Редакция "Украинской правды" получила этот текст от министра внутренних дел Арсена Авакова. Мы публикуем его полностью без изменений, поскольку считаем, что в данном материале высказаны важные мысли, требующие дискуссии в украинском обществе.

*   *   *

"Война – всего лишь трусливое бегство от проблем мирного времени"

(Томас Манн)

2017 год. Украина. Гибридная война.

Постмайданный синдром, военная агрессия, вызванная ею тяжелая экономическая ситуация в стране…

Сегодняшнюю украинскую ситуацию – и внешнюю и внутреннюю – следует оценивать именно в терминах гибридной войны. И, совершенно очевидно, что по своей внутренней сути фактор "гибридной войны" имеет внешнее измерение.

Эта ситуация воплощается у нас в более чем непростой феномен "гибридного общества". Общества, для которого все более значимой повседневной компонентой является гибридная война. Вольно или невольно, прямо или косвенно – но это так!

Гибридная война воплощается не только в реальные боевые действия, погибших и раненых. Гибридная война входит в нашу жизнь постоянным токсичным присутствием в политико-информационном, социально-экономическом и психо-эмоциональном полях нашей действительности.

Все, конечно, наблюдали за самыми яркими за последнее время проявлениями гибридных действий. Прошлогодний "крестный ход", "бессмертный полк" этого года и десятки похожих ситуаций, оставшихся вне поля зрения широкой публики. Пограничное манипулятивное телевещание, блокады, псевдопатриоты, фейковые "народные" политические силы, управляемые извне, и мощный поток фейковых формирующих новостей… Все это имеет своей глубинной целью внести "жесткую" (силовую) составляющую фактора "гибридной войны" в украинское общество и политикум.

К счастью, у наших правоохранительных органов и спецслужб оказалось достаточно воли и профессионализма, чтобы не допустить реализацию инициированных такими внешне "богоугодными действами" сложных провокационных "многоходовок" с достаточно тяжелыми для Украины последствиями. Но потери все равно есть – наша сила созидания серьезно ослаблена ведущимися против нас гибридными действиями.

Однако, в целом успешное противодействие как гибридным пиковым попыткам дестабилизации ситуации, так и регулярным фоновым атакам – ставит всех нас перед очевидной необходимостью — "играть на опережение". A la guerre comme a la guerre. Мы просто обязаны научиться не только оперативно реагировать, не только превентивно продуманно действовать, но и – что гораздо важнее — готовиться к восприятию следующего за гибридной войной гибридного мира.

Гибридная война рано или поздно закончится. Однако уже порожденные, и все еще порождаемые ею проблемы социального плана никуда не уйдут. Скорее наоборот – они войдут в качестве значимых составляющих в специфический феномен "гибридного мира", с которым жить украинскому обществу придется еще очень долго.

Социально-административную подготовку к изнанке "гибридного мира" нужно даже не начинать, а полноценно вести уже сейчас!

Прежде всего, следует обратить внимание на порождаемый гибридной войной ФЕНОМЕН ДЕСТРУКЦИИ – как на индивидуальном/психологическом уровне, так и на уровне коллективном/социальном.

Этот общественный феномен проявляется, прежде всего, в рисках тяготения к простым решениям, основанным на упрощенных дихотомиях "хорошее-плохое", "правильное-неправильное", "выгодное-невыгодное".

Но можем ли мы в текущей ситуации позволить себе такую бескомпромиссную роскошь черно-белого зрения?

Социологи уже фиксируют в массовом сознании нашего общества стремление решать проблемы максимально простыми и силовыми способами. Эти обманчиво "простые" и быстрые способы, которые зачастую предлагают левые и правые популисты, ни в коей мере не могут дать желаемый результат.

Более того, грядущее за такими ошибочными действиями — человеческое разочарование и фрустрация по ниспадающей спирали может разрушить наше общество и нашу страну.

Стремление, склонность общества к такого рода "простым" решениям всегда возникает на фоне недоверия к действующей власти, к текущим ее шагам и решениям, определяющим повседневный ритм жизни страны. И тут многоствольной канонадой на сознание и без того шокированного и травмированного войной и непростой экономической ситуацией человека — обрушивается град негатива. "Зрада", "все пропало", и "ничего нет вокруг позитивного и хорошего" – вот ключевое оружие врага, разрушающего веру и терпение украинца, на очень непростом пути перемен...

С этой разрушающей атакой негатива, деструкцией, солидаризуются своими поступками и действиями немалый отряд политических негодяев. Некомпетентность и стяжательство этих субъектов, зачастую обосновавшихся в ядре власти – добавляет топлива и снарядов для деструктивных вражеских машин разрушения веры в гармоничное будущее человека в Украине…

Как бороться с этой ключевой гибридной угрозой? Чудовищной угрозой, основанной на тяге к упрощению и разрушению, через утрату веры в созидание и в возможность и существование позитивного движения к лучшему?!

Это ключевой вызов современности для каждого из тех, кто думает о будущем Украины.

Популизм ведущих политических сил способствует фрустрации населения – завышенные ожидания и разочарование от недостаточной их реализации в реальности – яд, который методично отравляет всех нас. Этому способствуют как политики, находящиеся при власти, так и оппозиционные силы.

Фрустрация – источник агрессии. Особенно в том случае, когда населению рассказывают, как все плохо, но не предлагают действенных вариантов решения проблем. Таких доморощенных и заезжих мессий у нас — пруд пруди. Да еще всему, что способствует разрушающему самоедству и фрустрации – активно помогает реальный наш враг, ведущий против нас войну.

В этой ситуации жизненно важны – торжество здравого смысла и диктатура реальных постулатов выживания и развития. Постулатов тяжелых, не популярных, не красивых, не ведущих тех, кто их провозглашает, к вершинам власти или богатства. Постулатов правильных. Таких, при реализации которых мы охнем от тяжести предстоящего пути, но будем точно знать, что ЭТО нас выведет к состоянию процветающего общества и мы будем жить в счастливой и успешной стране...

Нам, каждому в отдельности и всем вместе – нужно это пройти – трансформировать сознание и действия.

Надо определить свою позицию и ориентироваться на тех, кто созидает, на конкретные результаты и четкие реальные планы.

*   *   *

Отдельно хочу остановиться на одном, возможно частном, но чрезвычайно значимом и, к сожалению, масштабном факторе общей деструкции сознания в результате гибридной войны — ПОСТВОЕННОМ ВЕТЕРАНСКОМ СИНДРОМЕ.

С каждым днем идущей войны все больше появляется людей, обожженных боевыми действиями, со смещенными ценностными категориями – людей, которым легко перейти грань этических норм и применить силу, а то и оружие.

К феномену деструкции, присутствующему в обществе, вплотную примыкает, фактически переплетаясь с ним, как раньше бы сказали "вьетнамский/афганский синдром" — а теперь украинский поствоенный ветеранский синдром.

Нам, украинцам, больше знаком "афганский синдром", но не как медицинская или точнее медико-социальная проблема общества, а в виде трагичных историй жизни родных, друзей, знакомых… Советские "афганцы" зачастую не смогли найти себе достойное место, вернувшись с войны, на которую их "никто не посылал"… Наркомания, суицид, агрессивное поведение, конфликтность, разрушенные семьи, разрушенные судьбы…

По доступной, явно неточной, советской статистике, через военный конфликт в Афганистане прошло 546 255 человек – примерно 0,2 % населения СССР. Никаких программ по реабилитации и социальной адаптации тогда не проводилось.

"Афганский синдром" остался частной трагедией каждой отдельной "советской афганской семьи".

Для нас важно обратиться к опыту преодоления "вьетнамского синдрома" в США – который был признан на государственном уровне.

"Вьетнамский синдром" в США является медицинским термином, объединяющим различные нервные и психические заболевания, жертвами которых стали американские солдаты и офицеры, прошедшие войну во Вьетнаме. По наблюдениям американских ученых, большинство солдат, вернувшихся из Вьетнама, не могли найти свое место в жизни. Причем, причины были в подавляющем большинстве не материального плана, но социально-психологического. У вернувшихся солдат было ощущение, что общество отторгает от себя "вьетнамцев", которые вернулись в него "другими", не похожими на остальных.

В течение десяти лет после окончания Вьетнамской войны 62 тысячи бывших американских солдат покончили жизнь самоубийством (в мирное время), а к 1988 году эта цифра превысила 100 тысяч. (Для сравнения, по данным Пентагона, во время самой Вьетнамской войны общие боевые потери США составили 47 378 человек, небоевые потери – 10 799 человек, 153 303 человека получили ранения и увечья, а 2300 человек считаются пропавшими без вести). Таким образом, количество самоубийств (совершенных!) – почти равно половине суммарной численности ВСЕХ потерь во время боевых действий.

"Вьетнамский синдром" является характерным и, пожалуй, наиболее изученным и осмысленным прикладным примером характерного "посттравматического стрессового расстройства" (ПТРС), проявившимся в массовом масштабе (те или иные проявления посттравматического синдрома наблюдались у 30% ветеранов Вьетнамской войны во Вьетнаме) и ставшим для США полноценной социальной проблемой общегосударственного значения.

Проблема "Вьетнамского синдрома" была признана в США на государственном уровне, для ее решения разрабатывались широкие и хорошо финансируемые программы реабилитации.

Согласно открытым источникам, общий бюджет программ реабилитации людей, пострадавших от "вьетнамского синдрома" составляет $ 4 млрд. Однако до сих пор каждый военный конфликт, в котором принимают участие военнослужащие США, приносит в общество проблему посттравматического стрессового расстройства.

По официальной статистике в 2005 году покончили с собой 6256 ветеранов, в 2012 – около 6,5 тысяч ветеранов, и еще 349 случаев суицида было зафиксировано среди действующих военных. (Для сравнения, боевые потери составили 295 человек) По состоянию на 2008 год на учете в Департаменте по делам ветеранов США состояло 12 тысяч бывших солдат, пытавшихся покончить с собой. Департаментом в июле 2007 года создана горячая линия для помощи тем американским ветеранам, которые задумываются о самоубийстве. Бюджет проекта составил 2,9 млн долларов. Ежедневно в телефонную службу поступает около 250 звонков. Только за первый год функционирования этой "горячей линии" психологи предотвратили 1221 самоубийство ветеранов. Согласно социологическому исследованию, проведенному американским институтом RAND в 2008 году каждый пятый солдат, отслуживший в Ираке или Афганистане, страдает от посттравматического синдрома и склонен к самоубийству. Исследователи из государственного университета Портленда установили, что ветераны иракской и афганской кампаний США совершают самоубийства в два раза чаще остальных американцев.

Как обстоит дело в Украине – спустя три года после начала войны?

По состоянию на середину июня 2017 – 280,5 тысяч человек имеют статус участников боевых действий. Это только те, кто оформил документы официально, то есть, далеко не все. Но даже так, это уже почти 0,7 % населения страны, включая младенцев и стариков.

Общепризнанный международный стандарт по военным конфликтам – 90-95% участников боевых действий впоследствии имеют медицинские (связанные с нервной системой) и социальные проблемы, а около трети диагностируется посттравматический синдром, результатом которого нередко бывают самоубийства.

По данным военной прокуратуры, на начало июня 2017 зарегистрировано около 500 случаев самоубийств участников антитеррористической операции после возвращения из зоны боевых действий.

По информации Международного правозащитного центра "Ла страда Украина", уже в 2015 году количество обращений членов семей участников АТО с жалобами на бытовое насилие увеличилось в восемь раз.

С точки зрения наличия поствоенного синдрома, необходимо учитывать сотни тысяч вынужденно перемещенных лиц и тех, кто остается на оккупированных территориях в зоне боевых действий. То есть, в группе риска находится в несколько раз больше людей!

Например, по мнению психологов, после теракта 11 сентября посттравматический стрессовый синдром с большей или меньшей интенсивностью был отмечен почти у 70% жителей Нью-Йорка. Через полгода эта величина упала до 30% (не считая, конечно, членов семей погибших). До сих пор немало людей по-прежнему испытывают чувство тревоги, подавленности, плохо спят и полностью утратили радость беззаботного существования. У них это состояние сохранилось и даже закрепилось.

Симптомы постстрессового синдрома (повышенная тревожность, потеря концентрации, утрата радости жизни, депрессия вплоть до суицида) у переживших Спитакское землетрясение в 2013 году возвратились и усилились в 30% случаев через 3-5 лет. Само землетрясение длилось всего 30 секунд.

В Украине три года идет гибридная война и когда она закончится, признание и преодоление последствий военного посттравматического синдрома, как среди ветеранов, так и среди мирных жителей – станет одним из ключевых вызовов гибридного мира.

Для преодоления украинского эквивалента "вьетнамского синдрома", усугубленного национальной спецификой, разработаны и действуют программы социально-психологической и социально-экономической помощи. Однако, пока это в основном ведомственные программы, которые решают проблемы преимущественно на индивидуальном или внутриведомственном уровне, но "выносят за скобки" проблему в целом.

Требуется комплексная, целостная программа на государственном уровне, направленная на минимизацию негативных последствий "поствоенного синдрома" как социального явления. Необходимо понимание и признание, что эта проблема является глобальной проблемой Украинского общества.

Есть забытая максима, что "война заканчивается только тогда, когда похоронен ее последний солдат". Эта более чем справедливая в гуманитарно-историческом плане максима, пожалуй, имеет свое продолжение: в общественном плане война заканчивается лишь тогда, когда социально адаптируется ее последний солдат.

*   *   *

Гибридная война является фактом нашей жизни и должна быть осознана, принята и учтена всеми: каждым гражданином и государственными институтами, со всеми своими особенностями, рисками и угрозами. Осознание этого факта, противодействие факторам гибридной войны — требует мужества, отваги и бдительности каждый день и от каждого из нас.

Очень важно уже сейчас готовиться к будущему гибридному миру, который в свою очередь принесет с собой новые невиданные до сих пор вызовы и риски.

Украине и каждому из нас предстоит первыми научиться жить в этом новом мире, понять его и найти в нем свое место.

Но еще до этого нам предстоит пережить сложнейший переходный период, выстоять на труднейшем этапе восстановления страны и души, всем вместе преодолеть постстрессовый синдром этой войны.

Я отметил два главных деструктивных фактора, которые, по моему мнению, обществу и каждому из нас следует преодолеть: деструкция, порождающая фрустрацию и военный посттравматический синдром.

Однако, наверное, можно сказать и так: это один и тот же деструктивный посттравматический синдром, только выражается он по-разному.

Если мы думаем о будущем, если ответственны перед грядущим поколением украинцев – нам сегодняшним, находящимся в состоянии гибридной войны – нужно думать о СТРАТЕГИИ ГИБРИДНОГО МИРА.

Она шире того, что упомянуто в этом тексте – и нам надлежит ее сформулировать, выписать и принять (если хотите – общественным договором) уже сейчас, опираясь на весь интеллект страны.

Будущее должно быть заложено в настоящем!

Арсен Аваков, для УП

Вибухові аргументи

 
      
Як змінилася диспозиція Заходу й Росії в питанні ядерної зброї
    
15 липня, 2017      Едвард Лукас      автор The Economist, старший віце-президент аналітич­ного центру CEPA, Лондон 

Аргументи на користь погано прихованого ядерного пацифізму в кампанії Джеремі Корбіна скидалися на рішучий гол у власні ворота. Але, як виявилося, в оцінках громадських настроїв у цьому питанні прорахувалися якраз критики лідера лейбористів. Попри позицію унілатералізму Корбіна, на якій він стоїть уже десятки років, нині він має рейтинги вищі за Терезу Мей. І думка про те, що понад 30 млрд фунтів, призначених для оновлення британської системи сил ядерного стримування «Трайдент», можна витратити краще, панує не тільки серед ідеалістів-корбіністів. Навіть пересічний консерватор у приватних розмовах гадає, чи може країна в позиції, у якій зараз Велика Британія, дозволити собі утримувати арсенал на рівні світової потуги?

Може, ядерна зброя дійсно виходить із моди в Британії. Але аж ніяк не деінде. Західних військових стратегів особливо непокоїть дедалі більший російський арсенал засобів доставки малої дальності з боєзарядами невеликої потужності (їх називають тактичною ядерною зброєю).

Це не «стратегічна» зброя, як у доктора Стрейн­дж­лава (і як у британському «Трайденті»), що допомагала утримувати воєнний баланс під час холодної війни. Ці боєголовки установлюються на ракети класу повітря-земля, балістичні ракети малої дальності, гравітаційні бомби, глибинні бомби й торпеди, а також ракети, що можуть збивати кораблі, субмарини й літаки. Активний арсенал такої зброї в Росії, за даними аналітичного звіту, який минулого тижня опублікувало Розвідувальне управління Міністерства оборони США, налічує близько 2 тис. одиниць. Це щонайменше в чотири рази більше за аналогічний американський арсенал у Європі.

У минулому це вважалося відображенням слабкості, не сили. НАТО більше, багатше й сильніше за Росію. На випадок традиційного нападу російські військові стратеги скористалися б ядерним арсеналом нижчого класу для (як вважають вони) «деескалації» конфлікту.

Такий підхід відомий із холодної війни. Тоді військові стратеги НАТО розуміли, що без використання ядерної зброї протистояти нападу блоку Варшавського договору не змогли б. Їхня ядерна зброя противажила величезній радянській перевазі в традиційних силах, а ще компенсувала затримки, які могли б виникнути під час транспортування американських сил підкріплення через Атлантичний океан. У Радянському Союзі добре знали про це вразливе місце й могли говорити, що ніколи не застосують ядерну зброю першими: це був пропагандистський кульбіт, у якому Захід змальовувався необачним розпалювачем війни.

Із днів розвалу Радянського Союзу диспозиція змінилася. Кремль без своєї імперії став слабшою стороною й у листопаді 1993 року відмовився від обіцянки «не використовувати першим» ядерну зброю.

Це створило хоча крихку, але стабільність. НАТО не тільки не мало наміру нападати на Росію (і всі люди, які ухвалювали рішення в Москві, здається, це розуміли), а й Росія мала серйозний оборонний арсенал, реагувати на який західним союзникам було непросто.

Утім, у червневому дослідженні Шведської агенції з досліджень у сфері оборони (FOI), висновки якого відлунюють і в інших аналітиків, що спеціалізуються на безпеці та розвідці, йдеться про те, що ця картина змінюється. По-перше, у Росії росте параноя з приводу зовнішнього втручання. У звіті Розвідувального управління Міністерства оборони США чітко вказано, що кремлівські провідники вірять: Захід зациклений на зміні режиму в Росії.

Понад те, вражаюча модернізація російського війська передбачає нові озброєння (як-от крилаті ракети, що запускаються із землі й можуть нести ядерний заряд). Простої відповіді на такий розвиток подій у НАТО немає. Найгірше, що Кремль більше не вважає власний тактичний ядерний арсенал просто силою стримування, а бачить його таким, який цілком можна використовувати. Торік колишній керівник Російського федерального ядерного центру Віктор Міхайлов говорив про майбутнє, коли російську зброю невеликої потужності можна буде використовувати як «ядерний скальпель». Інші російські військові мислителі, схоже, розглядають таку ядерну зброю просто як потужний вид артилерії.

Російські дипломати так говорять про використання ядерної зброї з політичних міркувань (для зміни оборонної політики інших країн, наприклад), що в їхніх західних співрозмовників відбирає мову. А на російських військових навчаннях відпрацьовується застосування ядерних боєголовок.

Усе це становить серйозні труднощі для Заходу. Дорівнюватися до російського арсеналу своїм — це вкрай дорого й непопулярно. Якщо важко зберегти громадську підтримку навіть оновлення британського «Трайдента», що є головною опорою нашої обороноздатності, і коли оборонний бюджет під величезним тиском через модернізацію авіаносців, спроби відстояти пропозиції про іншу ядерну зброю здаються марними.

Тому реагувати на розвиток російської зброї, з одного боку, можна через відновлення контролю над озброєннями та інші форми діалогу. Навіть якщо Росія зациклилася на вірі у власну пропаганду про вигадану загрозу із Заходу, їй усе-таки вигідна прозорість, можливість перевірок й обмеження кількості та дислокації зброї. Низькі ціни на нафту змушують Москву робити болісний вибір у власних оборонних пріоритетах: нам слід заохочувати Кремль до того, щоби він схилявся до безпечнішого, а не ризикованішого життя.

Зокрема, непоганим початком було би збереження в дії Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, яким заборонялися найнебезпечніші ядерні ракети середньої дальності в Європі. Також варто спробувати відновити дію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Дислокувавши додаткові сили для захисту Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Польщі та Румунії (хоч запізно та в обмеженому обсязі), НАТО тепер може вести переговори з позиції сили.

Але в дослідженні шведського FOI також йдеться про те, що у відповідь на пониження Росією порогу застосування ядерної зброї нам слід переосмислити все: від громадянської оборони та воєнної готовності до планування на випадок надзвичайних обставин.

Якщо не хочемо нової ядерної зброї в Європі, треба знайти якусь іншу відповідь: можливо, непомітні ракети зі звичайними боєголовками великої дальності, які могли би закрити прогалину в нашій системі стримувань. Фінляндія та Польща вже придбали такі ракети. Те саме можуть зробити й інші держави. А ще нам слід розглянути інші форми стримування, як-от оперативну конфіскацію та замороження російських активів на Заході. Такий інструмент можна було б використовувати для зупинки конфлікту до застосування будь-якої сили.

Найбільші питання тут лежать у політичній, не військовій площині. Росія компенсує власну слабкість залізною рішучістю. Але вихваляння ядерною зброєю з боку слабкої країни, як Росія, працює тільки тоді, коли ним удається залякати противників. А наскільки боїмося ми?
http://tyzhden.ua/World/195966

Дуже гарна аналітична думка Виктора Шендеровича на смішному матеріалі анекдотів



Виктор Шендерович и народ. Анекдоты про Ельцина, Путина и Медведева. И немного о происхождении видов. Фрагменты лекции о месте сатиры в русской истории и литературе. Полная версия - на два часа. Начиная от Гоголя и Грибоедова и заканчивая Булгаковым, Шварцем и Эрдманом. Будете смотреть?


- Как бы вы могли охарактеризовать Путина одним словом?
- Заебал.
До чего богат русский матерной язык: для ответа друзьям это значит неприязнь ибо "наебал", а в суде вроде как бы удовольствиє получил, радуешся и благодаришь: ебал-ебал и заебал вконец наконец.

© Богдан Гордасевич

 06.02.2017
ПОЛІТОЛОГ ПРО "ГЕОПОЛІТИЧНИХ МАЧО" ПУТІНА ТА ЕРДОГАНА, СТРАТЕГІЮ ТРАМПА ТА ТРИКУТНИК "УКРАЇНА, РФ ТА США"
Політичний експерт, кандидат політичних наук, координатор Бюро протидії гібридній війні Євген Магда в інтерв'ю журналістам 5.UA розповів про взаємодію Путіна із Трампом та іншими світовими лідерами, про російську агресію на сході та про підтримку України з боку сусідніх держав
 


МІФ ПРО ПРОРОСІЙСЬКОГО ТРАМПА ПРИДУМАЛИ ПОЛІТТЕХНОЛОГИ ГІЛЛАРІ КЛІНТОН

Як може вплинути проросійська налаштованість Трампа на долю України і на ситуацію у світі в цілому?

Перш за все, Трамп не може бути проросійським, він може бути проамериканським. Будь-який президент США може бути виключно проамериканським. Міф про проросійського Трампа придумали політтехнологи Гілларі Клінтон, а наша політична еліта, яка бере інформацію в кращому випадку із західних медіа, теж на це зважала і вважала, що Трамп – це горе.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість? Незрозуміло, звідки така ілюзія, що якийсь американський президент прийде до влади, кине все та буде займатися виключно покращенням ситуації в Україні.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість?
Трамп насамперед проамериканський, дуже ексцентричний. Він – людина без досвіду державного управління, і це зараз дуже відчувається. Вони вичистили Держдепартамент настільки, що на третю добу після того, як почались жорстокі бої в Авдіївці, Держдеп "розродився"  заявою із глибоким занепокоєнням. А це для США є дивним і дає для України негативний сигнал, а з іншого боку – все-таки примушує нас мобілізуватись та розраховувати на власні сили. І в цьому є своя логіка. Українці, українська політична еліта за 25 років незалежності настільки багато сказали про унікальний потенціал, унікальні можливості та унікальних людей, що вже треба почати щось робити. Якщо ми не робимо, то ми опиняємось у практичному світі, де такі люди, як Трамп, будуть задавати тренд . А очікувати, що там буде імпічмент, то така версія буде спрацьовувати для таких людей, які подивились багато разів "Картковий будиночок". Але для тих, хто хоч опосередковано погортав  хоча б якусь книжку про американську історію та американську політичну систему, така версія не спрацює.

РОСІЯ ПРЕ, ТОМУ ЩО ХОЧЕ ДОВЕСТИ, ЩО ВОНА В ОДНІЙ ВАГОВІЙ КАТЕГОРІЇ ЗІ СПОЛУЧЕНИМИ ШТАТАМИ

Розглядаючи ланцюжок послідовностей: нещодавні переговори Трампа зі світовими лідерами Меркель, Олландом, Путіним, після чого почались активні обстріли Авдіївки, слідом за якими Президент Порошенко вирушив на зустріч із Ангелою Меркель. Це все якось взаємопов’язано?

Так, зв’язок звичайно є. Давайте згадаємо про те, що Трамп говорив телефоном з Меркель, Олландом, Путіним. Але перед тим він особисто проводив зустріч із Терезою Мей, прем’єром Великої Британії.

Я певен, що українське питання так чи інакше звучало, але воно не звучало настільки голосно. Це взагалі одна з проблем України, що в нас є відчуття того, що наші проблеми є в центрі всесвіту. Але це не так. Географічно вони в центрі Європи. Так, ми одна з найбільших країн Європи, і це природно привертає увагу, але це не означає, що всі навколо нас будуть витанцьовувати та говорити, що вони за нас переживають.

Прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості.
За нас ніхто проблему не вирішить, тому питання звучало, але прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості в такий спосіб, щоб переукласти їх на власних умовах. Вони насправді про це зараз забули. Домовленості були продовжені наприкінці 2015 року ще на рік, а вже наприкінці 2016 року їх ніхто не продовжував.

До речі, дослідники за деякий час будуть вивчати цей документ, як документ класики гібридної дипломатії.

Документ, під яким немає жодного підпису керівника держави, але який схвалений Радою безпеки ООН.

Росія пре, тому що хоче довести, що вона в одній ваговій категорії зі Сполученими Штатами.

Уявіть собі, що на зустрічі із людьми до Володимира або Віталія Кличка підходить якась людина та намагається його вдарити, це означає, що така людина в такий спосіб хоче показати, що знаходиться із опонентом в одній ваговій категорії.

Отак і Росія поводиться, тільки вона б’є не свого противника, а того, кого вважає, що може вдарити ефективніше, в даному випадку Україну.

ЩО НАТО, ЩО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ – ЦЕ КЛУБ З ДОСТАТНЬО ЖОРСТКИМИ ВИМОГАМИ

Ми знаходимося в центрі Європи, в частині країни ідуть бої, Росія наступає. Які країни в такій ситуації нам дійсно можуть надати підтримку та для яких країн питання миру в Україні є стратегічно важливим з точки зору подальших наслідків для їх функціонування?

Я скажу так. Складно перефразовувати відому фразу про те, що у країни немає постійних союзників – є постійні інтереси, тому що у нас немає союзників, а інтереси не виписані. У нас немає стратегічного чітко визначеного інтересу. Він лише зараз вибудовується та й то під зовнішнім впливом, що ось ми маємо з іншими державами знайти спільну мову щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО. Тобто такий шлях країни Центральної Європи та Балтії пройшли в 90-х роках, у них ця ідея європейської, євроатлантичної інтеграції була ідефікс, що ми з цим біжимо, а на все інше не звертаємо уваги. Хоча у них теж були корупційні скандали, і різні партійні розбірки, і все що завгодно було – ніхто там теж не живе в ідеальному суспільстві. Просто вони щось робили. А в нас представники нашої еліти фактично проїдали залишки Радянського Союзу, Радянської України – найбагатшої республіки Радянського Союзу. І коли вже все, коли дочерпались та кілька разів "лопатою по дну пошкребли", тоді вже почали рухатися далі. І проблема виявилася в тому, що нас з одного боку офіційно більше 20 стратегічних партнерів, яких президенти, здебільшого Кучма та Ющенко, оголосили стратегічними партнерами, а з іншого боку – у нас немає держави, з якою у нас є договір про допомогу у випадку нападу. Мало того, що країна-стратегічний партнер проти нас здійснює агресію, та ще й у нас є всі ці проблеми.

Наприклад, ситуація з Польщею у такому випадку є показовою. Польща – країна, яка першою визнала Україну. Польські експерти, дипломати говорять, що без вільної України немає вільної Польщі. Але при цьому Качинський, лідер країни, говорить про те, що вони вважають, що українці повинні відмовитись від "бандеризації". Але незрозуміло одне – де вони побачили "бандеризацію".

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки.
Що НАТО, що Європейський Союз – це клуб з достатньо жорсткими вимогами: фінансовими, вимогами поведінки внутрішньої політики, якою вона має бути. Тому до них усіх треба прислухатися, адже ми туди вступаємо, а не вони до нас. Тому нам на це доведеться зважати. Якщо ми не готові це брати до уваги, то тоді буде складно.

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки. У нас зараз немає іншого виходу – ми змушені шукати собі шляхи для захисту.

Тут теж треба розуміти, наприклад, питання летальної зброї, про яке у нас багато говорять. Це – символ. Постачання летальної зброї оборонної, нам може дати тільки оборону, наступальної ж зброї нам ніхто не продасть в нинішній ситуації, бо ніхто не захоче сваритися з Російською Федерацією, яка є ядерною державою. Але постачання оборонної зброї – це символ. Символ того, що ми бачимо, що відбувається, ми допомагаємо слабшим та готові десь підтримувати Україну. За це і треба боротися, просто у нас система комунікації "влада-суспільство" дуже часто дає збій. Але якщо наша держава не буде показувати, що вона буде боротися, що вона готова себе відстоювати, то нам ніхто не буде допомагати. У світі слабких не люблять, у світі своїх проблем вистачає і без України.

Але якщо ми говоримо про вступ України до світових організацій, то ми бачимо, що для цього Україна старається проводити реформи та боротися з корупцією. На скільки за 5-бальною системою в даний момент можна оцінити підготовку країни до вступу в міжнародні організації?

Ситуацію можна оцінити на "задовільно", на "трієчку". Не можна сказати, що нічого не робиться, але й сказати, що у нас все проходить активними темпами, теж не можна.

Є ще одна проблема. Зміни здійснюються, але складно, по-перше, усвідомлювати зміни в критичній ситуації, бо навколо нас дуже багато чого негативного, і це важко пережити. А по-друге, ми перебуваємо всередині цього процесу, і нам важко його оцінювати. Тому цьому треба теж вчити, громадян теж треба вчити скепсису, громадян теж треба вчити критичному мисленню.

Просто ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення. Весь світ навіть не молиться за Україну. Світ живе своїм життям і нам весь час потрібно доводити : ми тут, ми вам потрібні, ми одні з вас, ми – простір для можливостей, ми – справді унікальна країна, ми змінюємось.

Ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення.
Так, ми переживаємо складний період, але в наc можуть бути якісь інші рухи вперед. Україна стикається з тим, що в оточуючому світі нашу країну намагаються подати в якомусь образі, наприклад, моста. Міст – між Заходом та Росією. Але питання в тому, як може бути мостом країна, яка знаходиться посередині континенту? Де ви бачили міст, який просто лежить на березі, як нікому непотрібна річ. Мости зазвичай підривають, якщо іде війна. Якщо це міст, то він не може інтегруватися в якійсь одній частині, він не може стати її складовою.

Нам потрібен образ України, на який можна звернути увагу, який привертає до себе увагу. От я бачу такий образ як образ будинку. Тому що будинок може розвиватися, якась еклектика, суміш стилів, він може бути самодостатньою цінністю. Багато людей хоче жити у власному будинку, тому цінність повинна бути універсальною та зрозумілою.

Є, наприклад, такий момент, що Тарас Шевченко, геніальний поет, у світі відомий набагато менше, ніж його російські сучасники.

Тому для популяризації треба вибрати мову, якою можна говорити з оточуючим світом, якесь універсальне есперанто, на якому ми можемо розповісти про елементарні речі. Необов'язково шаровари, горілка, сало та гопак. У нас так було протягом тривалого часу, але на це народ не ведеться.

У кожної події є свої жанрові особливості, але не можна це абсолютизувати.

Наприклад, не можна абсолютизувати перемоги України в ПАРЄ, тому що ПАРЄ не має механізму втілення своїх рішень. Не варто сидіти та чекати, щоб Рада безпеки ООН засудила ситуацію на Донбасі.  Засудження – це звичайно крок вперед, але від дипломатичного документу ми не отримуємо якогось зовнішньополітичного профіту, тобто він не перетворюється на кулемети, патрони, танки. Ми маємо покладатися на себе.

Ми, як би це жорстоко та цинічно не звучало, зараз змушені проводити роботу над помилками та працювати над тими речами, які були не здійснені раніше,  від початку української незалежності.

В НИНІШНІЙ СИТУАЦІЇ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ – ЦЕ СМЕРТЬ

Чому воєнні дії відбуваються саме на території Донбасу?

Насправді низка причин, чому саме Донбас. По-перше, можна говорити про те, що Донбас – це територія, де вплив української держави був більшим, ніж у Криму, бо в Криму взагалі не було української політики державної, на жаль.  А по-друге, там дуже близько кордон із Росією, тому дуже легко транслювати меседжі і в прямому, і в переносному сенсі.

Росія розраховувала в 2014 році провернути такий фокус – створити низку народних республік і відрізати основну частину України від морських портів. І в такий спосіб Україна втратила б можливості для експорту. За таких умов яким би був тепер курс гривні, просто навіть ніхто не візьметься прогнозувати, якщо б ми не змогли вивозити хліб, метал, олію та все, що складає основні статті нашого експорту.

Варто також звернути увагу, що Донбас і в етнічному сенсі складний та перемішаний, багато людей з кримінальним минулим, багато людей, які не відчувають якоїсь етнічної ідентичності.

А у нас політики чіткої щодо того, що ми маємо будувати незалежну Україну, не було. Ми світові, насправді, тільки останні роки доводимо, що ми не Росія, а до того такої боротьби переконливої не було.

Зважаючи на те, що на Донбасі ідуть військові дії, і частина населення стверджує, що для чого нам потрібен цей регіон, то в таких умовах можна говорити про федералізацію?

В нинішній ситуації федералізація для України – це смерть.

А Путін може її добитися?

Путін хоче її добитися і він показує дві моделі: з одного боку Боснію, а з іншого боку Молдову. І це стає чимдалі очевиднішим, тому на це треба звертати увагу. Цьому треба протидіяти, причому конкретними кроками. Чи ми готові до цього? Це вже серйозне питання, і на нього треба давати відповідь якомога швидше та якомога чіткіше.

Децентралізація – це відповідь, просто треба розуміти, що децентралізація не означає безвладдя. І це абсолютно очевидна річ.
Якщо продовжувати тему Молдови, то у зв'язку з перемогою ярого прихильника Путіна Ігора Додона чи може Путін його брати собі в соратники та яким чином це може вилитися? Чи про їхню дружбу та спільну шкоду для України говорити не варто?

Дружити вони будуть, і на Молдові можуть обкатати якийсь сценарій для України, але є кілька речей, які заважають Путіну в цьому питання. По-перше, немає спільного кордону між Молдовою та Росією, тому велику кількість людей туди важко перекинути.

По-друге, Молдова – все-таки парламентська республіка. В цілому президент багато говорить, але в нього немає реальних повноважень це все зробити. Тому до цього треба ставитись уважно, але розуміти, що його ініціативи мають під собою подвійне дно і десь спрямовані на те, щоб зачепити Україну. Але, все-таки, не варто шукати повного драматизму.

Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби.
Додон наголосив, що ніхто в Молдові не визнає Крим російським, бо там хочуть будувати з Україною добросусідські відносини.

Між Україною та Молдовою є комплекс різних проблем, тому Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби. Не треба забувати, що зовсім недавно Євросоюз ставив Молдову у приклад у проведенні реформ.

Якщо говорити про світових лідерів та їх ставлення до України, то яку позицію щодо України сьогодні займає Олланд, чи не послабив він свою позицію стосовно Росії?

Він не ослабив своєї позиції, ось буквально зовсім недавно він піддав Трампа критиці, ну це така критика. В зовнішній політиці він виявився достатньо ефективним, а у внутрішній політиці недостатньо ефективним для французів, тому вони знімають його з перегонів, він навіть не балотується у президенти. Це, до речі, ознака політичної відповідальності – людина, яка розуміє, що у неї низький рейтинг і що вона є тільки тягарем, не йде боротися за президентство.

Щодо проросійського прем'єр міністра Італії. Чого можна очікувати Україні від нового прем'єра?

Людина проросійська Паоло Джентілоні  став прем'єр міністром Італії. Я думаю, що тут є не те що велика загроза, просто ситуація складається таким чином, що доки канцлер Німеччини Меркель стоїть на своїх позиціях, то Україна почувається більш впевнено, проте у Франції не варто чекати на проукраїнського президента.

Контакт Туреччини та Росії? Чи несе для України загрозу їхня дружба?

Туреччина та Росія – це два геополітичні мачо. У них обох є свій інтерес. Тільки вони хочуть стабілізації в Сирії різними способами – Ердоган хоче Асада знищити, а Путін його хоче зберегти. І це питання між ними є конфліктним, але сказати, що вони все кинуть і одна з одною будуть змагатися, то такого не буде. Зараз Туреччина та Росія є прикладом прагматичної співпраці.

Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму.
Чим закінчиться? Вже ж раз був, коли вони між собою посварилися, а потім пішли на примирення, тобто вони між собою достатньо взаємозалежні. Проте Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму, бо це фактор кримських татар, яких на території Туреччини проживає набагато більше, ніж у Криму.

Росія боїться НАТО?

Я б сказав, що Росія боїться гонки озброєнь зі Сполученими Штатами, тому що заявити про те, що вони не збільшують арсенал ядерної зброї, Росія не зможе, а якщо вона у це втягнеться, то у неї дуже швидко розв'яжеться пупок і це стане очевидним усьому світові.

http://www.5.ua/suspilstvo/mahda-137710.html

Результати дослідження Українського Інститута Майбутнього громадської думки з класичних ліберальних питань показали, що сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Ось результати по кільком ключовим питанням:



 Украинский Институт Будущего

 
Висновки однозначні:

– сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Тобто рівно така, якою її малювала радянська пропаганда, в повоєнний типу у фільмі «Максим Перепелиця» і все таке інше.

Дві спроби революції і війна, разюче мало вплинули на неомарксистські вподобання суспільства.

Ось цей стан речей – найбільша українська проблема.

Проблема, тим більша, що зав’язана на національний аграрно-лубочний міф, де симпатія до «садка вишневого кола хати», виступає основним розрізненням у системі «свій – чужий», і вподобання тем космосу та фундаментальної науки відносить суб’єкта до «чужого».

Процеси, що відбуваються в колективному несвідомому мозку, настільки проблемні і, при цьому, загальмовані, що панівна ідеологія примудряється «не помічати» ні шести атомних станцій, ні бюро Антонова, ні цілого субкласса програмістів світового рівня, ні української наукової станції в Антарктиді – вони існують в окремому, паралельному лівацької, агроельфійський Україні, просторі.

Міське населення, що тяжіє до індустріального міфу, має відчувати і відчуває себе в такій країні, вкрай незручно – бо причавлюється більшістю і не може уявити, захистити і просунути свої права, свободи та інтереси.

Ситуація тим складніше, через належність індустріального міфу, переважно російськомовному середовищу і його генетичним походженням з СРСР.

Аграрний миф плекає україномовність і тяжіє до періоду націогенезу, який співпав з розкладанням традиційної фази хазяйнування.

Є ще (англомовний, переважно) тонюсенький постіндустріальний прошарок, люди Третьої хвилі (по Тоффлеру), публіка інформаційної фази.

Цей стан речей і є – головною загрозою національній безпеці.

І справа не в сумі протиріч між класами трьох різних історичних фаз, і навіть не в тотальному домінуванні людей традиційної фази, які відстають від загальноісторичного такту на два (!) кроки.

При вмілому використанні, і з таким ресурсом можна добре працювати для досягнення модернізаційних цілей.

Проблема – в надзвичайній загальмованості процесів ( «болото») в національному колективному підсвідомому, за 25 років незалежності практично не зсунулись з місця un masse ( в масі - Б.Г.), і, одночасно – сильно форсованому у груп модернізаційного дискурсу.

У суспільстві створені (і розбіжність посилюється) ножиці між людьми трьох історичних фаз, трьох світів, які, якщо не принципово ворожі одна одній, то принципово погано розуміють одна одну. І «хочуть розуміти» – додамо.

Таке протиріччя має знайти вихід і – знаходить.

Найбільш очевидний – міграція індустріально-актуалізованого і пост-індустріального (інформаційного) населення за кордон, в простір, де вони можуть себе реалізувати.

Інший вихід – агрегація модерністських груп, усвідомлення ними себе, своїх завдань і загальних інтересів, становлення в якості суспільно-політичних суб’єктів і початок боротьби за своє представництво і вплив / отримання влади, з завданням проведення в життя рішень, що забезпечують їх інтереси.

Тобто – втеча від проблеми, або спроба вирішити проблему.

Особисто я бачу вихід в трансцеденції проблеми:

– розвитку пост-індустріальних / інформаційних технологій, з тим, щоб вирішити проблему конфлікту «сільських» та «міських», шляхом її деактуалізації.

Слід зазначити, що конфлікт на Донбасі можна розглядати, як певний випадок цього загального конфлікту – «традиційників» та «індустріальників».

Іншими способами (переворотом, реформами і ін.) ця суперечність в даних умовах, на мій погляд, не вирішується.

Насамперед, це створення філософських передумов для формування когнітивного світогляду та нових технологій освіти, яки мають створити в Україні свідомість нового історичного типу.

Але, це вже зовсім специфічна розмова.

Олексій Арестович

 http://hvylya.net/analytics/society/oleksiy-arestovich-tri-sviti-ukrayini-i-borotba-mizh-nimi.html