майже сплю.... не спиться... зроблю чай .... що робите? поглажу випрану одежу і білизну... - завтра))))) Ви ще гладите? а капуста не заквашена ще, коли встигну???? завтра свято - Романа... і де ж стільки Романів взялось? Роман хіба українське імя? Українці у вишитих сорочках? Чому, навіщо?? Хіба це допоможе? Краще без них....Вже й зима, а дублянка ще не була в хімчистці.... Чи може самій почистити? Чим?
.....Піду чай поп'ю 
Де, моя Любове,
Ти маєш напитись
Живої водиці,
Щоб птахом лишитись?
Тим птахом, що Землю
Крилами здіймає
До світлого Сонця,
Що всіх зігріває?
Злечу я під зорі
Холодної ночі,
Вдивлюся глибоко
В їх сяючі очі,
Вберу з них наснаги
Для вічного льоту –
Ніколи не стомлюсь
Від того польоту!
В моєї Любові
Могутнії крила –
Для чорної зради
Догнать їх – несила!
Живи, мій коханий,
Як можеш, щасливо,
Тебе не забуду
Ніколи, мій милий.
Як будеш стогнать
Від душевної муки,
Остання надія –
Мої крила-руки,
Тебе обійму я
Любові крилами –
І вічнеє Небо
Засяє над нами.
"... коли самотність наче б’є у груди тихим дзвоном,
у відлунні, мабуть, чується ім’я... ім’я... ім’я..."
Я викреслював ніч непоступливим словом "самотність".
Я викреслював день, але вдень менш помітно, що сам.
Та помстилася ніч, опаливши тавром: "Незворотність".
І даремно, що я молитви шепотів небесам.
Незворотність вмовляла самотність вустами безсоння.
А мені навіть слово немає сказати кому.
Раптом зірка відбилась оголена на підвіконні.
Наче прагла навчити коханням ламати тюрму.
І тоді зрозумів, що не те і не тих я послухав.
Серед ночі і я хоч комусь подарую забаву:
- Я нарешті із нею, - розтанув із вдячністю цукор...
- Ми нарешті разом, - усміхнулась солодкою кава...
