(Задовбали мене всі тим Табачником! Кого піарим? Стільки уваги г.. на палочці!
Ось що треба обговорювати! Читайте!)
 
«Вертеп» – поема Григорія Чубая

Nihil semper suo statu manet.
Ніщо не лишається постійним у своєму становищі.
(латинська мудрість)
[ далі ]

Подарую тобі низку слів...
Як перлини, щоб сяяли в світі.
Щоби люди могли порадіти,
Щоб у Захваті Світ... гомонів.

Подарую тобі низку слів...
Щоб засяяли очі від того...
І Світанок з тобою зрадів,
Проганяючи тугу ...і втому.

Подарую тобі низку слів...
Щоби Серце... жадало... Любові.
І щоб кожен тоді зрозумів...
Для Кохання... на що ми... готові.

Подарую тобі низку снів...
Де назустріч йдемо ми по полю...
В снах нема ні Печалі... ні болю...
В твоїх снах... я тебе вже зігрів.

Подарую тобі низку снів...
Де вже стежкою йдемо ми... поруч...
Бачиш, сонце... скотилось.. за Обрій...
Так швиденько, як котиться обруч.

Подарую тобі низку снів...
Де без Щастя ... немає... Кохання.
Щастя там... - де Любов ти... зустрів.
Щастя там... - де Любов... і кохана!

Подарую тобі низку слів...
..........................................
Подарую тобі низку снів...

Восьма-двадцять ранку.

Двоє. Оковита.

Пляшки з –пів розпито

Замість - до - сніданку.

 

Всі думки – в гарячці,

Інтелект – у сплячці,

І цироз талантів

В цих… Богів?... Атлантів?

 

Морів? Прометеїв?

Бахів? Галілеїв?

Веделів? Платонів?

Гауді? Патонів?

 

Геніїв? Пророків?

Світочів? Героїв?

******

Світ чеснот, пороків,

Чистоти і гною.

 

30-31.01.2012

© Copyright: Марина Степанская, 2012

Свидетельство о публикации №11202012750

Янукович назвав його "українським, російським поетом".

А хто таки, насправді, Антон Чехов?  

11 березня – день смерті видатної української письменниці Галини Гордасевич, 9-та річниця,
 а 31 березня буде ювілейна дата: 75 років від часу народження письменниці.
Прошу вшанувати всіх, хто як зможе і захоче.
Син письменниці Богдан Гордасевич

Твори письменниці можна прочитати з Інтернету за наступною адресою:
http://maysterni.com/user.php?id=609&t=0
http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=%C3%EE%F0%E4%E0%F1%E5%E2%E8%F7&an=%C3%E0%EB%E8%ED%E0


Заповіт

Коли помру, - колись таки помру, -
Хоч вірю, що це станеться нескоро, -
То дайте спокій сивому Дніпру,
Де кручі і високі осокори.
На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так - хай оуде нині й присно.
На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Нікому йти туди не бороніть,
Нехай то будуть кози або півні.
Вони зчиняти бійки мастнйи,
І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»

Як колись хотів я з нею бути,

її до себе міцно пригорнути,

самому впасти в її обійми

і забути з нею про все на світі.

Я хотів щоб все було як в казці,

гуляти з нею цілу ніч,

а потім сонце зустрічати вранці.

А зараз вона байдужа мені стала,

все одно ніяких почуттів вона до мене не відчувала.

І байдуже ским вона буде святкувати Валентина, а я?

А я піду в бар і вип'ю пива.

Тема не на часі, але є яскравою ілюстрацією того, як народжуються мої вірші .

Як і водиться, "дитина", себто вірш, народилась після 9 місяців виношування - доки "дозріли" правильні рими, і образи повністю сформувалися.

 

Вихор шалений сніжинок-валькірій!

Рвучко, синкопами дихає січень.

Світ захлинувся в імлі біло-сірій,

Щулиться, мружить засніжені вічі...

               Небо схилилось, на землю упало.

               Сніг ізгори вниз, навколо, усюди

               Сипле, вирує... Зимова навала!

               Білий полон, білий світ, білі люди!..

 

січень - 08.09.2010

 

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111060164

 

Це оповідання я вже публікував тут, у блогах. Та через обставини, що від мене не залежали, довелося
видалити більшу частину блогу. Під видалення потрапило і це оповідання. Зараз маю змогу відновити
видалену частину блога. Тому ті, хто вже читав це оповідання, нехай пробачать мене за його повторну появу у стрічці друзів і, спокійнісінько, закриють, не читаючи.


                                                                      ***
   Її звали Марина. Подруга старшої сестри. Екстравагантна дівчина. Всю зиму проводила на ковзанах,
не знімаючи свої "дутиші" навіть, коли йшла в гості, чим здорово дратувала мою маму. Важкенької
Марининої руки побоювалися, навіть, найзавзятіші ловеласи, любителі привабливого жіночого ландшафту.
Мені було 14, їй-18. У такому віці, це відстань, як між двома галактиками. Ми просто признавали факт
існування одне одного і жили, кожен у своєму світі.

  Закінчивши школу сестра вступила до університету, поїхала на навчання, і Марина також зникла
з мого обрію. Згодом і я закінчив школу і поїхав в інше місто вивчати нелегку гірничу науку.

 [ Читати далі ]