Красуні. про вас, дорогеньких

   Знайомство наше було чисто випадковим. Вона сиділа в кафе за сусіднім столиком і мляво, майже зі сльозами на очах, водила виделкою по тарілці із салатом. Навпроти стояла закоркована пляшка «Радянського» та два бокали. За годину мокрого та напівмертвого погляду дівчини на пустий стілець стало зрозуміло – він не прийшов.

   «Він не прийшов»! Тріумф! Така краля не може бути сама, тим більше із заплаканими очима. Я підсів до неї, запропонував своє праве та ліве плече для підтримки у скрутну хвилини. Вона перевела погляд на мене, кліпнула і мило посміхнулася. Велетенська сльоза скотилася їй на щоку. А потім ще, ще і ще. Я підсів ближче, несміливо обійняв її за плече.

   – Принцесам неможна плакати, заспокойся, все налагодиться.

   Сльози стали ще більшими, вона схилила голову мені на плече і обійняла мене почавши тихенько схлипувати. Та я вже цього не чув, запах її волосся просто звів мене з розуму. Від неї віяло літом, ніжністю… Ні! Я знаю, від неї пахло дівчиною, її чарівністю та цнотою. Ні, це не було кохання з першого погляду, з першого дотику – це був шалений і нестримний тваринний інстинкт. Я ледь стримував себе щоб не вп’ястися губами їй в шию як навіжений та зголоднілий звір. З розуму зводило її відверте широке декольте та маленька родимка, яка так безсоромно визирала з під краєчка білосніжного гіпюру. Вона була схожа на маленьку соковиту ягідку, яка так і просилася з’їсти її.            

   – Проведіть мене, будь ласка, мені так самотньо.    

   Чи ж можна було відмовити? Ні, ніколи в житті. Ми йшли спорожнілим містом, осіння прохолода злегка остудила мій жар. Тишу пронизував тільки стукіт її каблучків, ніжки мілко дріботіли у нічній напівімлі. Зрідка проїжджали зустрічні авто, які освітлювали її. Вона, легко вдягнена, тремтіла і шукала тепла, я притулив її до себе. Здається вона відчула мій жар від почуттів.

   – Ти такий гарячий… Знаєш, а мені з тобою затишно. А я навіть не знаю як тебе звати…    

   Їй зі мною затишно! Як мене звати? Микола, Сергій, Юрко? Я не пам’ятаю! Хіба можна згадати таку дрібницю як своє ім’я будучи поряд з такою дівчино. Струнка, чорнява, вище середнього… Красуня, красуня яка безжально зводить з розуму.

   Ми йшли, я все сильніше і сильніше притискав її до себе. Рука весь час хотіла сповзти з її плеча на талію, а потім нижче, а потім знову піднятися вгору. І так до безкінечності…

   Здавалось ми йшли вічність через безодню темних нічних вулиць. Під ногами почало шарудіти листя, а потім монотонно зачвакало. Пустився останній осінній дощ, краплини повільно спускалися з її волосся, котилися по обличчю і вже було не зрозуміти – плаче вона, чи осінь за останнім дощем.

   – Ми прийшли, я вдома. Дякую що підтримав.

   Вона обняла мене, сильно-сильно притиснувшись до грудей. Своїми карими очима зазирнула мені в саму душу і витираючи тендітними пальчиками краплинки дощу з обличчя додала:

   – Ти змок, ходімо чаєм пригощу. Здається вдома печиво залишилось.

Далі буде…