Сталася подія, яка ніби обухом в чоло мене вдарила. Помер керівник експедиції з дослідження наслідкв аварії на ЧАЕС ім. В. І Леніна
Весна видалася теплою в тому 1986 році. А щорічна весняна експедиція нашого відділу чогось забарилася і ми мали вийти на воду тільки після першотравневих свят, а не в середині квітня, як звичайно. Тож, щоб не гаяти такого приємного і квітучого часу, я з братом Юрком вирішили поїхати в ліс і поїсти шашличків з горілочкою. Не пам'ятаю, з якого дива, але в нас був напад благопристойності, тож поїхали цілком офіційно і правильно — він з дружиною Алочкою, а я з мамою, двома машинами в ліс десь під Фастовим. Поставили намети і взялися готувати шашлики. Я не пам''таю вже хто купував і замочував м'ясо, але шашлики вдалися добрі, а ліс — щедрим на дубові дрова. Горілку на обох взяли і я і Юрко, отже, нам її вистачило із доброю лихвою. Але ми чесно вихлебтали її всю. Та й поснули. Це була ніч із 26 на 27 квітня. Вночі мені стало зле і я прокинувся. Але бачу — Юра не спить, я до нього — чого? - питаю. А він мав звичку слухати БіБіСі англійською, щоб вдосконалювати знання англійської (ми тоді обидва підробляли перекладами). От і каже, щойно передали англійці, що у нас в Чорнобилі сталися якісь негаразди. Я здивувався, але мені і в голову не прийшло, що на ЧАЕС може щось статися і я рішуче заперечив англійську “пропоганду” Проте Юра сказав, що варто вертатися терміново додому — у нього сім'я, діти, та й я тоді мав сім'ю. От, з самого ранку, начхавши на алкогольний “вихлоп”, почали вибиратися з тих нетрів, куди заїхали. Ми трохи побоювалися ДАІ, не тому, що не справимося з керуванням машинами, а тому, що визначити, що ми нетверезі — не треба було й трубки! Годі того, щоб глянути на наші посоловілі очі і на непевні рухи. Але ГАІшники стояли самі такі вже накачані “антидотом", що від їхніх пик можна було люльку прикурювати і не пробували нас перевірити. От тоді я захвилювався — не так часто на дорогах так багато міліції і, що собливо цікаво — всі геть п'янючі, як чіпки! Це неспроста, казало мені передчуття недоброго. Відвіз маму і мотанувся до Києва, до жінки. Машка перелякана, Київ гуде і всі норовлять десь драпонути подалі. В кількох словах змалювала мені ситуацію — слід брати малу Наташку і їхати якнайдалі. А мені з роботи телефонує шеф — взавтра бути на роботі і то — конче! Зранку!!!
Я розумію всіх — і шефа — він начальник експедиції і переживає — слід відходити,а я - його заступник (нашим жаргоном - “продкомісар”) заступник отримував гроші на всі дні на членів експедиції і відповідав за харчування люду. Тож мав купити необхідні харчі в Києві — то були часи, коли не все можна було легко і вільно купити в першому-ліпшому кіоску! Слід було їхати на базу з відповідним листом і вже там придбати необхідні дефіцинтні продукти. Пам'таю, що на кожного члена експедиції видавалося 1,72 крб. На добу. Це були не такі вже й малі гроші. Я міг запросто всіх прохарчувати, а решту повернути людям. Умудрявся годувати цілком пристойно експедицію з розрахунку 0,65 — 0,71 крб. на добу, потім, як стане бажання, поясню, як цього можна було досягти — поділюся безцінним досвідом бувалого “продкомісара”. І Машку як не зрозуміти!? Ми не мали спільних дітей, але Наташку я дуже любив і люблю досі — хороша дитина вона. Докладно розмірів небезпеки на той час не знав ніхто, але ми мали спеціальну освіту і могли уявити приблизно хоча б!
Тож я влив у себе 0,5 л кави і літру мінералки, заправив машину, а Машка зібрала дитину й себе за той час. Натиснув на газ і за кілька годин був у Одеській області, в Кривому Озері — там мешкав товариш її батька, який і надав їм прихисток, а я того ж дня відправився назад. Ліг спати, скільки там залишалося вже до ранку, і пішов на роботу. Шеф повідав, що ідемо не 5-го, а 2-го травня в плавання, тож часу мало — слід скупитися терміново. Я взяв машину і поїхав за м'ясом, маслом та тушівкою на базу, а потім і за рештою продуктів. Словом, не підвів нікого і ще 30-го увечері завантажив холодильники на “Вернадському” необхідними продуктами. Хліб ми купували в день виходу, щоб не черствів зайве. І так — найкращий хліб як був, так і залишається - “український” київської випічки. Він може зберігатися понад 10 днів і не втрачати харчових якостей. Зрівнятися з ним може тільки черкаський “український”, але черкаський був на 200 г. легшим і тому не таким вигідним — більші буханці краще зберігаються і менше сохнуть, а тільки черствіють. Отже експедиція була зібрана і готова до виходу. 1-ше травня — ніхто не примусить, а от 2-ге пора виходити! Експедиція вийшла, як і звичайно, ми, трохи гідрологів та хіміків. Незвично те, що в складі експедиції — Валера, працівник відділу радіоекології. Вони їздили самі і не приєднувалися до інших — у них свої моніторингові точки і проби, нам з нами незручно їхати було. А цей раз — поїхали. Але і це не насторожувало — в нас часто бували найрізноманітніші люди — і навіть працівники інших установ, з інших республік і навіть іноземці. Це не несподіванка. Моя задача — в перші ж години - переписати всіх, встановити графік чергування по камбузу і вивісити його в кают-компанії. Домовитися з Анею (коком) про харчування на день виходу та інші звичні щоденні задачі.
Всяка експедиція починається з того, що начальник збирає всіх в кают-компанії і в присутності капітана і за його жвавої допомоги читає лекцію з техніки безпеки. Присутні мають бути всі, крім вахтенних матросів і офіцера. Бо з цієї миті починається власне експедиція і наступає повна відповідальність начальника і капітана за наші життя — вода не жарт. І не думайте, що на Дніпрі безпечне плавання. Шторми бувають такі, що й баржі перекидають. А решта загроз життю! Словом, є що казати їм. Але ми всі все це знаємо напам'ять, всі не перший і не другий раз на кораблі. Проте цього разу шеф настояв особливо суворо, щоб забралися всі, і навіть я, який не любив таких заходів, в одному приміщенні. І не даремно. Лекція була стисліша — про звичні заборони — не стрибати із спардеку у воду — не було забагато мови. Шеф вперше сказав, що задача експедиції незвична і незвичайна. Ми маємо дослідити радіоактивне забруднення акваторії Дніпра і відібрати необхідні проби для відділу радіоекології. Цим, по суті, експедиція повністю міняла напрямок своєї діяльності, хоча ніхто не заважав відібрати і звичайні проби та пройти моніторингові точки за планом всіх співробітників. Просто була визначена додаткова задача, як з часом стала основною. Крім того він сказав кодову фразу: “Звичйно, ця робота пов'язана з певною небезпекою, кожен може відмовитися. Але ця робота має бути виконана. Якщо ми не підемо — відправлять спеціалістів з Москви. Самі знаєте, як їм важлива наша — чужа земля і ми самі. Якщо не знайдуть в Москві — поїдуть військові, а їхня компетенція нам відома. Тут зараз зібрані: 1. спеціалісти різних профілів, необхідні для виокнання цієї роботи; 2. люди, які добре знають місцевість, яку будемо досліджувати; 3. громадяни України, для яких ця земля — рідна. Отже, вирішуйте, але врахуйте, якщо не ми, то хто краще цю роботу виконає?” На цей час кораблю підійшов і до шлюзу і почав шлюзування. На всіх була оформлена перепустка в Чорнобильську зону і міліція, яка контролюквала вхід на водосховище, перевіривши корабля та пасажирів, нас пропустила. Ми зайшли до набережної у Вишгороді і шеф зсадив всіх жінок на беріг, а також молодих хлопців, у кого ще не було дітей. Перепитав ще раз — може хтось не піде. Тим, що зійшли, сказав, щоб ніде не показувалися і сиділи вдома. На цьому місці ми мали їх забрати на зворотному шляху. Час названо і ми пішли далі. Але вияилося, що на кораблі залишилася ще одна жінка. Кок. Без кока їхати неможливо, але ми вирішили, що готувати їсти може один з мотористів, якраз той самий, з ким вона “крутила любов” і взяв на себе додаткову (і не малу!!) роботу,а ми всі йому постановили допомагати. Аню висадили в Лютежі з вимогою бути там, коли вертатимемося (шеф дуже добре вмів розраховувати час і виконання роботи) і пішли далі.
Чому я так детально все описую? Та тому, що з тих, хто залишився на кораблі на той час сьогодні живий тільки один. Так, автор цих рядків. І це моє завдання — віддати їм належне, згадати, бо якщо я не напишу — то нікому вже буде. Я досі не знаю, чому так сталося, що вижив я один і чому Бог мене вберіг — ми жили в однакових умовах і їли однакову їжу. Ту, що я заготував у Києві, а я заготував ту, яка була вироблена ще до аварії. Всі в мене брали антидот (крім шефа — той був абсолютний абстинент) не тому, що нам видавали, а тому, що за родом роботи я використовував етиловий спирт як розчинник і в мене його було багато. Отже, на кораблі було двоє непитущих (я питущий, але спирт пити не хотів з принципу — я не вживаю хімреактивів, а спирт був для мене саме реактивом тоді! Хоча взагалі я не проти перекинути чарку). І ми прожили найбільше — шеф помер у листопаді 2010 року і саме на його похороні я зрозумів, що написати ці спогади вже не просто примха, а обов'язок перед товаришами. Я ще живий і, здається, здоровий. Може, мені допомогло моржування, може ще щось,але я не хворів і тільки втратив кілька зубів,а більше й нічого. До того ж втрата кількох зубів за такий період часу невелика дивина і всіма це добре знано.
Робота в нас була проста і звична, хіба що в кожен вихід на човнах брали Валеру з дозиметром. Де не де він просив відібрати додаткові проби (60 л води в основному), що не складало особливих незручностей. Щоправда, була й дивовижна задача — Микола Маковський мав набрати 80 кг найрадіоактивнішого мулу, який ми знайдемо. Окремо пишу, як це відбувалося:
Стоячи на кормі в звичайній своїй одежі (шорти і майка) донним батометром на тросі вибиралася порція мулу з дна якогось тихого виру. Потім батометр відкривався (ніяких рукавиць!) голими руками і вибирався долонею в поліетиленовий мішок, який він тримав межи колін. Всі в цей час займалися своєю роботою. За один раз можна було підняти до 350-400 г. мулу. І так всі 80 літрів. Робота забарна і шеф піщов йому на допомогу. Все це зайняло десь із годину часу на борту (і всю решту життя у Миколи через який рік, а йому тоді було біля 30 років). Не знаю, хто додумався до такої задачі — всі розуміли що це і чим скінчиться, але Мковський був лімітчиком в Академії наук — не мав київської прописки і жив у гуртожитку. Він не міг відмовитися від такої задачі із багатьох міркувань, які не були актуальні для нас, киян. Отже його тупо відправили на смерть. І робилося це без всякого показного героїзму, хоча і ми і той, хто його спорядив(живий і здоровй член АН УАН сьогодні) знали, про що йдеться. Потім ми були в Прип'яті. В місті я не відмічав наших відряджень — навіщо? Там черги, а в нас відрядження на Дніпро, тож відмітити його можна хоч і в самому Києві! Ех, якби ж то я знав, чим це обернеться! Нам всім потім прийшлося через суд доводити, що ми були в Чорнобилі в травні 1086 року. А докумнетів було вдосталь, щоправда, не ті, що вимагалися по закону — бортовий журнал, графік відбору проб, за якими було написано понад 50 звітів до ВР СРСР, перепустки в зону відчуження з відмітками посадовців і списком учасників, але якби я тобі відмітив у Прип'яті наші посвідчення — нам не прийшлося доводити очевидних фактів через суд і гаяти час. Та ми не знали, що ми — ліквідатори. Не було такого слова на той час. Ми, жартома, (хороші жарти!) називали себе “хібакусі” - ті хто пережив атомне опромінення в Хіросімі та Нагасаці. Зате скільки ходило анекдотів!!!! вони складалися прямо на ходу, з життя.
Бачили і просто злочинне нехтування життям людей внаслідок того, що їм не сказали про небезпеку. Зокрема, в Сорокошичах ми побачили зграйку дітлахів, які гралися в піску. Коли Валера підійшов до того піску, його дозиметр зашкалило. Ми сказали в селі, щоб забрали дітей з того небезпечного місця, але селяни не вірять вченим в шортах і подраних майках, босим і загорілим. Я, до того ж, на той час відпустивши бороду. Поголив череп — ніяк не викликав довіру в простих людей, які довіряли Щербицькому і Романенку, а ті з екрану Телевізора! І Шпльт Газет доводили, що ніякої небезпеки нема. До слова, потім і нам заборонили сповіщати людей про небезпеку, а що це не помогло, то заборонили Валері казати НАМ про рівні опромінення. Ясно, що це не завадило ні йому ділитися інформацією з нами, ні нам — з мешканцями тих місць, де нас носило. Так ми працювали (із систематичними заходами в Київ, щоразу наш прихід викликав паніку та істерику в тих, хто там залишався — вони навіть боялися з нами розмоляти) до кінця навігації. А через півтора місяця помер перший з нас — Валерій Петрович Горбик. Можна сторінками розповідати про ті уявні жахи, які нагромадила обивательська фантазія і ті реальні, які не настільки помітні, як уявні, але дієвіші. Проте — навіщо? Це сотні разів описано в різних документальних та художніх роботах. Не хочу. Можу тільки нагадати, як наші працівники, хто мав рідню чи знайомих у Москві чи Пітері, їздили туди і як ті москалі та пітерці ставилися до нас, як зачумлених. А я взимку був у Москві і мені сильно розболілися зуби. Проте місцева лікарка мене прийняла без всяких упереджень і, взнавши, що я ліквідатор, а нам на той час уже дали посвідчення і медалі, віднеслася дуже співчутливо і сердечно. Різні люди є!
Потім в експедиції був змінний склад — після травневого виходу приходили інші люди. Незмінними були тільки начальник, команда, дозиметрист і я. Мені довелося дуже складно вести облік хто коли і скільки разів харчувався на кораблі, щоб решту грошей повернути кожному. Досі пам'ятаю, що харчування в тій екседиції склало 0,73 крб в добу на людину. А решта — майже карбованць щодня, я мав повернути всім, хто ходив, хай навіть і на 5-6 діб. І далеко не всі загинули — перемерли тільки ті, хто був у травневому виході. І не слід казати, що тільки від радіації — люди вмирають і від хвороб і інших причин. Але так уже склалося — що тих всіх нема. Якось дуже вже спрямовано! І я досі дуже ображаюся, коли мені хтось заздрить на мої чорнобильські пільги (а їх постійно не виконує держава), не потрібний мені безплатний проїзд в метро і на трамваї, поверніть Горбина і Пироженка. І Колю Маковського, Васю, Валеру Жука, Яблонського Славу — хочу з ним випити зеленого чаю!Не терба нас славити — я хочу почути вічне бурчання Вовки Зайченка! Вони за віком всі, кого перерахував, повинні були б жити досі — мої ровесники, а якщо старші то не набагато!
Вічна вам пам'ять друзі мої. Ви, як справжні козаки, сказали ”Хто, якщо не ми” і стали на шляху стихії. І не простої, а незвіданої на той час стихії!І боролися і перемагали хоча б тим, що Київ не прийшлося евакуювати, бо придумали, як спинити хвилю радіоактивного мулу, що котився водорю з Прип'яті.
Не буду казати про тих, хто відправив вас на смерть, вони теж не мали особливого вибору. Але честі також, бо коли прийшов час розрахунків — визнати нас потерпілими — всі пощезали, сховалися за порожніми словами, при тому не забувши себе записати в ліквідатори. Хоча їхня участь була умовна — вони там були працювали нашими руками і дихали нашими легенями, вдихаючи порох та куряву тих місць. Але годі з ними. Я не про них кажу і називати навіть не хочу.
А все це написав я в пам'ять про дійсного Героя — Олександра Йосиповича Сакевича, який зумів організувати всю роботу, підбодрити і настроїти людей, і сам взяти участь у найнебезпечніших роботах. Його не стало з нами в листопаді 2010 року. Інтелігентна людина, прекрасний вчений, і педагог, він водночас був і патріотом України, нашим другом і просто ми його називали “батько”. Маю схавлити вибір керівництва — не знаю, хто міг би так добре організувати той виїзд як він, але так жаль, що не буду бачити його більше, навіть на фотографіях — він не любив фотографуватися. Ні тоді, на в наступні роки, а експедиція тривала кілька років — нема жодної фотки його на Вернадському, який нам став плавучим домом. І досі теплі почуття в серці до тієї величезної плавучої залізяки.
Якщо хтось не згоден — хай заперечить, а я переконаний — ось так робляться подвиги! Не “звершуються”, а саме “РОБЛЯТЬСЯ” тяжкою роботою, довго і наполегливо...
