Тарас
Григорович Шевченко. Мати — Катерина
Якимівна Бойко. Батько — Григорій
Шевченко. Народився Тарас, кріпосним,
у селі Моринці 9 березня 1814 року. Помер
Тарас Григорович академіком у столиці
Російської імперії 10 березня 1861 року.
Білобог,
мольфар що рабом народився, а батьком
української правди, творцем української
мови і нації помер. Помер, аби воскресати
в героях за волю нації. Дріб’язковий
до крохоборства Кобзар помер аби керувати
процесом відродження України згори, з
раю. Вмираючи, Тарас склав свій заповіт
у вигляді 12 аркушів паперу скромно
помереженому літерами. Малесенькі
тексти, грубо пошматовані двома скаженими
собаками Російської імперії, цензорами
від церкви і імператора (язик не
повертається назвати цензора цивільним,
бо який цивільний собака мундира
носитиме). Але сила духу і знань в тих
текстах та обсяг думок творили чудеса.
Назвав
Шевченко свій заповіт з ласки цензорів:
“Южнорусскій букварь”, вклав у нього
всю душу і всі кошти, що виручив з продажу
творів, домовився з друзями, хто, як і
де розповсюджуватиме, визначив і оплатив
видавництво, визначив ціну буквара, аби
по силах був він біднякам, у 3 копійки.
Більшого
тиражу той буквар ніколи не мав, навіть
у “незалежній Україні”. Може тому, що
не така вже вона й незалежна. Бо раби
керманять нами і дерибанять країну до
сьогодні. Раб навряд чи спроможний
створити незалежну державу. І суть раба
не в гаманці, але у сірій речовині, що
наповнює черепну порожнину.
Скільки раз
не перечитую тарасові тексти, щоразу
вони викликають іншу реакцію, інші
думки. Всі партії, всі рухи, знаходять
у Шевченка притулок і наводять його як
аксіому. А він змінний, як інтернет.
Кожен спраглий може знайти у Тараса
свою правду. А Кобзар і не приховував,
що знає українців: “В кожного своя
правда”.
Всі люди на
землі мають однакову кількість сірої
речовини в голові. Та не всі можуть
писати, ніби їм Бог диктує. Так, тексти
Тарасові жорстокі, бо правдиві. Правда
вона колюча, болюча й незручна.
Чи слухаємо
ми нашого філософа, генія, вчителя,
творця мови і нації. Чи хто спробував
“все розібрати”. Чи хто пробував
перечитати Кобзаря? Та навіть буквар,
напевно ніхто не прочитав. Оскільки
його й не видавали на папері. Найбільшим
накладом у багато тисяч його видав сам
Тарас. Вмер Шевченко, до виходу буквара
з друку. Буквар вийшов у білий Світ і
впало кріпосне право! Перелякане
суспільство його більше й не видавало.
Хіба по кілька сот, пару раз, на початку
минулого століття і перед його закінченням,
та завжди, перед здобуттям Україною
незалежности.
Я що зрозумів?
Що не можна
брехати і лінуватися. Щоби навчитися
наши правди так складати, аби істина
задовольняла всіх. Що заради спільного
добра, можна й на жертву піти, але розумно.
Що цінувати треба життя наших пацанів,
героїв війни, що забезпечують мир людям,
ціною власного життя. Що брехню, підлість
і зраду пробачати не можна ніколи.
