Валентина Федорчук, тренер по спортивним танцям с.1

Легенди танцю

ВАЛЕНТИНА ВОЛОДИМИРІВНА ФЕДОРЧУК (УКРАЇНА)

Валентина спочатку вважала себе "сірою мишкою". У оточуючих помічала насамперед переваги, а вже потім недоліки. Легко переймалася проблемами своїх подруг та близьких, їй щиро хотілося допомогти всім, і за цим вона могла забувати про свої власні труднощі та біди.

Їй знадобилося багато часу, щоб повірити в себе і розкрити в собі жінку-вулкан, жінку-натхнення, жінку, яка може все, щоб здобути впевненість у собі та певну суворість…

Валентина мала невгамовну енергію, до неї завжди тяглися люди різного віку і, особливо, діти. Всі знали, коли Валя тут завжди буде свято, рух, веселощі. У неї завжди був нескінченний потік ідей, сяйво доброти, бажання зробити світ кращим. Раніше вся танцювальна країна знала Валентину Федорчук як Валентина Меняйленко. Вони - Валентина та Валерій Корзинін перші чемпіони України з бальних танців у 1972 році.

Валентина Федорчук народилася 28 грудня 1948 року та святкування її дня народження розтягувалося до 31 числа. У її житті є свято, на якому збираються батьки та діти всього танцювального клубу – її передноворічний день народження. Це вже стало доброю традицією.

З 1968 року Валентина Меняйленко з Валерієм Корзиніним танцювали на "Київських каштанах", організатором якого був Будинок мистецької самодіяльності. Валентина та Валерій виграли цей конкурс. Тоді обов'язковою була "Радянська програма" плюс європейська та латиноамериканська. Залік був загальним за всіма програмами одночасно. Набагато пізніше почався поділ. Далі 69-70 роки і згодом – були Всеукраїнські конкурси, фестивалі бального танцю, де збиралися пари з різних міст.

Найбільшою подією для пари Меняйленко-Корзинін була Прибалтика, де проходили міжнародні турніри «Янтарна пара». Спершу вони просто їздили туди дивитися. Були збори, метушня, купівля квитків, для них це був як виїзд за кордон. Після такої поїздки Валентині здалося, що в неї стався переворот у свідомості.

Вона побачила, як це насправді має бути. Живі, справжні та дуже гарні бальні танці, в яких, крім схем та фігур, були ще емоції, шикарні костюми, різні образи кожної пари.

До цього був такий момент. Валя з Валерієм поїхали на свій перший виїзний конкурс до Єлгави (місто під Ригою, Латвія). Тоді не було переодягань і Валентина танцювала латиноамериканські танці у дуже великій пачці.

Потім була поїздка до Таганрогу. Там кумиром усіх танцюристів був Олександр Зубков. Валя з Валерою думали, що вони королі в бальному танці, і неодмінно виграють! Але коли вони вийшли до зали, то побачили щось незвичайне. Усі стояли, накладали макіяж, одягали костюми, відбувалося щось інше – все не так, як у них. Вони з Валерієм були вражені. Хлопці нічого цього не бачили, не знали, не вміли… Це було з тим, що у Москві збиралася вся інформація. Зі столиці давали «відмашку» на поїздки, рознарядку, хто і куди їде. І всі наші перші танцюристи: Попови, Норвайші та інші знають, як було важко отримати дозвіл на закордонні поїздки. Виїжджали лише обрані пари, за якимись дзвінками, спеціальними запрошеннями, за «блатом». Від тих, кому вдалося побувати за кордоном, усі дізнавалися про танці.

В Україні Валентина Меняйленко та Валерій Корзинін були першою парою, яка почала виїжджати за кордон. Спочатку це були змагання у Чехословаччині.

Згодом Валентина та Валерій теж стали продумувати макіяж та костюми, бо перші турніри вони взагалі танцювали у ситцевих сукнях, у звичайних туфлях на шпильках та марлевих «стокілограмових» накрохмалених спідницях.

Танцювало багато пар, усім це дуже подобалося. Дітей у бальних танцях не було – це вважалося заняттям для дорослих. Валя почала танцювати у віці 16 років.

По відношенню до бальних танців завжди було якесь велике протистояння з боку вищих органів. Їх називали буржуазним видом мистецтва, а конкурси забороняли клубам проводити самостійно.