А чому? Ідіотська радянська секретність! А ще я б хотів знати, що сталося з сім'ями цих людей. Як радянська, а потім українська влада обійшлася з ними. З сім'ями героїв та великомучеників.

Чергова жертва чорнобильської мафії: померлий пенсіонер Геннадій Конопльов, який голодував у Донецьку - не був навіть чорнобильцем по своєму статусу. Чому тоді він голодував? З простої солідарності чи тому, що це непогано оплачувалось? На жаль, все будується на здогадках, тому що місцеві журналісти не мають охоти провести час безпосередньо в середовищі голодуючих, щоб проконтролювати процеси протесту і їх моральну сутність.
В першу чергу хотілось би знати, чому така обмеженість інформації про які суми грошей йдеться, як і досить красномовним є раптова відсутність в протестних акціях чорнобильців так званих афганців, що не так давно пліч опліч з тими ж чорнобильцями штурмували Верховну Раду. Явно видно, що "афганці" та інші ветерани УБД (учасники бойових дій - ред.) домоглись свого - урвали ласий шматок з бюджету країни  і втекли в кущі, щоб в спокої зжерти власну здобич, яку їм надали налякані нардепи з умовою більше не бушувати та не допомагати чорнобильцями, бо в когось треба відібрати оте бабло, а в простих українських пенсіонерів відбирати реально вже нічого, чого не скажеш про незліченну кількість фальшивих пільговиків з чорнобильської мафії. Давно відомий факт, що особливо за останні 15 років величезна кількість державних службовців і тому подібної номенклатури перед виходом на пенсію раптово ставала "чорнобильцями" з надвисокими соціальними виплатами. І про це чудово знають в Уряді України та Адміністрації Президента, як і чудово розуміють, що таку кількість паразитів прогодувати стає просто неможливо фізично.
Недолуга пенсійна реформа може закінчитись глобальною катастрофою Пенсійного фонду, якщо гроші будуть і далі "дерибанити" без належного контролю за їх справедливим розподілом. Принаймні сучасна ситуація з пенсіями абсолютно не стимулює молоде покоління ставати активними платниками пенсійних внесків, а без того ніякі псевдореформи з підвищення віку виходу не пенсію не призведуть до належного справедливого матеріального забезпечення більшості пенсіонерів країни на противагу зажерливій елітній меншості пенсіонерів з чиновників, нардепів, ветеранів-"силовиків" та УБД, чорнобильців тощо. З цього приводу варто нагадати давні знамениті слова ще претендента в президенти України Віктора Януковича: "Эти козлы мешают нам жить" - тепер вже президент України Віктор Янукович повинен визначитись хто саме є всі оті козли і належним чином з ними розібратись.
На завершення: висловлюю співчуття рідним померлого пенсіонера-"псевдочорнобильця" Геннадія Конопльова, що намагався підзаробити таким небезпечним шляхом участі в акції протестного голодування.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

1. Ось на цьому фото Сергій встановлює фотоапарат, так звану фотопастку 2. Це чорна лелека, яка занесена до Червоної книги 3. Підорлик малий — так само занесений до Червоної книги 4. Шоу перед камерою — журавлі танцюють 5. Самка Рисі і її дитинча 6. Ведмеді! Їх в цих місцях не бачили понад 100 років! 7. Кабан і його грязьові ванни 8. Єнотовидні собаки вийшли на прогулянку 9. Лосиха з лосенятами 10. Оленятко з мамою 11. Нерівний бій 12. Вовк зі своїм трофеєм — ногою оленя 13. Який велетенський зубр! 14. Щасливе сімейство 15. Коні Пржевальського були завезені сюди в 90-х рр. 16. Видра 17. Серйозна компанія зібралась 18. Люди та тварини зняті однією камерою, але змонтовані разом для наочності 19. Краще не зустрічати такого вепра в лісі один на один 20. Який вовк! 21. Неймовірні роги 22. Хороша кицюня 23. Восьмирічний олень 24. Тварини виявили камеру на дереві 25. Ой! А хто тут? 26. Подивіться які у мене ноженьки! 27. Тепер сюди приїжджають експедиції біологів, які реєструють тварин 28. Сергій Глущак робить все, щоб Чорнобилю присвоїли статус заповідника

Ось який запис зроблено у моєму щоденнику 20.04 1986 року:

«Зараз роздасться грім!
І весь світ заллється сльозами!
Він очиститься від пороху,
і знову народиться у чистоті новий світанок».

Не знаю, що саме спричинило цей запис: певні атмосферні умови, тодішній стан душі чи завдання написати сценарний етюд (саме тоді я навчалась у інституті), але побачивши нещодавно цей запис, я трохи збентежилась. Бо 26.04.1986 року світ таки залився сльозами від вибуху Чорнобильської атомної електростанції, а от чи очистився від пороху, не відомо.

Після закінчення інституту, у 1989 році, я влаштувалась працювати на Українську Знак пошани студію хронікально-документальних фільмів. Саме ту кіностудію, творчий коллектив якої першим відгукнувся на події в Чорнобилі. Адже одразу після вибуху в Зону терміново вирушила знімальна группа на чолі з режиссером Володимиром Шевченком, щоб навіки документально закарбувати кадри жахливої трагедії. Було відзнято безліч унікальних метрів плівки. І на світ з’явився фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів».

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%E2%80%94_%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%BA%D0%B8%D1%85_%D1%82%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%96%D0%B2

Цей фільм згодом (1988 року) було відзначено Державною премією СРСР. Але Володимир Микитович Шевченко не дожив до того дня, коли йому присуджували звання Лаурета, він помер від лейкемії. Так само, як згодом один за одним йшли у другий вимір інші учасники зйомок: освітлювачі, механіки, звукооператори, адміністратори… Пам’ятаю, як кожного дня, піднімаючись угору по вулиці Щорса на кіностудію, закрадалась підступна думка: невже і сьогодні висітиме некролог… Кожен із тих людей, хто помер від «чорнобильської хвороби», міг відмовитись від зйомок, він міг сказати, я надто ціную власне життя, щоб марнувати його, слухаючи, «як звучить радіація» ( у фільмі є епізод, в якому записано звук радіактивного випромінювання над реактором)… Але ніхто з тих, хто пішов із життя через ті зйомки, не відмовився від поїздки у Зону.



Сьогодні в Інтернеті поширена інформація, що власником фільму "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів" є кінокомпанія Україна.
Неправда, фільм знятий на Київській студії хронікально-документальних фільмів. У мене записано інтерв’ю з одним із операторів фільму Віктором Кріпченком. І він мені відповів на запитання:

- Чому Ви там сиділи в реакторі по дві години?
- А що було робити? Треба було зняти кіно.

«Треба знімати кіно» – ось дeвіз кінодокументалістів, і вони йшли і знімали безцінні кадри, які сьогодні запопадливі люди розтиражували і підраховують прибутки з їхнього такого неприбуткового ентузіазму...
Але чомусь ті, хто хоч раз потрапляв у Чорнобильську Зону, вже не могли забути побаченого.
У 1993 році я працювала асистентом режиссера у фільмi «Межа» Ролана Сергієнка. Фільм був присвячений творчості Миколи Бажана, і тому майже приклеєним у стрічці виглядає кінцевий епізод, у якому режиссер розповідає про хворобу дівчинки з Чорнобильської зони. Проте цей епізод звучить у картині, як Реквієм «епосі щасливого соціалізму», яку штучно створювали для жителів соціалістичного простору її керманичі, долучаючи до цього і митців, письменник Бажан серед яких. Поява цього епізоду у фільмі звичайно спричинена роботою Ролана Сергієнка над фільмами «Дзвін Чорнобиля» (1986—1989, 3 с), «Поріг» (1988), «Наближення до Апокаліпсису: Чорнобиль поряд» (1990) про Чорнобильську катастрофу, які створив Майстер до фільму «Межа». Взагалі, зйомки документальних фільмів про аварію на ЧАЕС стали майже авторським кредо Р. Сергієнка. Крім зазначених, він сфільмував такі картини, як «Чорнобиль. Тризна» (1994), «Сповідь перед учителем» (1995), «Чорнобиль. Післямова» (1996, авт. сц.). Ці фільми також про Чорнобильське лихо.
Колись мені хотілось написати дисертацію на тему: "Сталкерство українських документалістів у Чорнобильській зоні». Адже, погодьтесь, це стійка аналогія зі сталкерством. Тому що той, хто потрапляв у Чорнобиkьську зону на зйомки перший раз, вже не виходив звідти... У тих людей це вже було, як маніакальний синдром: піти у Зону і зняти побачене. Вони помирали один за одним, але йшли і знімали.
Наприклад, Віктор Кріпченко і Володимир Таранченко - оператори "Хроніки важких тижнів» - вони знімали фільм за фільмом, вони не полишали цього об’єкта, поки могли... Режисер Володимир Шевченко помер майже відразу після зйомок, а оператори об’єднались і робили фільми. У їхньому доробку такі фільми, як «Невиданий альбом» (1991), «Оглянься з осені» (1992), «До отчого порогу» (1997) присвячені Чорнобильській зоні і наслідкам катастрофи.
Так само режисер Георгій Шкляревський зняв ряд фільмів про Чорнобильську зону: "Мітинг", "Тінь саркофага" • «Таємничий діагноз» (1990), «Зона тривоги нашої», «Чорнобиль — роки і долі» (1996, авт. сцен.), «Зона — десять років відчуження» (1996), й інші. Значну частину з них він знімав із оператором Ніною Степаненко.
Майже кожен із кінематографістів студії "Укркінохроніка" долучився до зйомок фільмів про Чорнобильську катастрофу. Це і І.Гольдштейн, і А.Сирих, і Ю. Терещенко, і С.Буковський, і Л.Воронянська, і В.Піка, і В.Шувалов і багато інших [майже кожен (!)].
Кінематографістів у Зону тягнуло побачене: зруйнований реактор, обвуглений ліс навкруг реактора, писклявий пронизливий звук високого радіоактивного фону…
Але не тільки кінематографісти не виходили із Зони, раз потрапивши туди, а й журналісти, фотографи. У В. Кріпченка й В. Таранченка є такий фільм "Невиданий альбом" про фотографа, що майже жив у зоні і знімав безцінні кадри.
Взагалі, Чорнобиль вабив творців зображальних мистецтв із самого початку - від першого, закладеного каменю. Наприклад, в Архіві кінофотофоно документів є кадри кінолітопису, в яких зафіксовано риття котловану, закладення фундаменту, радісні обличчя будівників станції, урочисте відкриття ЧАЕС тощо. Архівні кіноматеріали налічують різнопланові сюжети у кіножурналах, розмаїті фільми, від науково-популярних і документальних до навчпьних.
Той самий В. Кріпченко знімав відкриття ЧАЕС і розрушений реактор після вибуху. Хтось, може, скаже: Парадокс!, інший – Збіг!..

Це сьогодні, коли Українське документальне кіно майже вмерло, той, хто сидів у зручних кабінетах і зміг використати вдало ситуацію, сколотивши собі такий-сякий капітал, може закинути нашим кінодокументалістам: Чому ви не торгувалися, коли усі хапали все, що криво лежить, треба було виторгувати долю для свого кіно.
Та, мабуть, не могли документалісти торгуватись у той час, коли кожен запопадливець хапав все, що криво лежить, бо треба «було знімати кіно»…

© Риженко Тетяна,2010

26 квітня 2011 року виповниться 25 років з тих пір, коли в Україні відбулася масштабна техногенна катастрофа сучасності - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

У 1986 році вночі 26 квітня на 4-му енергоблоці станції в результаті серії теплових вибухів був зруйнований реактор.

Це трагічна подія в житті кожного Українця. Співтовариство «ВАРТА» просить долучитися до акції «Згадати ВСЕ» та додати до аватарки тематичну стрічку!

Як мені житиСеред людей?Бога гнівити,Тішити себе...Думкою – отрутою,Земною спокусою,Силою неправедною,Душею пустою...Знати, що ніхто не чуєЙ не розуміє,І ніколи того стануНе збагне...Приспів:Я давно не видів щастя,Коло мене люди плачуть,Їм нічого не порушує безумства думок...Я живу як усі, світа білого не бачу,Мене б’ють по лиці й пізнають на вулиці!Іноді мені здається, що невдовзі минеться,І я пробуджуся в іншому світі,Щасливий,Заспокоєний,Вродливий, закоханий,Ясний усім, впевнений в собі. Рибу в річках,Кохання в очах дівчатВижу я, сучкар від сучкаІз древа Чорнобиля...Ховаюся в натовпіУ великих містах,Лишаюся сам-на-самВ ефірному просторі...

Світла пам’ять кого вже немає, вдячність та пошана всім учасникам ліквідації наслідків аварії
на Чорнобильській атомній електростанції.
Прикладом мужності та патріотизму є ті, хто першим прийняв на себе удар аварії,
хто, ціною власного здоров’я працював в зоні радіаційного забруднення.

«Пам’ять на життя»

Прогрес науки є і буде,

Назад не буде вороття

І дуже пильно треба, люди(!)

Цінити Землю і Життя.

(Богдан Скробут  «На Київській землі»)

Чорнобильська трагедія не має відліку в часі, вона безповоротно вічна — пам’ять про неї ніколи не згасне. Україна зазнала найбільшої біди від мирного атома… Зазнали біди і наші українські люди по селах, що віками жили на прадавній поліській землі. «Була на цій землі, освяченій Божою благодаттю, правікова культура, живили, тішили серця поліщуків народне мистецтво, пісня, танці, християнська віра, мораль, правікові звичаї, обряди і ще — правікові дохристиянські вірування в духів, водяників, домовиків, лісовиків, русалок, яких зазвичай немало розплодилося з казками, легендами, оповідками. Що сталося з народною культурою, народним мистецтвом в післячорнобильські дні? Що сталося з селами, хатами, яких недоля позбавила людського тепла, а людей, які жили в цих селах і хатах, змусила покинути насиджені гнізда? Чи житиме народне мистецтво Полісся в постчорнобильську днину? Які скарби вдалося зберегти і які розікрали мародери? Скільки церков з чорнобильської зони пограбовано мародерами і де оті з них ікони, в яких оселях колекціонерів осіли і як донині із стін «фонують»?… Питання, питання…» - пише співробітник НАН України Олександр Федорук.

Від техногенних катастроф гинуть  цивілізаційні цінності — народні мистецькі пам’ятки, а щонайприкріше — зупиняється тяглість місцевих творчих традицій. 

18 років поспіль сміливці – їх називають «сталкери», а з ними і Ліна Костенко, рятують те, що збереглося в покинутих оселях, де тепер господарює вітер. За матеріалами тих експедицій творчою групою майстринь-вишивки з кількох міст донецької області створена перша в україні (поки що невелика) колекція вишитих зразків орнаментів з вишивок із сіл зони відчуження. Ці вишивки вперше експонувалися в червні ц.р. у Донецькому обласному художньому музеї

Як і мова орнамент має велике значення в культурі народу, іноді навіть важливіше. Справа в тому, що він сприймається нашою свідомістю як інформація, що приходить до нас ззовні. Яким чином відбувається цей процес трансформації – таємниця, над розгадкою якої працюють різні люди. Одні – щоб глибше пізнати природу людини, розгадати послання древніх, залишені нам предками в знаковому та орнаментальному вигляді. Інші – щоб створити новий, один з найстрашніших засобів негативного впливу на людство. Їм зрозуміле одне: орнамент і знак є інформаційнозаряджений образ. Якщо його зарядити «як слід», то він може бути  творящим або руйнівним. (Згадайте як ми сприймаємо  музичні образи. Під одну мелодію - плачемо, під другу - скачемо, під третю - засинаємо, під четверту - співаємо і т. д. Як і орнаменти вони мають свої ритми. Деякі Музиканти відчувають мелодії орнаментів.) 

Поліщуки збарегли ці знання, про свідчать назви орнаментів ("Квітка життя", Роздуми про життя", "Хрести" і т. п.).

 Отже, якщо хочеш щось добре зробити в житті – не дай пропасти вишивці, цьому неоціненному скарбу мистецької культури.

Людмила Огнева - автор проекту виставки «Пам'ять на життя»

Від 22 липня частина композиції «Пам'ять на життя» розміщена у виставковій залі меморіального музею Т.Шевченка («Хата на Пріорці») в Києві