Рубрика ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ

Віктор Никифорович Павлюк народився 22 грудня 1950 року в селі Кикова Новоград-Волинського району Житомирської області в родині служащих.

У 1979 році закінчив факультат журналістики Київського державного університету Тараса.Григоровича Шевченка.

      Працював старшим редактором відділу ЦТ. З 1983 року працював керівником Головної редакції програми для молоді УТ-! (Молодіжна студія "Гарт").

З 1995 року - директор ТПО "Студия 8.8. Держкомтелерадіо України

З 1996 року - президент телекомпанії "Дельта"

З травня 1999 року по травень 2004 року

     С 1996 года - президент телекомпании "Дельта".

      З травня 1999 по травень 2004 року - заступник Голови Держкомтелерадіо

   травень 2004 по  листопад 2005 радник Президента НТКУ

листопад 2005 -перший віце-президент НТКУ

Рубрика ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ

ПРОКОПЕНКО Володимир Павлович 

Прокопенко Володимир Павлович народився 28 листопада  1937 році на Черкащині в селі Старосілля Городищенського району. Здобув там середню освіту, а потім у м.Львові робітничу професію шофера, яку закріпив практичною роботою на автобазі обласного управління торгівлі.Потім В.П.Прокопенко три роки служив у лавах Радянської Армії, де прилучився до співробітництва з окружною газетою Білоруського військового округу. Подальше оволодіння  словом продовжив у Львівському державному університеті ім.Ів.Франка нафакультеті журналістки. Навчання успішно поєднував  на посаді секретаря комітету комсомолу університету.

Після закінчення вузу В.П.Прокопенко працював на звільненій комсомольскій роботі в апараті обкому комсомолу, ЦК ЛКСМУ, а також відділі організаційно-партійної роботи ЦК Компартії України. У 1962 році В.П.Прокопенко делегат 14-го  з"їзду ВЛКСМУ  у Москві.

У жовтні 1973 року його було призначено директором видавництва "Молодь".9 років роботи на цій посаді засвідчили його неординарні організаторські здібності у видавничій сфері. За цей час світ побачило понад 1200 книжок з маркою Молоді. Серед них чільне місце зайняли твори художньої літератури, як класичної, так і сучасної. Особиво прикметним було спрямування колективу видавництва на підтримку молодих авторі. Щороку виходило близько 20 перших книжечок поетів, прозаїків, а понад 70  початківців представлялись читачам в альманасі "Вітрила". 

   У цей період "Молодь" зі своїими творами представила громадськості О.Гончара, П.Загребельного, Д.Павличка, Б.Олійника, І.Драча, Г.Тютюнника,Р.Андріяшика, С.Казака, ,С.Плачинду, А.Тарана, С.Тельнюка, П.Усенка, О.Коломійця, С.Колесника,О.Білаша. Цей ряд можна продовжити ще кількома сотнями письменників, журналістів, учасників другої світової війни, новаторів виробництва.

За безпосередньою участю В.П.Прокопенка у м.Києві велося будівництво і введено в експуатацію один із найпотужніших поліграфкомбінатів нашої держави "Молодь" (нині "Україна". В комплексі з виробничою і соціально-побутовою інфрастрруктурою.

З 1982 року В.П.Прокопенко продовжує роботу головним редектором  журналу "Піонерія", у видавництві "Рядянський письменник", апараті Спілки письменника України. Вісім років він  очолює  Українське відділення Літфонду СРСР та Укрлітфонду.

Його єднання з літературою, видавничою і проліграфічною справами продовжується з  1994 року в Міністерстві України у справах преси та інформації. на посадах начальника Головного управління книговидання та книгорозповсюдження, заступника Міністра України у справах преси та інформації, в.о.першого заступника Міністра України у справах преси та інформації.

З ліквідацією міністерства в 1997 році він очолює Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку, а потім включається до організаційної роботи на посаді радника Голови Державного комітеті інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.

Прокопенко В.П. працював також відповідальним секретарем  інформаційно-видавничого центру "Чорнобильінтерінформ" з виконанням обов"язків ради Міністра України з надзвичайних ситуацій.

Значимий творчий внесок В.П.Прокопенка в утвердження української мови в нашій державі.

У його перекладацькому доробку близько двох десятків книг, які побачили світ у  різних видавництвах, загальним тиражем понад мільйон примірників. Переклав українською мовою твори О. Михалевича «Сперечаюсь», П. Насєдкіна «Великі голодранці», трилогію Г. Ходжера «Амур широкий», роман Ч. Айтматова «Плаха», твори Д. Нагішкіна, Л. Жарікова,

М. Скоморохова, твір "Консул"З.Воскресенської.

 Прикметна його громадська робота. Тривалий час він був членом правління Спілки письменників України, заступником голови Київського комітету захисту миру, головою Фонду цього Комітету.Нині його творча енергія знаходить повносилий вияв у діяльності Головної редколегії "Книга пам"яті України".

 Життєствердна діяльність В.П.Прокопенка вподовж усіх років  високо поцінювана. Він  нагороджений Орденом  Трудового Червоного Прапора, Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, медаллю "В память 1500-летия Киева", Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України,  Знаком Держкомвидаву СРСР і ЦК профспілки працівників  культури "Отличник печати", численними відзнаками державних, громадських організцій та установ.

В.П.Прокопенко нині Голова правління української ради працівників та ветеранів інформаційної сфери, з квітня 2016 року по теперішній час.

     Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.

Прокопенку В.П. призначена довічно державна стипендія видатних діячів інформаційної сфери, Указом Президента України. 

Савенко Олександр Миколайович

Народився 23 лютого 1955 р.

м. Лубни Полтавської області)

Громадянство     СРСР СРСРУкраїна Україна

Національність   українець

Місце проживання       Київ)

Діяльність  журналістика

Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Посада       директор виконавчий Філії ПАТ «НСТУ» «Київська регіональна дирекція» «Центральний канал»

У шлюбі з  Савенко Тетяна Дмитрівна, кандидат філологічних наук, доцент

Діти  2 сини

Нагороди  

Орден «За заслуги» ІІІ ступеня

Премії        Міжнародна премія імені Володимира Винниченка (2017)

Член Національної спілки журналістів України.

Життєпис

Народився в сім'ї службовців. Здобув вищу освіту на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1978).

У 1978—1980 — редактор періодичних видань Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном.

1980—1990 — заввідділу, відповідальний секретар, газета «Ньюс фром Юкрейн».

1990—1991 — редактор, Київська міська профспілкова газета «Спілка».

1991—1992 — 1-й заступник головного редактора, тижневик СЖУ «Дума».

З 11.1992 — головний редактор, газета «Київський вісник».

З 08.1994 — президент, Державна телерадіомовна компанія України.

02.1995 — 08.1996 — заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, президент Національної телекомпанії України.

12.1996 — 04.1999 — заступник Міністра інформації України — генеральний директор Державного інформаційного агентства України.

21.06. — 16.07.1999 — в. о. президента Національної телекомпанії України.

04.1999 — 02.2000 — Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

02.2000 — 03.2003 — керівник управління з питань взаємодії із засобами масової інформації та органами державної влади Адміністрації Президента України.

03.2003 — 02.2005 — президент Національної телекомпанії України.

02.2005 — 07.2009 займався зв'язками з громадськістю, ЗМІ та органами державної влади.

07.2009 — 2010 — перший заступник генерального директора ДТРК «Культура».

З 2010 року — генеральний директор Філії НТКУ «Київська регіональна дирекція» (КДР ТРК, згодом Київська державна регіональна телерадіокомпанія «Центральний канал», Філія ПАТ «НСТУ» «Київська регіональна дирекція» «Центральний канал»).

Творчість

Цикл телевізійних програм «Український клуб», Творчого об'єднання «Хрещатик, 26», Київської державної регіональної телерадіокомпанії (автори та ведучі — Олександр Савенко й Тетяна Кулик, директор ТО «Хрещатик, 26»  — Олександр Олександрович Кульчицький) Державний комітет телебачення і радіомовлення України висунув на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2015 і 2016 року в номінації «Публіцистика і журналістика» (програма «Український клуб» хронометражем 52 хв. виходить у прямому ефірі)[1]. В різні часи режисерами програм були: Олена Пащинська, Марія Терехіна та Максим Яковчук.

Громадська діяльність

Депутат Київської обласної ради VI скликання (з 2010 р.). Голова ради генеральних директорів обласних державних телерадіокомпаній України. Один з активістів ВБФ «Журналістська ініціатива».

Нагороди, відзнаки

Орден «За заслуги» III ст. (04.1998).

Почесне звання «Заслужений журналіст України» (2009).

Орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого (1998).

Лауреат Республіканської премії СЖУ за найкращий публіцистичний твір року (1987).

Примітки

 Держкомтелерадіо висуває на здобуття Шевченківської премії претендентів у трьох номінаціях

Екс-президент НТКУ Олександр Савенко очолив КДР ТРК

ГОРОБЦОВ Володимир Олексійович ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТА РАДІОМОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

Випускник 1978 р.

 Дійсний член Міжнародної академії інформатизації

 Народився 19 травня 1953 р. у с. Водяно-Липове Міловського району Луганської області в родині колгоспників Олексія Єгоровича та Соломії Іванівни. Ще навчаючись у восьмому класі сільської школи, Володимир написав у творі на тему «Ким ти хочеш стати?» про свою мрію здобути професію слідчого. Вона збулася через десять років. Проходячи військову службу на флоті, В. О. Горобцов готувався до вступу на юридичний факультет Томського університету, але доля розпорядилася інакше. Він став студентом Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського факультету правознавства.

Здобувши вищу юридичну освіту, реалізував свою мрію — упродовж 1978–1983 рр. працював стажером, а згодом слідчим, старшим слідчим прокуратури Московського району міста Києва.

У 198З р. В. О. Горобцов на партійній роботі. Протягом 1987–1990 рр. служив в органах внутрішніх справ.

З 1990 р. Володимир Олексійович працює старшим консультантом, завідуючим секретаріатом Комісії Верховної Ради України з питань гласності та ЗМІ. Упродовж 1994–1996 рр. В. О. Горобцов — консул Генерального консульства України в Тюмені.

Зважаючи на досвід роботи Володимира Олексійовича в галузі інформації та ЗМІ у Верховній Раді України, у 1996 р. його призначили начальником управління, виконавчим секретарем Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. З того часу В. О. Горобцов обіймає керівні посади в державних установах, які опікуються питаннями інформаційної сфери. Упродовж 2003–2004 рр. — директор департаменту державної інформаційної політики Державного комітету телебачення та радіомовлення України, а з жовтня 2004 р. його призначили заступником Голови цього комітету.

За безпосередньої участі В. О. Горобцова розроблені проекти перших законодавчих актів України в інформаційній сфері: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» інші, які гарантували право громадян на інформацію, свободу діяльності засобів масової інформації.

Після прийняття Конституції України працює над удосконаленням інформаційного законодавства, зокрема проектами законів «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про захист професійної діяльності журналістів», «Про суспільне телебачення та радіомовлення», концепцією та структурою проекту Інформаційного кодексу, іншими проектами. Він є співавтором видань: Юридична енциклопедія у 6-ти томах; Інформаційне законодавство у 6-ти томах; Інформаційне законодавство України (науково-практичний коментар); «Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні» та ін., має низку наукових та інших публікацій з проблем інформаційного права.

Він народився у Луганській області 19 травня 1953 року і після закінчення Харківського юридичного інституту працював в органах внутрішній справ, Секретаріаті Верховної Ради УРСР, консулом Генерального консульства України Тюмені. З 1996-го року професійне життя Володимира Олексійовича пов’язане з інформаційною сферою, а місцем роботи стають Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, а з 2003 по 2011 рік  – Держкомтелерадіо України.

Помер 23 січня 2014 року

.

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ"

    Анатолій Леонідович Мураховський народився 23 лютого 1961 року на Вінниччині у сім’ї службовців.

        Закінчив Київське суворовське військове училище, факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища.

     Професійну діяльність А.Л. Мураховський почав на посаді кореспондента – організатора багатотиражної газети залізничної бригади у м. Тюмень (РФ).

        1987 – 1988 рр. служив у м. Улан-Батор (МНР) на посаді відповідального секретаря редакції військової газети. З 1988 по 1992 рр. працював у загальновійськовій всесоюзній газеті “Военный железнодорожник” у м. Свердловську (РФ).

       1992 – 1996 рр. – служив у центральному апараті Міністерства оборони України на посаді заступника начальника прес-служби Міністерства оборони України.Полковник запасу.

       1996 р. – очолював прес-службу Кабінету Міністрів України. 

1997 – 1999 рр. – обіймав посаду начальника прес-служби Національної гвардії України. 1999 р. – в званні “полковник” звільнився в запас за власним бажанням і очолив департамент преси та інформації Українського транспортного союзу.

         2000 – 2001 рр. – заступник голови Секретаріату – керівник прес-служби Партії промисловців і підприємців України.

2001 – 2002 рр. – начальник управління зв‘язків з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів України.

13 березня 2002 року Указом Президента України призначений першим заступником Голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.

Дата звільнення з посади першого заступника Голови Держкомтелерадіо України 06.08.2014 р.

В 2015 році Мураховський А.Л. захистив кандидатську дисертацію і став кандидатом наук із соціальних комунікацій.

в 2019 році призначений першим заступником директора з наукової роботи Книжкової палати України

Нагороди, відзнаки:

Нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (Постанова КМУ № 1750 від 12.11.2003).

 За вагомий внесок у розбудову Державної служби України, підготовку державних службовців у 2010 році нагороджений нагрудним знаком Державної служби “За сумлінну працю”.

Відзнака III, II ст. за заслуги в розвитку інформ. сфери Держкомтелерадіо. Держ. службовець 2-го ранґу (07.2012).

Захопл.: спорт, музика, авто, дайвінґ, гірські лижі.

Заслужений журналіст України з 2007 року.

Член оргкомітету громадського об'єднання "Україна славетна".

Едуард Анатолійович Прутнік (нар. 15 січня 1973, м. Селідове, Донецька область) — колишній народний депутат України; ГО "Експертно-аналітичний центр «Соціум» голова правління (з 2005); член Президії Партії регіонів (з квітня 2008).

 Дружина Оксана Юріївна (1968) — заступник керівника із соціальних питань Асоціації фінансових, промислових і торговельних підприємств «Донбаський розрахунково-фінансовий центр»; сини Кирило (1990), Даниїл (2000); донька Марія (2005).

Освіта: Приазовський державний технічний університет (1992–1997), «Економіка і управління виробництвом»; Донецький національний університет (2001), «Фінанси і кредит»; кандидатська дисертація «Формування стратегії диверсифікації розвитку вуглезбагачувальних підприємств».

 Народний депутат України 6-го скликання з листопада 2007 до грудня 2012 від Партії регіонів, № 55 в списку. На час виборів:

 голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України,

член ПР. Член Комітету з питань свободи слова та інформації (грудень 2007 — квітень 2010), член Комітету з питань національної безпеки і оборони (квітень 2010 — лютий 2012), член Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки (з лютого 2012). Член фракції Партії регіонів (з листопада 2007).

Народний депутат України 5-го скликання з квітня до жовтня 2006 від Партії регіонів, № 55 в списку. На час виборів: голова правління громадської організації "Експертно-аналітичний центр «Соціум», член ПР. Член фракції Партії регіонів (з травня 2006). Голова підкомітету з питань правового забезпечення економічної, техногенної та екологічної безпеки Комітету з питань національної безпеки і оборони (з липня 2006).

 1995–1996 — товарознавець ТОВ «Будівельник».

Лютий — жовтень 1997 — консультант заступника голови, радник голови Донецької облдержадміністрації.

Вересень 1997 — лютий 1999 — президент Фонду соціального розвитку виробничих сил Донецької області.

Лютий — травень 1999 — перший заступник директора дирекції банку «Україна» в Донецькій області.

Травень 1999 — травень 2001 — президент Асоціації фінансових, промислових і торговельних підприємств «Донбаський розрахунково-фінансовий центр».

Травень 2001 — квітень 2002 — заступник голови Донецької облради.

Квітень — грудень 2002 — заступник голови Донецької облдержадміністрації.

Грудень 2002 — січень 2005 — радник Прем'єр-міністра України.

14 вересня 2006 — 23 травня 2008 — голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

Депутат Донецької облради (1998–2006). Був членом Політвиконкому Партії регіонів.

Державний службовець 3-го (грудень 2002), 2-го рангу (березень 2007). Почесна грамота Кабінету Міністрів України (грудень 2004).

ПЛАКСЮК Юрій Олександрович

 член та відповідальний секретар Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення

Народився  02.11.1952 р., смт. Понінки Полонського р-ну Хмельницької обл.

 Київський держуніверситет ім. Т.Шевченка, факультет журналістики, 1978

 1977-1984 – редактор Головної редакції пропаганди на радіо Державного комітету Ради Міністрів УРСР з питань телебачення і радіомовлення;

1984-1987 – інструктор відділу пропаганди і агітації Ленінського райкому Компартії України м. Києва;

1987-1992 – заступник головного редактора головної редакції пропаганди Республіканського телебачення Державного комітету Української РСР з питань телебачення і радіомовлення;

1992-1993 – ведучий програм головної редакції громадсько-політичних програм творчого об'єднання «Громада» Державної телерадіомовної компанії України;

1993-1994 – головний консультант Інформаційної служби Президента України;

1994-1995 – заступник головного редактора редакції телевізійного мовлення на зарубіжні країни генеральної дирекції зовнішніх стосунків Державної телерадіомовної компанії України;

1995-1997 – виконавчий секретар Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

1997-2000 – генеральний директор Міжнародної комерційної телерадіокомпанії «ICTV»;

06.2000-09.2003 – член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, відповідальний секретар Нацради;

з 11.2003 – в апараті Верховної Ради України: спочатку заступник керівника Інформаційного управління – завідуючого відділом висвітлення діяльності Верховної Ради України, згодом – радник Голови Верховної Ради України;

з 03.2005 – член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, з 04.2005 – позаштатний радник Голови Верховної Ради України

1 квітня 2010 року постановою Верховної Ради призначений Головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

16 червня 2011 року звільнений.

 учасник бойових дій в Афганістані, віце-президент Спілки ковзанярів України


 Заслужений працівник культури України

 Курдінович О.В. народився 15 вересня 1976 року в м. Сороки (Молдавська РСР)

 ОСВІТА

Київський національний університет ім. Т.Шевченка, 1998 р., спеціальність "менеджмент у виробничій сфері".

Інститут економіки НАН України, 2002 р.

 1996 - 1997рр. - Науково-дослідний інститут статистики Міністерства статистики України, економіст.

1998 - 1999 рр. - Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції, головний спеціаліст, заступник начальника управління - начальник відділу.

1999 - 2000 рр. - Міністерство економіки України, заступник начальника управління - начальник відділу.

2000 - 2004 рр. - Адміністрація Президента України, головний консультант, завідувач відділу.

12.2004 - 05.2005 рр. - ТОВ "Міжрегіональний фінансовий союз" (м. Київ), заступник директора.

2005 - 2006 рр. - громадській організації "Експертно-аналітичний центр "Соціум", заступник Голови правління, Голова правління.

2006 - 2010 рр. - Державний комітет телебачення та радіомовлення України, заступник Голови.

2010 - 2011 рр. - Державний комітет телебачення та радіомовлення України, перший заступник Голови.

16.06.2011 р. - 15.03.2014 р. - голова Державного комітету телебачення і радіомовленняУкраїни.

 1.07.2020 по 16.11.2000 р. - глава Служби з питань інформаційної політики Офісу Президента України.

Державний службовець 2-го рангу.

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ"

Іван Сергійович Чиж (1 травня 1952, Пишки, Старосинявський район, Хмельницька область) — український політик.

Голова Ради партії "Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість» (квітень 2000 — липень 2008). Почесний голова партії «Об'єднані ліві і селяни» (з грудня 2011). 

 Освіта та кар'єра - Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики, журналіст; юридичний факультет, правознавець; Російська академія управління; фахівець в галузі державного управління.

1969 — механізатор колгоспу.

1970–1972 — служба в армії.•

 Працював секретарем виконкому Цимбалівської сільради Старосинявського району.•

 З 1975 — працював у редакціях старосинявської районної газети «Колос» і хмельницької обласної газети «Радянське Поділля».•

 1985–1994 — інструктор, завідувач відділу зв'язків з радами, політичними і громадськими організаціями Хмельницького обкому КПУ; завідувач відділу розвитку соціально-культурної сфери Хмельницького облвиконкому; завідувач відділу розвитку соціально-культурної сфери Хмельницької облдержадміністрації.• 

 12 лютого 2003 — 12 вересня 2006 — Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

 Народний депутат України 2-го скликання з 04.1994 (2-й тур) до 04.1998, Летичівський виборчий округ № 414, Хмельницька область, висунутий виборцями. Заступник голови Комітету з питань соціальної політики та праці.

Науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії Наук України. 

 Народний депутат України 3-го скликання 03.1998-04.2002, виборчий округ № 190, Хмельницька область. Голова Комітету з питань свободи слова та інформації (07.1998-02.2000).

 Під час виборів до парламенту 2002 року був кандидатом в народні депутати України, виборчий округ № 190, Хмельницька область, висунутий Партією "Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість». Набравши 13,83% голосів виборців, посів третє місце серед 11 претендентів.Під час виборів до парламенту 2006 року був кандидатом в народні депутати України від Народного блоку Литвина, № 20 в списку. До Верховної Ради Народний блок Литвина не потрапив, набравши 2,44% із необхідних 3-х відсотків.

 Дійсний член Міжнародної слов'янської академії наук.Член Національної спілки журналістів України.

 Секретар Політради Соціалістичної партія України (жовтень 1994 — листопад 1999). Відіграв помітну роль у створенні й прийнятті Конституції України, автор понад 20 поправок до проекту Конституції, які увійшли до її основного тексту.

Ініціював розроблення і прийняття Верховною Радою низки важливих законів, інших документів. Як заступник голови Комітету з питань соціальної політики та праці став автором і співавтором понад 25 законів соціального спрямування.

 Тричі обирався головою підкомітету з проблем демографії Комітету Парламентської асамблеї Ради Європи з питань міграції, біженців та демографії.Засновник і голова Благодійного фонду «Справедливість» імені Устима Кармалюка. Автор книги «Україна в Раді Європи» (2001).

 Автор (співавтор) численних Законів України «Про оплату праці», «Про відпустки», «Про межу малозабеченості», «Про захист суспільної моралі» та інших. Захоплюється літературою.

 Одружений. Разом з дружиною Валентиною Володимирівною виховав двох доньок.

 Нагороди: Орден «За заслуги» III (08.1998), II ст. (06.2004). Почесна грамота Верховної Ради України. Заслужений журналіст України (з квітня 2002). Два ордени Святого рівноапостольного князя Володимира.

Рубрика ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ

 Народився 17 жовтня 1936 року у селі Теліжинці Тетіївського району Київської області у родині робітника радгоспу.

У 1954-1955 роках працював вчителем російської мови і літератури семирічної школи у селі Дзвіняче Тетіївського району; інструктором Тетіївського РК ЛКСМУ Київської області.

У 1955-1958 роках проходив службу у лавах Радянської Армії.

У 1958-1961 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету імені

Т.Г. Шевченка, звідки був виключений.

Член КПРС з 1959 по березень 1990 року.    

У 1961-1962 роках – літпрацівник газети "Літературна газета" міста Київ. До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами, він пише перші вірші, деякі з яких були критичними до радянської влади.

У 1962-1964 роках навчався на Вищих сценарних курсах Держкіно СРСР у Москві.

У 1964-1974 роках – сценарист Київської кіностудії імені О.Довженка.

У травні 1966 року, після розгону та арештів українських дисидентів, Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся в своїх зв'язках із ними.

У 1974-1987 роках – на творчій і журналістській роботі у Києві.

Член Спілки письменників України з 1962 року.

Обирався секретарем, членом правління Спілки письменників України.

У 1989-1992 роках – перший секретар Київської організації Спілки письменників України.       Поет, перекладач, сценарист. Автор книжок: "Соняшник" (1962), "Протуберанці серця" (1965), "Поезії" (1967), "Балади буднів" (1967), "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974), "Київське небо" (1976), "Дума про вчителя" (драматична поема, 1977), "Сонячний фенікс" (1978), "Сонце і слово" (1979), "Американський зошит" (1980), "Зелені врата" (1980), "Січнева балада 1924 року" (1980), "Шабля і хустина" (1981), "Мелодія калини" (1981), "Драматичні поеми" (1982), "Київський оберіг" (1983), "Григорій Сковорода" (1984, співавтор), "Теліжинці" (1985), "Твори" (в 2 томах, 1986), "Вибране" (1987), "Храм сонця" (1988), "Лист до калини" (1990, 1994), "Вогонь із попелу" (1995); кіноповісті "Криниця для спраглих" (1967), збірки кіноповістей "Іду до тебе" (1970), кіносценаріїв: "Камінний хрест" (1968), "Пропала грамота" (1972), "Дід лівого крайнього" (1974), "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1983), "І в звуках пам'ять відгукнеться..." (1986), мультфільму "Крила", "Мама рідна, любима" (1986, у співавторстві), "Вінчання зі смертю" (1992, у співавторстві), "Таємниця, забрана Чінгісханом" (2001, у співавторстві), книги літературно-критичних статей і есеїв "Духовний меч" (1983; 1988 – російською), перекладу "Історії русів" (1991) тощо. Автор спогадів про Сергія Параджанова "Трагічна квітка" (Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність. Київ, 1994). Очолює Меморіальний фонд Івана Кавалерідзе.      

Один із засновників Народного руху України (НРУ), на Установчих та 2-х зборах Руху обирався його головою (08.09.1989-28.02.1992), на 3-х зборах – співголовою (28.02.1992-04.12.1992), член президії Центрального проводу НРУ (05.1998-03.1999), член Центрального проводу НРУ (10.1997-03.1999).

Член президії Центрального проводу РУХу (УНР) (12.1999-01.2003).      

У березні 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Артемівського виборчого округу № 259 (Львівська область).

15 травня 1990 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член Комісії Верховної Ради України у закордонних справах (з 06.1990). Склав свої депутатські повноваження 10 травня 1994 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України І скликання.      

Член Колегії з питань гуманітарної політики Державної думи України (04-10.1992). Голова ради Товариства зв'язків з українцями за межами України ("Україна-Світ", з 1991). Голова Української всесвітньої координаційної ради (08.1992-19.05.2000).      

29 березня 1998 року обраний депутатом Верховної Ради України ІІІ скликання від виборчого округу № 167 (Тернопільська область).

12 травня 1998 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв'язках з СНД (07.1998-03.2000). Член фракції НРУ (05.1998-03.2000).

2 березня 2000 року достроково склав свої депутатські повноваження.      

Голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (17.02.2000-08.02.2002).

Член Ради з питань мовної політики при Президентові України (02.1997-11.2001);

член Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001); член Ради з питань інформаційної політики при Президентові України (04.2001-09.2002).

Голова президії Конгресу української інтелігенції (з 11.1995); член Комітету Національної премій України імені Т.Г. Шевченка (з 09.1999); член Центрального проводу УНП (з 01.2003), член Ради УНП (з 01.2003). Член Громадської гуманітарної ради при Президентові України, член робочої групи з питань культури і мистецтва (з 02.04.2010).      

31 березня 2002 року обраний депутатом Верховної Ради України ІV скликання від блоку В.Ющенка "Наша Україна" (№ 31 у виборчому списку). 14 травня 2002 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член фракції "Наша Україна" (05.2002-03.2005), член фракції УНП (з 03.2005). Член Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції (з 06.2002). Склав свої депутатські повноваження 25 травня 2006 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України ІV скликання.    

  У 2006 році балотувався до Верховної Ради України від Українського народного блоку Костенка і Плюща, але вибори програв. 
      Указом Президента України Віктора Ющенко № 705/2006 від 19 серпня 2006 року за самовіддане служіння українському народові, втілене у поетичному слові та відстоюванні ідеалів свободи і демократії письменнику Івану Федоровичу Драчу присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. 

 
      Помер 19 червня 2018 року. Похований у селі Теліжинці Тетіївського району Київської області. 

       Державний службовець 1-го рангу (23.05.2000).      

Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1976) за збірку поезій "Корінь і крона", Державної премії СРСР з літератури (1983).

Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом "Знак Пошани", Почесною Грамотою Президій Верховної Ради Грузинської і Литовської РСР. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого ІІІ (17.10.2011, за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу та громадсько-політичну діяльність), IV (21.08.2001, за значний особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України, вагомі трудові досягнення та з нагоди 10-ї річниці незалежності України) та V (16.10.1996, за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури, зміцнення зв'язків держави з українцями за її межами) ступеня, ювілейною медаллю "25 років незалежності України" (19.08.2016, за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу).  

І.Ф. Драчу присвячено телефільм Р. Єфіменка "Іван Драч. Кредо"

(1990).