Вирок невтішний – хвора

                               Вирок невтішний – хвора

   На одній із редакційних літучок було поставлено завдання – зробити матеріал із хворим на СНІД. Люди з цим діагнозом у своїй більшості ховаються від звіряче налаштованого суспільства по відношенню до них. Та все ж через п’ятих друзів моїх знайомих вдалося вийти на таку людини.

   Зустріч було назначено в ніжинському парку ім. Шевченка. Для більшої надійності, ну щоб не помилитися кого чекаю, попросив підійти друга. Стояли ми, ляси точили, раптом в поле зору потрапив шприц під деревом із бурувато-чорною рідиною. Заговорили про наркоманію, розмова перекинулася на проблему СНІДу. Раптом Толя, з яким я прийшов, замовк і аж ніби перемінився на обличчі. На зустріч нам йшла вродлива дівчина років 20-25 в червоних лакованих чобітка.

   – Привіт, мальчики, чого замовкли? – із нас її погляд перенісся на шприц, з презирством в голосі вона додала – Що, кісточки мені перемивали… Як я розумію це ти хотів про Снід поговорити?

   – Ну да, а ти та сама Жана?

   – Що значить «та сама», хочеш говорити, говори, а знущатися нічого. В мене за півгодини автобус, тому в тебе часу обмаль.

   – Навіть не знаю як запитати щоб не образити. Розкажи краще сама як дізналась що хвора.

   – Нічого цікаво немає. Колись строїла великі плани на майбутнє, ще «носила рожеві окуляри». Успішно здала екзамени в школі, вступила до київського вузу. В Києві зустріла своє  перше і вже тепер єдине своє кохання. Мріяла, що ось закінчу інститут, одружимося, зроблю успішну кар’єру.

   Коли була на п’ятому курсі, то подруга потрапила в аварію. Потрібна була кров для переливання, тоді її рідні як то кажуть «скинулися». Саме потім я дізналася, що є брак донорської крові. Для себе вирішила, що здаю останній екзамен і жертвую для медицини те що недопив інститут. Так і зробила, склала останній екзамен і того ж дня пішла здавати кров, чи вже тепер точніше здаватися. І все, з тої миті я нічого не пам’ятаю. Майже місяць ніби випав із мого життя, ну типу це так організм від стресу захистився. В пам’яті залишився тільки чорний кабінет і фраза: «Дарагуша, а ти знаєш шо спідом бальна?»

   Як потім дізналася, батьки розповіли моєму хлопцю про ситуацію. Я телефонувала йому, та марно. Він хутко-хутко зник в невідомому напрямі. Добре що хоч подруги підтримали, не відвернулися.

   Повернувшись до життя я почала аналізувати, звідки взялася ця напасть. Єдина відповідь – від мого колишнього. Тоді про цю хворобу взагалі не думалося. Боялася  тільки небажаної в той час вагітності, виходом від якої були пігулки.

   А зараз я живу як нормальна людина. І з здоров’ям поки що все ніби нормально. Щоправда ні з ким не зустрічаюся, хватить що я вже життя втратила. Трудилася на одній фірмі  секретаркою із розширеним колом обов’язків. Працювала за трьох, а отримувала як за одну посаду. Як тільки там дізналися що я хвора, то відразу звільнили, аргументувавши скороченням штатів. Та це швидше через мою позицію, я не приховую свого положення. Проте тепер афішувати не хочу, це не з нашим суспільством – люди просто з’їдять.

   Порозмовляли ми ще хвилин п’ять на теми моралі сучасного суспільства. Потім Жанна пішла на автобус і загубилася на зупинці серед натовпу.

Андрій Грудницький