Я знайшла себе...

Сьогодні я передивлялася інтереси однієї моєї нової подруги... мене найбільш зацікавила українська демонологія))))))))) і давай я нишпорити в гуглі, натрапила на Вікіпедію...(не раз вона мене спасала) І що ви думаєте... сиджу, читаю там про різних Відьм, русалок, Мавок, Вихорів(до речі дуже цікавий... без живота. всі тельбухи на зовні... о дає...)... І натрапляю на ПОВІТРУЛЮ... читаю про неї, а перед очима Я САМА... і тут мене осінило!!! та я ж справжнісінька повітруля!!! тільки от крила мої при народженні хтось вкрав... тепер у мене є ціль в житті: ЗНАЙТИ СВОЇ КРИЛА... Я МЕГА щаслива... завжди ваша...ПоВіТрУлЯ))))))))))) Стаття з Вікіпедії

Повітруля – національний український міфологічний позитивний персонаж жіночої статі.

Асоціюється із стихією вітру (дочка гірських вітрів) – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі, часто змальовують з крилами та вбраною в квіти з голови до пят. Хоча здебільшого описується як красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах. Походить з Карпатського регіону. Вважається, що якщо комусь дев'ять ночей поспіль сниться кохана, то на десятий в її образі спускається з полонини повітруля. У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі...

Повітруль можна віднести до демонологічних персонажів так званої «нижчої міфології» (як і русалок, мавок), яка відзначається стабільністю і збереглася майже в незмінному вигляді дотепер, бо зазнала меншого впливу християнства, ніж «вища» (віра в головних богів).

легенди та повір*я Улітку юнак-вівчар повертавсь опівночі до себе в колибу. На озері він зненацька побачив повнісінько дівчат незвичайної краси. Одна з них особливо його приголомшила. Наступного разу, за порадою старого вівчара, він заховався на тому ж місці в мох і украв крила своєї коханої. Повітрулі не змогли його здогнати, а кохана прийшла до його колиби. Він одружився з нею. Народився хлопчик. Одного разу чоловіка не було, і повітруля вкрала свої крила, хоча старий вівчар радив їх спалити на вогнищі. Вона й відлетіла до своїх подруг — вітряних жінок не зміниш. Вони, як вовки, все в ліс, у шкоду тобто дивляться. Дуже тужив за нею вівчар, не знаходив собі місця. Нарешті він залишив побратимів-вівчарів і пішов у ліси шукати дружину. І знайшов у печері, з сином. «Іди звідси по-доброму, — говорила та, — а то прилетять мої сестри з нашою матір’ю і розірвуть тебе на клапті». Але він спалив її крила, заборонив залітати в шкоду і привів до вівчарської колиби...