Три хвилини з мого життя

ТРИ  ХВИЛИНИ З МОГО ЖИТТЯ

Ледь чутний стогін прорізав тишу кімнати.

–        Люба, Люба, дочко…

–        Що батьку, в тебе болить?

–        Ой болить, огнем пече. Ріже все насвіті в середині. Дочко зроби мені укол, може я хоч на якусь годинку засну.

Дочка дістали з аптечки шприц, відкрила ампулу із розчином трамадолу. Зробила інєкцію хворому на рак батьку. Той за пять хвилин заспокоївся і заснув як дитина у своїй щойно заміненій рожевій постілі. Та за годину прокинувся знову.

–        Дочко, біжи сюди! Да скоріше, де ти там є?

–        Що, що тату?! Судно? Болить мо?

–        Дані, зніми Миколову голову в кутку. Вона на мене дивиться, я заснути неможу. Або хоч рушником накрий. Да тазок підстав, бо он всі стіни і підлога в крові.

Дочка тихо вийшла з кімнати, майже біла. Причинила до неї двері і покликала сина.

–        Ти знаєш, йому вже мабуть небагато залишилось. В нього від раку почалася інтоксикація. Галюцинації бачить.

Раптом дідусь покликав свого онука.

–        Онучок, ану зайди.

–        Що дідусю?

–        Візьми в мене в шафі мій піджак, я буду медалі натирати. І найди мою ковіньку, я на парад 9 мая піду. Може якось на ціпку додибаю. Це ж презедент мене вітати буде…

А тим часом за вікном пішов білий лапатий сніг. Такий спокійний і незалежний він лягав на чорні гілки дерев. Заславши все довкола білим простирадлом він почав танути. І знову з під нього визирнуло чорне гілля, яке хиталось від вітру немов руки невблаганньої смерті.   

Дідусю до Дня перемоги залишалося прожити всього чотири місяці. До смерті ж лише чотири дні.

АНДРІЙ ГРУДНИЦЬКИЙ в пам'ять про дідуся