Это был первый год ковида. Когда всех закрыли на карантин, у нас зарплаты тут же полетели вниз. Осталась только одна ставка, на тот момент, кажется, 5200 грн. Позже все наладилось, но в силу разных обстоятельств и необходимости в деньгах я свинтила на свою третью работу. С которой уволилась вот недавно. Это я к чему все... 

Тогда мне казалось, что это была самая тяжелая работа на свете, морально, эмоционально и физически. Но, когда я попала в отдел продаж, да еще и с частными лицами, я поняла, насколько я ошиблась. Даже не просто ошиблась, насколько я ПРОЕБАЛАСЬ в оценке сложности и шкале усталости. Воистину я прочувствовала на себе, что значит действительно устать. Что значит, когда тебя действительно задрачивают и выносят мозги. 

Да, это не мешки, конечно, ворочать, но кто работает в сфере услуг - меня поймет. Сколько раз я пожалела о том, что ушла с той спокойной, ненапряжной работы. Да, платили меньше, но как же я себя грызла за это. С другой стороны, новая работа позволила мне разобраться с вопросами долгов по комуналке и принесла прочие прелести наличия денюжек, но людей с тех пор я стала ненавидеть еще больше. 

В понедельник пригласили на очередное собеседование. Поглядим, что из этого выйдет. 

Ми познайомились ще будучи дітьми. Мені було 13, він на рік старший. Гуляли разом у дворі в компанії таких самих "підрістків". Було нас в компанії близько 10, різного віку, статусу і вподобань. Але на той момент це не було головним. Нам подобалось проводити час разом, старші здавались нам, молодняку, дуже дорослими і крутими. Їх було двоє, на той момент їм було по 17 вже. Одна - нестабільна, істерична, схильна все драматизувати, а другий - її вірний друг, завжди поруч і допоможе. Саме друг, бо вони ніколи не були разом. І ми, мілюзга, що хоче швидше подорослішати. Тусили у дворі, в парку, ховались від батьків попити ром-колу, покурити сигарети і відчути себе самостійними. Те, що гроші на то всьо давали батьки, я тактично пропущу. Звичайно, вони про це не знали. Хоча, я впевнена, що здогадувались. 

Це була, здається, весна 2007, коли ми почали зустрічатись. До цього він намагався підкатити до іншої дівчини в нашій компанії. То було логічно, адже вона подобалась всім. З другим розміром грудей в 14 років - я на її фоні була "пласка даска". Але вона його відшила, бо в нього були підліткові прищі. А мені він подобався. Високий, широкоплечий, з сильними руками, темним густим волоссям і сірими очима. На той момент він мені здавався ідеальним. Навіть з прищами по всьому обличчю. І я закохалась. Сильно і відчайдушно. Як мені тоді здавалось, він теж. Можливо, так спочатку і було. Але потім щось пішло не так. 

Перші два роки наших зустрічань були наче зі сторінок чудового роману. Ми ні разу не сварились, нам подобалось проводити час одне з одним, навіть без інших. Я наче не могла ним надихатись, так хотілось постійно бути разом. Навіть був момент, коли я з мамою сварилась, що хочу до нього, а вона казала "не можна постійно бути як на побігушках, позвав і ти тут же побігла". Але, як я вже казала раніше, мама не була суворою чи авторитарною, але не послухати її я не могла. За цей період у мене збереглось найбільше приємних спогадів: перший сексуальний досвід, перший вартісний подарунок, він збирав гроші декілька місяців і подарував на День народження золотий браслетик. Тоненький, але він був мені такий дорогий. 

Десь на другому році відносин він зізнався, що спав з однією нашою знайомою, по п'яні. Це була та сама дівчина, старша, з якою ми тусили. Компанія вже на той момент майже розвалилась, тому перестати з нею спілкуватись не було складно. Сприйняла я це дуже легко, навіть посміялась. Чомусь я вирішила, що це не трагедія, і добре, що він про це розповів. На відносини це ніяк не вплинуло. Єдине, що я уточнила, чи був він у презервативі. Отримала ствердну відповідь і заспокоїлась. Хоча треба було вже тоді замислитись. 

Все почало псуватись по троху після одного інциденту. Здається, мені було вже 17. Він тоді був на якійсь роботі, неофіційний підробіток. А я з подругою, її хлопцем і її братом, поїхали в гості до її хлопця додому. Просто потусити і гарно провести час. Він все допитувався, куди я поїхала, з ким, навіщо. Я чесно все сказала і чомусь це викликало просто шквал емоцій. Ми тоді дуже посварились. Він кричав в трубку, що зараз зірветься з роботи, приїде і натовче пику тому брату. Я не розуміла, що пішло не так, що саме його так роздратувало. Звісно, я також пішла в атаку і не поступилась у криках і емоціях. Ми ставали старші, але не мудріші. Зараз я б зробила все інакше. 

Через рік після того знову змінилась компанія. З'явились в оточенні люди, які підливали масло в багаття. Скоріш за все, щось нашіптували, підбивали на нічні пригоди. Можливо навіть разом ходили по дівчатах. Я тоді навчалась в коледжі, вже на третьому курсі. Він навчатись не хотів, говорив, що автомобільна справа цього не потребує. Пішов великий перекос в пріоритетах на майбутнє. Але я все ще вірила, що проведу з цією людиною все життя. 

Він поступово віддалявся від мене. Все менше проводив час зі мною, більше в своєму гаражі і в компанії друзів. Мене перестали брати з собою в кіно, перестали рахуватися з моєю думкою. Особливо яскраво я запам'ятала момент, коли вийшли Сутінки, остання частина. Я попросила його сходити зі мною в кіно на цей фільм. Він сказав, що на шмаркливі Сутінки не піде. Але через декілька днів, коли захотіла піти дівчина одного з його друзів, і підбила всіх інших, він також пішов. Мене не запросили. Це був листопад 2012 року. Тоді ж я вперше не отримала ніякого подарунка, навіть квіточки, на День народження і Новий рік. Це було початком кінця. Але я все ще вірила... 

На протязі року сварки у нас були постійно. Графіки не збігались, я була то на навчанні, то на роботі. Він був то в гаражі, то з друзями. Ми перестали розуміти одне одного. Різні пріоритети, різний рівень доходів (як виявилось потім, його батько всі 6 років намагався склонити його розірвати зі мною стосунки, бо я не з багатої сім'ї), різне все. Апогеєм став його День народження в лютому 2013. Я була дуже зла і засмучена, тому пила все, що горіло. Він просто любив пити, тому також був п'яний як чіп. Єдина різниця, що на наступний день я пам'ятала кожне його образливе слово. Кожне з десятків промовлених "відпусти". Самому не вистачило сміливості сказати "ми розходимось", то він вирішив повісити все на мене. Місяць ми не спілкувались. 

На початку березня 2013 року він прийшов до мене на роботу з квітами. Вибачався. Мені здавалось, що був дуже щирий і справді хоче помиритись. Я була дурне, наївне 20-річне дівчисько, яке хотіло зістаритись разом. 10 березня я потрапила в лікарню з приступом гострої болі в шлунку. Була в стаціонарі близько двох тижнів. Останнім цвяхом стало прохання принести в лікарню пляшку води, бо мені знов стало погано, не могла встати з ліжка, а мама тоді була вдома з температурою 39. Справа максимум на хвилин 40 часу. Це було близько 3 дня. Прийшов він аж у 8 вечора. Весь просочений гидким запахом автомобільного мастила і бензину, від якого мене ледь не вивернуло. Воду свою я отримала. Після цього ми просто перестали спілкуватись. 

Я дуже переживала, плакала. Не хотіла, щоб так все закінчилось, але на контакт перша не йшла. Місяці через чотири він знову з'явився, тільки щоб помучити мене. Був дуже п'яний. Вивалив на мене потік слів, думок і різної гидоти. Що він почав зустрічатись зі мною на зло тій дівчині, що його відшила. Що останні три роки постійно зраджував, розказав у подробицях і навіть з ким саме. Що його батько мене не злюбив з самого початку. Що сам він ніколи мене не любив. Це був колосальний удар. В моїй голові тоді крутилось тільки одне питання: за що? Відповідь я так і не дізналась. Було боляче, наче серце вирвали разом з нутрощами і розкидали на автостраді. 

Після того я зустрічалась ще з одним хлопцем. З ним я провела найкращий Новий рік у своєму житті. Але все ще думала і сподівалась, що зможу зібрати все назад з тим, першим. І довго сподівалась. У 2017 році ми знову пересіклись, я спробувала. Ми не зійшлись, посварились з якогось пустяка і з тих пір більше не спілкувались. Кожного разу, як бачу схожу фігуру, мене аж мурашки пробирають, так я боюсь знову з ним зустрітись. Але живем ми в одному мікрорайоні, тому неможливо не зіштовхнутись. Після того аж тіпає. 

Сподіваюсь, після цього полотна, я нарешті пробачу і відпущу. 

Хай цей "опус" пливе на простори інтернету і згине десь у нетрях. 

Будь щасливий. 

Прощавай.

Вдох-выдох, и мы опять играем в любимых... 

Еще меня сегодня "обрадовали". Звонили из больнички, где бабка временно находится. Она сломала шейку бедра. В таком возрасте достаточно неудачно резко повернуться, и уже бонус-приз. Что с этим делать и как дальше действовать понятия не имею. Была бы мама, она бы уже давно все это порешала, до такого бы и не дошло. Но что есть, то есть.

Божечки, я просто хочу тихонько жить, работать за нормальную зарплату и жить в комфорте без вот этой всей ебанины. Мне не нужны дорогие виллы, пентхаусы и бриллианты. Достаточно было бы еще одной квартирки для сдачи, небольшой запас денег на черный день и хорошего человека рядом, которого можно любить без опаски. Разве я так много прошу? 

Не шибко умная, что бы заработать, но и не настолько тупая, что бы не задумываться об этом. 

Коли всі гості розійшлись, я ще продовжила сидіти з бокальчиком рому. Чомусь було так порожньо і сумно. Всередині наче хтось зтискав нутро. Хотілось і кричати і мовчати одночасно. Хотілось, щоб був хтось поруч, і в той же час, щоб мене залишили нарешті в спокої. В якийсь момент все "вийшло з-під контролю", як співають Fleur у свої одноіменній пісні. Я була наче в якомусь трансі. Деструктивні думки міняли одна одну: а що буде, якщо я зараз відкрию вікно і вийду з 7 поверху? Перша година ночі, до ранку точно ніхто не знайде. Але там холодно, якщо не зразу, то замерзну. Може, все-таки, вийти? І все це, нарешті, закінчиться. 

Це тривало не дуже довго, хвилин 20 мабуть. Мене інколи навіщали подібні думки, але це просто були миті, цікаві питання, якщо так можна сказать. А тут я відчула майже фізичний потяг відкрити вікно. Потім я переключилась, як тумблер. Включила серію аніме Фрірен. Обридалась з того, яке ж воно миле і лампове. Сльози лились самі по собі. Потім Сім'я шпигуна, потім Рон Кономохаші - заборонений детектив, потім Немертвий і Невдача. Спати пішла, відповідно, десь о четвертій ранку.Зранку, коли я вже проспалась, стало якось не по собі. Ні, я не була п'яна в зюзю, як могло здатися. Так, трохи на веселі, але не в соплі. І це ще більше мене збентежило.

Ввечері я вирішила подивитись на ютубі проходження гри Детройт: бути людиною. Сама не можу грати, хоч і дуже хочется. Старенький ноутбук ледве браузер терпить, про ігри взагалі не йдеться. Дуже цікава і насичена гра. Особливо мені сподобалось те, що від кожного рішення ігрока, сюжет може прийняти найнеочікуваніший поворот. Ну і дає привід задуматись, що саме означає термін "бути людиною". Дивилась всю ніч, і було прийняте геніальне рішення: не лягати спати взагалі, щоб вранці поїхати куди треба. Тільки я забула, що мені вже не 16 і безсонні ночі не проходять так просто, як раніше. Коли я робила дипломну роботу в коледжі, я до 5 ранку сиділа над кресленнями, лягала спати на дві години і потім їхала в коледж на процентовку. Або взагалі не спала. І почувала себе нормально. Сьогодні ж це була моя найбільша помилка. Треба було хоч на годину-дві лягти. День був як в тумані. Їхала в маршрутці - куняла. Сприйняття всього було дуже сповільнене. Це жесть. Більше не буду приймати участь в таких експірієнсах. 

Зайшла ще в магазин, купила 6 том мани Сага про Вінланд. Історія про вікінгів. Манга дуже цікава, насичена, гарно поставлена. Навіть дивно, що аніме я так і не наважилась подивитись далі першої серії. На даний момент випущено 27 оригінальних томів. Випущено українською - 6 томів. Придумала я, конєчно, собі заняття - збирать мангу. Довго буду чекати. Ще купую Стального алхіміка. 18 томів в оригіналі. Наразі українською анонсовано тільки четвертий, лол. Ще довго розглядала фігурки, роздумуючи, чи варто мені купити хоч одну. Насправді дуже хочу Аску з Євангеліону. Але ціна більше 2000 гривень мене трохи лякає. Так, це не колекційні за десятки тисяч, але все ж таки. Дуже її люблю, навіть тату зробила.

Піду поїм, напевно. Зі святково столу багато чого залишилось. А ніч - то самий найкращий час для такого. 

Даже не знаю, как описать свое состояние сейчас. Вроде и время провела хорошо, с близкими людьми, вкусно покушали, попили. А чувство пустоты никуда не делось. 

Сегодня я буду немногословна. Спокойной ночи. 

Їздила сьогодні до бабки провідати. Це мама моєї мами, і я її не люблю. Останнім часом я підзабула, чого я не хочу до неї приходити, але сьогодні згадала у всіх фарбах. Так боляче кожного разу, словами не передати. Ця жінка ніколи не любила по-справжньому свою доньку. З розповідей мами я можу згадати тільки постійні побиття ременем або чим в руки попадеться і приниження. Мама любила її і не могла відмовитись від неї. А ось старший син для цієї жінки завжди був як янгол, який спустився до неї з небес. Інфантильний, неспроможний ні на що художник, який тільки вміє говорити, але нічого не може зробити. В дитинстві він мені здавався дуже розумним мужиком, такі рєчі штовхав. Зараз мені все зрозуміло. Бабка вже майже півтора роки в лікарні тусує, в яку я її пристроїла, бо жити нема де. За цей час він ні разу її не провідав. Навіть не спитав у мене, як у неї справи. В мережі він є і телефон мій також має. Всі документи на будинок, згорівший від рашистської ракети, я збирала. Я її постійно провідую. Я з нею розмовляю. Але кожного разу, як я приїжджаю, вона питає мене "а де Сєрьожа? а в нього все хорошо?". Я, блядь, не знаю, де той Сєрьожа проклятий і чого не приходить! 

Вона втрачає пам"ять. Напевно, деменція чи шось таке. В березні буде вже 85 років. Вона забуває, що в неї було двоє дітей, син і дочка, а не два сини. Вона забуває, що я її онука, а не племінниця/сусідка/медсестра. При чому може забути прямо дивлячись на мене. Але за свого любімого Сєрьожу вона пам'ятає завжди. Таке зло бере. Хочется так врізать по тій старій макітрі, щоб мізки на місце стали. Та від того краще не стане, тому я просто ковтаю свою злість і приношу різні вкусняшки, хоч і раз на місяць. Інколи частіше. Після кожного такого візиту я наче лимон вичавлений. До останньої краплі. Приїджаю додому і ніц не роблю. Просто лежу. Шоб відійти від того "пєрєізбитка емоцій". 

Так хочется, щоб мене залишили в спокої всі ці турботи, жити тихенько і не відсвічувати...

Всю жизнь только и делала, что училась. Школа, техникум, институт. Мама всегда говорила "учись, диплом должен быть". Без бумажки ты какашка, а з бумажкой человек. Что бы не зависеть ни от кого, что бы самой зарабатывать, обеспечивать себя. Да вот только при наличии двух красных дипломов, я абсолютно бесполезный юнит в этой сфере. Нет, возможно, я знаю чуть больше, чем простой обыватель, но даже этого применить не могу, так как практики никакой. Только во время ремонта кухни, я осознала, насколько действительно тяжело вручную штукатурить стену и почему такие расценки. Денег нет, потому своими ручками. А казалось все так просто.

По пути домой зашла в макдональдс. Так захотелось бигмака, да и в целом хотелось покушать. Мои 95 килограмм явно были против, но бигмак перевесил. Смотря в зеркало я не в восторге от того, что вижу, но всегда думаю: "а что если завтра меня не станет, а я сегодня отказала себе в последнем удовольствии?". Так и живем: я, 95 кг и бигмак. В принципе, я всегда любила покушать, а еще больше - вкусно покушать. Пюрешка с селедкой и маринованым лучком? Не вопрос. Гречка с куриной печенью и подливой? Дайте две. Ем все виды гарниров, мясов, почти все овощи, супы, запеканки, все виды рыбы, божечки, обожаю мамину жареную мойву. А какой борщ она готовила...) Но папин борщ был особенным: бульон из добротного куска жирного мяса, поджарка морковки с луком и буряком на немеряном количестве масла, картоха гигантскими кусками. После ночи в холодильнике этот борщ превращался в холодец даже без желатина, настолько он был жирным. Но таким вкусным.

Говорят, что со временем все плохое забывается. Вскоре я надеюсь полностью забыть о плохих моментах, ссорах с родителями, их ссоры между собой и все прочее. И оставлю только хорошее. Я хочу оставить только хорошее. Что бы было грустно от того, насколько было хорошо, а не от того, что я уже не смогу попросить прощения за слова, сказанные сгоряча, за поступки, за невнимание. Всегда кажется, что времени еще достаточно. Что наговоримся, что нагуляемся. Но вот я одна, сижу в кухне, смотрю в мониторчик и выливаю свою боль в буквы. 

Около трех приехала посудомоечная машина. Мечтала о ней, наверно, еще с подросткового возраста. Мама говорила "выходи замуж за мужика, у которого будет посудомоечная машина". Фраза вырвана из контекста, не помню, чего и почему так было сказано. Но этот отрывок засел в голову прочно. И вот, наконец-то, я решилась и купила ее. Папа хотел мне ее подарить на 8-е марта, но я сказала, что сначала нужно привести в порядок кухню, что бы можно было ее куда-то поставить. В какой-то степени, так и получилось: он мне ее подарил с опозданием. 

Где-то читала, что, если писать дневник каждый день, начинаешь по-другому смотреть на прожитый день и находишь моральное успокоение. 

Зранку розбудила доставка. Приїхала моя прекрасна біла дешева стільниця і мийка. З вирізом під неї все було ок, я дуже боялась цього моменту, враховуючи, що попередню стільницю зламали. Але на ділі все було нормально. Тільки вантажник старший дуже бухтів, що я не попередила заздалегідь, що потрібно занести на 7 поверх гостінкі з вузькими сходами 3-х метрову стільницю. Но то таке. Занесли да і всьо. Молодий був спокійніший, запихався, але нічого не сказав. Ну, зрештою, вони отримали свої гроші за це. По 500 гривень, думаю, нормально за таку роботу. Тим паче, мені здається, що це суто їх кошти. 

Далі по плану була поїздка в Ірпінь за витягом з ЕРДР, з приводу бабиного дому, що його розшибло ракеткою. Викликала таксі і поїхала. Не пройшло і 15 хвилин поїздки, як злетів блядський шміг. Зламав весь подальший мій розклад, сука. Тусила я під відділком близько години з лишнім, поки була тривога. Поряд була кав"ярня. Взяла чаю, круасанчик. Посиділа. Круасанчик був дуже смачнючій. Без начинки, з маслом. Прям я ще таких не їла смачних. Близько 14:00 повернулась назад до відділка, всередину, звісно, нікого не пущали. До відбою встигла ошпаритись другим гарячим чаем. 14:40, нарешті відбій. Зайшла, а там черга людей 15 стоїть. Да шо ж таке. За час очікування було три скандали, декілька претензій з приводу мови в черзі, і пару дрібних суперечок. Всім треба, розумію. Але коли ж ми перестали бути ввічливими один з одним? Це риторичне питання, ніколи не були, ха.

Далі я подумала, що було б чудово одразу поїхати в Гостомель, оформити демонтаж. І вже по приїзду я побачила, що робочий день до 16:00. На годиннику було 15:55. Все, що я встигла, це взяти зразок заяви для демонтажу. Зря тільки гроші на таксі витратила. Була така розлючена і зла, шо не лишилось вже сил їхати до бабки провідати. Вона той ще вампір енергетичний. Після візиту до неї таке враження, що тебе випили майже до останнього. Тому я не люблю її провідувати. 

Ввечері з дружбаном поклали стільницю в проектне положення. Довелось ще на сантиметр її вкоротить, не влізла. Вже більш-менш щось схоже на кухню. Завтра ще треба під трубу вирізати місце. І дочекатись приїзду посудомийки. Сподіваюсь, її привезуть ближче до 12, бо на 9 я їду на співбесіду. І буде дуже не зручно, якщо накладеться одне на одне. Але по закону підлості...

Будить начали с 9 утра. Сначала позвонила женщина, "месяц назад с Вами общались по поводу вакансии, помните меня?". Конечно, я помню всех, кто мне звонил с неизвестных номеров. Ага. Но работу я, все таки, ищу, потому да, "помню". Договорились на собеседование в четверг. Утром я была свободна всю среду, утро четверга и вторую половину пятницы. Но доставка Люрюа, которая смешала мне карты, все переиначила. Теперь мне нужно ждать их в среду, вместо вторника. Спасибо, хоть сообщили вовремя. А было все так четенько спланировано: доставки во вторник, в среду в Ирпень за справкой, потом к бабке в гости. На четверг я ждала только посудомоешную. Придется совмещать. 

Получила сегодня варочную поверхность. Красивая, белая, на три конфорки. Загляденье. Осталось дождаться столешницу и мойку. Пазл сойдется, надеюсь. Надо управиться с лобзиком. Врезать. Дело тонкое, надо пробовать. 

Выпало пару свободных часов. Я сделала что-то полезное? Ха. Ютуб наше все. Даже не заметила, как время прошло. Сходила еще к тетке в гости. Забрала бачок для унитаза. Хоть и бу, но купить такой 500-800 гривен. Для ограниченного бюджета безработной женщины это тоже денюжка. Купить пару прокладок и будет счастье. Лучше, чем ведрышком сливать. Еще покормили вкусно и дали с собой супчика. 

Встретились с дружбаном. Он взял пивасик, как и я вчера. Смотрели сериальчик "Борджия". Если в средневековье и правда церковники были такими, то я абсолютно удивлена, каким образом христианство еще не умерло как вид, класс и данность. Это же мрак. Хотя, видя все происходящее, можно сказать, что к вере обращаются только абсолютно нищие, лишившиеся всего люди. А зарабатывают на них люди более рациональные. Вера - прерогатива нищих и глупых, вот такие дела. 

Комендантский. Решила еще глянуть серию Токийских мстителей. Такемичи, какой же ты недалекий, абсолютно наивный персонаж. Мне больше по душе Майки: сильный, непреклонный персонаж. Хоть и легко внушаемый, учитывая, что Такемичи пришлось из будущего влиять на прошлое своей непрошибаемостью, лишь бы уберечь Майки от нехороших людишек. Но все же. Майки ван лав. 

Анонсирован 4 том Стального алхимика от Наша ідея. Это просто нечто. Как же я ждала...) Вероятно, придется еще долго ждать до выпуска 18 томов Алхимика на украинском языке. Но оно того стоит. Каждый том стоит своих 375 гривен. И я ни о чем не жалею. Еще очень хороша манга Сага о Винланде. Захватывает дух. Все никак не решусь глянуть аниме. Боюсь испортить прелесть ожидания каждого из 27 (на данный момент) томов манги. Хочу их все. Вышло всего шесть томов, 7 анонсирован. Ох, это дикое ожидание...

Допиваю свой КоКтЕйЛь из живчика и виски, что залежались в холодосе. 

Наверно, можно и спать пойти. Но это не точно. 

Однією серією Фрірен діло не закінчилось. Ще була Сім"я шпигуна і пару відосів ютуба. Перегляд тіктоку закінчився близко 3 ночі. Очікувано, нічого нового. Потім довго не могла заснути. Стабільний стан. Планувала піднятись о 9 і поїхати в Ірпінь за витягом ЕРДР для бабки. В пів дев'ятої розбудила служба доставки, для підтвердження на завтра. Переставила будильник на 10. Якраз встигну. Але по факту, після будильника кожні 5 хвилин, отямилась аж на початку 12 дня. Логічно, що нікуди я вже не поїхала. Встала, душ, поїсти. Поки їла - знову залипла в ютуб з відосиками про вбивць, редіт і всіляке днище. 

Близько 13:00 подумалось, що непогано було б помити підлогу в кухні. Тим паче, що її я теж засрала фарбою в неділю. Знову мучає печія. Да шо ж таке. Надоїло вже. Хочу меню з макдаку. Може, попросить дружбана, що приїжджає сьогодні з відрядження, купить меню на вокзалі? Та нє, заморочно. Сама сходжу на днях.

Після мийних заходів був запланований візит до центру зайнятості. Я ж нині безробітна, хе. Виїхала заздалегідь, але приїхала на 25 хвилин раніше, ніж потрібно. Попила кави і пішла в центр. До зустрічі було ще 15 хвилин. В приймальні сказали, що мій куратор зайнята, у неї люди. Ну що ж, почекаю. Пройшло 15 хвилин, 25 хвилин, 40 хвилин. Потрапила до неї аж через годину очікування. Все, що мені дали - це список із 3 вакансій. Як домашнє завдання: обдзвонити і записати результат. Ще запрошення на вебінар по загальним питанням працевлаштування. Но то таке. 

Дядько подзвонив, сказав, що приніс бачок до себе, а мені можна зайти по можливості, забрати. Сказала, що сьогодні зайду. Забула. Бо побігла зустрічати чувака, що ключі до домофону робить. Зовсім з голови вилетів той бачок. Але він і не потрібен так критично. Я вже звикла відром зливати. 

Забігла ще в пивнуху, за проханням дружбана. 10 днів у відрядженні був, скучила. Наступного разу він мені такий самий об"єм візьме. Баланс. Посиділи майже до комендантської. Ще зайшла сусідка-подружка, сиділи вже втрьох. Розмовляли про те, про се. Я поділилась, що завтра повинна приїхати стільниця і мийка. Мені подобається спілкуватись з ними. Але коли виникають якісь суперечні теми, то він давить, а вона уникає суперечки, хоч і має іншу думку. Це мені не зовсім подобається. Він пішов, а ми з нею ще посиділи. 

Я планую бабку взяти на пару днів до себе додому на Новий рік. Але боюсь, що це буде надто жорстоко по відношенню до неї. Майже два роки тусуватись по лікарням, бо нема куди повертатись (будинок розбомблено), а тут на пару днів її видірнути в іншу обстановку, а потім знову відвезти назад у лікарню. Я б не хотіла дожити до такого віку і опинитись у такому становищі нікому не потрібною. Це страшно. Маю єдину надію, що бабка не усвідомлює цього. 84 рочки і стресс від бомбьожки дали про себе знати. Вона адекватна, але не повністю. І мені моторошно було б залишити її одну у себе вдома, хто зна, що їй в голову прийде. А може і не прийде. Невідомість. Почуваю себе безсердечною людиною, хоч бабка і сама була не така уж і добра до мене і моєї мами. В неї на першому місці завжди стояв син, синочок, синуля улюблений. Який за півтора роки ні разу її не провідав. Падла. Хочу відвезти її до нотаріуса, щоб переписала заповіт, поки жива. Може хоч ошмьотки від того дому дістануться. 

Допила свій пивасик. Хочу спати. 

Ще багато чого треба довести до ладу. Немає сил і бажання. Чому немає якихось виплат для таких неповноцінних особистостей, як я? 

Ненавижду братів Самойлових, покидьки і путіністи. Але як же скребуть душу пісні Агати Крісті...