08.12.2023
- 09.12.23, 00:58
Завтра (вже сьогодні) мені стукне 31 годік. Мені не так важко було прийняти, що вже 30. Як же мене ковбасить з 31. Це прийняти виявилось важче, ніж здавалось. Колись я думала, що 30 то дуже далеко. Це десь за горизонтом, і до цього рубікону ще повно життя. Але як же я помилялась. Це життя промайнуло наче за секунду. Ось мені 14 років, я закохалась в хлопця, який через 6 років розірве мені серце на шмаття, але то вже історія. Щаслива і безтурботна. Моє діло навчатись у школі, втіхаря курити сигарети і вдавати з себе круту. Хоча насправді так не було зовсім. Ну, хоча б не знущались, бо мама була у батьківському комітеті з 1 по 9 клас. Я просто була примарою. Тихою і слухняною. Не прогулювала, не затримувалась, гуляти ходила тільки з дозволу. Хоча вважала, що я сама собі начальниця. Ні, мама не була жорсткою або відверто авторитарною. Але не послухати її я не могла. Вона майстерно робила все так, що я вважала то всьо своїм рішенням. І ось мені 31 рік, безтолкова, неврівноважена істота, яка тільки вчиться приймати самостійні рішення. Без сім'ї, вже без роботи і з небажанням дожити до старості. І я досі не знаю, ким хочу бути, коли виросту.
Їздила сьогодні до бабки провідати. Це мама моєї мами, і я її не люблю. Останнім часом я підзабула, чого я не хочу до неї приходити, але сьогодні згадала у всіх фарбах. Так боляче кожного разу, словами не передати. Ця жінка ніколи не любила по-справжньому свою доньку. З розповідей мами я можу згадати тільки постійні побиття ременем або чим в руки попадеться і приниження. Мама любила її і не могла відмовитись від неї. А ось старший син для цієї жінки завжди був як янгол, який спустився до неї з небес. Інфантильний, неспроможний ні на що художник, який тільки вміє говорити, але нічого не може зробити. В дитинстві він мені здавався дуже розумним мужиком, такі рєчі штовхав. Зараз мені все зрозуміло. Бабка вже майже півтора роки в лікарні тусує, в яку я її пристроїла, бо жити нема де. За цей час він ні разу її не провідав. Навіть не спитав у мене, як у неї справи. В мережі він є і телефон мій також має. Всі документи на будинок, згорівший від рашистської ракети, я збирала. Я її постійно провідую. Я з нею розмовляю. Але кожного разу, як я приїжджаю, вона питає мене "а де Сєрьожа? а в нього все хорошо?". Я, блядь, не знаю, де той Сєрьожа проклятий і чого не приходить!
Вона втрачає пам"ять. Напевно, деменція чи шось таке. В березні буде вже 85 років. Вона забуває, що в неї було двоє дітей, син і дочка, а не два сини. Вона забуває, що я її онука, а не племінниця/сусідка/медсестра. При чому може забути прямо дивлячись на мене. Але за свого любімого Сєрьожу вона пам'ятає завжди. Таке зло бере. Хочется так врізать по тій старій макітрі, щоб мізки на місце стали. Та від того краще не стане, тому я просто ковтаю свою злість і приношу різні вкусняшки, хоч і раз на місяць. Інколи частіше. Після кожного такого візиту я наче лимон вичавлений. До останньої краплі. Приїджаю додому і ніц не роблю. Просто лежу. Шоб відійти від того "пєрєізбитка емоцій".
Так хочется, щоб мене залишили в спокої всі ці турботи, жити тихенько і не відсвічувати...
8
Коментарі
The Martian
19.12.23, 11:39
Зря ты так...
Мама жены моего брата (тёща его) при Альцгеймере узнавала только свою родную сестру. А дочку, которая за ней постоянно ухаживала, не признавала. Она для ней была мабуть как патронажная сестра.
И вот как то раз ту жену брата я поздравил по телефону с 50 лет. Она мне ответила: Фу. И не напоминай. А то сойду с ума. И мы вместе вспомнили как я приходил к ним в гости на её же 30 лет.
С тех пор я не поздравляю никого с ДР, а просто бажаю здоровья.
И тебе желаю быть здоровой, особенно в области действия нейронов. Хотя все органы важны и всегда они нужны. А слава - только Иисусу.
little чайка
210.12.23, 00:20Відповідь на 1 від The Martian
Спасибо за пожелание)