“Порожні” люди часто навіть не можуть уявити собі, як це можна бути щасливим, нікого (або нічого) не використовуючи. Вони відчувають повне право користуватись іншими та тільки чекають миті, коли людина їм “розкриється”, щоб потім зловживати її відвертістю або слабкостями для власного задоволення. Важливо те, що “порожні” вважають це повністю звичайним явищем. Такі люди страшно бояться самотності, адже тоді вони поступово починають поглинатися у свій внутрішній світ, в якому тільки порожнеча, гнів, незадоволення і біль. Тому наодинці вони мають обов’язково бути чимось зайняті, щоб якось втекти від “себе”(алкоголь, розваги, телевізор...), аби тільки не поринати всередину. Коли “порожні” зустрічають “наповнених” людей, то спочатку, вони спілкуються доволі стримано та культурно, але поступово такі люди починають відчувати щастя, яке йде від “наповнених”. І з цього часу починається новий ступінь у стосунках — акторська гра, яка призначена для витягування щастя. Найчастіше це початок “глибоких” стосунків. Та, на їхній жаль, по-справжньому “наповнені” люди ніколи не грають такі ігри, так як вони лицемірні та порушують внутрішню свободу іншого. Тому наповнені просто зрікаються таких стосунків і таких людей. “Порожні” при цьому “смертельно” ображаються й відчувають, що їх позбавили “ їхнього власного законного” щастя.
Он вышел вот из той скалы высокой
Направясь в даль - туда, где светит солнце,
Где род людской живет вовек
Ведь он же тоже человек!
Ни дождь, ни ветер его не разрушали,
Лишь только слезы на каменной щеке борозды оставляли.
Везде преследовало его
Лишь одиночество одно...
Среди людей он тоже одиноким был
Тупою глыбой они его прозвали,
А между тем под каменным панцирем своим
Живое сердце в слезах утопало.
Душа в людей скоро развеется как сон,
Что даже в камня сердце есть живое.
Да только жаль, что в этих всех людей
В груди лежит сердце каменное.
СЛУХАТИ Воля.
Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.
Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.
Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.
А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.
І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.
Неволя...
(2007)
