Я дістаю з глибин душі
Слова,  нанизую в намисто.
І вішаю думки-вірші
Сушитись на душі горище.

А прийде день коли смутний,
Спітка розчарувань хвороба,
Підступить зрада в час нічний,
Уперто стане близ порога,

Дістану я намисто слів - 
Від Господа ясний дарунок.
Відступить поступово біль,
Як заварю цілющий трунок.

Щодня кладу віршів жмуток
Я на олтар поезії терновий.
Спасибі, Боже, за криницю почуттів,
За зцілення Твоїм нетлінним  Словом!

---                                                --------                                    ---

Доля мене викликає...

Доля тепер не чекає...

Доля спокути не знає,

А душа й не питає...

---

Ніч така темно тягуча

Бачу у снах сиві кручі...

В спіралях польоту щезаю,

А душа слів не має...

---

І спочинку не можу здобути,

І між знаками комі не бути,

І Тебе щось не можу забути...

Крізь роки недосяжно збагнути.

---

А десь птахи по світу кружляють,

В небесах творять наші думки.

Хтось із засідки в птахів стріляє,

Серце рвучи в криваві шматки.

---

Якби їх захистити від болю,

Якби кулі спинити в двобої,

Заховати від лютої смерті

І страждання із пам`яті стерти...

Така от я собі українка, без фанатизму. Не ношу вишиванку, в церкву рідко хожу, не дуже люблю українські народні пісні, не тому що не люблю зовсім - сумні вони здебільшого. Дехто навіть образитись на мене умудрився за такий "крамол". Ну це я просто згоряча. Але ж ми не можемо бути усі однакові під копірку? хіба ні?

Та справа не в тім.

Допоможіть будь-ласка віднайти українські вірші і пісні від яких хочеться жити. і не просто жити, а так би мовити досить активно жити))))) (для порівняння: мені подобаються африканські дикі танці, хоч насправді це лише видається, що вони дикі)

Дякую.

Вірш невідомого японського поета століття в стилі "нагаута" - "довгий вірш" з антології "Кокін-вака-сю" Цю антологію було складено в 10-му столітті, однак твори, що входять до неї, було створено ще раніше. "Нагаута" - досить рідкісний вид японської поезії, бо японець не часто відкриває глибини свого духу і почуттів.

Ми зустрічатись майже перестали
Відтоді серце радісне моє
На небо в чорних хмарах схоже стало

Кохаючи,
Не дорікаю! Ні!
Як той вогонь у лоні Фудзіями
Моя любов палахкотить в мені.
Зустрітись справді важко в океані
широкім і глибокім,
як моє
Безмежне і незміряне кохання

Можливо, що страждаю я даремно,
Але любов, мов той гірський потік
Що вниз згори
Струмує безперервно.

Змішались почуття, переплелись -
якщо судилось жити в тліннім світі,
як тане сніг,
я зникну теж колись...

До тебе линуть всі мої думки
як з гір одвічних
з-під дерев сочиться
тече вода,
вливаючись в струмки.

Вирують в серці почуття й бажання,
а розказати нікому -
боюсь,
щоб не дізнались люди про кохання.

На землю чорний вечір наповзає,
а я лише зітхаю в самоті,
і знову смуток серце огортає.

Коли печаль
накотиться мов хвиля -
виходжу в сад
утішитись на мить,
і завмираю...
На рукави білі
роса спадає
скочується вниз,
зникаючи...
Отак і я колись!

і знов зітхання,
і одне бажання -
Хоч здалеку побачити тебе,
як весняний серпанок на світанні!

Переклад Ів. Бондаренка, доктора філологічних наук, котрий довгий час
жив і працював у Японії як професор факультету міжнародної культури
університету Тенрі (префектура Нара)

Василь Симоненко

Скільки б не судилося страждати,        

Все одно, благословлю завжди    

День коли мене родила мати 

Для  життя, для щастя, для біди.

 

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

 

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! –

На землі сміятись  і страждати

Жити і любить поміж людьми!      

 

присвята моїй любій доні

Човником Місяць у Всесвіт пливе,

Сон тихий лагідний доню гойдає.

Сон - світ чарівний, де казка живе -

Звідти щоночі вона прилітає.

         Очі заплющуй, у путь вирушай,

         В мандри - країною мрій та чудес!

         Віру в дива, доню, не залишай!

         Спи, янголя - подарунок небес!

22.07.2010