Вони були кругом, майже в кожному гастрономі, в кожному великому продуктовому магазині, навіть в робочих кварталах на Новому Львові. Ми приходили сюди, коли говорили: «Зайдемо на каву», щоб випити кави, не знайомитись, напиватись, їсти чи проводити час. Насправді тому, що хотіли кави, коли випадав час - після роботи, в обідню перерву, між парами.
Тут ніколи не призначали побачення і не приводили тих, на кого хотіли справити незабутнє враження, купити, завоювати довіру, віддати борг чи просто тому, що «тут так красиво». Все чесно. Дешево і функціонально. Чорна кава, еспресо. Плюс елегантні дози алкоголю. Ніякого вибору, ніяких там капучіно, мокачіно чи американо. Та їх тоді і не було. Це були витвори системи. І сюди приходили, коли хотіли випити еспресо, яке не могли приготувати вдома, наприклад, в
Ужгороді, відтак, приходили з термосом. У Львові термосів не було. Якість не та і культура кави не та. Інша. Якщо ви хотіли напитись в дим, для того були інші заклади, часто в одному приміщенні, як, наприклад, бар «Під вежею»: нагорі
кава, внизу пиво, все просто і знайомо - від цін до габаритів барменші. Чужі - ніколи. Виключно свої постійні клієнти, яких знали в лице, а до барменів звертались по імені: пан Ґєник чи пані Стефа. Їх разом з заводами, промисловістю і тим, що називали точними науками, майже поховав капіталізм з його потужною можливістю вибору і присутністю іншої ціни і якості. У теперішньому Львові їх майже немає. У місті менеджерів все по-іншому.
Але «майже» не означає "зовсім": не все закрили, не все збанкрутувало. Тому і зараз такі місця, дещо покалічені часом, можна надибати просто в самому історичному центрі, за крок від великих туристичних маршрутів, за Жоржем, біля Оперного, на Чайковського та Дорошенка… Змінилися назви вулиць, виросли ціни, постаріли бармени, десь поділися старі плакати, пропали сигарети «Фільтр» і «Львів», а публіка так само спокійно без пафосу, але з колосальним почуттям внутрішньої рівноваги п’є каву, курить, говорить. Ритуал «піти на каву» - велична проза трудових буднів туристичного центру, де ходять свої.
Кава,сто грам і некваплива розмова двох, трьох, максимум чотирьох вихованих індивідуумів.За столиком більше не поміщається. Ніяких диванів, ніхто не лежить, усінавстоячки. Ніхто не викрикує, бо немає потреби. Кошмарну музику львівських барів - ресторанів тут не крутять. Немає на чому. Мінімалізм і економія засобів.Ніяких традиційних неймовірно глибоких за змістом розмов львівськихінтелектуалів, які просиджують дні десь поруч в сусідній кав’ярні. Ніяких великих дітей, які не знають, як вбити час, спалити гроші, часто не свої.
Звичайні люди, які працюють, ті, чия мода, стиль, життєвий ритм і смак, було сформовано і задано не сьогодні. Вони вибігли в обідню, творчу, просто перерву, як завжди, як 5-10-20 років тому. Як і тоді, вони п’ють каву, розмовляють і
відпочивають перед новим ривком у напрямку завершення трудового дня.
Це не кав’ярня. Це навіть не бар. Часто на них навіть назви не було, немає і зараз, крім дивної вивіски «Води-соки». Я так і не бачив, щоб хтось замовляв тут воду і сік. Тут немає і ніколи не було того, що можна чесно назвати їжа. Максимум, що можна замовити, це якийсь абсурдний бутерброд з твердого сиру і несвіжого хліба. Сюди не ходять, не ходили і, напевно, не будуть ходити їсти. Це як перехідна зона, транзитний зал, де ніхто не затримується надовго. Тому що стоячи, тому що столики мініатюрні, тому що закінчилась перерва, взагалі час, гроші і треба йти. Прилавок, апарат для приготування кави, посуд, вітрина з напоями і зал - площина розміром в житлову вітальню, заповнена під зав’язку
людьми. Хто курить, виходить на вулицю, сигарети і кава, яку ставлять на підвіконник або тримають в руках, їм хочеться і вони говорять про книжки, які читають для задоволення, знань, просто, щоб посунути горизонт, провести час, який повернувся до них спиною і вони не встигають повернутись з минулого, або встигнути в сучасному, не кажучи про майбутнє. Вони ніби загубились в часі, читаючи книжки і не знаходячи там відповіді. Вони говорять про музику, яку вже не чути по радіо і телебаченню. Вони шукають і не знаходять «нову музику», слухають старі записи, віддаючи перевагу живим концертам великих музикантів, живим легендам і мертвим класикам. Вони говорять, що зникли, або стали занадто дорогі старі напої, але, на місце «Вана Таллін» і коньяку «Славутич» в таблиці популярності, на прилавок поставили модну горілку, «закарпатський коньяк» і галерею лікерів «Старий ринок». Стіну прикрасив якийсь химерний календар з партійними слоганами, який бармени повісили в розпал ейфорії, політичної хвилі, яка затопила навіть ці закутки. Чому не зняли ? А кому воно заважає...
Старі обличчя, старі ідеї, як і старих колег і друзів, добре зустрічати, бачити, говорити, слухати і пити каву, але ніколи не тягнути час. Ностальгія у великих дозах отруйна. Тому, тут завжди енергетика, повно людей. І якщо ви нікуди не
поспішаєте, ви починаєте випадати, ви втрачаєте ритм, вам стає нудно. Вся клієнтура, переважно чоловіки старшого розливу, аборигени, вони «в ділі», кудись поспішають, навіть, якщо це вуличні аферисти, і ви поступово стаєте чужим, туристом. Сюди не ходять туристи, сюди не водять гостей міста і просто. Тут є чужими нові ритми, нові напої, кіно, мода і футбольні команди. Навіть люди, чиї голови забиті новими, але чужими ідеями, не заходять сюди. Бояться, напевно. Половина клієнтури «розшукує міліція», зате друга - творча інтелігенція і працівники розумового фронту, чиє життя продовжується плавно і гармонійно, без різких драматичних рухів. Це – проза вуличного життя. І якщо ви любите поезію або вам хочеться драми, вам краще піти в якесь інше місце.
Я час від часу забігаю у цей такий близький і такий далекий світ. Він дає мені наснагу й допомагає не збожеволіти від перенасичення враженнями, від того, що зруйновано і вже ніколи відбудувати не вдасться, від втрачених ілюзій та незбережених близьких мені людей. Близьких тоді у тому житті, яке давно й безповоротно втрачено назавжди. У час таких відвідин перед очима у пам’яті повстають дивні постаті чи то кота чи то синьоокої мавки, яку я колись кохав. Та й чи кохав? Світ, що давним-давно відійшов у небуття, залишивши лише ці невеликі острівці минулого без яких моє сьоогодення втрачає зміст і перетворюється на калейдоскоп подій, що шалено пришвидшують свій біг.
Життя закінчилося на зламі епох – 2 квітня 2000 року, і лише згодом прийшло усвідомлення втрати. Далі вже не буде нічого, усе вже було, далі ...хіба спогади і нереалізовані бажання
Час не лікує і нічого не минає! Час стоїть на місці! Минаємось ми…
Далі буде… можливо….
(із майбутньої
книги, що носитиме назву
«Легенда про кота»,
й існує наразі у далеких
закапелках свідомості
автора і можливо
колись буде написана)
