької Армії, які в часі Другої Сітової війни здійснювали грабунки, вбивства, руйнацію та гвалтування. Не погодяться вони й на люстрацію та справедливу кару осіб які в період російської окупації працювали в каральних та адміністративних органах. Їх не турбує, що прийнятий ними закон про продаж землі в дійсності є актом привласнення чужинцями майна українців на формально законних підставах. Часта зміна фракцій їхніми репрезентантами у Верховній Раді, є зайвим свідченням відсутності стійких принципів й сталих переконань. Критика ж політики суперників є виключно персоніфікованою, й не спрямована на цілковиту зміну антинаціональної системи.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись у потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на “прозріння й розуміння” посадовців і підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими угрупованнями або й самими політиками – справа згубна й недоречна. Україні потребує силу котра б принципово й послідовно відстоювала потреби українського народу. Нинішній наступ на здобутки, попри всю трагічну його суть, насправді є скороминучим – хоча й ганебним та болючим – рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції – явища дочасні. Вже завтра вони підуть у небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях і блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви викликатимуть нерозуміння, осуд і навіть огиду в нащадків. Метушня затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами, котрі нав'язує безпринципний й аморальний суперник?

Олесь Вахній