Воля.

Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.

Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.

Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.

А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.

І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.

Неволя...

(2007)

Іноді вона крадеться у нічній тиші, коли не горить світло у віконечках сусідів, а ти намагаєшся нарешті заснути в холодному ліжку;

іноді хлопає по плечу у величезному натовпі, коли всім навколо весело, а тобі...;

іноді вона дихає на шкло здоровезного літака, холодно нагадуючи "Застібнути ремні";

іноді відлітає з мінорними звуками гітари у пустій кімнаті;

іноді падає на долоню сніжинкою нерозуміння близьких;

іноді вколе злим жартом незнайомців, що ідуть на зустріч;іноді ліниво вийде назустріч пухнастим блакитнооким котом, коли ти відкриєш двері в пусту квартиру;

іноді промайне далекою і чужою посмішкою невипалкової знайомої;

іноді кличеш, мрієш про неї серед суматохи буднів;

іноді тікаєш від неї, як метелик, до світла монітора.

САМОТНІСТЬ...

У житті кожної людини є періоди (від декількох хвилин до десятків років), коли вона почувається одинокою. Це трапляється і в шкільні роки, коли ми шукаємо собі компанію і близьку людину. І в молодості - періоді великих сподівань, якщо вони не здійснилися, і, здається, ніхто у світі тебе не розуміє. І в дорослості, коли діти (вони ж тільки вчора були маленькими!) йдуть будувати власне життя. І тим більше, у старості, коли родичі далеко, а робити нічого. Вона забрідає і на роботу, коли раптом виявляється, що твої нові - геніальні! - ідеї нікого не цікавлять. І в сім'ю, коли близька, здавалося б, людина несподівано виявляється чужою і далекою.

Буває. У кожного. Інколи. Чому ж кішки скребуть на душі, коли це трапляється з нами? Схоже, що страх самотності закладений генетично, адже в стародавні часи люди виживали тільки племенами, а залишитися одному означало померти від кігтів тигра, голоду або холоду. У середні віки людей, які жили самі по собі де-небудь на далекому пагорбі, визнавали відьмами або чаклунами, віддавали тортурам інквізиції, поки не зізнаються, і спалювали на багаттях. Та і у наш час легше жити, коли у тебе багато друзів і добрих родичів – хто, якщо не вони, допоможуть в скрутну хвилину?

Але жодні роздуми і слова не зможуть описати те ниюче почуття, яке розриває душу на шматочки...Що ж робити з цим почуттям? Кидатися на пошуки нових знайомих чи судорожно з тремтячим голосом дзвонити до старих? Чи не закінчиться це черговим сумуванням? Мудрець сказав: “У кінці кінців кожний залишається на самоті. Власне тут і стає важливим, ким він насправді є.”Мабуть, головний засіб від самотності не боятися її. А щоб така порада не ставала замкненим колом, треба розвивати себе, ставати краще, добріше, перетворюватися на цікаву людину. А для цього варто подумати і знайти свої інтереси, зрозуміти, що цікаво для інших і, головне, якою має бути людина, щоб бути цікавою для вас. А тоді – розвивати у собі ці якості. Займатися своїм удосконаленням можна самостійно, за допомогою книжок, зі своїми друзями, на консультаціях або тренінгах, де професійний психолог допоможе вам підібрати відповідні вправи і завдання.

Різні бувають історії самотності. Кожна людина знаходить свої пригоди і свій унікальний вихід з ситуації, що склалася. Жодна нав'язувана думка не приживеться, і ми завжди бачимо світ крізь призму власного досвіду.

Хвилина мовчання і тиша,
Солодке вино на столі,
Від цього мені їде криша -
на самоті усі ось ці дні...
І пісня печалі у прозі
Не входиш, стоїш на прозі -
"Цей вибір є правильний? Ні?
Допоможіть, будь ласка, мені!!!"
І відчай вже рве мою душу,
А я й далі терпіти все мушу...
І крикнути хочу.."пос..." -
Слова застрягають у горлі мені..
А сльози з очей вже не л'ються,
Людина - краплина на склі,
Ох, як же мені дожилося,
Що плачу-сміюсь на весні...
Погляд із поглядом зустріти,
Згадати забуті вже дні,
Як сонце щедро лилося
із очей твоїх,
А я у них утопаю,
Як чиню, що роблю - не знаю...
А знаю лиш казку, лиш вітер,
Буяють у полі самоцвіти,
І шепче собі мурава,
Куняє зелена трава...
Весняна пора - це як казка,
Яка ніколи не снилась мені,
І навіть як це є поразка,
Дарую цей вірш я тобі...

All This And More
          Все це і крім цього

(Brooker;  Reid)

It's not that I'm so cheerful, though I'll always raise a smile
           Не сказати б, що я такий радісний, однак повсякчас сяятиму посмішкою,
and if at times my nonsense rhymes then I'll stand trial
           і коли часом моє божевіллячко складає вірші, то я ж за це постану перед судом.
My friends are all around me but they only breathe through fear
           Мої друзі всі є навколо мене, та вони в полоні страху,
Were I to cry, I'm sure that still they'd never see a tear
           і якби я заплакав, то, впевнений, вони б не побачили ані сльозинки.

In darkness through my being here, away from you
           В темряві, що складає все моє буття тут, далеко від тебе,
the bright light of your star confronts me shining through
           яскраве світло твоєї зірки побачив я.

Dull and sullen, much subdued, my skull a stony glaze
           Важке і гнітюче, чого там тільки нема
           під камінною оболонкою моєї макітри,
Whirlpools rage on constantly, I'm not so well these days
           безперервно коловороти розверзають жерла гніву,
           я не зовсім здоровий в такі дні.
There must be something somewhere near who sees what's being done
           Та має ж хтось бути десь поблизу, хто розуміє, до чого йде!
The harbour lights are burning bright, my wax is almost run
           Вже яскраво сяють вогні гавані, мій напад гніву сходить нанівець.

In darkness through my being here, away from you
           Темряву, що складає все моє буття тут, далеко від тебе,
the bright light of your star confronts me, shining through
           прошив яскравий промінь твоєї зірки.
 
Come Lollard, raise your lute and sing, and to my ears her beauty bring
           Ану ж лоларде*, оживи свою лютню і заспівай,
           щоб моєму слуху відкрилася її краса.
like Maddox in the days of old we'll feast and drink until we fold
           Ніби Меддокс в давнину, ми будемо бенкетувати і пиячити, поки не загнемося,
And folding still we'll spare a thought for what's been lost and what's been caught
           і тихо згасаючи, обійдемося без міркувань над тим,
           що прогавили, а що вхопили,
and maybe then begin again for love is life, not poison
           і, може, тоді знов почнемо гадати, що любов то є життя, а не отрута.

In darkness through my being here, away from you
the bright light of your star confronts me, shining through

                                                                        28.04.2015

*лолард - представник європейського протестного руху доби середньовіччя

Слухати