Іще не осінь, але вже не літо…
Ще не спустів й не зажурився сад:
до сонця груші мружаться налиті,
хизується красою виноград.

Грайливий вітер бавиться гілками
зеленокосих панночок-беріз
й плете шарфи сумними вечорами
з прозорих павутинових завіс.

Ще ліс не спить. Цілує срібні роси,
в траві ще ніжиться і гомінко шумить.
Уже не літо, але ще не осінь.
І якось в серці трепетно щемить…

Красота понятие нестатичное
Сказать проще, непостоянное
Временами немного странное
Говорят, что природой данное

Но извольте ответить честно
Что для вас красота? – Картинка?
Рассуждения ваши уместны
Только это лишь половинка…

Имидж можно всегда построить
Пропиарить себя - дело чести
И «обложкой» цену утроить
Когда хочется сладкой лести

Прячем лица за макияжем
Есть желание скрыть усталость
И рассудка таким вояжем
Маскируем всю нашу «малость»

Бедность душ, наше состояние
Не закроешь слоем «мейк-апа»
Он напротив катализатор
Выдаст тайны из подсознания

Тогда что красота? - Гармония!
Дружный синтез внутри и снаружи
Не потерпит она сражения
Тот баланс в душе не нарушит

Все мы с вами ей одержимы
Как украсить нам наши «туши»
Измененья необратимы
Стоит только почистить души…

Важко,боляче,неможливо
Серце тисне на душу,мов камінь
Замість сліз якась злива
Тихий шепіт із вуст «Амінь»

Я відраду в віршах знаходжу-
Зараз спершу була трохи «вбита»
Із думок тих повільно виходжу
Там сльозами вже вся накрита

Але раптом – якесь прозріння
Щось прозоре для мене відкрилось
Теплий подих мого розуміння
І нарешті та біль втомилась

Значить є, приходить відрада
Якийсь спокій вже в двері стука
І життя не «Верховна рада»
Де лиш галас, сморід і скука

Тому зараз чую довіру
Так довіру!Й за тебе радість
Входжу ніби в якусь квартиру
Замість номера, назва «Вдячність»…

А вже осінь на підході,

Перше листя облітає.

Тепле літечко відходить,

Сестрі двері відчиняє.

 

Ще гаряче літнє сонце

Землю в променях купає.

І привітно у віконце

Рано-вранці зазирає.

 

Ще буяють літні трави,

Різнобарв’ям зір милують.

І вбранням своїм яскравим

Вже останні дні чарують.

 

Стоїть Осінь на порозі,

В руках айстри та жоржини.

Руда стрічка у волоссі,

В неї скоро іменини.

Якщо бути убитою, то поглядом твоЇм,

Якщо хворіти, то гарячкою кохання.

Якщо сп’яніти, то тобою лиш одним…

І в кожну мить, неначе вперше і востаннє.

 

Якщо летіти, то на крилах наших мрій,

Якщо упасти, то в твоЇ палкі обійми.

Якщо згоріти, то у пристрасті твоЇй,

Такій солодкій, бажаній і сильній.

 

Якщо тонути, то у хвилях почуттів,

Любов ковтати, не бажаючи спасіння.

У тебе влитись, мов ріка без берегів,

В твоєму серці прорости живим насінням.

Я йшла до тебе в серці і в віршах…

Між сяйвом місячним Чумацьким шляхом.

Тебе я малювала в своїх снах,

Нестримно линула до тебе синім птахом.

 

Я серцем завжди знала, що ти є,

Хоча в житті своїм не раз зблукала.

В моїй душі цвіло ім’я твоє,

Між терням долі воно пагони пускало.

 

До тебе йшла дорогами життя,

На них і біль, і радість зустрічала.

За кроком крок ступала в майбуття,

І погляд твій серед зірок шукала.

 

Зустрілись наші душі в небесах,

Десь на кордоні поміж простором і часом.

Ми подолали цей важкий тернистий шлях

Для того, щоб назАвжди бути разом.

В кімнаті літо. Пахне чебрецем,
що вчора повні жмені назбирала.
Я ще тоді у змові із дощем
з сріблястих рос краплиночки складала…

А нині день – у дощовім плащі,
розквітлі липи краплі умивають.
В кімнаті тиша. Слухаю дощі
із чашечкою липового чаю.

Не модну книжку з відгуком чудес
беру, поближче до вікна присівши.
І хай там що диктує нам прогрес,
а ми з дощем читати любим вірші…