Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;

У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454

14 жовтня 1942-го на День Святої Покрови - покровительниці українських воїнів була створена Українська Повстанська Армія - збройні формування українців, що протягом десятиліть вели нерівну боротьбу із окупантами України - з поляками, фашистами та комуністами.На честь 68-ї річниці створення УПА - українські Інтернет-спільноти світу проводять флеш-моб "Пам'ятаємо героїв". Суть флешмобу - ставимо аватарки: Слава Україні!

Останки розстріляних НКВС одеситів майже два роки зберігають під сонцем Одесі не можуть поховати останки розстріляних у 30-х роках мешканців міста і зберігають більше 1,5 років у контейнерах на вулиці. Місцеві мешканці вимагають встановити на місці розстрілу меморіал  На території Одеського аеропорту в контейнері від китайських товарів уже півтора року гниють більше тисячі фрагментів людських решток - останки розстріляних НКВС у 30-х роках жителів міста. Через 77-м років фахівці дістали фрагменти із землі для експертизи. Однак на неї забракло грошей, тому останки і досі не поховані за християнськими звичаями. Стільки вночі стріляли, що на ранок кров текла аж до самого Чорного моря. Репресії не закінчуються до тої пори, поки не буде похований і визначений останній розстріляний", - вважає голова Одеської організації всеукраїнського товариства політичних в'язнів-репресованих Павло Отченашенко. На місце з останками, яку люди почали називати "Одеською Катинню", вказали родичі тих, кого у тридцятих репресували і стратили. У кожному знайденому черепі була дірка від кулі. У 2008 році тут розпочали роботи з ексгумації фахівці всеукраїнського підприємства "Меморіали України". Із землі витягли 1086 останків тіл розстріляних і передали на тимчасове зберігання підприємцю, склад якого розташований поруч, ненадовго, до поновлення робіт. Минуло майже два роки, за кістками ніхто так і не приїхав. У мороз і спеку контейнер міститься на відкритій території. Фахівці, які проводили роботи, пояснюють, що їм не вистачило грошей на ексгумацію всіх репресованих. Одеські охоронці пам'яток культурної спадщини чекають, поки дістануть усі останки. Лише тоді їх перепоховають на західному цвинтарі, де вже виділили місця. Ці могили встановлюються, процес перепоховання відбувається на ті місця де повинні бути поховані люди, тобто на території скверів, парків, вулиць не повинні бути могили", - пояснив керівник управління охорони пам'яток культурної спадщини Володимир Мещеряков.

Проте, чи знайдуть гроші на завершення ексгумації, досі не відомо. Родичі репресованих нині проти перепоховання і вимагають, щоби кістки повернули назад у землю, а на місці масового розстрілу встановили меморіал.

http://tsn.ua/ukrayina/ostanki-rozstrilyanih-nkvs-odesitiv-mayzhe-dva-roki-zberigayut-pid-palayuchim-soncem.html

Через тотальный террор, через «море крови и сто миллионов голов», как говорил Достоевский, мечта человечества о социализме была Сталиным осуществлена. Но построив социализм, Сталин сказал всем четко и ясно: это и есть социализм и другого быть не может. Он доказал то, о чем Достоевский предупреждал в «Бесах», — что социализм по природе своей есть зло. И действительно, во всех странах, где коммунисты пришли к власти — в России, Югославии, Китае, Вьетнаме, Камбодже и на Кубе, — строй, который они создали, характеризовался одними и теми же чертами: тотальная диктатура, обязательное мировоззрение, массовые репрессии, расстрелы, лагеря, превращение населения в послушных рабов. Исключений не было. Социализм с человеческим лицом не возник нигде.  Сталинский тотальный террор осуществляли органы госбезопасности. Это были самые преданные его помощники. Поражает разгул садизма. Сотрудники органов не только выслеживали, арестовывали, наматывали срока невиновным людям, расстреливали их и отправляли в лагеря, но истязали и мучили их. Истязания заключенных стали нормой поведения сотрудников ГБ. Истязания продолжались в лагерях. Непосильный труд (в колымских золотых забоях заставляли работать по 14-16 часов), страшный голод (многие заключенные умирали через 3-4 недели). Заключенных избивали и лагерные офицеры, и надзиратели, и блатные, часто забивая до смерти. Тон этим зверствам задавали оперуполномоченные ГБ в лагерях. 

Садистские импульсы исходили от Сталина. А. Орлов в книге «Тайная история сталинских преступлений» рассказывает, что, когда Сталину доложили о Зиновьеве и Каменеве, отказывающихся подписывать протоколы допросов, он пришел в бешенство и кричал чекистам: «Поработайте над ними, пока они ни приползут к вам на брюхе с признаниями в зубах». Сталин упивался муками своих врагов. Орлов рассказывает, как веселился Сталин, слушая рассказ о предсмертных минутах Зиновьева. Сталин устроил вечеринку для чекистской верхушки. Начальник охраны Сталина Паукер забавлял их рассказом о том, как происходил расстрел Зиновьева. Он падал, хватал присутствовавших за ноги и вопил, изображая Зиновьева: «Ради Бога, товарищ, вызовите Иосифа Виссарионовича!». Гости хохотали. Паукер повторил сцену. Гости хохотали еще пуще. Когда Паукер начал в третий раз, Сталин знаками велел ему прекратить, не то он умрет от смеха.  В 1938 году Колыма не выполнила план по золоту. Сталин позвонил начальнику Дальстроя Павлову. Тот сослался на большую смертность. «А разве плохо, если подохнут враги народа, — сказал Сталин. — Мы пришлем вам еще, сколько надо».

Засекреченная трагедия 1944. Расследование геноцида в Хайбахе

Из рапорта начальника конвойных войск НКВД генерала Бочкова: "Товарищу Берии Л.П. Докладываю, что... всего принято для конвоирования и отправлено 180 эшелонов — по 65 вагонов в каждом, с общим количеством переселяемых 493 269 человек... Отправка эшелонов в пункты назначения началась 23.2.44 г. и закончена 20 марта...

Причинами смертности в пути являются: преклонный и ранний возраст переселяемых, вследствие чего отсутствовала необходимая сопротивляемость их организма изменившимся атмосферным и бытовым факторам".

«Населенного пункта Хайбах в Чечено-Ингушской АССР нет» В 1944 году в конюшне высокогорного аула Хайбах были заживо сожжены 705 человек Старики, женщины и дети высокогорного аула Хайбах не могли спуститься с гор и тем самым срывали планы депортации. О том, что с ними случилось потом, рассказывает руководитель поискового центра «Подвиг» Международного союза ветеранов войн и вооруженных сил, возглавивший в 1990 году чрезвычайную комиссию по расследованию геноцида в Хайбахе, Степан КАШУРКО.

— Почему именно вам было поручено возглавить чрезвычайную комиссию? — Накануне 20-летия Победы маршала Конева назначили председателем Центрального штаба Всесоюзного похода по дорогам войны. Я был капитан-лейтенантом ВМФ в запасе, журналистом. Считал себя учеником Сергея Сергеевича Смирнова, автора знаменитой «Брестской крепости». Коневу нужен был такой помощник, и он взял меня порученцем по особо важным делам розыска героев войны.

— В СССР эта трагедия была засекречена. Как вы узнали о ней? — След ее обнаружился на Украине, у города Новгорода-Северского. В половодье берег Десны обнажил останки кавалеристов в кавказских бурках. Разведчики 2-го гвардейского Кавказского кавалерийского корпуса погибли 12 марта 1943 года, выполняя в тылу врага особое задание генерала Рокоссовского. У одного из них в непромокаемом пакете были смертный медальон, фотокарточка, вырезка из армейской газеты и письмо матери в Хайбах. Это был командир взвода Бексултан Газоев. Сообщаю о герое на родину. Ответ из Грозного: «Населенного пункта Хайбах в Чечено-Ингушской АССР нет». Но в письме матери Газоев указал адрес: Хайбах, Галанчожский район, Начхоевский сельсовет. Я вылетел в Грозный.

«Дался вам этот Хайбах! — сказал мне Доку Завгаев, первый секретарь Грозненского обкома. — Ну, был до войны. А в войну не стало». Я настаивал: нужно найти родственников героя. Он долго уходил от разговора, но все же признал: «Люди сгорели при депортации». Как же так? Человек за родину жизнь положил, а его родных — сожгли? «Не кипятитесь! — осадил меня Завгаев. — Был указ Сталина. Об этой истории говорить и писать запрещено».

— И что вы сделали?

— Вернулся в Москву, чтобы найти архивные материалы. Документы специальной комиссии ЦК КПСС хранились у заведующего общим отделом ЦК. Пришлось обращаться к Горбачеву. Он дал разрешение. Я вновь приехал в Грозный — и в гостиницу потянулись люди. Умоляли не отступать: «На руках тебя понесем в Хайбах!» (Были взорваны все дороги в запретную зону.) Председатель чечено-ингушского Совмина Сергей Беков предложил создать чрезвычайную комиссию по расследованию геноцида в Хайбахе. Председателем избрали меня.

— Что вы увидели в Хайбахе?

— Родовую башню, обгоревшие столбы конюшни. И стариков-чеченцев — они добирались туда двое суток. Мы кинулись на пепелище. К ужасу, моя нога провалилась в грудную клетку сгоревшего человека. Кто-то закричал, что это его жена. Я с трудом высвободился из этого капкана. Очевидец сожжения Дзияудин Мальсагов (бывший замнаркома юстиции) рассказал плачущим старикам, что он пережил на этом месте 46 лет назад, когда его прикомандировали в помощь НКГБ. Людей прорвало. Говорили о сгоревших матерях, женах, отцах, дедах...

— Начало трагедии 1944 года известно — людей грузили в вагоны и отправляли в Казахстан.

— Да, но подробностей не знают. Части и подразделения НКГБ и НКВД расквартировали в республике под видом прибывших на отдых фронтовиков. Утром 23 февраля был передан радиосигнал «Пантера»: приступить к депортации всего населения. В шесть утра 150 тысяч оперработников НКГБ-НКВД и «СМЕРШ», солдат и офицеров войск НКВД ворвались в дома спящих людей (на каждого — по три мирных жителя). Везли на грузовиках до железной дороги, оттуда эшелоны из товарных и скотных вагонов помчались в степи Киргизии и Казахстана, оставляя на перронах тысячи незахороненных умерших. В 11 утра Берия телеграфировал Сталину: «Выселение проходит нормально. Заслуживающих внимания происшествий нет». Вечером Берия устроил в Грозном пир.

— Почему этих 705 человек не депортировали вместе со всеми? — Накануне был снегопад. С гор нельзя было спустить женщин с детьми, больных и стариков. Всех немощных согнали в Хайбах, в ту самую конюшню колхоза имени Берии. Конвоиры объявили: не хотите замерзнуть — утепляйте сарай. И люди соломой и сеном обкладывали стены, устилали пол. Начальник Галанчожского оперативного сектора доложил об успехах командующему операцией комиссару госбезопасности 3-го ранга генералу-майору Гвишиани. Спросил, что делать с детьми: просят есть. «Накормим всех!» — ответил генерал. В 11 утра на радиосвязь вышел Берия — и все решилось. Поджигатели побежали вокруг конюшни, Гвишиани скомандовал: «Огонь!» Ударили пулеметы... Вскоре пошел дождь, гася пламя, — но люди были мертвы...

— Все это вы узнали в Хайбахе?

— Да. Кроме Мальсагова, были еще очевидцы — наблюдали издалека и не смели вернуться. Помнили об этом всю жизнь и не верили, что преступников накажут. Мы составили акт обследования. Признали: уничтожение людей в Хайбахе — геноцид, виновников должно предать суду. Чеченцы просили привезти к ним Гвишиани, пусть посмотрит людям в глаза. Я пообещал выполнить просьбу.

Портрет генерала НКВД Гвишиани, который был сожжен на пепелище Хайбаха — Невероятно. Вы собирались пригласить Гвишиани в Хайбах? — Мы решили выкрасть его. С помощью Звиада Гамсахурдиа прибыли в роскошный дом. Но судьба уберегла палача от ответа — мы опоздали: разбитый параличом, он скончался. В Хайбах мы вернулись через три дня. Горцы сказали только: «Шакалу шакалья смерть!» Под дробь барабана мы сожгли на том месте, откуда он командовал: «Огонь!», его полутораметровый портрет.

— Что было дальше?

— Через неделю прокурор Урус-Мартановского района Руслан Цакаев возбудил уголовное дело ? 90610010. Cледствие тянулось три года. В конце концов расследование было поручено военной прокуратуре Грозненского гарнизона, затем передано в Ростов-на-Дону... Но довести его до конца так и не удалось, судебно-правовая оценка этого тягчайшего преступления так и не была дана, преступники остались неназванными и безнаказанными.

Ольга ТИМОФЕЕВА

http://sd.org.ua/news.php?id=17788

Як говориться - "Ти їм в очі плюй, а ані раса Божія іже єсі"

Фоторедактор наголосила, що домалювала прихожан свідомо: "Людей на площі на тому фото здавалося мало". Відредаговане фото Редактор "Фотолітопису Української православної церкви" Віолетта Магарит підтвердила, що свідомо відредагувала фото зустрічі харків'ян із патріархом Кирилом, удвічі збільшивши натовп на площі. Про це вона сказала сайту "Релігія в Україні". "Я, і ніхто інший, в тверезому розумі і при пам'яті редагувала це фото", - сказала Магарит. "Людей на площі на тому фото здавалося мало. Могло б зібратися і більше... Було б краще. Взагалі, я люблю красу. Намагаюся вдаліше кадрувати знімок, щоб не було "порубаних" голів, людей, коней", - додала редактор. Вона запевнила, що не може відкрити жодних "цікавих подробиць", і додала, що "маніпуляції на шляху до естетики і досконалості іноді необхідні". Як відомо, 7-8 травня голова Російської православної церкви патріарх Кирило відвідував Харків. Одним із заходів, проведених ним у ці дні, була літургія на центральній площі Свободи, яку й зафіксовано на фотографії. Після того, як фальсифікацію було викрито, фото з сайту видалили, одначе воно розійшлося інтернетом. УПЦ МП ще до проведення заходу анонсувала участь у спільній молитві ста тисяч вірних, а після нього правоохоронці оголосили, що на літургію прийшло сорок тисяч осіб.

http://tsn.ua/ukrayina/u-mp-ziznalis-scho-domalyuvali-prihozhan-partiarha-kirila-u-harkovi.html

Во Владимире-Волынском на городище наткнулись на численные захоронения поляков, расстреляных НКВД в 39-40- м гг. ХХ века.





                                                     Всего захоронений около 1000. Таким было НКВД...

Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

Лейба-Іцик Добровський. Фото, зроблене після арешту.

Добровський Лейба-Іцик Йосифович. Народився 1910 року в с. Ольшаниця Рокитнянського району Київської області. Єврей. Жив у Києві. Мав вищу освіту. Мобілізований до Червоної армії 22 червня 1941 року. В жовтні 1941 року під Полтавою потрапив до німецького полону. Вибрався з полону й дістався Рівненщини. В листопаді 1941 року став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вступив до лав Української Повстанської Армії (УПА). Псевдо — «Валерій». В липні 1943 року Лейба-Іцик Добровський став політичним консультантом у політичному відділі при командуванні УПА-Північ. Перебував у підпіллі з 1941 до 1944 року. Був автором відомих звернень УПА, зокрема — звернень до представників народів Азії та Кавказу, а також публіцистичної роботи «Як московський царат підкоряв народи». У лютому 1944 року був заарештований СМЕРШем. Військовий трибунал Київського гарнізону засудив вояка УПА Лейбу-Іцика Добровського до 10 років ув'язнення.

Повстанська листівка, що її написав Лейба-Іцик Добровський. 

Місце зберігання документів: Галузевий державний архів СБУ – фонд 6, справа № 75134 ФП.

Джерело: Сайт Мойсея Фішбейна