О сообществе

Співтовариство патріотичного спрямування. Тут об’єднуються ті, хто любить Україну, цікавиться її історією.
Обличчя історії України формують особистості. Це ті видатні історичні постаті, які залишили свій важливий внесок в історії і стали легендами для кожного українця.
Отже, у співтоваристві мова піде про українців, чиє ім’я навіки закарбувалося на сторінках історії України та в пам’яті українського народу.

Искать


Поиск заметок «поезія» в сообществе «Видатні постаті України»

Іван Франко - співак українського духу

Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу
Іван Франко


Як на мене і я це не один раз казав Іван Франко є одним з найбільш недооцінених українців сучасності. Це звісно зрозуміло, адже вже ким-ким, а ліберало-комуністом Іван Якович не був. 

Німець Йоганн-Фрідріх Шиллер був засновником, навіть правильніше буде сказати реставратором, ідеалістично-романтичного періоду в європейській поезії. Не треба розуміти "романтичний" та "ідеалістичний" в сучасному "мелодраматичному" трактуванні цих слів. Це трохи інше. Шиллер повернув поезію в русло класичних постулатів поезії еллінської Греції. Героїчний епос притаманний європейським народам. До ери Просвітництва це був основний культурний доробок Середніх віків. Потім прийшов гуманізм, потім були буржуазні революції. Після Французької революції гімни співали сентиментальним почуттям і мозку. Якщо в еллінському та середньовічному епосі героєм був лицар, котрий на турнірі виборює руку прекрасної дами або еллін, що вбиває змія задля того, щоб покласти його голову до ніг своєї дами, то героєм буржуазної епохи був буржуа, котрий залізає у вікно одруженої жінки заради сексу в красивих гіперболах та емоційні переживання цієї панянки. Шиллер в Європі був "поетичною реінкарнацією" Гомера і середньовічних скальдів. Він почав співати "Духу". Наприклад показовим віршем Шиллера є "Німецька велич", уривок в перекладі Славятинського:

Нет на свете выше славы:
Меч подняв — не меч кровавый! —
Правды молнией разить.
Разуму снискать свободу —
Значит каждому народу
И Грядущему служить!

Так сталося, що українська поезія висвітлювалася з позицій українського провінціалізму, тобто якось на задвірках Європи і без пояснень впливів всеєвропейських явищ. Так ось українська поезія не була задвірками, вона всеціло лягла в канву переходу поезію в це відродження європейської поезії. Так як в Англії Байрон, в Німеччині Гете і Шиллер, так і в Україні були свої представники цієї течії. Насамперед першим був Іван Петрович Котляревський. Грецькі аллюзії Івана Петровича в енеїді аж надто явні. Енеїда це епос в його історичному вигляді, притаманний всій Європі до буржуазних революцій. Герой - козак Еней, сюжет - його подвиги. 

Але апогею культ "українського духу" як на мене досяг у Івана Франка. Його геній був не менший за геній Шиллера чи Байрона. Комуністи намагалися його подати як пролетарського поета, але не треба мати "сім п'ядей во лбу", щоб побачити, що інтелектуал Франко занадто різниться з опусами справжній пролетарієв типу Маяковського чи Горького. Франка можна зрівняти зі справжніми "пролетарськими поетами" Сосюрою чи Тичиною, щоб відчути різницю. Його поезія була іншою, "аристократичною", проте не буржуазною. Ось на приклад з вірша "Конкістадори":

Снасть скрипить… Високі щогли 
Запалали, мов свічки. 
Що за нами, хай навіки 
Вкриє попіл життьовий! 
Або смерть, або побіда! — 
Се наш оклик бойовий! 
До відважних світ належить, 
К чорту боязнь навісну! 
Кров і труд ось тут здвигне нам 
Нову, кращу вітчину!

Тобто Франко був представник саме цієї течії поезії. В цей час коли набирало рух декаденство, з якого якраз і вилазили здебільшого "пролетарські" поети, то Франко сміло відкидав цю вирожденську течію і вважав, це згубним явищем. У вірші Щуратову "Декадент" він пише:

Я не люблю безпредметно тужити 
Ні шуму в власних слухати вухах; 
Поки живий, я хочу справді жити, 
А боротьби життя мені не страх.
.....................................................
Не паразит я, що дуріє з жиру, 
Що в будні тільки й дума про процент, 
А для пісень на "шрррум" настроїть ліру. 
Який же я у біса декадент?

На фоні плачу та туги "пролетарського декадентства" та хворого містицизму "буржуазного декадентства" він взивав до українського духу. З вірша Seprem Idemi:

Против рожна перти, 
Против хвиль плисти, 
Сміло аж до смерти 
Хрест важкий нести!
.....................................................
Ще той не вродився 
Жар, щоб в нім згоріло 
Вічне діло духа, 
Не лиш утле тіло!

Іван Франко був революціонером, але хіба він його поезія схожа на соціалістичну революційну поезію? Хіба він опускався колись з високих рівнів духовності? Чи він оспівував слабкості? 

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду,
І правду, й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку
Стоїть, як дуб, посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклониться злому

Хіба це схоже на "паспорт із широких штанін"? Ні, Франко був революціонером, він мав уяви щодо соціалізму, але він настільки далекий від соціалізму тої доби, як Зевс від Аїда. Він був скальдом української поезії.

Всюди чую любий глас, 
Клик життя могучий… 
Весно, вітре, люблю вас, 
Гори, ріки, тучі! 
Люди, люди! Я ваш брат, 
Я для вас рад жити, 
Серця свого кров'ю рад 
Ваше горе змити. 
А що кров не зможе змить, 
Спалимо огнем то! 
Лиш боротись значить жить… 
Vivere memento!

Його революція - це не революція Леніна. Його соціалізм - це не соціалізм соціал-демократів з їхніми солодкими співами. Він сміявся з тих "ідеалістів"

Ті сни свої черви складали в системи 
З заключенням: так є найліпше, як є; 
Читали промови, співали поеми 
Про гарне, щасливе в болоті життє.

Втім люди той пень відвалили й поперли,
І дійснеє сонце вказалось з-за мли;
На сонце те глипнули черви й померли
І, мручи, убійчеє світло кляли.

Спадок Франка величезний. Він був не просто поетом, він писав з історії України, історії Європи і навіть історії сходу, він писав огляди на праці Дарвіна і Геккеля, він критикував комунізм і Маркса (праця "Що таке поступ"), продовжував ідеї Герберта Спенсера, видавав етнографічні збірки. Він писав з теорії економіки чудові праці, наприклад розвивав думки Сореля, фактично незалежно від італійців створивши націонал-синдикалізм, котрий був вдало застосований в фашиській Італії. Він знав не менше 5 мов, в тому числі санскрит. Він вивчав праці основоположника психології Вільгельма Вундта і написав декілька праць з психології. Він першим розглядав українські події з точки зору геополітики, хоча пан Маккіндер ще тої геополітики навіть не придумав. Це був справді феномен України. 

Але на жаль в жодній з галузей спадку Франка не знайшлося достойного продовжувача. Українська поезія після Франка скотилася в сентиментальний символізм, в політиці всівся банальний соціал-демократизм, комунізм і провінціалізм, економіка зводилася до "взять всьо і поделіть" (с). І лише рідкі достойники, такі як Донцов і Липинський звертали увагу на спадок Франка.

Іван Франко нам лишив свій Гімн, як нагадування до того, що "наш дух живий й тіло рве до бою"

Вічний революцйонер — 
Дух, що тіло рве до бою, 
Рве за поступ, щастя й волю, — 
Він живе, він ще не вмер. 
Ні попівськiї тортури, 
Ні тюремні царські мури, 
Ані війська муштровані, 
Ні гармати лаштовані, 
Ні шпіонське ремесло 
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе! 
Хоч від тисяч літ родився, 
Та аж вчора розповився 
І о власній силі йде. 
І простується, міцніє, 
І спішить туди, де дніє; 
Словом сильним, мов трубою, 
Міліони зве з собою, — 
Міліони радо йдуть, 
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь: 
По курних хатах мужицьких, 
По верстатах ремісницьких, 
По місцях недолі й сліз. 
І де тільки він роздасться, 
Щезнуть сльози, сум нещастя, 
Сила родиться й завзяття 
Не ридать, а добувати, 
Хоч синам, як не собі, 
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер — 
Дух, наука, думка, воля — 
Не уступить пітьмі поля, 
Не дасть спутатись тепер. 
Розвалилась зла руїна, 
Покотилася лавина, 
І де в світі тая сила, 
Щоб в бігу її спинила, 
Щоб згасила, мов огень, 
Розвидняющийся день?

[1880]



Поет гармонії й краси - Богдан-Ігор Антонич

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

(Народився 5 жовтня 1909 , с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) у сім"ї священника       -      помер  6 липня 1937, Львів)

Український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав з історії української поезії. Поет, який прожив усього двадцять вісім років, стільки ж років перебував у зоні мовчання. Історія української літератури подавалася у старанно процідженому й урізаному вигляді. Творчість майже всіх майстрів слова Західної України, які писали протягом міжвоєнного двадцятиліття, за винятком п’ятьох-шістьох, котрі орієнтувалися на СРСР, замовчувалася.

„Білою плямою” була і творчість Б.-І. Антонича.

Я, сонцеві життя продавши  За сто червінців божевілля,  Захоплений поганин завжди,  Поет весняного похмілля, "— такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич.

ВИШНІ                                   

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.  Моя країно зоряна, Біблійна й пишна,  квітчаста Батьківщино вишні й соловейка!  Де вечори з Євангелії, де світанки,  де небо сонцем привалило білі села,  цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,  як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 

ЩАСТЯ  З усіх людей найбільше я щасливий,  будую білий калиновий міст.  Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.  Великої моєї філософії  такий безглуздий зміст.  Не заплачу стражданню й горю мита,  люблю риск, небезпеку й сум’яття.  Я є рушниця, радістю набита,  якою вистрілю на честь життя.  Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,  ніщо, що людське, – не є мені чуже,  а що сьогодні я не маю грошей на обід, –  байдуже.

                                          

ТЮЛЬПАНИ ДВА...   Тюльпани два, мов ти зо мною,  на двох краях життя пустелі  даремне кличуть, лиш водою  йдуть світла золоті тунелі.  Червоне полум’я двох квітів  крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.  Так родяться мистецтво й міти  із туги за далеким, вищим...  За кращим, більшим, за незнаним,  що підняло б над світу низом.  Два райські птахи – два тюльпани –  карає ніч за мрії безум.  Червоне полум’я двох квітів  просвітлює сіряву сутінь,  червоне полум’я тюльпанів –  цвісти, горіти, проминути