хочу сюди!
 

Наташа

49 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 44-53 років

Замітки з міткою «тюрма»

Кредо українця

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


Треба взяти чоловікам України на озброєння улюблене кредо, підло вкраденої кремлівськими терористами і брехливо засудженої, навіть без дотримання протиправних законів РФ, Надії Савченко: „Бачу ціль – не бачу перешкод!” https://www.youtube.com/watch?v=6GWePLY1T-M

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.

Нам би пенсіонерів у такі заклади радості

18:00 04.06.2019
В'язниця комфортного режиму. 
Як живуть засуджені у Норвегії
В'язниця комфортного режиму. Як живуть засуджені у Норвегії

На одного засудженого країна виділяє майже 300 євро на день. Показник кількості засуджених у цій країні: 74 особи на 100 тисяч населення. Це втричі менше, ніж в Україні.

Неповнолітніх засуджених — сім на всю країну. Убивства тут скоюють у вісім раз рідше, ніж у нас. Рівень злочинності невпинно знижується і  на 2017 рік досяг мінімуму за останні 24 роки.

А ще у Норвегії рівень рецидивів один із найнижчих у світі — 19% (в Україні та країнах Західної Європи — близько 50%). Це означає, що повторно до в'язниці потрапляє лише кожен п'ятий.

Очевидно, що норвежцям вдається успішно перевиховувати злочинців. Але як? З'ясуємо це у в'язниці Берг — після перемовин з норвезьким мін’юстом мені вдалося отримати дозвіл на відвідування цієї установи.

Удень ворота установи завжди відчинені, на території — затишне місце для пікніків.
Удень ворота установи завжди відчинені, на території — затишне місце для пікніків.
Фото: Андрій КУЗЬМІН

Місце, звідки не хочуть утікати

В’язниця Берг розташована неподалік містечка Тонсбергф, що за 80 кілометрів від Осло. Тут відбувають покарання 48 ув’язнених за тяжкі й особливо тяжкі злочини.

Директор в’язниці, Тор Меркесвік, заїжджає на територію установи. Перше, що вражає, — ворота тут відчинені! Немає колючого дроту навколо, високих стін, веж з охороною.

"Ворота зачиняємо лише вночі. Чи не боїмося, що хтось може втекти? Ні. За останні десять років втік тільки один в’язень, — пояснює директор. — Тут засуджені самі хочуть виправитися".

"Ми переконані, що перебування у в’язниці має бути максимально наближеним до життя на волі -- щоби не пригнічувати в’язнів, а навпаки, готувати їх до виходу в суспільство", — пояснює Ганс-Ганнер Стей, старший радник виправної служби норвезького мін’юсту.

Якби не знав, де я, то подумав би, що потрапив у сучасний санаторій. Акуратні одноповерхові будівлі, доглянута територія. Один із в'язнів кружляє на велосипеді, який йому передали батьки. На лежаках засмагають ще двоє в’язнів... Зараз у Бергу — вільний від навчання чи роботи час. Збоку від будівлі — столик із грилем. Трохи далі —велике футбольне поле.

Кухня у в'язниці. Скрізь — стерильна чистота.
Кухня у в'язниці. Скрізь — стерильна чистота.
Фото: Андрій КУЗЬМІН

"Потім засуджені вийдуть на свободу і житимуть поруч з нами, — додає Ганс. — Навіщо у в'язниці породжувати в них агресію? Краще зробити так, аби вони мали мету та знали, чого хочуть від життя".

Заходимо у будинок, де перебуває десятеро засуджених. Кожен в’язень живе в окремій кімнаті, від якої має ключі. На спільній кухні — мікрохвильова піч, кавоварка, дезінфектор для рук. Бачу й сім великих ножів. Обмежень у доступі до них немає.

Тор Меркесвік стукає у двері одної з кімнат. Її мешканець пропонує нам зайти. Всередині — акуратно й світло, на столику біля ліжка — цифровий годинник, ноутбук.

Йораму — 22 роки. Його засуджено за згвалтування. Сьогодні — рівно 300 днів, відколи він у в’язниці.

"Чому скоїв злочин? По дурості, — зітхає Йорам. — Я вже усвідомив, які наслідки це мало для людини, над якою я вчинив насильство. Дуже шкодую про це".

Другий шанс для кожного

Більшість в’язнів працює на місцевій фермі. Тут розводять овець, вирощують помідори, картоплю та яблука. Є у Бергу і своя автомайстерня.

"Робота оплачується, як і навчання у школі, — пояснює Ганс Стей. — Ставка фіксована — 68 крон (близько 230 гривень) на день".

У школі та коледжі навчають на кухарів, будівельників, механіків та фермерів. Також ув’язнені можуть відвідувати заняття з інформатики, іноземної мови, навіть акторського та образотворчого мистецтва.

Заходимо до школи. Інтерактивна дошка, на кожній парті — комп’ютер. Учні готуються до екзамену з алгебри. Жодної уніформи — усі одягнені по-домашньому.

Директор заводить нас у шкільну бібліотеку. Тут — стелажі з книжками, фільмами та музикою — на всі смаки.

"В’язні можуть переглядати фільми або користуватися інтернетом у вихідні та ввечері, коли в них вільний час", —розповідає Тор.

У засудженого урок. Поруч — учитель
У засудженого урок. Поруч — учитель
Фото: Андрій Кузьмін

План виправлення

До речі, те, як і де засуджений відбуватиме кару, в Норвегії визначає спеціальна комісія. За добру поведінку його можуть перевести у колонію з м’якшими умовами утримання — таку, як Берг, де переважно відбувають кінцеву частину покарання. Сюди потрапляють ті, хто подав адміністрації план виправлення й успішно пройшов особисту співбесіду.

Після прибуття в установу кожному в’язневі призначають координатора, до якого можна звернутися по допомогу, спитати поради.

Після скерування до в’язниці засудженим у разі потреби надають медичну допомогу або ж вони проходять курс позбавлення залежності від наркотиків. Їм допомагають навіть упоратися з боргами, які у них виникли перед кримінальними угрупованнями — надають консультації та психологічну підтримку, пояснюють, як краще заробити гроші та їх повернути.

Шлях, яким не варто йти

Неподалік міста Ларвік міститься нетипова для Норвегії в’язниця суворого режиму, де відбувають кару особливо небезпечні злочинці. Тут —16 засуджених віком від 18 до 25 років і 17 працівників.

У схожій в’язниці, за 30 кілометрів звідси, перебуває Андерс Брейвік, норвезький терорист, який у 2011 році вбив 77 осіб. При згадці про нього Ганс Стей відводить погляд.

"Є певні випадки, які можна вважати безнадійними, — перериває мовчанку Тор. — Однак абсолютну більшість засуджених можна перевиховати і підготувати до повернення у суспільство".

Колонія неподалік Ларвіка більше схожа на українські тюрми. Територія закрита, двері камер — металеві. Ці будівлі зводили ще у 1862 році, вони є історичною пам’яткою.

Заходимо в одну з камер. Всередині вона майже така ж, як і кімнати в Бергу. У кутку — гітара, на столі — книги англійською мовою про шахи. 

<!--img.title-->
Фото: Андрій КУЗЬМІН

У кімнаті відпочинку — великий телевізор з ігровою приставкою, стелаж із книжками, настільними іграми. Поряд — кімната з комп'ютером, синтезатором та професійним мікрофоном. Тут в’язні можуть записувати власну музику. На стіні — плакат із відомим американським репером Тупаком Шакуром.

...Сендерові — 21 рік. Він уже дев’ять місяців перебуває під вартою за замах на вбивство. Зараз він сидить за столом у тюрмі, обговорює з учителем математики завдання. Уже будує плани на нове життя...

"Погане оточення — основна причина, чому я скоїв злочин, — мовить Сендер. — Утім повірте, у в"язниці я зрозумів свою вину".

28-річний Сем опинився за гратами через розбійний напад.

"Моя біда — наркотики, — розповідає свою історію. — Я тривалий час сидів на кокаїні й таблетках. Тільки тут зрозумів, що життя — це велика цінність, яку не можна марнувати".

Стажування для в'язнів

"Найважливіша частина виправлення — останній рік, коли засуджених готують до виходу на свободу, — розповідає Ганс Стей. — У нас діють договори з численними підприємствами в околицях, які приймають в’язнів на стажування. Якщо воно проходить успішно, їх беруть на роботу після звільнення. Також ми допомагаємо їм знайти житло. Усе майно засуджених залишається у їхній власності, поки вони у в’язниці".

А в нас, виходячи з в’язниці, люди часто не мають ані житла, ані роботи. Чи варто дивуватися, що половина всіх засуджених знову стає на злочинний шлях? Норвежцям же саме завдяки пріоритету реабілітації над покаранням вдалося звести злочинність до мінімуму.

"На мою думку, це і має бути головною метою будь-якої в’язниці, — додає Тор перед тим, як попрощатися зі мною. – Змінити те, як поводиться і у що вірить ув’язнений. Дати йому можливість віднайти себе поза кримінальним світом".

Назар ЗАДОРОЖНИЙ

<!--img.title-->
Автор: Газета Експрес

Реформи=тюрма.

          Ну воно ж все просто.
          Порошенко ж заслуговує мінімум на імпічмент, а максимум на нари? Там підстав, вагон та маленька, а може і велика, тележка.
          І Яценюк недалеко він нього знаходиться.
          Це станеться, якщо втілити в життя всі реформи, які зроблять Україну дійсно правовою та демократичною державою.
          Щоб не потрапити під каток імпічмента та на нари треба не проводити реформи. Або робити симуляцію реформ.
          Тобто залишити все в Україні так, як і було останні 23 роки.
          А така країна, яка була, може бути союзником тільки Росії і Путіна. На ділі. Палкі патріотичні декларації не беремо до уваги, вже наслухалися.
          По всіх діях Порошенка та Яценюка можна сміливо сказати, що вони є вірними союзниками Путіна. А якщо не будуть, то їм буде жопа. Тому вони є союзниками.
          Яскравий тому приклад, - гривня. Синхронно з обвалом рубля, ці гавайці валять і гривню.
          Постійні контакти з Путіним, пеціни заводіки в Рашке, мутево з вуглем, постачання в окуповані території газу та електроенергії та багато чого ще, вже перетворилося на буденність.

          Тому, товариство, треба звикнути до дійсності, яка полягає в тому, що ці два гавайця дрючать нас по повній програмі.
          Погоджуватися з цим, чи ні, нам вирішувати.....

Сторінки:
1
2
попередня
наступна