Про кота

Якось до мене приблудився кіт...

Ну як приблудився... Одного чудового дня він з'явився до нас у будинок і повідомив, що він тут живе.

- Мам! - суворо покликала мене донька. - Де ти ЦЕ взяла?! І на фіга, якщо в будинку і так 4 коти?!

ЦЕ виглядало як величезна брудна кошлата шафа і дерлося в будинок із натиском дикого кабана.

Розмовляти я змогла почати далеко не відразу.

- Доню, я вперше в житті це чудовисько бачу!

- Та годі?! А що ж він так завзято наші двері виламує?!

- Гей, альо, гараж, - невпевнено звернулася я до самозванця. - Я тебе не знаю, тож вали звідси.

- Я тебе теж не знаю, - відгукнувся той, продовжуючи прокопувати собі вхід у будинок, - але ти можеш залишатися, мені не заважаєш.

- Спасибі, звісно, - розлютилася я, - але поки я тут господиня, то я й вирішую, хто тут живе, а хто - ні!

І рішуче випхала це чудовисько з ґанку...

- Здається мені, що десь тут, у наших околицях, видають газету котячо-собачою мовою, - іронічно зауважив чоловік, роздивляючись крізь сигаретний дим мешканця, що не став мешканцем . - І там на першій сторінці на весь розворот мало того, що наша адреса, так ще знизу приписка: тут живуть ду'рні, які беруть усіх. Валіть туди, поки є ще куди лапу всунути.

Судячи з тієї наполегливості, з якою прибулець продовжував дертися в будинок, такий анонс явно мав місце бути.

Звісно, я наплювала на всі анонси і нікуди його не впустила. Дня три, напевно. А потім у хаті почали міняти підлогу, виносили дошки і сміття, двері відчинили, а зачинити вже вийшло нескоро... Він увійшов до хати хозяйновито- впевнено, неквапливо досліджуючи все, що зустрічав.

- Та-а-а-а-ак, що тут у нас? Миска? У ній що - корм? Ось ці козячі какашки - корм?! М-да... Гаразд, спробую звикнути. Та-а-ак, а це що? Котячий горщик? Схвалюю. Чому тільки один?! Не схвалюю. А це хто? Собака?! Вау! Собака!

І він почав обнюхувати морду моєї сплячої лабрадорини Аліси, почавши з голови і просуваючись до носа. Коли носи зустрілися, Аліса розплющила очі і злетіла на лапи.

- Охренів?! Мамо, це що за шваль?!

Шваль церемонно вклонився і тільки що не клацнув шпорами. Ну, тобто однозначно клацнув би, якби в нього вони були:

- КІТ! Для вас, мадам, просто кіт.

Моя лабрадося, очманівши від такого Версаля, мовчки переводила погляд із чудовиська на мене й назад.

- Та що я?! - обурилася я. - Сама не менше за тебе здивувалася такому нахабству!

Зрозуміло, що це чудовисько залишилося в нас. Ми назвали його Кузьмою, спробували відмити й розчесати, але якось малоуспішно. Він десь блукав, повертався таким же кошлатим і брудним, жер і лягав спати на кухні, обіймаючи нижній край холодильника всіма чотирма лапами. У перервах між сном і гулянками він тролив собаку: підсаджувався ближче, намагаючись потертися об нього. Аліса, більш ніж толерантна до кішок, гидливо відсторонялася, хоча вдавалося їй це насилу - малосимпатичний залицяльник брав її в облогу.

- Дівчина! - томно муркотів він. - Дозвольте вас обійняти

... - Та що ж це таке?! - обурювалася таким міжвидовим мезальянсом бідна собака. - Іди геть, збоченець!

Потім кіт кудись раптом зник, і без нього ми засумували, навіть Аліса. Якось звикли всі до цього чарівного замурзавця.

Я чомусь думала, що він через свою дурість додав нас до вже освоєної території й поперся шукати нових пригод. І знайшов їх, але занадто багато, можливо, навіть фатально для здоров'я. Місяця зо три, коли ми виплакали за ним усі сльози, цей гад з'явився як ні в чому не бувало. Тільки ще більш брудний, кошлатий і обдертий. Шерсть на боці звалялася, відірвалася і зображувала дверцята доступу до кишо'к. Майже прямого доступу.

- Так, що тут у нас? Ага! Рани, завдані тупими довгими предметами, імовірно щурячими зубами... - захоплювався наш ветлікар, латаючи дірки в боках мандрівника.

Крім лікування, кота довелося ще й постригти, просто налисо - шерсть звалялася в такі ковтуни, що незрозуміло було, як він взагалі до нас дійшов.

Лисий кіт, що гуляє, у поєднанні з лютим місяцем і купою народу в приватному будинку став серйозною проблемою. Вирішувати її я підступно вмовила моїх батьків.

- Ну тільки до літа потримайте, пліз! - малопереконливо брехала я. - І кіт обросте, і на вулиці потеплішає. І я його одразу заберу! Чесно-чесно!

Ну як брехала... Просто добре знала своїх батьків і не менш добре бачила можливості кота.

Ким-ким, а дурнем він точно не був. І свій шанс він упускати не збирався.

- Кузенько, солодкий мій, як ти тут без нас, скучив?! - майже без фальші тиснула я кота через тиждень.

Той мовчки швидко й рішуче вивернувся з моїх обіймів.

- Жінко, ви хто?! - обурився він. - Що за фамільярність?!

Хм, я, звісно, розраховувала, що кіт приживеться в батьків, але що це трапиться так швидко і радикально - ось стало навіть прикро якось.

Щоправда, коли я мила руки у ванній, він прослизнув туди і, злодійкувато озирнувшись, винувато буцнув мене лобастою башкою в коліно, застрибнувши на пральну машинку, квапливо чмокнув мене в ніс: - Крихітко, ну ти ж розумна, все-все розумієш, так? І втік.

Цього в нього не відбереш - красунчик чітко вмів розставляти пріоритети. Божеством у нього так само, як і в моєму домі, став холодильник. І він ревносно йому поклонявся. Що, втім, не заважало Кузьмі грабувати своє божество за будь-якої нагоди, тож батькові довелося навіть замок поставити. Так, на холодильник. Від кота. Сама в шоці.

Мамі було визначено роль жриці цього холодного, але наповненого їжою божества, тож їй він теж поклонявся. І навіть обожнював. Що не заважало йому вважати її дитиною нерозумною і контролювати кожен її крок. Наприклад, сидіти у ванній і пильно стежити, щоб не потонула. Або так само пильно чатувати кожен її рух на кухні - нідайбох ошпариться!

Батька ж він не те щоб не помічав, ні. Важко не помітити того, хто бігає купувати новий сорт корму за найменшою примхою нахабної тварини, - він просто дозволив йому себе любити. Не убуде, чого вже.

А в один далеко не прекрасний день тато захворів. Онкологія. Лікарі великодушно відміряли батькові рік життя. За умови максимально дбайливого до себе ставлення. Вони це, щоправда, тільки мамі сказали. Ну а та, напевно, коту повідомила. Або він сам здогадався, не знаю. Але з моменту повернення тата з лікарні кіт не відходив від нього ні на крок. Поки гоїлися шви, спав поруч, а потім просто на ньому. Усі п'ять із половиною кеге. Два роки. Два роки, Карле! Мій батько забув про лікарів, про свою хворобу, жив звичайним повним життям.

Шкода, що коти не всемогутні! І, рятуючи когось, згорають самі.

Як наш Кузя...

- Господи, живого місця немає, одна суцільна пухлина! - сумно зітхнув наш ветлікар Льоня, до якого ми навіть не встигли довезти кота живим.

Кіт тримав тата скільки зміг. ...

Коли пішов Кузьма, тато став здаватися хворобі. Але не відразу, але не без бою. Після смерті кота він прожив ще три роки. Тобто п'ять років він відважно боровся.

П'ЯТЬ!!! Замість болісного року згасання, як пророкували лікарі.

І я, як і вся наша божевільна сім'я, щиро вірю, що в цьому йому допоміг кудлатий замурзаний монстр, який чомусь колись вибрав мій дім - призначивши його своїм.

Мережа

Anne

Про кота

Останні статті

Коментарі