Передусім ми маємо справу із гнучкою та продуманою технологією поширення впливу окремої групи, яка ідентифікує свій інтерес і бачення світу із національним інтересом Росії (географічне охоплення цього поняття у носіїв ідеї «руского міра» значно ширше територіальних меж Російської Федерації).

Для початку спробуємо з’ясувати, що вкладали у концепцію «русского міра» його ідеологи. Ольга Батанова визначає «Русскій мір» як глобальний культурно-цивілізаційний феномен, що складається з Росії як материнської ( ??? ) держави та російського зарубіжжя, що об'єднує людей, які незалежно від національності відчувають себе росіянами, є носіями російської культури і російської мови, духовно пов'язані з Росією і небайдужі до її справ і долі». Саме слово «мір» у цьому контексті означає не суто «світ», а й «світське життя», «простір» тощо.

Патріарх Кирил у вітанні до Дня православного козацтва окреслив географію цієї концепції, назвавши спадкоємцями Святої Русі Росію, Україну, Білорусь, Молдову( ??? ) та Казахстан( ?????). У програмовій статті А.Ставицького «Украина и Русский мир» є такі рядки: «Русскій мір не проти України, але за ту Україну, яка цивілізована, поліетнічна і полікультурна(??? )... звідси зрозуміло, що «галицький» варіант логіки російсько-української взаємодії як протистояння за принципом «все, що добре для росіян, – погано для України і навпаки для русского міра абсолютно чуже...»

У статті політконсультанта Петра Щедровицького чітко звучить й інтерес «русского міра» – всіляко підвищити продуктивність російського капіталу ( як основи відтворення багатства; залучення зовнішнього неросійського) капіталу, створення спільного капіталу, розглядаючи і оцінюючи все це як один з факторів структурного упорядкування російського капіталу). Як бачимо, такий ідеологічний аспект логічно обґрунтовує купівлю акцій енергетичних компаній Прибалтики Газпромом, будівництво АЕС на території Білорусі та інших практичних дій, спрямованих на створення потужної бази для «русского міра».

«Русскій мір» – справа не лише посадовців у Москві. Для методів своєї роботи на територіях інших країн творці «руского міра» взяли усе найкраще з досвіду взаємодії між батьківщиною та діаспорою, функціонування транснаціональних корпорацій (Газпром, Сбербанк і Роснефть постійно фігурують у світових фінансових рейтингах), практики оксамитових революцій через неурядові організації і банального підкупу впливових людей (наприклад, Герхард Шредер як один із основних лобістів «Північного потоку»).

Офіційно просуванням «русского міра» займаються: Урядова комісія зі справ співвітчизників за кордоном, Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, Федеральне агентство зі справ, Фонд «Русскій мір», РПЦ (зокрема, Відділ церковних зовнішніх зв’язків.

Перейдемо до аналізу діяльності Фонду «Русскій мір» як найбільш видимого інструменту підтримки проросійських організацій. Офіційно метою його діяльності є поширення російської культури та підтримка гуманітарних наук. Головою правління є призначений Путіним Вячеслав Ніконов, а до членів правління та опікунської ради, крім викладачів і науковців, входять представники РПЦ, Адміністрації Президента, Генерального секретаріату МЗС, генеральні директори медіахолдингів ВГТРК та ИТАР-ТАСС. Цей фонд є передусім фінансовим інструментом, за допомогою якою можна підтримувати потрібні проекти цілком легально.

Те, що сам Фонд був заснований 2007 року дає підстави припустити, що в його основі лежить концепція фінансування оксамитових революцій через недержавні фонди. Основним, але не єдиним, партнером фонду в Україні є Всеукраїнська координаційна рада організацій російських співвітчизників, до якої входить понад 140 неурядових організацій, що займаються відстоюванням російської культури.

Масштаби фінансування цієї структури дають змогу утримувати таку кількість: лише бюджетом РФ у 2009-му на фонд було виділено 500 млн руб. (близько 100 млн грн), а враховуючи участь у фонді таких структур, як «Российские железные дороги», РПЦ, медіахолдингів тощо, ця сума значно більша. Відповідною є географія діяльності фонду: за 2007–2010 рік було втілено 710 проектів, з них у Європі – 254, СНД – 154, Південній та Північній Америках – 35, на Близькому Сході – 20, в Азії – 20, в Австралії – 6, та один у Африці.

РПЦ, зокрема її представництво в Україні, є потужним організаційним ядром, яке оперує як людськими, так і фінансовими ресурсами, має вихід на політиків і бізнесменів республіканського та регіонального масштабу. Станом на сьогодні УПЦ МП налічує 11 790 громад (без урахування тюремних і лікарняних), 179 монастирів, де перебуває близько 4700 ченців і черниць, 13 місій, 34 братства, 20 духовних навчальних закладів, де щороку навчається понад 4000 учнів, кількість священнослужителів офіційно становить близько 9518, а також виходить друком 108 періодичних видань. Враховуючи кількість інших російських громадських організацій, ми бачимо широкий розмах, який підкріплений не лише спекуляціями на історичну тематику.

На прикладі нафтопереробної галузі чітко проглядається вхід російського бізнесу в Україну на цілком легальних підставах. Таким чином, Кременчуцький НПЗ потужністю 18,6 млн тонн нафти на рік був викуплений фірмою «Татнефть» ще 1994 року; Лисичанський (16 млн тонн/рік) 2000-го перейшов у власність російської ТНК; Одеський НПЗ (3,6 млн тонн/рік) був викуплений 1999-го Лукойлом, а Херсонський (8,7 млн тонн/рік) у 2000 році – НК «Альянс». На цьому прикладі видно, як цілком сучасна практика розвитку корпорації допомагає реалізації національних інтересів.

У темах, присвячених роботі із російською діаспорою, вживається поняття «логістика Русского міра». Її функціонування забезпечується через мережу урядових, громадських і благодійних структур. На державному рівні є юридичне визначення категорії «співвітчизник за кордоном», що закріплена в Федеральному законі від 24.05.1999 року № 99-ФЗ «Про державну політику Російської Федерації стосовно співвітчизників за кордоном».

У 2007–2008 роках за підтримки Урядової комісії зі справ співвітчизників за кордоном проводилися дослідження та вийшли у світ збірки матеріалів про історію та сучасність російської діаспори в Казахстані, Узбекистані, Туреччині, Словаччині, Данії, Німеччині, балтійських і скандинавських країнах, проводяться регулярні моніторинги політичної активності діаспор ЄС, США та СНД. Окрім вивчення ситуації, що склалася, ведеться робота із видання часописів і підтримка їх коштом держбюджету та приватних спонсорів, можливості дистанційного вивчення мови та спілкування через інтернет-портали, юридичної підтримки, створення російських центрів у більшості країн світу (програма «Кабінети русского міра», метою якої є організація в кожній країні місць, де можна отримати матеріали про Росію, а отже – сконтактувати з уповноваженим представником).

За такими «невинними» та «культурологічними» діями чітко простежується структурована робота щодо зв’язків із діаспорою, її підтримки та подальшої роботи, що спрямована на контакти із політичними та бізнесовими колами країн і збільшення впливу окремих представників діаспори. Наприклад, колишній працівник відділу зовнішньої розвідки КДБ Алєксандр Лєбєдєв, донедавна депутат Держдуми, наразі є власником британських  часописів Independentі EveningStandart.

«Русскій мір» – це технологічна концепція, що відповідає вимогам часу та яка об’єднала російських державних і культурних діячів та комерційні структури; досвід розбудови транснаціонального бізнесу та встановлення геополітичної гегемонії любителів «метафізичних» і релігійних пошуків і адептів чітких, аналітично виважених бізнесових рішень. «Русскій мір» використовує всі доступні методи, діючи не лише на рівні держав, а й на рівні медіа, освіти, громадянської роботи та підприємництва. Відповідь «русскому міру» полягає не в марних спробах перекричати політичних клоунів, а в адекватній реакції у всіх вимірах суспільного життя.

Приблизна схема реалізації ідеї «Русского міра»:

Міністерство освіти і науки України визначило пріоритетом на 2018-2019 роки створення стратегії інноваційного розвитку і реформа законодавства про державну підтримку інновацій.

"Для розвитку інновацій в Україні ми повинні спільними зусиллями прийняти рішення, яке забезпечать безперервність ланцюга розвитку інновацій від проведення дослідження до виробництва", - цитує міністра освіти і науки Лілію Гриневич прес-служба Міносвіти в середу.

Міністерство визначило собі пріоритетні завдання на найближчі 2 роки, які допоможуть удосконалити інноваційну сферу.

Зокрема, до них належать: створення стратегії інноваційного розвитку України; реформа законодавства про державну підтримку інновацій; створення дорожньої карти інтеграції України до Європейського дослідницького простору; реформа економічних відносин в системі вищої освіти; введення базового фінансування наукової діяльності університетів за результатами їх державної атестації; державна підтримка міжнародного інноваційного співробітництва в рамках Міжнародній європейській інноваційній науково-технічної програми EUREKA.

Як повідомлялося, прем'єр-міністр України Володимир Гройсман виступив за збільшення фінансування української науки та Фонду розвитку інновацій.