...---...4

Звичайна людина, але…

   Понад 500 мільйонів людей у світі є інвалідами в результаті розумових, фізичних чи сенсорних розладів. Тому недивно, що 1992 Генеральна асамблея ООН проголосила 3 грудня – Міжнародним днем інвалідів. Цей день відзначається і в нашій державі. Село Бакаївка розкинулось на околиці Ічнянського району. Саме там проживає звичайний грома-дянин Олександр Овчарик. Та є одне «але»: він інвалід першої групи з дитинства, хворий на   церебральний параліч.

   Сашко найменший у своїй не-малій родині, а всього в сім’ї їх було дев’ятеро братів і сестер. Однак двоє діток померли ще малими, а цього літа відійшла в небуття і сестра. Залишилося в Олександра Олександровича п’ятеро братів. 

   Хоча Олександр і має особливі фізичні потреби, та це не завадило йому здобути повну середню освіту. Навіть навчався непогано, коли по закінченні Дніпропетровської шко-ли-інтернату для інвалідів отримав атестат зрілості, в ньому було лише три трійки. Вирішив навчатися далі, тому й подав документи до одного з Харківського навчального зак-ладу. Мріяв стати бухгалтером, однак за два тижні довелося забрати документи – здоров’я не дозволило продовжити навчання.

   Олександр говорить, що хоче підлікувати спину в санаторії. Звер-тався за путівкою, та її чомусь не дають. Натомість недавно з управ-ління праці та соціального захисту населення йому привезли новий інвалідний візок, хоча чоловік каже, що він йому не дуже підходить. По снігу рухатися важко: колеса малі.

   Держава, звичайно, допомагає таким людям, але, говорить Олек-сандр, могла б робити й більше. А поки що рідні дужче допомагають. Також він назвав людей не бай-дужих до його проблем, згадав сільського голову Костянтина Бережняка та сусідку Тамару Моринець. Вона допомагала по господарству, коли мама, з якою Сашко мешкає,  перебувала на лікуванні.

   Під час розмови чоловік розповів, що в нього багато друзів і всі його розуміють і поважають. А ще я довідався, що сорока-однорічний Сашко любить футбол і в місцевій церкві виконує обов’язки дзвонаря. 

   Незважаючи на цілу низку створених законів щодо захисту прав інвалідів ук-раїнська влада, а також кожен з нас має глибоко усвідомлювати наскільки важлива наша підтримка інваліду. Те, що стосується здорової людини, стосується й інваліда. Теоретично вони мають безліч прав, утім практично можуть бути позбавлені най-елементарнішого. Стосовно інвалідів дер-жава дуже багато декларує, але дуже мало виконує.

Я не курю, я тільки навчаюсь

   Особисто мені цікавий напис в магазинах: «Я не продаю цигарки неповнолітнім». Навіщо таку табличку чіпляти, якщо фактично напис продавцями ігнорується.

   А малолітнім курцям тільки того й треба. Вини навіть облаштовують поза школами для себе спеціальні курилки. Там вони викурюють придбані в магазинах чи кіосках «Прилуки». А ще звідти швидко добиратися до школи, вволю накурившись. Крім того там вони недосяжні для дбайливого учительського ока.

   Якось мені в одній з таких курилок вдалося поговорити з учнем сьомого класу. В яку школу він ходить  та як йог звати я не запитував. Та й дуже благав хлопчина не говорити нікому.

   – Батьки знають що ти палиш?

   – Матір цигарку якось в кишені знайшла, так я сказав що хлопці від учительки ховали. Колись була внюхала дим. Одтріпала тоді мене по «повній програмі». А якби батько дізнався, то на місці прибив би. Матір тоді йому нічого не сказала, а я пообіцяв що більше не буду.

   – То чого ж ти тоді палиш?

   – А я тільки раз, я більше не буду. Просто контрольну погано написав, вчителька трішки пристрамила. Воно як покуриш так спокійніше стає.

   – Ти знаєш що паління може викликати рак легень?

   – Знаю, нам вчителька розповідала на виховній. Та то все «туфта», я в такі байки не вірю. В мене он дід ще в школу не ходив, а вже почав курити махорку. І зараз курить, каже що звичайних цигарок не накурюється.

   – Де ти береш цигарки, мабуть у батька крадеш?

   – Я ж казав що постійно не курю, а тільки іноді балуюсь. В батька не краду, бо дізнається відразу, а купую в магазинах або в кіосках.

   – Тобі в продажі цигарок колись відмовляли?

   – Було лише пару раз. А так я кажу, що беру батьку. Частіше взагалі нічого ніхто не каже і не запитує. Ну я побіг, бо перерва закінчується.

   Допалив він цигарку, жбурнув її як «старий» і побіг, мабуть на фізкультуру, здоров’я  здобувати.

В колі друзів на сповіді

   Коли хтось висловився що «Київ це не інше місто, а інша країна» то мабуть він мав рацію. Там і ціни не такі як у нас, і зарплати на вищому рівні. Та й культура розвивається динамічніше. А найголовніше там є робота. Мабуть останнє найбільше і вабить молодих людей. Ось історія Олександра, який за пляшкою пива розповідав про свої заробітки в Києві.

   – От ви говорите в Київ на заробітки їхати, гроші гарні платять. Та що ви можете знати про Київ? Думаєте так вас там і чекають? От ви приїдете і вам відразу по штуці баксів щотижня платитимуть? Я там від самого початку, і не знаю щоб так було. Можливо за останні роки щось змінилось.

   От ви сидите тут розумні вдома, хочете їхати світ заочі по великі гроші. Я через це пройшов і тепер жалкую. Якби можна було повернути все, то мабуть відмінником був у школі і працював зараз десь банкіром. А все чого, бо дурним був. Воно ж як було, думав що навчатися непотрібно, адже роботи все рівно навіть фахівці за спеціальністю не мали. Вирішив після школи їхати  на заробітки у велике місто. Купив газету із оголошеннями, зібрав манатки та й попхався. Що обіцяли платити вже не пам’ятаю, та сума здавалася на той час захмарною. Думав ось попрацюю півроку, назбираю грошенят, відслужу в армії, прийду куплю машину, одружуся. Ага, щас, так мені і вивалили все що я намріяв. Коли пішов працювати, то мені сказали що оголошену суму можна заробити, але якщо працювати три зміни вряд без вихідних. Діватися було нікуди, підписав контракт тай приступив до роботи. Пропрацював тиждень по три зміни, більше не витримав. За копійки ж працювати нехоті лось. Вирішив розрахуватися й забрати зароблене, а мені кажуть що за умовами договору я маю пропрацювати у них три місяці. А так бувай здоровий, добре що хоч неустойку не змусили платити.

   А потім була армія. Всі її бояться, а для мене це мабуть найкраще що було в житті. От тільки моя дівчина, сволота, так і не дочекалась мене. Вийшла заміж за якогось Чернігівця. Відслуживши думав хоч якусь освіту здобути. Хотів піти в наше училище, сором замучив. Я вже дядько, старик по армійським міркам, буду із сопляками диктанти писати? Вирішив чкурнути на Київ, подалі від ганьби.

   Приїхав я в той вулик, відразу влаштувався на буд майданчик підсобником. Платили не так вже й багато, та я був навчений першим досвідом. Вже за грошима не рвався. Головне платили потижнево і повністю законно. Щоб зекономити гроші жив ще з деякими мужиками прямо на буд майданчику у вагончику. Ота економія мені боком і вилізла. Схопив запалення легенів, насилу вичухався. Що заробив те й на ліки потратив. На додачу ще й отримав хронічний бронхіт. Так хіба що, навчило? Поперла мене лиха година з хлопцями знову на будівництво. Якийсь крутий дачу собі строїв, так не сісти не курнуть не давав. Правда й платив гарно, сто доларів в тиждень виходило чистими. Бетону у відрах та цегли так натягаєшся, що ввечері від денного перенапруження руки тряслися. Ложки до рота не міг донести, тай не лізло вже нічого. Воно то працювати можна було, армія загартувала, зробила справжнього чоловіка. Та якось привезли плити тротуарні, а хлопці мали приїхати з дому тільки ввечері. Хазяїн за швидку розгрузку запропонував мені подвійну плату. Ну я погодився, як результат тепер і  відра води підняти не можу.

   Зараз працюю охоронцем в супермаркеті, платять звичайно малувато. Зате проживаю за місцем роботи, за квартиру не платити. І що з того, що тепер із мене? Де гарно платять я не потягну, бо здоров’я немає, де фізично не працювати там, потрібна освіта. Щодо сім’ї я взагалі мовчу. Мені через пару років тридцять, вже хочеться приїхати додому, до дітей, щоб дружина чекала. Та чи довго вона чекатиме, якщо мене тиждень дома не буде, грошей мізер привезу, та ще й здоров’я не маю? Отож учіться бовдури, бо будете як я «без роду, без племені», або ж шукайте на місці роботу.