У молитовнім шелесті трави, Урвавши слово, душу не вірви,  Бо прийде ніч глибока і стрімка. Вона не дасть схилити голови,  Втекти не смітимеш, бо не втечеш живим,  А ще ж на саван днів не насукав. І, доки в темряві не блисне сивина, Шукай, визбируй потойбічні письмена -  Загублені прадавні молитви. Збереш до титли, та біда одна: З кишень дірявих древня таїна Верне до онімілої трави.

Нема пророка в своїй вітчизні -
Простуй в чужу.
А, втім, Всевишній, уже по тризні,
Зітре межу.
Хто жив у Бозі, хто тлів при чорті,
Хто звідав світ -
Усім човптися в одній когорті
Біля воріт.
Хто ж мовив слово, хто ніс в долонях
вогонь свічі,
Єдиний знає: Петро, спросоння,
Згубив ключі.

Втретє зійде вогонь з кремнієвих небес,
Не відступи на крок, не відведи руки.
Звержено нині тих, що стерегли тебе,
Мчи тепер, дикий, в ніч, поміж вітрів дзвінких,
Блискавкою проший зблідлих вишень табун,
Морем босоніж йди, тільки не охолонь:
Мусиш горіть вогнем, тим, що з небес добув,
Доки впадеш дощем в чашу ЇЇ долонь.