Зранку у п'ятницю я написала замітку, що їду на гриби і....наготувала їсточки, зібрала сумки, дочекалася дитину зі школи, дочекалася чоловіка (бо падлюка вєчно мені плани пересере своїми ділами), завезли Степана до мами і, майже зранку у 15 з гачком, я була у лісі. 

Людей було як на Хрещатику, чого їм вдома не сидиться, я не розумію. Мене тішать наші грибники. Майже всі у камуфляжі і з лукошками (не з корзинами, а саме з лукошками), у всіх круті швейцарські ножі і модні мешти. Ми серед них були як цигани, не скажу, що як броварські цигани, бо ті ще крутіші. Ми були приблизно як бердичівські цигани. Коли ми заходили до лісу, то всі хитрі і розумні вже виходили. Але, як кажуть, твій гриб тебе дочекається. За дві години ми взяли відро поляків, шалену купу зонтів і трохи гливи. Збирали гриби до того моменту, поки у мене не почалася куряча сліпота.

 

Фото "шедевральні", бо у мого бабушкофона теж сталася куряча сліпота.

Наступного ранку я ледве дочекалася. Коли ми приїхали до лісу, то зондеркоманда вже робила свою справу. Ми знайшли вільне місце у строю і стали прочесувати територію разом з ними. Головне в цій справі, коли ти знайдеш галявину з сімейкою поляків, голосно не радіти, бо якесь чудо обов'язково ненароком опиниться поруч і почне різати твою здобич. А ще подумки тре про себе казати: "Тут грибів нема... тут грибів нема". Не повірите, але це діє! Гриботелепати з часом розсмоктуються і ти вже починаєш вголос співати: "Грибочок-грибочок, покажи бочочок". Це теж 100% діє (перевірено роками) і збираєш спокійно гриби вже без свідків і конкурентів. 

Спочатку було це.

             

    Потім це. Бо нажарити пательню свіжих грибів, то святе!

А вже потім це.

 

І наостанок, що я хочу сказати. Я вас всіх люблю і цілую, але якщо ви колись підете у ліс по гриби і у вас в голові буде лунати голос: "Тут грибів нема...тут грибів нема", то краще йдіть, бо ставати між мною і грибами не слід. 

ЯКЩО у Вас ніколи не було ТАКОГО стану

— ДЯКУЙТЕ БОГУ!!!

Просто подякуйте Богу...

Якщо Він зараз і сам не в депресії.

 

Життя на автопілоті.

Відсутність сенсу в будь-якій дії. Відсутність мотивації в діях позбавлених сенсу. 

Беззмістовність всього і вся. 
Відсутність сну. Пусті пачки сигарет. Гора недопалків. Неможливість просто поїсти. Небажання їсти. 

Небажання дихати-дивитись-читати-працювати-говорити-бачити. Небажання продовжувати броунівський рух. Відсутність виходу.
Дивитись у стелю, вивчати крапки гівняної побілки.

Машинальні щоденні дії нагодуй-приведи-забери. 
Відсутність барв. Відсутність емоцій. Відсутність відчуттів і почуттів. Жодних. Байдужість і відчай. Втрата сенсу.
Я не пам'ятаю який день сьогодні, але точно знаю,

що такий же беззмістовний як вчора і завтра. 
Гори пустих тарілок і розкиданих речей. 
Чорна діра і всепоглинаюча пустка. Всередині. Де не має місця страху чи болю.
Я не знаю скільки так можна протриматись, але знаю що це не проходить.

Ні з віком, ні з часом, ні з статусом. 
Це не нормально. Але, ти "нормальний", доки можеш самостійно виконувати базові навички.

 І це не осіннє загострення. Це чийсь нормальний стан.
"Keep smile", в будь-якому випадку все гаразд. 
На всі питання завжди наготовані "позитивні" і прийнятні відповіді.

Розмови ніпрощо, або розмови, що підтримують створений образ.
Смішно читати від людей, які самі не знають, про що пишуть, всі знання депресії яких обмежуються статейками

 копірайтерів 20 гривень за тисячу символів: 
"поговоріть з ними" - та немає бажання ні з ким говорити.

Навіщо чергова формальна розмова ніпрощо? Діти нормально. Все нормально. Сім'я нормально.

Робота нормально. 
Все? Питань більше немає?

Окай, зустрінемось/спишемось якось...наступного місяця/року а краще життя. 
"Поговоріть з психологом" – тільки кушетки і заумної тітоньки з запитаннями на зразок 

"а чи немає у вас депресії?" мені не вистачає задля повного щастя.

Мені зразу стане легше, в гаманці так точно.
Вихід є. Я не знаю звідки вийти.
Немає про що говорити. І немає з ким. 
Чекаєш. Просто чекаєш крапки. Випадку. Зриву.

Просто чекаєш…