хочу сюди!
 

Ксюша

44 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 43-50 років

Замітки з міткою «шевченко»

9 березня в Січеславі (відео)

як і обіцяв

http://www.youtube.com/watch?v=UvPEiyrrqBo

http://www.youtube.com/watch?v=NN3QUgWpWhU&feature=player_embedded

9 березня в Січеславі (Дніпропетровськ) на честь 196-ї річниці народження нашого Великого Кобзаря України, українські громадські організації міста здійснили смолоскипну ходу «Від Тараса до Тараса» – від пам’ятника молодого Шевченка в центральній частині міста до найбільшого в світі пам’ятника Шевченка, котрий розташований у найвищій точці Монастирського острова.

З днем народження!

Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.

ЛИКЕРІ

Тарас Шевченко – пророк України

Громадська організація "Разом" закликає всіх свідомих українців вшанувати 9 березня 196-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка покладанням квітів до його пам’ятника, або просто коло портретів нашого національного Пророка. Вшануйте кожен, як велить того своя душевна потреба, а 10 березня запаліть ввечері свічу пам’яті на вшанування 149-ї річниці смерті Тараса Шевченка.
При всій значній кількості різноманітних друкованих матеріалів про видатного українця Тараса Григоровича Шевченка, його особистість і до цього часу полишається непізнаною в усій своїй повноті. Загадка феномену Шевченка залишається нерозгаданою! [ далі ]


88%, 29 голосів

12%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

09.03.10 Марш на честь дня народження Т.Г.Шевченка

09.03.10 Марш на честь дня народження Т.Г.Шевченка

Час і місце збору:18.00, Театр ім. Т.Г.Шевченка

организатор REACTOR.ORG.UA

Обрано нового Голову Української Громади

У суботу, 12 грудня 2009 року відбулося Велике Віче, на якому підведено підсумки нашої діяльності у 2009 році, обрано нового голову та визначено стратегію розвитку на наступні 2 роки.

Детальніше: http://ukrhromada.org/ua/media/news/item/356/

Мені тринадцятий минало...

__________________ 1. _______________ Мені тринадцятий минало, я заробляв на хліб і сало: на біржі газом торгував. Я бела света не видал: одни компьютеры, бумажки, биржевики як таракашки орут, торопятся, снуют, Вкраїну німцю продают. А там, де рідное село хатини сором замело... Другой такой страні не знаю где раком ходит человек. Весь день пахать за чебурек  молодший Буш усіх заставил, панов, ментов везде наставил. ...аж бачу: Юлия, вона здорова як сама Весна: коса уложена колбаской, Москву берёт за горло лаской, надежды Штатам подаёт, арийка чистая, не пьёт, а если пьёт- то самогонку (не та московская японка —  аперитив щипнёт, щебечет, мозги шматком минтая лечит; не та, натерта ртуттю Ханга- возьмёт, кобіла, в зубі манго...) ,зальёт "Славутича" вдогонку, закусит салом чи паченням... Судьба? Проклятье? Увлеченье? УлІтку тІпа, то Єсть лЄтом чІитаю в кІєвской газєтє, шо тіпа Юлію снімают... Мнє сєрце туга розриваєт! Ну, хай в "Плейбой", но шоб одєтой! Пливі, постилая газєта... Тєбя єгипєтскіє раки сожруть... Макаю крошку-пєчєнюшку в хранцуську луковую юшку... Прикосновенье алых губ! Приём. Фуршет. Печення з маком. Фужер шампанського... однако! Мені тринадцятий минало. Меня судьба не баловала: я пас в родном сєли свинєй тамімий мислямі                           о нєй!

______________2. ______________________ Мені тринадцятий минало: хавло шаблюкою голив, сметану їв — дівки пищали, ушистко мав опріч прищів. А уночі ходив до гаю, шмаляв навіжених сичів, валив у сіно товсту Галю- і залюбки малину їв. Вкраїна з НАТО загравала; Стецько у Раді гомонив. Я зранку їв шалене сало і хаяв клятих москалів. Мене маньяком називали, в Москві лякали дітлахів... Весла була, хрущі співали, а я під грушкою сидів. ...Мене тринадцятий минало, губу сокирою голив. Мене за дурня не тримали: горілку пив та й баб любив.

__________________3.________________

Ми разом їли галушки. "Тарасік, почітай стішкі". Я замутив отую глину про Січ, козаків, Катерину: "Катрусю, бачиш Чорне море? Се- українські суть простори. Галушка чайкою несеться пошарпать турка- чи вернеться?" ...Ти правим очечком мругала, їз чашки юшечку сьорбала. А лівим оком покосила, в зубах галушечку зтулила... "Што за мальчік, Катіріна, всьо болтаєт без упину, только знаєт єсть і піть, нєт чтоби гвоздя забіть!" ...Я пас ягняток край села. Чи ти незаймана...була?

Ну що б здавалося слова…

"Ну що б здавалося слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива.
Як їх почує!.. Знать од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть меж люди!"

Тарас Шевченко

Євген Сверстюк: Бути чи здаватися



Гамлетівське питання "бути чи не бути" можна було б уточнити: "Бути чи існувати". Відомо, що данський принц почав дошукуватися правди і утвердив своє право бути зі шпагою, бути принцом. Бути героєм п’яти актів. А "не бути" означало існувати поза історією.

Нинішнє філософське формування того ж питання: "здаватися чи бути" так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.

В українській мові to seem звучить, як здаватися, і те поняття набуває додаткового значення: здавати позиції, тобто бути нікчемою. А то особлива тема — про вічно невдоволеного собою і всім.


Притчі, прочитані нерозумним

Відомо, що Христос навчав непосвячених людей притчами. В основі притчі лежить життєва подія — засівання зерна за умов неоднакового ґрунту, сезонна робота у винограднику довірливого господаря, роздача талантів для їх розумного використання тощо.

Суть притчі — у наведенні на ширші узагальнення, співвідносні з задумом Творця. Темні і запопадливі люди брали життєві факти і події безвідносно до Божого промислу. Схильні до споживацького матеріялізму, вони переживали подію саму по собі, не задумуючись над її глибшим сенсом — вони не підіймалися до розуміння вищої суті , для якої подія — тільки щабель.

Практично усе наше життя — то притчі. Нерозумні беруть самий факт і смакують деталі. Розумні — задумуються над тим, чому Господь послав їм ту пригоду, зустріч чи біду і важке переживання.

Особливо великий привід для роздумів дають нам історичні події. Кожній країні було явлено свої притчі. Україні випало в ХХ ст. нещастя бути в епіцентрі найважчих катастроф. Комуністичний полон, в який нас затягнули обманом і силою, був тяжчим за Вавилонський полон, бо у Вавилоні дозволялася пам'ять про свого Бога. Приказка "мене з дядька не скинеш" була страшно спростована большевиками.

Коли господаря виганяли і дітей викладали з хати, стало очевидним, що "світ перевернувся". А коли в урожайні роки люди мерли без хліба, чи було кому нагадати їм з Євангелії спокусу лукавого: якщо ти син Божий, то перетвори на хліб те каміння… Лукава ідея перетворення каменя в хліб запанувала на століття в країні, де було заборонено говорити про сучасне, а лише про майбутнє.

Особливо ж була заборонена Христоова відповідь лукавому: "Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих".

Як таке могло статися в країні, яка тисячу років вірила і читала Євангелію? В країні, де національний пророк застерігав:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…

Кланялись раби і незрячі, і вчені та ситі раби, кланялися ідолам злим і підступним… І богохульствували при цьому.

Національного пророка ніби любили і повторювали за ним:

В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.

Але коли прийшла пора грудьми захищати свою хату і свою волю, більшість поховалася по своїх кутках і спостерігала, як одчайдухи гинуть під вогнем і червоних, і білих ідолопоклонників.

Скільки притч явило нам ХХ сторіччя! А скільки їх являє ХХІ сторіччя, де особливо цинічно кидають облуду і брехню ті самі чорнороті, що вчора вели нас до комунізму.

Може люди не чують слів пророчих, бо вони слухають спокусливі голоси облудних сирен?

"Гримить, тайна дрож пронимає народи…"

Ці слова Івана Франка про національне пробудження народів пролунали вже тоді, коли "нова релігія" — соціалізм обіцяла перетворити пустелі в оази, а каміння на хліб. Пророки її вчили інтернаціональної єдності, але вже перша світова війна показала, що кожному своя сорочка ближче до тіла.

У війну стала національно оживати і Україна, поділена між ворогуючими силами. Брат на брата! Але як же мало було тих, що почули: "Розкуйтеся, братайтеся". Та й то було велике диво, що нація, по суті заборонена, висунула гасло політичної незалежности і дала політичних лідерів, які поєднали ідею націоналізму з ідеалами демократії.

Тайна дрож, на жаль, не перейшла в національне пробудження забитих гречкосіїв Але національний прапор піднято, і в обороні його пролито ріки крови. Можна сказати, що національно-визвольні змагання України утвердили волю до життя і дуже наполохали Москву, для якої Україна виникла несподівано. Виявилося, опріч національної свідомости, є щось дужче, могутніше, що жило підсвідомо в серцях вірних цареві малоросів…

Біла і червона Росія з однаковою нетерпимістю поставилася до українського духу, але червона була гнучкішою в олжі та у творенні хитрих імітацій. Вони підбирали українські прізвища своїм отаманом, маскувала свій уряд іменем свого ворога — УНР. Воєнний комісар Троцький рекомендував на перших порах "підроблятися під Петлюру" і вдавати спільність…

Отже, націоналізм уже після І світової війни став панівною стихією ХХ сторіччя і прокотився вітром свободи по всій планеті. Він визначав здоровий стан народного організму в країнах, що здобули державну незалежність.

І, навпаки, всіляка підробка під "інтернаціоналізм" явила нам те болото, в якому чорти гніздяться. Поневолені нації, обізвані "визволеними", культивували найгірші форми рабства, а російська нація під час "вітчизняної" війни явила шовіністичну пиху, яка прикривала і жандармські амбіції, і приховане приниження при конфронтації з Заходом.

Усі ці національні викривлення ціхують політику російської еліти і сьогодні.

Справа в тому, що здоровий націоналізм, так само, як добрий господар, не зацікавлений у кривдженні сусіда. Навпаки, він розраховує на порядного і статечного сусіда, який прибирає сміття і виполює бур’ян.

Добрий господар розуміє, що порядок у своєму домі є передумовою порядку добросусідського. У нашому випадку доведеться ж вголос називати всіляке псування повітря, розведення сміття і навіть використовування його для засліплення сусідів.

Хворобливий націоналізм завжди ображений і озлоблений. Варто задуматись, чому російський націоналізм, ґвалтуючи свободу сусідніх народів, завжди мав до них зневажливі прізвиська. "Хохли", "полячишки", "кавказька національність", "прибалти".

Імперський Кремль нещадно винищував і використовував східні народи. Але насправді з того нищення для Росії користі не було. Приблизно, як на лісоповалі, де план по зрубуванню дерев перевиконувався, а сплав і вивіз деревини і на половину не забезпечувався.

Праця велика, але то каральна праця. В Ічкерії і в Грузії "перемога" Росії коштувала величезних матеріяльних і моральних втрат. А хто вимірить, як будуть за те розплачуватися майбутні покоління?

Чесної Росії сьогодні не чути. З одного боку, чесні громадяни ізольовані, роз’єднані. З іншого боку — вони заглушені дезінформацією і завалені сміттям отруйної ненависті до сусідів. Імперським ґебельсам здається, що вони виграли інформаційну війну проти сусідів.

А розважливі росіяни розуміють, що на їхніх очах відбувається самоотруєння і самооглуплення. Нація по суті вигасає, зпивається і втрачає свої джерела оновлення. Ситуація куди гірша, ніж була при вождях, які потроху заморожували процеси розпаду, утримуючи народ в суворих регульованих умовах.

Що ж стосується приручення інших народів, то колишній "принцип інтернаціоналізму" все ж таки втримував хворобу цинізму і підтримував ілюзії якоїсь рівності — хоча б на рівні "тваринної ферми" Дж. Орвела, де висіло гасло: "Всі свині рівні між собою, але є рівніші".

Нині ж оголений шовінізм дитдомівського наступника династії Романових розрахований хіба що на полохливих рабів, готових визнати за ним право зверхності і розв’язної брехні перед телекамерою, та ще й національно образливої ("Україна краде").

Звичайно, зі школи КГБ джентльменом не вийдеш , але принаймні мали б навчити читати, скажімо, старі істини Марка Аврелія: "З набагато більшою певністю я називаю чумою затруєння розуму, а не повітря навколо нас".

Свободу здобувають щодня

Відомо, що раби люблять називати себе вільними. Хами люблять посилатися на права людини. Боягузи хваляться безкарністю. А свобода чекає на своїх лицарів, які несуть обов’язок і відповідальність. Простір свободи у нас не заповнений. Пересічність і пошлість узаконилися на мілинах споживацтва і спілкування мобілкою.

Дивовижна байдужість до громадянських і національних проблем робить людину тупою. Освічені люди не розуміють, що після століть рабства національну честь і гідність треба відстоювати на кожнім кроці.

Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь.

Кореспондент журналу запитує мене: "Чи не краще було кошти, витрачені на дослідження Голодомору, пустити на щось корисне?" Йому не соромно, що тим українським питанням займалися переважно іноземці… А відповідно і послові сусідньої державі не страшно розмовляти в Києві мовою свинопаса.

Мені часто ставлять питання, чи за таку Україну я ставив на карту життя… Україна — то ми. На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає.

Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.

На кожному кроці ми чуємо нарікання на першу особу в державі. Але хто де чув, щоб чоловік сказав: "Я перша особа, і від мене багато залежить. Але то вже буде залежати від мене, що я зроблю…"?

На кожному кроці ми відчуваємо брак українських громадян, які усвідомлюють себе наступниками тих, що життя поклали за волю. З такими громадянами хіба мали б проблему з нардепами, які не розуміють, чиїй державі служать…

З "елітою", яка не відчуває під собою загроженого звідусіль корабля, що потребує дбайливого догляду. Та й взагалі чи чули б ми про "найстабільнішу партію зі стійким рейтингом".

Адже це інфантильна мова про посткомуністичний релікт, де нема облич і нема надії на появу якоїсь чесної творчої сили. А нема тому, що на яловому безнаціональному ґрунті росте бур’ян!

Однак нині потребує корективів поняття "національні патріотичні сили". Ми вже чули, скільки серед тих сил пустомелів і таких, що плавно переключилися з комуністичної на патріотичну риторику. Ми вже звикли до того, що в гніздо "націоналістів" підкидають зозулине яйце, з якого вилуплюється більш чи менш дурне озвучення чужого голосу.

Націоналізм для українців є позитивним поняттям, оскільки воно пов’язане з особистостями, які віддали Україні серце і розум. І життя. Поняття змінилося б, якби узагальнити усіх різних, що йшли під тим прапором.

Насправді визначальним, скажімо, в Ольжичеві був не його націоналізм, а шляхетність і порядність, поєднана з моральними і культурними цінностями інтелігента, який мав спільну мову з культурними європейцями. Тому й розшукувало його і гестапо, і МВД.

Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любові, що надає людині справжності і енергії, додає їй відваги бути. Історію творять хоробрі серця…

Євген Сверстюк, для УП


Україна понад усе!

День пам"яті Т.Г. Шевченка

Тарас ШЕВЧЕНКО 

Розрита могила  Світе тихий, краю милий,  Моя Україно,  За що тебе сплюндровано,  За що, мамо, гинеш?  Чи ти рано до схід сонця  Богу не молилась,  Чи ти діточок непевних  Звичаю не вчила?  «Молилася, турбувалась,  День і ніч не спала,  Малих діток доглядала,  Звичаю навчала.  Виростали мої квіти,  Мої добрі діти,  Панувала і я колись  На широкім світі,  Панувала… Ой Богдане!  Нерозумний сину!  Подивись тепер на матір,  На свою Вкраїну,  Що, колишучи, співала  Про свою недолю,  Що, співаючи, ридала,  Виглядала волю.  Ой Богдане, Богданочку,  Якби була знала,  У колисці б задушила,  Під серцем приспала.  Степи мої запродані  Жидові, німоті,  Сини мої на чужині,  На чужій роботі.  Дніпро, брат мій, висихає,  Мене покидає,  І могили мої милі  Москаль розриває...  Нехай риє, розкопує,  Не своє шукає,  А тим часом перевертні  Нехай підростають  Та поможуть москалеві  Господарювати,  Та з матері полатану  Сорочку знімати.  Помагайте, недолюдки,  Матір катувати».  Начетверо розкопана,  Розрита могила.  Чого вони там шукали?  Що там схоронили  Старі батьки? Ех, якби-то,  Якби-то найшли те, що там схоронили,  Не плакали б діти, мати не журилась.  9 октября 1843, 

Березань

про великого кобзаря

На что жил наш выдающийся «народолюбец»? За какие шиши исколесил всю европейскую половину империи, сверяя время по золотым швейцарским часам и балуя прокопченное нутро гаванской сигарой и обедами у петербургского ресторатора Вольфа? 

Нахлебник. «Как на что? – возразят мои разозленные оппоненты. – Да ведь Тарас был известным поэтом и модным художником! Разве вы не знаете этого, господин Бузина?» 

Конечно же, знаю! Но подтверждений оной растиражированной версии в прижизненных документах о Великом Кобзаре не обнаруживаю. Напротив, в воспоминаниях современников наш герой предстает чаще всего как банальнейший обпивала и объедала – нахлебник из богемы. 

Да и был ли он этим самым преуспевающим мастером? Могли ли осаждать процветающего деятеля культуры гастрономические галлюцинации, вроде тех, которые описывает Шевченко 31 января 1843 г. в послании своему другу Якову Кухаренко? Воистину страшная картина! «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, -- жалуется Тарас, -- то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі»… 

Скажем прямо: как художник определенным успехом Тарас пользовался только в среде провинциальных украинских помещиков. Его имя не гремело на петербургских выставках, его работы и сегодня не становятся сенсацией международных аукционов. Шевченко – не Рембрандт, не Ренуар и не Репин. Обычный подмастерье живописного цеха, хоть и не без способностей. 

ДЕШЕВЫЙ КОПИИСТ

Немногочисленные заказчики портретов ценили в нем только умение передать внешнее сходство. Цветной фотографии тогда еще не изобрели, а обладать своим изображением в красках уже хотелось. Заезжий из Петербурга выпускник Академии художеств подходил для создания семейной галереи «панских рыл» идеально. Платили ему скромно. За портрет, а не за имя. 

К примеру, приятели-помещики Капнист и Тарновский видели в Шевченко не самостоятельного мастера, а обычного недорогого копииста. Поэтому и заказал ему сразу две (!) копии портрета своего соседа – князя Репнина. Заказали с оригинала, написанного швейцарским художником Горнунгом и хранившегося в доме у Репнина. 

Казалось бы, чего проще – попросить князя позировать Тарасу лично? Но не удостоил. Хоть и продержал при себе во флигеле почти три месяца! Да и кто такой этот Шевченко, чтобы написать портрет Его Сиятельства – героя наполеоновских войн и бывшего губернатора Малороссии? А копию – пусть старается! 

Вся разрекламированная биографами Шевченко история пребывания «великого» Кобзаря «в гостях» у Репниных имеет прозаичнейшую изнанку – Тарас, как ремесленник, просто «тиражировал» работу своего куда более ценимого швейцарского собрата, а заодно кормился с барского стола. 

Результат этого высокохудожественного «размножения» и сегодня можно увидеть в Киевском музее Шевченко. Небольшая такая работенка – 63,6 на 50,5 см. Тут же собрано и большинство других оригинальных и неоригинальных «шедевров» из творческого наследия гения. Никому, кроме профессиональных шевченкоманов, они не нужны. Даже музейным ворам. 

Но отдадим должное Тарасу. В отличие от его лживых посмертных хвалителей, ограниченность своего дарования он хорошо понимал. «Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно», -- запишет он 26 июня 1857 г. в дневнике. 

Довольно быстро Шевченко сообразил, что акварельками (по словам мемуариста Д. Григоровича, «единственным его средством к существованию» в молодости) много не заработаешь. Хотелось чего-то более существенного, чем профессия «вольного художника». 

ФИНАНСОВОЕ ФИАСКО ОТЦА "ГАЙДАМАК"

Не больше доходов приносила и литературная деятельность. Первое издание «Кобзаря» вышло за счет Петра Мартоса тиражом 1000 экземпляров. Особой прибыли эта «спекуляция» не принесла. Шевченковеды скрупулезно исчислили ее экономический эффект – чистая прибыль издателя составила примерно 400-500 руб. 

Сколько из этой суммы получил автор – точно не известно. Имеются две версии. По словам Мартоса, «с изданием «Кобзаря» у Тараса завелись денежки, и он начал кутить». А Шевченко, наоборот, жаловался, что получил «непомерно малое вознаграждение». 

Как бы то ни было, больше Тараса Мартос не издавал. Их пути разошлись. Следующее произведение – «Гайдамаки» -- вышло уже за счет автора. Тем же тиражом, что и предыдущее – 1000 штук. Расходилось оно туго, хотя 800 «Гайдамаков» Тарас весьма удачно загнал оптом книготорговцу Лысенкову. Тот же Лысенков сгоряча купил у Тараса еще и права на стихи, напечатанные в мартосовском «Кобзаре» -- «в вечное и потомственное владение».Эта авантюра обошлась в полторы тысячи рублей, о чем, прогоревший на Шевченко Лысенков в последствии неоднократно жалел. 

Кровожадные «Гайдамаки» зависли в магазинах. Нераспроданные экземпляры этих разбойников пришлось срочно сброшюровать с допечатанным «Кобзарем» и (чтоб добро не пропадало!) толкнуть под обновленной вывеской «Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке». 

Случилось это в 1844 г., и больше до самого ареста в 1847-м никаких новых украиноязычных произведений Шевченко, если не считать тощую, буквально на двух листиках «поэму» «Гамалия», отдельными изданиями не выходило! (Забегая вперед, добавим: когда Шевченко уже будет сидеть в крепости, Лысенкову придется забирать из магазинов нераспроданные экземпляры своего хитроизданного в обнимку с «Гайдамаками» «Чигиринского Кобзаря»). Рынок оказался полностью затарен выдающимся народным стихотворцем! Хотя цензура не мешала, а критика даже хвалила, Шевченко понял, что его литературное предприятие находится в глубоком экономическом кризисе. Оставалось надеяться только на помощь благотворителей. 

Первые в жизни гонорары Тарас получил, рисуя портреты любовниц своего пана. Павел Васильевич Энгельгардт, по словам поэта, награждал его иногда за это «рублем серебра, не более». Мог бы и вовсе не платить. Но гвардейский полковник был неплохим психологом. Он полагал, что финансовое поощрение необходимо даже крепостному. Теперь «вольному художнику» нужно было найти нового «пана», который предоставил бы ему сносные и, главное, стабильные условия для творчества. Лучше всего на эту роль подходило государство. 

ПТЕНЕЦ В ГНЕЗДЕ ДВУГЛАВОГО ОРЛА 


Гениально! Тарас рисовал "Катерину", сидя на госдотациях

Ресурсы частных лиц Тарас Григорьевич к этому времени основательно поисчерпал! Гранты и грантоеды существовали уже в его время. Что это такое, он хорошо знал, ибо с января 1839-го по июль 1842г. состоял пансионером петербургского Общества поощрения художников – благотворительной организации, призванной поддерживать молодые дарования. 

Два с половиной года эта богадельня выплачивала ему содержание в размере 30 рублей в месяц – сумму по тем временам огромную! Бывший крепостной Энгельгардта получил за свое студенческое житье столько же, сколько тогдашний майор. Ежемесячно без особых усилий ему перепадало рубликов больше, чем оказывалось в карманах прапорщика, поручика или капитана. 

Общество поощрения художников еще и подбрасывало ему время от времени «воспомоществования» -- то на лекарства, то еще на что-то. Но к лету 1842 г. кредит доверия этого почтенного заведения Тарасом был почти полностью растрачен. Шевченко учился все хуже. Из первой пятерки учеников уверенно сполз в первую двадцатку, и Общество переключилось «поощрять» других – не менее достойных молодых людей. 

Конечно, с точки зрения ярых шевченкоманов было бы, наверное, лучше, чтобы конкуренты Тараса в борьбе за халяву перемерли с голоду, а высвободившийся капитал пошел исключительно на содержание ненасытного Кобзаря. Но у меценатов имелось на этот счет иное мнение. И менять его они не намеревались. 

В 1844 г. Шевченко предпринял последний набег на Общество, испрашивая субсидию на издание серии эстампов «Живописная Украйна». Филантропы согласились раскошелится в обмен на один экземпляр гипотетического первого выпуска. Правда, «поэт-живописец», как именовала его газета «Северная пчела», пытался впарить Обществу сразу 100 штук своих еще не изданных «Живописных Украйн». Но благотворительная контора не признала нужным «приобрести означенное число экземпляров, по неимению в виду никакого для них употребления». 

ХОТЕЛ НА СЛУЖБУ ЦАРСКУЮ, ПРИВОЛЬНУЮ, КАЦАПСКУЮ!

К декабрю 1845 г. «свободный художник» смертельно устал от свободы. Попытка издать за собственный счет серию гравюр «Живописная Украйна» окончательно подорвали его иммунитет. Он даже подцепил какую-то горячку и на всякий случай накатал «Заповит». Тот самый. С общеизвестными строчками: «Поховайте та вставайте!» 

Выглядел Тарас отвратительно – бледный, с выбритой после болезни головой, в черной бархатной шапочке на голом черепе. Воистину живой труп! Именно таким увидел его приятель-поэт Афанасьев-Чужбинский. В Нежине Шевченко даже не хотели пускать в зал Дворянского собрания. Афанасьеву пришлось долго уговаривать распорядителей, нажимая на то, что такой человек как Тарас сделает честь любой компании в любом виде. 

Кроме издательской, наш герой потерпел в том году еще одну неудачу, которую его биографы обычно замалчивают – Великому Кобзарю отказали в звании академика. «Літопис життя і творчості Т.Г. Шевченка» (Київ, «Дніпро». – 1976, с. 64) пишет по этому поводу: «Березня 22. Заява Шевченка до ради Академії художеств з проханням надати йому звання художника». Это не совсем правда. На самом деле, в тот день Тарас претендовал на нечто несоизмеримо большее! Он требовал присвоить ему «звание академика». 

Однако Академия амбиции Тараса пресекла, ограничившись предоставлением ему куда более скромного звания – «неклассного художника» с правом «пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает». 

Это был провал. Звание академика, по Табели о рангах, давало право на чин титулярного советника – гражданского чиновника 9 класса, равнявшийся армейскому капитану. В строго иерархической системе. Империи оно обеспечивало высокий общественный статус и крупное жалованье. 

А «неклассный художник» по сути не означал ничего – только свидетельство об окончании курса наук. Если бы Шевченко захотел поступить на государственную службу, он должен был начать путь наверх с самой низкой ступени – коллежского регистратора – чиновника 14 класса. 

А именно на государственную службу – в тихий бюрократический уют – ему и хотелось. Ведь, как известно, особенно приятно критиковать несправедливый общественный строй, пользуясь всеми его привилегиями… 

На некоторое время Тарасу удалось устроиться художником во Временную комиссию для рассмотрения древних актов при Киевском генерал-губернаторе – с окладом в 150 рублей в год. Работа тут сулила беспечное житье – разъезды по трем губерниям за казенный кошт, осмотр достопримечательностей на свежем воздухе и участие в археологических поисках. О том, чем в основном занимались молодые люди, трудившиеся в комиссии, свидетельствует веселый рисунок народного поэта с раскопок кургана Перепятиха под Фастовом – деревянная церквушка, какая-то хата под соломой и жизнеутверждающая шевченковская подпись: «В Переп’яті у ямі копали там х…ми». 

Эх! До чего же хорошо бороться с правительством за правительственный счет! «Борец» постепенно приобретает приятные округлые очертания, отмеченные большинством очевидцев, и с пера его как бы сами собой соскальзывают вдохновенные строки: «Не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі»… 

Единственное, что беспокоит его – как бы «притулитись до університету», где открылась вакансия учителя рисования и, следовательно, еще один источник финансирования. «Коли б то Бог дав», -- облизывается он в письме к историку Николаю Костомарову, предвкушая, как будет сидеть сразу на двух стульях. Влюбленная в Тараса княжна Варвара Репнина нажимает на все доступные ее пальчикам бюрократические пружинки. Высших учебных заведений в Российской империи не так уж много, вопрос назначения решается на самом верху – в Петербурге. Но министр просвещения граф Сергей Уваров идет навстречу княжне – Тараса берут преподавателем «в виде опыта на один год, для удостоверения в его способностях»… (Письмо С.С. Уварова попечителю Киевского учебного округа от 21 февраля 1847г.) 

Все складывалось, как нельзя лучше. Так славно, что на протяжении почти всего 1846-го и начала 1847гг. Тарас даже почти перестал писать стихи. От переедания не пелось. Ни о любви. Ни о народном горе. Жизнь шла по кругу и сама становилась вкусной, как блин. 

И тут последовала катастрофа – весной так хорошо начавшегося года господнего бездельником на госслужбе заинтересовалась политическая полиция. Ну, а что случилось дальше, вы знаете, читатель. Не будем пересказывать известное. Добавлю только, что второе (и последнее) прижизненное издание «Кобзаря» уже после возвращения Шевченко из армии тоже вышло за счет спонсора – известного сахарозаводчика Семеренко. На титульной странице его так и значится: «Коштом Платона Семеренка». Умел все-таки Тарас развести «новых украинцев» на бабло! 


Олесь Бузина