Публікація для роздумів

В Інтернеті натрапив на публікацію газети "День" 10-річної давності, яка не втратила і сьогодні своєї актуальності. Прочитаймо її і подумаймо, що кожен з нас може зробити для того, щоб життя у нашому домі Україна змінювалося на краще. 

 «Я не помру, поки не почну розмовляти своєю рідною українською мовою»

  М.П. ОНИЩЕНКО, Луганськ

Автор листа висловлює свою незгоду з опублікованим матеріалом Юрія Чепурнова «Пам’ятай ім’я своє» в газеті «Життя Луганська». І хоч «День» звичайно не рецензує — навіть вустами своїх читачів — публікації інших видань, даний лист ми розглядаємо як своєрідну сповідь людини на суспільно-резонансну тему.

Ю. Чепурнов має рацію — «пам’ятай ім’я своє». А я дійсно його забув, і лише тепер починаю згадувати. Мої прапрадіди, мої дід і бабуся, мій батько й мати, мої тітки й дядьки — українці, і говорили тільки українською мовою. А я їх зрадив, я зрадив своїх предків, тому що із середньої школи говорив тільки російською, закінчив російською інститут (в Україні не було україномовних вищих навчальних технічних закладів), захистив дисертацію російською мовою. І, якщо бути до кінця відвертим, я зрадив і своїх дітей: я під надуманим приводом звільнив своїх українських дітей від вивчення української мови в середній школі! І тепер син говорить, пише і читає англійською, французькою, але не знає своєї рідної, української. Я пригадую, коли почалася ця зрада не з моєї вини. Мене, сільського хлопця, через відсутність у селі десятирічки, відправили вчитися в Бердянськ. В українську школу! Як із мене знущалися українські за національністю діти, що я (поза уроками) зовсім не вмів розмовляти російською. І я ще багато років потому відчував свою мовну «неповноцінність». Те ж саме відбувається тепер з дітьми, що приїжджають з навколишніх цілком і повністю українських сіл Луганщини до Луганська. До розпаду СРСР я проїхав на машині від Луганська до Києва і не побачив жодного покажчика — назви українського села українською мовою. А сьогодні в українському обласному центрі — Луганську на жодній розкладці, в жодній книгарні немає жодної книги українською мовою. А можливо, в цьому українському місті видається хоча б одна газета українською мовою!?

Та навіщо мені така держава, яка насправді захищає не мої права, а права таких, що не пам’ятають звідки вони і хто, як Базилюк і Чепурнов, а я, громадянин України, українець, не можу купити в Луганську книжок не лише класиків української літератури, але й просто будь-якої книги або місцевої газети українською мовою? Передплачую свою улюблену газету «День» українською мовою з дня її заснування. Так, цього року у відділенні зв’язку без мого відома змінили індекс видання на російський, і тепер я домагаюся справедливості з квитанцією в руках. До речі, не можу не звернути увагу на постійне лексичне збагачення і розквіт української мови кореспондентів «Дня» та інших центральних періодичних видань.

Автор статті зараховує мене до 17 млн. російськомовних, які, як він пише, «...ідентифікують себе з росіянами». Ось яку зраду своєї нації приписує він мені! То чи не подати на нього до суду? Не думаю, що франкомовні Пушкін, Лев Толстой, Лермонтов десь колись ідентифікували себе з французами.

Ю. Чепурнов добалакався до твердження, що «...ці мільйони намагаються примусити перестати думати й розмовляти російською». Але тут же виникає запитання до нього — а чому мене й інших 17 мільйонів українців примушували перестати думати й говорити рідною українською мовою?

Або ще такий перл у статті: «...ми маємо право звертатися до держорганів, установ та організацій російською мовою і вимагати відповіді нею ж». Іншими словами, держслужбовці на Україні повинні знати мови всіх нацменшин, а вимагати знання державної мови в того ж Ю. Чепурнова не мають права? Як вам така логіка?

Хотів би подивитися на вираз обличчя держчиновника в тій же Болгарії (де проживає багато турків), що отримав звернення якогось громадянина турецькою мовою і вимагає відповіді також турецькою.

Для кращої переконливості Ю. Чепурнов наводить цитату із заяви російської громади Луганської області, де, щоб підкреслити непрезентабельність української мови слово «мова» взято в лапки. І невтямки авторам, що в усіх європейських країнах слово «язык» (той, яким в «російському товаристві» облизують ложку!) не використовується, а застосовується слово, ідентичне «мові».

З тієї ж цитати випливає, що в тих, котрі перейшли навчатися на державну мову відбувається «катастрофічне зниження рівня знань... Грамотний народ їй (владі. — О.М.П. ) не потрібен. Потрібні неосвічені раби». Ось так! Що називається, приїхали.

Колись, давненько, щоправда, ми компанією їздили по картоплю в села Воронезької області. Зі здивуванням скрізь чули лише українську мову, і ніде не було українських шкіл. У школі діти розмовляли російською, а вдома, з батьками — українською. Добре російській громаді Луганської області: навколо лише російські школи, російські книги, російські газети...

У Харкові, під нашим слізним батьківським тиском, сину насилу вдалося лише минулого навчального року, в п’ятому класі, перевести внука до української школи, тому що поблизу були тільки російські. Якщо наша влада, котра мляво керує, збереже мовний статус-кво і не наслідуватиме прикладу цивілізованих держав у збереженні та відродженні державної мови — не вийти нам із колоніального світовідчуття. Колись у Києві на економічній конференції лектора, що читав лекцію чистісінькою українською мовою, делегати з Донецької та Луганської областей попрохали перейти на російську. Я запам’ятав назавжди його фразу, що прозвучала як музика: «Яка насолода для мене говорити моєю рідною українською мовою».

Я стара людина, але я не помру, поки не почну розмовляти рідною українською мовою. Пробач мене, дідусю, я пригадав ім’я своє і твоє, я покаюся, виправлюся і навчу своїх онуків пам’ятати своє ім’я.

«День» №48, субота, 18 березня 2000