По-сусідству з нами в селі, через забор (даже не через забор, а просто через сєтку і малинові кущі) жив Лука Олексійович Іваніщенко. Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради УРСР. Голова нашого колгоспу “Радянська Україна”…
Важив Лука Олексійович кілограм двісті… Внєшнє він був похожий на Юрія Антонова. За умови, якщо останньому добавить кілограм дев’яносто і мудрості во взгляді
Поміж нашими городами мій батько вирив колодязь. Обичний. З відром на цепу. Вода там була холодна і добра. І одного разу Лука даже возив її на з’їзд Компартії у Київ. Бо “Пер’є” і “Евіану” тоді ще у нас не було… І ми всі знали, що по телевізору Щербицький п’є нашу воду… А коли 19 серпня 1991 року почався путч і по теліку показали гекачепістів, то в селі всі думали, що все вернеться до старих часів. А Лука відразу сказав: Серуни! Нічого у них не вийде…
В останні дні існування Радянського Союзу, Лука (як його називали всі позаочі) на роботу вже не ходив. Він сидів у себе в саду в трусах і в майці, їв вишні і читав газету, або просто дрімав на лавці… А раніше він, впродовж більш як сорок років, вставав щодня о 4-й ранку і об’їжджав всі поля і ферми. Через це колгосп наш був багатий і продвинутий.
У нас навіть був свій “діснейленд” – справжнє велике “чортове колесо” і всякі артакціони з діскотєкою… Через це до нас на вихідні з’їзжалося піврайону. Щоб побухать, покататься на колесі, поблядувать, потанцювать і трохи побиться ради розминки і рухливості члєнов… Також про Луку (і про колгосп) одного разу написали цілу книжку. Вона називається “Осінь пахне медами”)… Ще Лука мав машину “Волга”, іноді ходив на полювання і на рибалку, розводив бджіл… Загалом, - типовий феодал селянського типу…
В городі у Луки була глибока копанка. Я туди по ночам ходив красти рибу. Зимою, коли копанка замерзала, то для риби прорубували ополонку і вночі до неї спливалися карасі і коропи… Я світив фонариком і ловив рибу підсакою… Одного разу опівночі мене Лука піймав за цією процедурою… “Що Вітя, клює?” – спитав він мене внізапно за спиною, так шо я мало не всцявся з переляку… Та, такоє, кажу, Лука Олексійович, - не особо… Дінамітом, - каже, - треба було… Пішов, нічого більше не сказав…
Вже в незалежні часи Лука вирішив устроїть цивілізовану рибалку для всього села… Для цього в руслі старої і майже висохлої річки, на берегах якої росли старі вільхи і очерет, кілька екскаваторів вирили глибоку і широку канаву, довжиною, мабуть метрів п’ятсот і шириною метрів 15. Лука хотів щоб люди пасторально сиділи з вудками на березі і ловили рибу. Потім в цю річку завезли кілька тон риби… Щоб надовго хватило… Але сільські люди существа прагматичні і не дуже сознатєльні… То в першу ж ніч цю рибу ловили сєтками, неводами, ятерами, глушили, заганяли і били електропідсаками. Це було справжнє рибне АТО. Так що до ранку не залишилося у річці жодного карасика… А вранці всі понесли улов на базар продавать… Але продавать його не було кому, бо у всіх була риба і так… В общим получився переізбиток ринка і риба пропала… А Лука сказав: ну вас к їдрованій матері в таком случаї…
Ще у нас був великий колгоспний ставок з горою посередині, яка називалася Мацькова… Пізньої осені ставок спускали через шлюз і виловлювали рибу… А ми, понятноє дєло, ходили рибу ворувать… Одного разу у величезній калюжі я руками піймав 20-кілограмового коропа… Він возив мені по воді, як кінь, хвилин двадцять, а я сидів на ньому верхи… Рибо-родео, так сказать… Я виграв, а сазан програв…
Коли я був зовсім малий, то Лука з якоюсь делегацією поїхав аж у Австралію. Звідти він привіз ананас, і дав мені великий кусок. Я його ззів і рішив: буду головою колгоспу, бля буду…
Ще у Луки була жінка – тьотка Галька. Вона працювала в бібліотеці. Раз вона здала на права і рішила їздить на машині, щоб буть крутою. То їхали вони з Лукою за селом якось зимою і був голольод. І машина з тьоткою Галькою за кермом слєгка перечипилася і упала з мосту в річку та перекинулася. На щастя морози тоді були такі, що річка промерзла до дна… Коли вони вилізли з машини, то Лука сказав: ну нічого-нічого, всякого бува, не розстраюся… А ти хоч права взяла? – Взяла-взяла, каже тьотка. – А покажи, каже Лука… Він взяв ці права, розірвав їх на мєлкі часті і викинув у сніг… Щоб я тебе каже, блять, за рульом більше ніколи не бачив… То вона більше й не їздила…
Лука одним з перших второпав настання ринкових часів і встиг цивілізовано “розколгоспитися”. Замість колгоспу “Радянська Україна” з’явилося КСП “Міжгір’я” (Януковича тоді ще ніхто не знав)… Лука купив кілька комбайнів американського виробництва “Джон Дір”… Комбайнером в колгоспі працював механізатор Коля. Він був мовчазний, відлюдькуватий і некомунікабельний… Одного серпневого дня, при температурі повітря за тридцять градусів, Коля внізапно прийшов на роботу у кожусі, в шапці і в валянках… Сів у комбайн і поїхав косить якесь збіжжя… Кроме того, він періодично зупиняв машину, вилазив, присідав і пробігав кілька кругів навколо комбайна… Колєги рішили, шо Коля йобнувся… Але оказалось, шо в комбайні був на повну потужність включений кондиціонер. Коля не знав що таке кондиціонер і не понімав чого йому так холодно, а спитать стіснявся… Пізніше він признався: я думав каже, шо заболів… Постоянно мене морозить…
Всередині двохтисячних ринково-господарська чуйка підвела Луку Олексійовича. Він постарів і втратив частину хитрості, як Акелла… Словом якісь проходімци розвели Луку на гроші… Тобто – бабки взяли, а комбайнів не поставили, втекли з грошима… Лука намагався їх шукати, та де ж їх знайдеш… Ця історія, його, мабуть, і підкосила остаточно… У 2005-му він помер… Недавно я заходив на кладовище, підійшов до могили. Пам’ятник був побитий. Якісь долбойоби вже вкотре громлять його за якісь свої старі рахунки… Не можна так робить… Це неправильно…
А ще у Луки Олексійовича є син Славко. Старший від мене… Він теж був якийсь час головою колгоспу, але щось не пішло в нього, не передалося… Зато він навчив мене курить, пить і матюкаться… Сан-сей, так сказать, наставник… Одного разу ми пішли з Славком до баби Секліти різать свиню… Ну я про це іншим разом розкажу…
