Я вийшла з церкви і знайшла лавочку під старою липою, і закурила.

Скільки ж ми не спілкувались, мабуть років 6 вже…може більше…

В першу нашу застріч я стояла зі стаканчиком кави і обирала печеньку на бізнес курсах, які організовував мій директор, Андрій сказав- я одружений. Ні добрий день, ні як звуть. І Шо мені до того, взагалі-то в мене є хлопець. Пройшло ще пару місяців і ми опинились в одній лодці на роботі. Він під різними приводами заходив, стояв коло стіни, високий симпатичний, але дуже вже якийсь мякотілий і дивився на мене спідлоба наче знизу вверх, хоч насправді я сиділа і він був вище, наче те кошеня. Шо він хоче?  Я сиділа не піднімаючи на нього голови, робота була безкінечна, ми дуже часто засиджуватися допізна. Це продовжувалось ще пару місяців, а потім тяжкий ритм і втома зробив свою справу, і я нарешті підвела очі, ми заговорили і ці розмови постійно затягнулись. Навіть не згадаю нічого про що ми говорили. Про все на світі і все було цікаво. Раз пішов проводжати до маршрутки, як той школяр що тащить портфель, поки його дама серця їсть морозиво, а як стало зрозуміло шо черга до маршрутки підійшла він встрибнув в неї і чогось поїхав зі мною. Роботи було багато, дні пролітали швидко і насичено, але десь в травні місяці ентузіазм у всіх почав падати, а тепле сонце звати до себе. І от після першої наради де за всі старання шо ти вклав майже безкоштовно тобі пред*являють шо тобою незадоволені, я запропонувала напитись. Прямо в ході наради з максимально серйозною пикою настрочила Андрію  “треба напитися.” “Підтримую”. Це і стало початком. Теплий травневий вечір перейшов в ніч, ніч перейшла на ранок  і так ще багато ночей. Так ми і прожили це літо і частинку осені. Більшість часу ми обговорювали як завоюємо світ, як заробимо грошей і який бізнес відркиємо.

Ніколи не розуміла чи він мене любив чи це просто була спільна ідея. Просто приходив і казав: “я твій”. Ніхто до цього не казав мені “я твій”.

Коли почалась війна я не написала. Він мені теж не написав. Десь у травні я заглянула в месенджер “в мережі був 17 квітня”. Я би ненасмілилась запитати у його брата, все таки пропавший безвісті це страшно, але ж не хоронити. Два тижні я плакала в коли згадувала про це. Потім побачила в списках представленных до нагород посмертно. Тоді вже наважилась спитати у брата.

Я сиділа під липою і  думала як же я була впевнена, що  колись ми мали ще поборотися хто з нас успішніший, ми мали ще на старості ще згадувати як були дурні і як весело проводили насправді тоді час що розказати один одному…