http://video.i.ua/user/3267152/40371/311575
Блогер. Знову розміщую історичну розвідку, що має прямий стосунок до сьогоднішніх дат.
                 
            Волинський князь Дмитро Боброк - полководець перемоги в Куликовській битві.     
   Ті, хто вчився в радянські часи, напевне згадають, як *оспівували**битву всіх часів та народів - Куликівську* в підручниках історії за 4 клас. *Подвиг* монаха Пересвєта в поєдинку-герці з Челубеєм, *мудрість* князя Дмитра *Донського*, вирішальний удар Засадного полку на чолі з воєводою Боброком. І взагалі, ця *видатна* перемога подавалась як *вирішальна у звільненні від монголо-татарського іга*.
   Проте навіть тоді, в юному віці, були любителі історії, які могли задати *незручні* для вчителів питання. Серед яких були і нерозуміння суті *подвигу Пересвєта*- адже в поєдинку обидва воїни загинули, то чим пишатися ? Тим, що на все *непереможне військо московського князя* не знайшлося більш вправного воїна, ніж...монах? Але це ж не монах Шаоліню - центру бойових мистецтв !  Лише через багато років підозри в *поробленому героїзмі* підтвердилися - виявляється, поєдинку...не було. А подвиги ж для ідеології потрібні...Навіть такі недолуго придумані.
   Також викликало здивування твердження про *унікальність, винятковість та вирішальність* цієї битви у справі звільнення від іга. Тому що в тому таки підручнику далі йшлося про...рішучі дії Івана ІІІ щодо Орди та її влади. Та тільки це вже було ...рівно за сто років (!!!) після *вирішального розгрому Мамая* - у 1480 році. Невже до Москви так довго *доходило* розуміння перемоги? Чи можливо, *нищівні втрати Орди* були *дещо перебільшені* ? Адже вже за півтора року після *розгрому татар* хан Тохтамиш без жодної значної протидії з боку *видатного полководця Донського* взяв та спалив Москву. Захищала ж місто лише дружина того таки воєводи Боброка. А сам *нєпобєдімий Донськой* чкурнув від Орди далеко на північ.
   Зацікавлення історією призвело до вивчення інших джерел. І виявились несподівані та невтішні для імперських ідеологів факти, що не вписували до підручників з *правильної історії СРСР*. По-перше, в інших землях Русі на той час про цю *грандіозну битву з власного визволення* або не підозрювали, або не вважали її такою визначною. Як наприклад у незалежному від Москви Новгороді. По-друге, значний внесок у перемогу внесли дружини двох синів...Великого Литовського князя Ольгерда. Які на відміну від знищених в перші ж хвилини *елітних московських дружин* протримались рівно стільки, аби зупинити навалу Мамая. Чим зробили удар Засадного полку Боброка вирішальним.  І по-третє, найбільш неприємним для багатьох шовіністів фактом була інформація, хто був насправді автором *слави русскага оружія*. Це не Дмитро Московський, якого лише за пару сторіч ( після впокорення інакомислячих новгородців ) почали називати *Донським*. Насправді полководцем - і *начштабу*, і *польовим командиром* в Куликовській битві був швагр Дмитра (який перевдягнувся в інші, подвійні обладунки для невпізнання, та вже з перших хвилин був і до кінця битви пролежав без свідомості під тілами загиблих.Що ледь не коштувало йому... поховання живцем.) Цим полководцем був воєвода Дмитро Боброк, князь Волинський. Коли в середині 1990-их на круглому столі в Москві автор статті в диспуті з запеклими українофобами, що завели відому *пісню* про *поголовних западенцев-бандеровцев* та *их исконную вражду к Руси*, оприлюднив походження полководця перемоги над Ордою, це викликало шок. Та розкол на тих, хто все одно нічому не вірив, окрім підручників СРСР, на тих, хто дещо зменшив градус ненависті до *западенців*, та таких, хто почав...ненавидіти Куликовську битву. А *контрольним пострілом* для всіх стала інформація про те, що повага до Боброка спричинила трансформація москвичами його герба - Юрія Змієборця - в *свой ісконний* - Георгія Побєдоносца. Так герб волинянина став символом Москви.

Юрій Шевчук,  Центр Розвитку Патріотичних Програм.

Від блогера.   Також додам про Боброка   http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%BA-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
   та про Битву під Оршею 1514 року.   http://mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku/
    http://music.i.ua/user/3871267/35119/368639/    http://video.i.ua/user/3871267/54421/ 




    

Сьогодні, 17 серпня, 766 річниця видатної перемоги в історії українського народу. В 1245 році Данило Галицький в битві під Ярославлем дощенту розбив спільне угорсько-польське військо. Королі сусідніх держав сподівались на успішну військову кампанію проти ослабленої монголо-татарським нашестям західної Русі-України. Відповідно планувався початок територіальної експансії - захоплення земель Галицько-Волинського князівства. Але військовий талант та політично-державницька мудрість Данила Галицького ( на противагу багатьом нашим сучасним політикам !!!) поховали надовго їх надії. Ця перемога належить до числа особливо показових для усвідомлення справжніх пріоритетів у справі побудови ефективної системи національної безпеки і оборони в непрості політичні та економічні часи. Данило Галицький вийшов з честю та перемогою у боротьбі в оточенні далеко не дружньому.
Ми маємо історію не лише поразок, як би не намагались їх пропагувати деякі політики-мазохісти. Вшановуємо переможців та робимо висновки. Маємо бути сильнішими та успішнішими. І нові перемоги прийдуть. Слава героям !

http://video.i.ua/user/3267152/40371/307021/
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BC
http://teren.uaforums.net/1245-vt538.html

Украинец Александр Долгополов впервые в карьере выиграл турнир серии АТР в одиночном разряде. Случилось это в Хорватии на ATP Studena Croatia Open в Умаге.
В финале Долгополов переиграл хозяина кортов и 31-ю ракетку мира Марина Чилича.2-й сеяный на турнире украинец без особых проблем выиграл первый сет, а вот во втором при счете 3:3 умудрился проиграть три гейма к ряду и заставил ликовать трибуны. Впрочем, уже в третьем сете Александр принялся доказывать, что недаром считался фаворитом поединка, и взял первую же подачу Чилича. При счете 3:0 Долгополов заработал брейк-поинт и… стал ошибаться. Камбек у Чилича получился, хоть и не без стараний украинца. Но дальше Александр сумел собраться и переломить ход матча. 6:3 и встреча, которая длилась 2 часа и 14 минут, наверняка станет самойпамятной в карьере Долгополова.
Александр, как победитель, получит 72,6 тысяч евро призовых и  250 очковв рейтинг АТР, что позволит ему вернуться в первую двадцатку.
Александр Долгополов – Марин Чилич – 6:4, 3:6, 6:3

   Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва. Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ

Віктор Горобець
Доктор історичних наук.
Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.
Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка

Главный тренер российской сборной по боксу, эксперт Газеты.Ru Николай Хромов назвал бой украинца Владимира Кличко и британца Дэвида Хэя порнографией. По его словам, исход поединка был предсказуем, а для поднятия интереса к боксу в супертяжелом весе необходима смена поколений.

«Это был не бой, а порнография. Или балет. Как хотите называйте, но это не бокс. На ринге они занимались не пойми чем. 12 раундов продлилась эта встреча. Могла и 20, а результат был бы тем же. Кличко передней рукой поиграл чуть-чуть… Бокса же не было. Если будет продолжаться такая система трансляции по телевидению таких боев, то мы окончательно потеряем эту программу», - заявил Хромов.

Он отметил, что у братьев Кличко нет достойных соперников, которые могли бы им что-то противопоставить. Украинцы выигрывают за счет опыта и технической подготовки, но это все не бокс.

«Возьмите для сравнения бои в клетке. Вот там ажиотаж. Вот там бой. А у Кличко с Хэем порнография. Бокс - это острые атаки. Когда бьет, падает, встает, падает, встает. А здесь какой-то бой с тенью. Это кино. Даже мультфильм скорее», - посетовал Хромов.

Он также заявил, что Кличко - это просто коммерческий проект, причем выгодный. Если 15 лет назад, когда боксировал Майк Тайсон, был интерес - исход боя был непредсказуем, а сейчас публика знает, чем закончится поединок, даже ставки желать не нужно, да и драки нет - так, тыканье.

     Від автора блогу.  *Братня об"єктивність* чи *жаба душить* через те,що в свій час Хей розшматував*непереможну скелю*

російського боксу Валуєва? Не ображаючи друзів наших менших порівнянням,скажемо все ж - К(араван)-2 йде і перемагає.

Слава українському боксу!

3 липня 964 року князь Русі Святослав Хоробрий знищив паразитичну юдейську державу Хазарський каганат. Це була велика перемога народів Русі, котримим є українці. Тож вітаю, друзі, з великою перемогою руської (української) зброї. Так буде з кожним ворогом Русі-України, в тому числі з послідовниками хазарської ідеї

Прочитав і пропоную:

О "вечном" огне
Начнем с названия: "Вечный огонь". Вечен только Бог и поэтому только Он может называться вечным, ангелы и человеческие души, хотя и не могут умереть (т.е. исчезнуть) но они все же не вечны, т.к. в определенный момент были сотворены или рождены, следовательно, был момент, когда их не было, значит, они не вечны, а вот Бог был всегда, Он есть и всегда будет, т.е. Он, вечен! Если же кому-то или чему-то приписываются свойства (в данном случае огню), которыми обладает лишь Бог, то это ересь. Конечно, есть лампады, которые также как и огонь, всегда горят, но их не называют вечными, их называют неугасаемыми. Вечный и неугасаемый (хотя, эта неугасаемость весьма условна) совершенно разные понятия.
Пойдем далее, мало того, что огонь называют "вечным", так он еще и горит в обрамлении оккультного символа в виде пятиконечной звезды. Но только не надо говорить про то, что пятиконечная звезда это тоже христианский символ. Люди, благодаря которым в нашей стране повсюду появились пятиконечные звезды, ничего общего с христианством не имели и вводя эти символы они точно не руководствовались христианскими мотивами, поэтому, пятиконечная звезда, в обрамлении которой горит "вечный" огонь, никакого отношения к христианству не имеет, а это чисто оккультный символ. Пойдем далее, теперь посмотрим со стороны на то, что происходит тогда, когда возле этого огня происходят мемориальные мероприятия. Люди с цветами в руках, подходят к горящему в обрамлении оккультного символа огню, который называют "вечным", кладут перед ним цветы и кланяются. Если чему-то приписывают божественные свойства (вечность), то это фактически являетсяобожествлением этого чего-то, а если этому чему-то еще и кланяются, то
это идолопоклонство, в данном случае - огнепоклонство. Со стороны, если не знать мотивов этих людей, то можно действительно подумать, что эти люди поклоняются огню, т.е. что они, язычники-огнепоклонники. Т.е. сам обряд, если не смотреть на мотивы - чистое язычество. Вы скажите: вот в том то и дело, самое главное мотив, мотив важен, для чего человек это делает, что в этот момент у него в сердце, в мыслях... Мотив действительно важен, но и внешний обряд, тоже вещь немаловажная, но об этом чуть позже, сейчас о мотивах. Конечно, вряд ли среди людей подходящих к "вечному" огню есть настоящие, практикующие огнепоклонники,большинство из тех людей, кто подходит к огню, воспринимают то, что онисовершают, как отдание дани памяти павшим войнам и поклонение перед их мужеством, доблестью, жертвенностью, перед их подвигом. В таких мотивах и в таком поклонении нет ничего греховного или предосудительного, но возникает вопрос: неужели для почитания памяти павших и их подвига нельзя придумать какой-либо иной обряд, лишенный столь ярко выраженной языческой атрибутики. Да даже возложение цветов к обычному обелиску или
памятнику выглядело бы куда более прилично, чем это действо. Я не могу поверить, что в подлинно христианской (да и не только христианской, в мусульманской стране или среди иудеев такое тоже вряд ли возможно) стране может возникнуть такой обряд. Вы только вдумайтесь хорошенько в то, что происходит: люди подходят к горящему в обрамлении оккультной
звезды огню, который называют "вечным", кладут перед ним цветы, кланяются перед ним и все это называется почитанием памяти павших, брррррррррр... Россия на протяжении всей своей истории вела войны и на протяжении всей своей истории была многонациональной и многоконфессиональнальной страной. Понятное дело, что основной народ -
русские, но все же, были и другие народы, которые и воевали и умирали заРоссию. И потому были и общие памятные даты и мероприятия, в которых принимали участие представители разных народов, но никогда для этого не использовались какие-либо подобные языческие обряды или символы, да это было и невозможно в православной стране. То же, что мы имеем сейчас, этоне что иное, как наследие богоборческой эпохи, а богоборчество, есть нечто иное, как сатанизм, т.к. первый богоборец был сатана и потому любой человек, который борется с Богом есть слуга сатаны, полностью находящийся под его властью и его влиянием, кем собственно и были наши советские деятели. И потому, многое из того, что они сотворили, было совершено ими по внушению темных сил (сатаны и бесов) одним из таких
деяний, на мой взгляд, является совмещение почитания памяти павших с языческим обрядом огнепоклонства. Очень сомневаюсь в том, что эти кремлевские маразматики и полуграмотные бывшие красные комиссары смогли
бы сами, без дьявольской подсказки, до такого додуматься, уж больно все изощренно обставлено, по-дьявольски изощренно. Думаю, что на создание вечного огня этих коммуняк вдохновил тот же дух, который вдохновил их на
создание мавзолея (зиккурата), мумии (ленина) и прочих оккультных символов. На мой взгляд, вся эта церемония возле огня, есть не что иное,как закамуфлированное язычество, введенное коммунистами по внушению сатаны.
И еще хочу сказать несколько слов о том, допустимо ли для христианина участие в языческих обрядах, без языческой мотивировки. Есличеловек считает себя христианином, то для него важны не только его мотивы, но и внешние обряды, в которых он принимает участие. И если внешний обряд откровенно языческий, то христианин, никак не должен в нем
принимать участие, даже с христианской мотивировкой. На эту тему есть множество примеров в житиях святых, например: бросить ладан на языческийжертвенник, всего лишь бросить, даже не требовали поклониться или тем
более отречься от Христа. Но христиане не соглашались и предпочитали умереть, чем принять хоть какое-то участие в этом языческом обряде. Хотя, казалось бы, что тут такого, ну брось ты это ладан (подойди, положи цветок перед огнем, думая при этом, что ты, якобы, тем самым, почитаешь память воинов), в душе то ты все равно христианин, мотивы то у
тебя ведь не языческие, а христианские - сохранить свою жизнь или жизнь своих ближних, которых угрожают убить, если ты этого не сделаешь, но нет, они все равно этого не делали, а предпочитали умереть в жутких муках, чем это сделать. Ну или вспомнить хотя бы наших русских князей, которые когда приезжали в Орду, тоже должны были проходить через огонь, и кланяться огню и хотя отречения от Христа от них не требовали, но они, все же предпочитали умереть, чем принять участие в этом языческом обряде. Ох, как нам до них далеко, нам ведь даже никто не угрожает и уж тем более не мучает, но мы сами бежим, наперегонки... А зачем? Может потому, что уж очень хочется почтить память павших? Нет, христианину
есть где почтить память павших - в храме молитвой. А бежим ради дешевогопопулизма и для того, чтобы через участие в официальных светских мемориальных мероприятиях засвидетельствовать свою лояльность и почтение властям. Потом глядишь, подкинут на реставрацию очередного монастыря или храма.
http://ustav.livejournal.com/949939.html..

Уривок з блогу http://www.credo-ua.org/2011/05/44825, натрапив на роздуми які мені імпонують.

......А тепер ще кілька слів про наболіле. Себто, властиво про масові гулянки, що провокують більшість до емоцій, а не до мислення (і з приводу яких власне і було обпльовано позавчора певну кількість священників своїми ж парафіянами). Чим для вас є патріотизм? Виїздом на городи й дачі? Не найгірший вихід позавчора, принаймні в цьому немає нічого, за що треба було б потім стидатись. Звичайно, краще — помолитись за жертви великої війни, за всіх загиблих: своїх, чужих, українців, німців, євреїв, росіян, поляків, комуністів, повстанців, фашистів, невинних, винуватих... Десятки мільйонів життів. Як на мене, єдина доречна символіка в цей день — чорна стрічка на національному прапорі.

Але ж, можливо, патріотизм — це шарики і колони на Хрещатику? А може, це сто грамів (не менше!) на камеру в якості голови держави? Або гігантоманія з сусідами-росіянами у вигляді кілометрових стрічок з російською царською військовою символікою, сотень старшокласників і студентів — щось все менше різниці з «вавілонською паскою». Християни, патріоти — ніхто вам цього звання не відбирає — чи ми не можемо виявляти свої почуття не за радянськими лекалами?

Досі все ніби нормально, хоч і трохи смутно. Але ж тут входить в дію червоний прапор! Ось, з цієї нагоди і портрети Сталіна вже почали тулити на сцену (добре, що без успіху). Не буду загострювати емоції, але ж чи це не знущання, принаймні над значною частиною українців? Тих, яких масово вивозили до Сибіру, кров'ю яких заливали підлогу на Лонцького, яких гноїли по ГУЛагах, окрадали й залишали помирати в часи Голодомору, таврували зрадниками батьківщини тільки за те, що вони вижили на окупованій території... Це прапор перемоги? Чиєї? Штрафбатів, того живого м'яса, що бігло на німців без гвинтівок, чи тих хто йшов ланкою за ними, з гвинтівками і нашивками НКВД? До речі, з останніх новин я довідався, що «ветеранам»-НКВДистам з заградпідрозділів влада недавно підвищила пенсії, а ось ветеранам-фронтовикам — ні. Я вже не кажу про груди, на яких нема де тулити ордени за виконані розстріли, ось вам і емоції до теми - послухайте.

Тож що то був за прапор перемоги? Кого над ким? Ні, не радянського народу (знову ж, нема і не було такого) — а радянської імперії над нацистською. А знаєте, від руки кого більше полягло людей: Гітлера чи Сталіна? По документах виходить, що Сталіна. Що, звичайно, не чинить з Гітлера меншого злодія. Але і портрети «вождя» на сцену під час цього свята, а радше масової гулянки, тулити зовсім недоречно. В Європі (увага, передусім йдеться про слов'янські країни!) символіка фашизму і комунізму є однаково заборонена, за її використання передбачено кримінальну (!) відповідальність, а злочини цих двох тоталітарних режимів однаково засуджені. Спробуйте сказати пересічному полякові, що не варто так перейматися могилами в Катині, Харкові чи Мідному. Треба вже і нам робити висновки з минулого.

Нарешті, найважливіше на позавчора питання: Чи справжній християнин повинен битись сьогодні з братом за чиюсь ідеологію?

Я однаково не розумію як екстремістів-провокаторів з червоним прапором, так і ні в чому не ліпших екстремістів-провокаторів з державною символікою, що з різних точок країни (здебільшого, Схід та Тернопіль відповідно) вирішили побитися у Львові, який ніколи не був містом протистоянь і який офіційно заборонив усі провокації на позавчора.

І це ще після таких справді духовних подій: Великдень, беатифікація Йоана Павла ІІ.

Тому від всього вище сказаного і пережитого — величезна туга на серці. Ну не вміємо ми дякувати тим, хто віддавав за нас своє життя, не вміємо ми відмовити в провокаціях тим, хто висилав тоді наших дідів на криваву бойню, не вміємо прощати, не вміємо єднатись, не вміємо спільно молитись за загиблих, не вміємо дати місце задумі, а не емоціям, не вміємо прийняти християнський погляд на події чи шанувати тих, хто хоче це донести... Поки що. І в цих словах криється надія. Зростаймо, дорогі у Христі, зростаймо. Для цього ще є час. Як і для того, щоб перепросити, якщо когось скривдили. І ви мене простіть, якщо когось зачепив.

Блог брата Юрія Блажиєвського, РІСУ

У пам'ять про загиблих в Другій світовій війні.