Отже, як і обіцяв – смакуйте.

Сьогодні завів розмову з хлопцями про ту дорогу. Виявилось, що всі зустрічалися на ній з чимось, що описували у чорних кольорах. Видно є щось там… на тій дорозі. Причому всі пригадували тінь чогось жахливого, що слідувала за ними.

Коли оповів їм цю історію заявляли одностайно – правда. А оскільки я й сам переживав щось подібне, то не можу з ними не погодитись. Тепер, якщо й ви хочете дізнатися про нашу місцеву загадку, яку, по суті, приїжджим людям у нас ніколи не розказують, то вперед… як кажуть

На жаль людини, що розказала мені про це вже нема в живих (по природній причині). Але жах на дорозі лишився і, хто зна кому він ще стрінеться. Треба бути до всього готовому…

*****************************************

Він затримався з дівчиною, проводив її додому. Хлопці пішли раніше і їх доводилось уже доганяти. Однак бігти не хотілось – все згадував Марійчині губи, терпкий смак уст, відчуття пружних грудей… «Ех, кохання, яка вже там компанія, по дорозі і сам додому доклигаю, йти то кілька кілометрів» - так думаючи він потихеньку вийшов з села і попрямував по стежці понад залізничною колією. Ніч щоправда була якась тиха, хмарна,  тяжка, шлях попереду важко було розібрати.

Оминув залізничну будку. Раптом освітилося все, таємничі тіні кущів наче придорожні знаки окреслили шлях.

- Ага, – глянув угору: -  місяць.

І дійсно господар ночі з-за хмар виглянув.

Йти стало легше, знов думки полинули до коханої. Літня природа довкола – романтичний настрій, ніхто не відволікає від мрій, спогадів. А хлопці зараз би про щось своє теревенили, куди на слідуючу дискотеку рвонути, де дівчата кращі, скільки горілки випили… «А нащо то мені, у мене он – Марія» - він точно знав, що на слідуючі вихідні знов сюди помандрує. А що? Нехай і сам. Що там іти?! Туди-сюди – разом хай і десять кілометрів. Знав, але не знав він, що вночі на цю дорогу сам іти уже більше ніколи не повернеться…

Ось і місток через канаву – вже більша половина дороги пройдена. Зробив невеличкий привал. Посидів послухав шум води, що билась об каміння. Чарівні звуки, але за яку годину світатиме. Тож тре йти далі.

Світлофор. Уже менше півкілометра до переїзду – трошки більше десяти хвилин і дома…

Раптом темінь покрила все. Хмара закрила місячне світло і, навіть поодинокі зірки крізь неї не могли пробитися. От маячня. Та нічого. «Що я – не сміливий хіба… скільки вже ходив тут. Тих кілька сот метрів.»

І Петро (саме так його здається звали) прибавив ходу. Сміливий чи ні, а колючки на спині виступили. Мало що, ніч і сам все таки.

Силуети обабіч стежки побільшали. Почався ліс, що в цьому місці підходив до самої колії.

Видно й зовсім слабо стало. Збився зі стежки і йшов мало не навмання просто тримаючись ближче колії. Тиша довкола. Жодних звуків. Чути було тільки як б`ється у грудях власне серце і швидкі кроки своїх же ніг. Раз-два, раз-два, раз-два…

Вже метрів сто після світлофора. Дорога пішла униз почалася улоговина. Залізничний насип піднявся метра два над головою і все вищав. Видимість знизилась фактично до нуля. «Та все добре, скоро буду дома». Щось запримітив зненацька…

Незвичайне щось. Аж призупинився, вповільнивши ходу, насторожився. Та начеб нічого.

Пішов… і тільки рушив – зрозумів, що це! Позаду щось ворушилось.

Став. Оглянувся. Та темінь закривала все. «Та ну його». Додому і тільки додому, вовків тут давно не було – перестріляли вже, а так нема чого боятись.

Рушив, і тільки зробив перші кроки, як почув, що рух позаду між дерев став сильнішим. Наче хтось скрадався за ним. Петро знов став. Стало тихо. Та від тої тиші віяло чимось далеко не спокійним і грізним. Потихеньку пішов. Те «ЩОСЬ» за ним. Прибавив ходу, але воно тільки почало наздоганяти.

Петро витер холодний піт, що виступів на лобі. Ноги, руки потихеньку вже почали труситися. Що ж це за біда така? Йшов вже зовсім помалу. Звуки позаду наближались.

Мурашки забігали по всій шкірі, вже чув як «ТЕ» дихало! Натужно, з хрипом, щось велике. Ось-ось уже наздожене. Може й справді вовк. Але зараз літо – вони неголодні, з іншого приводу на людей наче не нападають. А може… скажений?!!

Від цієї думки аж сахнувся і став як укопаний. Чорт, і під руками нічого нема, хоч би ломака яка не-будь…

Те «ЩОСЬ» зупинилось теж, але було вже впритул за спиною. Петро поволі почав повертати голову. Страшне хрипле дихання великої тварини… так тварини і саме великої. Темінь і тінь – це те що він встиг побачити… побачити до того, як раптом місяць знову яскраво освітив усе довкола, вийшовши зненацька з-за хмари.

«Боже…» - в грудях похололо…

Жах, який побачив, залишився перед очима вже назавше

Величезна, в ріст людини, собака за півметра від нього. Чорна, з вискаленими зубами. Здавалось наче вилізла з трупної ями вічності, у яку була закопана!..

Очей не було. Гігантські пустотілі зіниці!!!  Шкіра, то-тут-то-там прогнила і крізь неї світились кістки й виглядали нутрощі… З вишкіреного рота на землю стікала, наче слина – темна рідина.

Це не собака – це хижак! І не хижак – а ЗВІР!!! Цей жахливий здогад вивів його з небуття страшної несподіванки.

Звір клацнувши величезними щелепами погрозливо заричав і повільно присів на передні лапи, готуючись до стрибка…

Петро вже не пам`ятав -  чи-то від клацання щелеп, чи з  якоїсь іншої причини, але ноги самі злетіли угору і він одним махом опинився на чотирьох метровому, з крутим схилом, залізничному насипі. Як біг також не міг вже пригадати, знав, тільки що навіть рекордсменів з бігу легко обійшов би на будь-якій спринтерській дистанції.

На ту дорогу він уже справді, більше ніколи не повертався… сам… вночі…