хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «перемога»

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

01 Червень 2017

Мапа українських земель, надрукована у Відні приблизно у 1900 році
Мапа українських земель, надрукована у Відні приблизно у 1900 році

18 квітня 1918 року війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції 1917–1921 років до вашої уваги матеріали із циклу «Забута перемога». Цього разу йтиметься про ту саму знамениту перемогу на Чонгарі.

Поки німецькі колони 18 квітня 1918 року йшли на штурм Перекопу, на південь від Мелітополя продовжували наступ українські частини. Після падіння міста єдиний «червоний» фронт у Північній Таврії розвалився: Всеволод Петрів писав, що весь простір між залізницею і морем «кишів дрібними перемішаними загонами». Петро Болбочан розумів, що, якщо дати більшовикам можливість перегрупувати свої сили і закріпитися за Чонгаром, захоплення Сиваша стане набагато складнішим завданням. Тому, поки основні сили Кримської групи облаштовувалися в місті, авангард із кінноти та моторизованої піхоти з бронемашинами продовжив наступ на південь, буквально повиснувши на хвості «червоних», які відступали. Борис Монкевич писав про це:


«Їхньою метою було самим зайняти Сиваш до того моменту, поки більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони. Тому всі зусилля наших авангардних частин були спрямовані на те, щоб ворога, який відступав, відштовхнути в бік Азовського моря. З цією метою всі ворожі частини, що відступали до моря, були залишені в спокої, натомість звернена вся увага на загони, які намагалися пробитися до Сиваша, щоб перешкодити їм у цьому».

Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 року
Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 року


У другій половині дня 18 квітня українські та німецькі підрозділи вступили в бій із «червоними», що займали позиції в Якимівці. Загони Івана Федька і Георгія Кочергіна були вщент розгромлені, при цьому був знищений і їхній бронепоїзд, оснащений майданчиком з бомбометами. Уцілілі червоногвардійці, зібравши провіант, відступили до Новоолексіївки, а потім, давши гак через Генічеськ, – до Сальківського перешийку, що з'єднує Чонгарській півострів із материком.

Станція Салькове була взята, і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту

Хоча Борис Монкевич і пише, що вся дорога на південь була вільна від ворога, а Кримській групі протистояли лише невеликі загони більшовиків, які «кидались з боку в бік», темп наступу сповільнився. Найімовірніше, українсько-німецький авангард увечері 18 квітня натрапив на радянську оборонну лінію на Сальківському перешийку, перед якою загін червоногвардійців під керівництвом Петра Грудачева розібрав залізничні колії. Вранці 19 квітня взяти позицію з ходу не вдалося. Але Федько, отримавши в той же день звістку про падіння Армянська, залишив Чонгар і відбув зі своїми військами до Джанкоя, так що або ввечері, або вже наступного дня станція Салькове була взята і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Отримавши звістку про це, Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту, доручивши Петріву пізніше перегнати до Криму ешелони.

Але перед цим відбулася зустріч українського та німецького командувачів. Болбочан був змушений, як молодший за чином, відкрити Роберту Кошу мету своєї експедиції і визнати його верховенство в разі проведення спільних операцій. Кош відмовляв Болбочана від прориву через Сиваш, пропонував йому дочекатися понтонів або взяти німецькі бронепотяги. Але той відмовився, оскільки прагнув досягти Севастополя першим, а до того ж, зовсім не збирався штурмувати Чонгарські позиції в лоб. За спогадами Монкевича:

«Болбочан ще в Мелітополі був підготовлений до того, що йому доведеться переправити через Сиваш ударну групу на човнах. З цією метою взяті з Мелітополя човни, захоплені у більшовиків, які всю дорогу ремонтувалися, озброювалися і готувалися до спуску».

Однак головною зброєю українців були не катери, а інформація. Після захоплення 15 квітня «дроздовцями» Якимівки телеграфне сполучення між Кримом і Таврією було порушене. Але на той час це було звичайною справою, так що в Сімферополі особливого значення обриву зв'язку не надали, вважаючи, що Мелітополь все ще тримається. Командири розгромлених загонів, які пробилися до Криму, не могли чітко окреслити стан справ і своїми неточними показаннями в штабі в Джанкої вносили ще більшу плутанину. В результаті ці загони були визнані дезертирами і відіслані до столиці для розформування і суду.

На Сиваській оборонній ділянці, зрозуміло, знали про прорив фронту під Мелітополем, але «червоні» не усвідомлювали масштабів катастрофи, що спіткала їх, і вже точно не очікували побачити українців на Чонгарі так скоро.

Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення

Якби цього було мало, Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення, що, мовляв, фронт перед Сивашем прорвали, але «радянські» частини відходять в порядку, зберігши навіть бронепотяги. За словами Монкевича:

«Не маючи інших відомостей, «Штаб Оборони Кримської Республіки» змушений був цьому вірити, хоча постійно категорично вимагав подробиць. Болбочан у таких випадках переривав розмову і цим ще більше збивав з пантелику Штаб Оборони, який не знав, чи вірити цьому повідомленню, чи ні. Поїхати назустріч відступаючим ніхто не хотів після того, як одна група сміливих поїхала з Сиваша для пошуків штабу армії і налагодження зв'язку з ним – і не повернулася, і не подала досі ніяких відомостей».

Петро Болбочан
Петро Болбочан


Більше того, згадував Петрів, більшовицьке командування навіть віддавало суворі накази Болбочану відходити організовано й очищати тили від «бандитів, які в декількох місцях зіпсували залізницю». Загалом, прибуття українців на Чонгар стало для «червоних» сюрпризом.

У ніч на 21 квітня головні сили Кримської групи зосередилися в Новоолексіївці, а авангардні частини пройшли весь Чонгарський півострів і вийшли до передових радянських позицій, місцями маскуючись, а місцями видаючи себе за більшовиків, які відступають. Завдяки цьому вдалося оглянути «червоні» укріплення і намітити маршрут десантів. Оскільки полк Федька готувався до контратаки на Джанкой, міст через Сиваш захищав лише невеликий загін. Однак і цього могло бути досить, оскільки міст мав бути замінованим.

Але вранці 21 квітня в обох сторін щось пішло не так. За спогадами Никифора Авраменка, у світанковому тумані українські солдати помітили початок мінування мосту чотирма червоногвардійцями на чолі з Леонідом Літуненком і відкрили по мосту «шрапнельний і кулеметний вогонь». Артилерійська перестрілка тривала цілий день. Паралельно Болбочан змінив початковий план штурму Сиваша: замість десанту з катерів він вирішив захопити міст за допомогою дрезини.

Для цього в штаб викликали командира першої сотні Запорозького полку Петра Зілинського-Содоля, який вже заслужив репутацію «найвідважніший зі сміливців». Відібравши 20 найкращих бійців, озброєних ручними кулеметами, він дрезиною пізно вночі з 21 на 22 квітня проскочив передмостові укріплення і в'їхав на міст. За ним повним ходом рухалися два бронепотяги.

На кримській стороні більшовики почули перестрілку бронепотягів із передовими заставами і відкрили загороджувальний вогонь з гармат по мосту, але в цей момент дрезина Зілинського досягла берега, закидавши захисників ручними гранатами. Потяги артилерійсько-кулеметним вогнем підтримали атаку. Висадившись, піхота вибила більшовиків з окопів і відразу ж стала готувати їх на випадок контрнаступу. «Червоні» побігли. Паніка була настільки сильною, що відступаючи більшовики з двох мін зуміли підірвати тільки одну, та й ту не дуже вдало. Другу міну українці вчасно скинули у воду. Згідно з Монкевичем:

«Болбочан поставив у той час на іншому кінці мосту батарею і наказав стріляти в разі контрнаступу. Разом з тим наказав переправлятися частинам групи на іншу сторону. З огляду на те, що залізнична колія на мосту була зіпсована вибухом міни, козаки просто на руках через міст і греблю почали переносити кулемети, вози, гармати. Спішно пересувалася піхота, кіннота і на ранок позиції на лінії ст. Таганаш були закріплені за українським військом».

22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон

Започаткована наспіх спроба «червоних», які схаменулися, відбити Таганаш (нині – Солоне Озеро) у Кримської групи не увінчалася успіхом, і вранці 22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон, були захоплені 30 кулеметів, маса гвинтівок і півбатареї знарядь з кіньми.

У середині дня нарком закордонних справ Росії Георгій Чичерін надіслав до Берліна ноту протесту:

«Просування до Криму є істотним порушенням Брестського миру, адже є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може спричинити зіткнення, викликані інтересами самозбереження флоту. Народний комісар закордонних справ сподівається, що подальше просування військ у Криму буде припинене, і просить німецький уряд повідомити негайно про подальше».

Тим часом Болбочан наказав наступати на Джанкой вже наявними силами, не чекаючи переправи через пошкоджений міст інших частин. З Таганаша він телеграфом зв'язався з Кошем і поінформував його про успіх. Той, не повіривши, послав бронепотяг для оцінки ситуації, а сам наказав Болбочану залишатися на зайнятих позиціях. Але Болбочан відповів відмовою і не пропустив німецький бронепотяг через Сиваш. Німці, у свою чергу, спробували затримати в Мелітополі ешелони Петріва, однак безуспішно. Це був перший, і, на жаль, не останній українсько-німецький конфлікт у Криму.

У будь-якому випадку Кримська група рушила вперед і, до вечора 22 квітня, змітаючи перед містом більшовицький заслін, увійшла до зайнятого німцями Джанкоя.

Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

https://www.radiosvoboda.org/a/28522021.html

Україна перемагає у карате!

Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж
22 травня, 2017 15.48
ФОТОГАЛЕРЕЯ (1 З 6)
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Українські спортсмени завоювали два золота, срібло і бронзу на першому чемпіонаті Азії з карате кіокушинкайкан. Фоторепортаж / ГОРДОН
Фото: kyokushinkarate.com.ua
ar_prevar_prev
21 травня у столиці Індонезії Джакарті завершився перший чемпіонат Азії з карате кіокушинкайкан, повідомило видання "Спорт-Экспресс в Украине". Четверо українських спортсменів зійшли на п'єдестал пошани. Золото у ваговій категорії до 75 кг виборов Сергій Доронін, срібло – Денис Максимов. У ваговій категорії до 65 кг перемога дісталася Анатолію Томарову, а в категорії до 85 кг бронзовим призером став Максим Максимов. Президент Української асоціації карате кіокушинкайкан Сергій Лук'янчиков зазначив, що українська команда продемонструвала чудовий результат і набула величезного досвіду. Він додав, що виступ спортсменів стане хорошою підготовкою до майбутнього чемпіонату Європи з карате кіокушинкайкан в Іспанії.

Перемогла Анастасія Шевченко!

Українка завоювала золото у перший день чемпіонату Європи із самбо в Мінську
Загалом протягом першого дня чемпіонату Європи із самбо українська збірна завоювала чотири медалі – золото, срібло і дві бронзи, повідомила прес-служба Федерації самбо України.
Анастасія Шевченко з Харкова здолала росіянку Аліну Пчелінцеву
Анастасія Шевченко з Харкова здолала росіянку Аліну Пчелінцеву 
Фото: sambo.net.ua

Спортсменка з Харкова Анастасія Шевченко посіла перше місце в категорії до 60 кг на чемпіонаті Європи із самбо, який проходить у Мінську, повідомила прес-служба Федерації самбо України.

"Перше місце взяла Анастасія Шевченко з Харкова у категорії до 60 кг. У драматичному поєдинку вона здолала росіянку Аліну Пчелінцеву з рахунком за балами 3:2. Чемпіонськими виявилися кидки через голову", – зазначили у Федерації.

Загалом протягом першого дня змагань, які проходять у Мінську, українська збірна завоювала чотири медалі – золото, срібло і дві бронзи.

Срібну медаль узяв у бойовому розділі самбо Андрій Кучеренко з Херсона. Він поступився у фіналі російському бійцеві Курбану Магамедову.

Бронзові нагороди вибороли Анастасія Новікова з Харкова та Наталія Смаль з Івано-Франківська.

Загалом у турнірі беруть участь понад 300 спортсменів із 31 країни. 20 і 21 травня буде розіграно 18 комплектів нагород.

Побєдобєсіє у розпалі.

Так, у нас тут не шоколад. Але. Як би там не було. Повільно, але рухаємось у правильному напрямку. Головне - свобода в нас є! А ось такого жаху, як нижче, на щастя, нема.
Дивимось, робимо висновки.
До речі, лінк, на який посилається автор, видалено. Але це неважливо, світлини збережені.




Собор на крові

победобесие




Собор на крові



Розповідь про історичні передумови національно-визвольного руху пояснює чому за версальськими підсумками першої Світової війни саме Німеччина стає головним політичним партнером Українських патріотичних сил. Йдеться про формування зорганізованої структури національно-визвольного руху і Євгена Коновальця як першого очільника УВО та ОУН. Одна з головних сюжетних ліній - створення Гітлером міфу про Велику Україну та її визволення як формальне виправдання фашистських агресивних намірів. Гітлер намагається в такий спосіб відвернути увагу Європи від своїх справжніх планів реваншу на Заході. Спроби ОУН використати блеф Гітлера задля інтересів української державності.



Перемога в шахи серед шкіл Шевченківського району м. Львова!

Гурток з шахів для початкових класів СЗШ № 92

Про участь в шаховому турнірі серед школярів 1-11 класів
Шевченківського району м. Львова
8 квітня 2017 року  

До участі в шаховому турнірі Шевченківського району від СЗШ № 92 м. Львова обрано учнів 1 - 4 класів:

1. Смерик Андрій

2. Кирик Святослав

3. Водиляк Соломія

4. Водиляк Софія

5. Денис Павло

6. Самуляк Анастасія



Тренер шахового гуртка СЗШ № 92
Гордасевич Богдан



Соломія Водиляк зайняла 1-е призове місце «золото» серед дівчат зі шкіл Шевченківського району



Софія Водиляк зайняла 2-е призове місце «срібло» серед дівчат зі шкіл Шевченківського району

Вся шкільна команда СЗШ №92 з лідерів турніру
 


1. Смерик Андрій Васильович



2. Водиляк Соломія Тарасівна



3. Водиляк Софія Тарасівна



4. Денис Павла

здобула «бронзу» - 3-те командне призове місце  серед шкіл Шевченківського району



Кубок перемоги з шахів передано на зберігання до приймальні директора СЗШ № 92 Михайла Ковтало разом з іншими переможними кубками школи.



День Победы не праздновали первые 20 лет.

219bf61b673d4b8e6fde99f631354236_500x317

День Победы не праздновали первые 20 лет из страха перед реальными ветеранами, которые не считали этот день праздником.

Вы никогда не задумывались, почему советский агитпром 20 лет не праздновал победу над Третьим Рейхом?  9 мая 1946 первая годовщина победы. Парад, ордена, барабаны, воздушные шарики -- НОЛЬ! 1950 год – пятилетие победы -- НОЛЬ! 1955 – 10 лет ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ -- НОЛЬ! В стране ежегодно с помпой отмечается великая октябрьская революция, годовщина Ленина, 1 мая, Новый год.  Но 9 мая рабы культурно работают на победу коммунизма, на заводах, в колхозах. Нет никаких медалей и почетных знаков в честь годовщины победы, нет никаких объединений и движений фронтовиков. Напротив, генералитет сразу после 1945 года трясут арестами и проверками. Это понятно, ибо основатель репрессивного НКВД сохранился. Ну а агитпром винтик системы. 1960 год. – НОЛЬ! Празднование начинается только в 1965 и фронтовиков-победителей начинают подавать как беспомощных пенсионеров, которым надо “помогать” и уважать. ПОЧЕМУ?

“День Победы” в СССР не праздновали 20 лет из-за страха советской власти перед реальными ветеранами, которые пережили кошмар войны. В 1965 баланс ветеранских сил, настоящих фронтовиков, пропахших порохом, значительно уменьшился, а карательных подразделений, увеличился.  “Девятомай” начали осторожно использовать в целях пропаганды коммуно-фашизма, а далее уже подконтрольный властям “девятомай” превратился просто в помпезные пьяные оргии победобесия (с фронтовыми "100 грамм") для самоутверждения потомков советских фашистов – чинуш НКВД, КПСС и комсомола. Фронтовики использовались как живые музейные экспонаты, пропагандистами как совка, так и постсовка.

А народу врали, что мол первые двадцать лет празднований не было потому, что надо было работать и поднимать страну из руин.  Так это чистая ахинея. Ведь 23 февраля, 7 ноября, 1 мая и другие праздники, СССР праздновал даже во время войны.
Ответ прост -- большевицкого победного захвата в Европе не произошло, как планировалось ВКП (б), Адольф Гитлер их ловко опередил, напав первым и разбив планы Сталина.

Главная причина сдерживания празднования была та, что после войны были мужчины -- реальные ветераны, фронтовые волки, которые "хлебнули" все “прелести” войны и бездарного руководства. Они прошли через огонь, и их дух сломить было уже не так просто, партноменклатуру фронтовики презирали. Им было в 45-м лет 30-40, и больше. Если им напомнить про праздник связанный с войной, в которой погибли миллионы – тебя могли реально убить. Среди этих людей были контуженные, покалеченные и хорошо помнили "заботу Отца всех народов" Сталина и партии о них, как на линии “Вотан”, на форсировании Днепра (где потонуло около трехсот тысяч, в основном украинских новобранцев, с кирпичом вместо оружия), помнили Ржев и Волхов и многое другое. Так вот, как раз, через 20 лет, ряды этих самых ветеранов с ранениями и подорванным здоровьем уже значительно поредели, а остались интенданты, тыловые крысы НКВД-МГБ и особисты СМЕРШа вместе с свежеиспеченными 18-летними зеленоротыми ребятами, что попробовали войну только в конце в 1944 и 1945 годах. Вот тогда и было принято решение праздновать 9 мая.


Умовність мови




Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою.  
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016

Українська команда отримала перше місце! Можемо!

Українська команда отримала перше місце на Фестивалі світла в Берліні
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST



Українська команда перемогла на Фестивалі світла в Берліні з інсталяцією «Чарівні інновації» у вигляді бджолиного вулика. На одному з основних символів Берліна — телевежі, 10 команд змагалися за перше місце в конкурсі кращих світлових шоу. Переможець визначався за голосуванням глядачів, передає Укрінформ.

«Десь у Всесвіті народжується перший атом, який перетворюється в медові стільники. Бджола літає над торф’яником, плющем і квітами, що символізує симбіоз працьовитих комах і рослин – як приклад всіх живих істот. Свій шлях бджола завершує в селі на квітучому пагорбі», — описують інсталяцію організатори фестивалю.


http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/ukrayinska-komanda-otrymala-pershe-mistse-na-festyvali-svitla-v-berlini/