Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...

... і звично, майже рефлекторно хочеться відповісти: "Нормально!"

Для когось цей вираз вже як дихання. Автоматично - "норм", "нормуль", "намана"...

Пффф!!!! Якого дідька?!!! Як це? Для кого? За якими критеріями? Що взагалі означає ця відповідь?

Мені печально, що високоморальна звичка цікавитись станом справ знайомих перетворюється на бездумний ритуал обміну фразами, за якими стоїть лише "Ох... треба ж щось сказати... а хочеться, щоб всі просто відчепились від мене".

Мені  жаль, що людина ховає свій внутрішній світ від інших, і краще триматиме все в собі, ніж спробує поділитись тим що хвилює, бо "його це не стосується!", "це лише моя справа!", "якого біса він взагалі про це запитує?".

Мені шкода, що люди забувають про силу і значення слів, втрачають довіру до друзів, і приймають за норму посилатись на "норму", адже вона безліка, вона бездушна, позбавлена особистості. Як можна відповідати за себе, кажучі про речі, що стосуються всіх?

Ще гірше, коли людина свідомо каже це слово. Наприклад: у людини проблеми в стосунках з дружиною, затримки з виплатами зарплатні, є декілька хронічних хвороб, і при всьому цьому він каже "та нормально!", маючи на увазі, що вцілому все так і має бути!? 

І це тільки те, що стосується привітаня та відповіді... А є ще інші "нормальності":

- Підвів друг/співробітник: нормально (?)

- Зірвав злобу керівник/шеф: нормально (?)

- Зрада коханої людини: нормально (?)

- Пияцтво та наркоманія навколо: нормально (?)

- Відсутність освіти та культури у молоді: нормально (?)

- Хабарництво та лоббування власних інтересів у владі: нормально (?)

- Наші дідусі та бабусі (пенсіонери) є відбросами суспільства, на кшталт відпрацьованої сировини, сміття: нормально  (?)

Стійте! Схаменіться! Навіщо погоджуватись на все це?!! Хто сказав, що так має бути? Скільки можна ухилятись від відповіді собі(!) та іншим?

Є таке чудове слово - "відповідальність". Воно означає вміння відповідати за себе. І на мою думку, від цього вміння залежить дуже багато в нашому житті вже зараз, а тим паче - в майбутньому, для наших дітей, внуків і подальших нащадків.

На мою думку, варто лише привчити себе бути правдивим у відповідях... хоча б із самим собою бути правдивим, і тоді світ почне змінюватись на краще.

Перші зміни будуть непомітними, бо проходитимуть внутрі самого себе. Потім, коли внутрішній світ трішки зміцніє, з'явиться бажання відповідати крім себе ще й іншим! Тоді зміни торкнуться вже більшу кількість людей. А потім ще більше, і ще більше.

Далі від слів перейде до справ. Обов'язково перейде, бо коли всі навколо говорять - завжди знаходиться той, хто починає діяти!

І тоді світ насправді почне перетворюватись на такий, про який всі ми мріємо!

На мій погляд - ідея варта того, щоб почати! (-:

А як вона вам? "Нормально"? (-:

  

Ця стаття призначена (і вже опублікована) для медіа-порталу квесту К12

 Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, - як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.

Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами - їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.

Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх - а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що - не дуже.
Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне - добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того.
Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса.
Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: - Якщо врожай поганий - всеодно треба сіяти знову і знову.
Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") http://gartua.io.ua/ - з тим і буду рухатись далі.

З повагою - Богдан Гордасевич.

гасло "Майбутнє починається з мрії"






Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"

1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.

2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:

    а) існуючі вже на цей час;

    б) задум і проекція нових;
    
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.

4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.

5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"

6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.

7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:

    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні

    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"


Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем після наради з Володимиром Маліновським під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".

Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!

На землі так мало сонця.

У серцях так мало світла.

Заглядає вже в віконце

Дощове холодне літо.

 

На землі так мало правди.

Мало радості в очах.

Та багато в світі зради.

Всюди відчай, біль і страх.

 

ПОри року вже змішались.

В них гармонії нема.

Літо із зимою помінялось.

Стала осінню плаксивою весна.

 

Буревії, землетруси і вулкани.

У природі повний дисбаланс.

Рвуться ниточки довіри між серцями.

Та Всевишній ще дає останній шанс.

 

Від агресії, ненАвисті і злоби

Катаклізмами здригається земля.

Бо безжально нищать її вроду,

А вона у неба захисту благА.

 

Ми обрали вже собі дорогу.

І назад вже не повЕрне стрілки час.

Та не гнів це і не кара Божа,

І не доля, тільки вільний вибір наш.

     Мої вітання всім вам друзі! Радий повернутись у ваше щире та дружнє оточення, щоб пересвідчитись, що ви у мене є, всі у доброму здоров’ї. Принаймні, я цього вам від душі бажаю!

     Вибачайте, що починаю своє спілкування не із кримських альбомів, де мені нарешті пощастило побувати, а із події мого рідного міста. В Тернополі відбувався дев’ятий всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори». Саме під завершення його і повернувся я додому.

     Протягом п’яти вечорів, на двох сценах, дев’ять театральних колективів представляли свої дебютні роботи. Не можу не поділитись враженнями від заключного спектаклю, що поставлений Львівським академічним театром ім. Заньковецької. Це авторський і режисерський дебют однієї і тієї ж людини, Ореста Огородника, що має назву «Останній гречкосій». Спектакль здобув відзнаки (серед яких головний приз), по трьох номінаціях. Чим же вразив він мене? Ото ж, коротко про сюжет твору.

     Для значної частини суспільства початок наступного року, року ринку землі, викликає занепокоєння та настороженність. У п’єсі досить вдало відтворено те, що відбуватиметься на селі, якщо все ж таки землю почнуть продавати. Щоправда, більша частина дії змальована в дещо наївному та навіть фантастичному світлі, бо за землю… дають великі гроші. Дають. Але ж для когось вона пісок, глина, перегній…, гроші, а для когось – невід’ємна частка мікросвіту, який ми називаємо людською душею. Вона - лоно матері, що живить душу, формуючи її такою як у прадідів-гречкосіїв. Порвати пуповину, означає збідніти духовно для одних, а для інших це означає трагедію, крах, кінець.

     В силу життєвих обставин абсолютна більшість дійових осіб вже давно цю пуповину порвала. І сім’я старшої дочки, що проживає у місті, і змучена сільським життям та чоловіком-пияком молодша, і вся деградуюча сільська масовка, що тиняється без роботи, напідпитку... Та батьки стоять твердо на своїй позиції. «Та як же це? За Австрії про свою землю дбали, за Польщі про свою землю дбали, за совєтів також дбали… аж у Сибір за це повивозили, а тепер взяти і продати???» - швидше сама себе запитує шокована мати. А діти оглухли, почувши яку суму обіцяють. Батько, головний герой, ще непохитніше стоїть на своїх переконаннях. Його монологи, це крик душі про те, що станеться в майбутньому: «Бог створив Адама із землі. Ми, нащадки Адама, землю продаємо. Що продаємо? Кого продаємо? Себе! Себе продаємо!!!».

Коли на сцені з’являється покупець, депутат ВР, олігарх, дія набирає більш реалістичного змісту. Почувши різке заперечення батька про неприпустимість такої авантюри, столичний гість чинить в дусі часу. «Цю землю я отримаю і без твого підпису. Тому що ти є ніхто! Ти просто – гречкосій! Причому останній»…

     Розв’язка твору трагічна. Але не стану викладати усіх подробиць, оскільки є серед друзів такі, що планують переглянути виставу у себе в Львові.

     П’єса за жанром трагікомедія. Проте її гумор, це гірка самоіронія, сміх над безвихідною ситуацією, у якій опинилось село.

     Народ який сміється над собою, здатен вижити, - говорить вислів оптимістів. Дай то Боже!

 

     P.S. У фестивалі взяли участь два театральні колективи  з Києва, а також драматичні театри з Херсона, Луцька, Хмельницького, Івано-Франківська, Коломиї, молодіжний театр Тернополя і згаданий вище Львівський.

Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

Іван Франко Мойсей поема

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію – мій скромний дар весільний.

Д[ня] 20 липня 1905

Іван Франко (27.08.1856 р.н. -28.05.1916 ) – невтомний революціонер, вчений, філософ, поет. Автор тисяч праць літературних, наукових, історичних, етнографічних, філософських написаних і надрукованих українською, польською, німецькою та іншими мовами. Іван Франко писав праці в галузях поезії, прози, теорії та історії літератури, філософії, етнографії, економіки, історії, сходознавства, психології. Коли країною нашою почнуть керувати українці, тоді і життя зміниться на краще, і всі праці цього світового лідера з кількості якісних праць будуть зібрані і видані, як мінімум, українською мовою, хоч для бібліотек.

Найбільше мене особисто вразила його поема «Мойсей», де оповідаючи історію звільнення від рабства жидівського народу, у вступі, він переймається історією власного народу, українського.

Коли вже наши урядовці, чиновники, депутати, вчителі, судді, силовики, лікарі, вчені почнуть прикладати зусилля на єднання, скріплення, розвій духу, здоров’я, сили, власного, українського народу? Коли розбудять правду й волю? Коли плекати почнуть мову, пісню, культуру?

Чи довго ще танок блазня українські президенти вдаватимуть на міні, яку самі ж під власну сраку підкладають вже більше 20 років безцінних, невтомно провокуючи загарбника на агресію, зубожілий народ на повстання!?

Джерела:

1.     Вікіпедія https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

2.      Іван Франко «Сон князя Святослава» /історична драма / драма-казка /

3.     Іван Франко, світлини https://www.google.com.ua/search?q=%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD+%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE&espv=2&biw=1280&bih=867&tbm=isch&tbo=u&source=univ&sa=X&ved=0ahUKEwik-rHnubDMAhVD2SwKHQqdCaUQiR4IhAE&dpr=1

4.     Іван Франко, Мойсей, пролог https://www.youtube.com/watch?v=ju5wyfUA1ho

5.     Мойсей, Пролог і поема http://dhost.info/newbabilon/moisei.html

 

***

От живемо ми в незалежній державі вже 17 років... І хто б міг тоді, на зорі незалежності, подумати, що країна буде такою, як зараз? Чи, можливо, хтось таки думав?

З іншого боку, є така думка, як себе налаштуєш, так і відбудеться. То, можливо, варто проектувати (і не тільки - щось робити) собі та країні краще майбутнє, і так воно врешті решт і буде?

Давайте поміркуємо тут, що буде з нами та нашою країною через 17 років