Кам’янець-Подільський – стародавнє місто, яке по праву вважається одним з найбільш мальовничих у Східній Європі. Дуже часто Кам’янець-Подільський називають "квіткою на камені", або "перлиною Поділля". Унікальне місто в кожному його прояві.  Саме розташування Кам’янець-Подільського є неймовірним.  Стара частина містазнаходиться на півострові, який є природним утворенням. Річка Смотрич, прокладаючи собі шлях у скелястому каньйоні, утворила цей чудовий природний комплекс. У сучасних межах міста  річка утворює три півострови, на яких розташовані історичні райони Кам’янця: Старе місто, Руські та Польські фільварки. 

Старе місто - найбільш цікава для туристів частина Кам’януць-Подільського.Саме до нього йдуть за можливістю поринути в історичне минуле. Тут знаходиться близько 200 історико-архітектурних пам’яток. Старе місто побудовано на скелястому півострові площею близько 120 га. Його називали "містом трьох націй", оскільки тут мешкали українці, поляки і вірмени. Тому Старе місто поділене на райони, де проживав певний народ. У кожного була своя площа, ринок, магістрат, а також свої культові споруди. З’єднувалося Старе місто з навколишньою територією лише вузьким перешийком, на якому ще в давнину споруджено міст (Замковий або Турецький). 

 Найпопулярнішими об’єктами є Ратуша, костьол св. Петраі Павла, Кушнірська вежа, Польська брама, Домініканський монастир. До речі,вежі, яких до нашого часу дійшло 5, та залишки оборонних стін з бійницями і бастіони нагадують  нам про ті часи, коли Кам’янець був неприступною фортецею.

Але головною метою поїздки кожного туриста завжди була Стара фортеця. Це візитна картка міста. 

Кам’янець-Подільська фортеця є, мабуть, одним з найпопулярніших серед всіх туристичних об’єктів України. Недаремно у 2007 році вона ввійшла до переможців проекту "Сім чудес України".

[ Читати далі ]

Автобус привіз на якусь площу і водій сказав, що далі він не їде. Прочитавши ім"я під пам"ятником на площі і звірившись з картою, ми зорієнтувалися, що це пам"ятник Маркіяну Шашкевичу, а ми на Вічевій Площі - практично в центрі міста. Звідси до всіх пам"ятників архітектури було зовсім близько. В принципі, це твердження справедливе для більшості міст та містецок західних областей. Через кілька кварталів була і основна мета нашого приїзду - Золочівський замок.

Золочів займав важливе положення на підступах до Львова зі сходу. Одна з версій назви міста "Злочев" - що з польської "Зло чув". Перша письмова згадка датується 1423 роком, тоді Золочів перейшов від відомого на Галичині роду Кердеїв до Яна Менжика. Але ще за часів Русі на цьому місці існувало поселення Радече, що було зруйновано під час монголо-татарської навали у 13 сторіччі. У 1523 році місто отримує Магдебурське право, росте і розвивається. Золотими часами для розвитку міста були 16-17 століття за родини Собеських.

Спочатку ми вирішили прогулятися містом, щоб потім до самого від"їзду милуватися замком. Від Вічевої площі ми пройшли по вулиці Григорія Сковороди  повз костел Успіння Пресвятої Богородиці, це пам"ятка архітектури, побудований у 1731-1763 роках у стилі барокко. Вулиця впирається у високі сірі стіни церкви Воскресіння Господнього, що побудована у 1624 році у ститилі ренесансу.

Обігнули її праворуч, з фасаду вона має правильну форму  будинку з трикутним дахом, над входом ліпний портик. Навколо на колонах стоять скульптури святих. Обидва ці храми будувалися як римські костели, а потім, за правління Австрійської імперїї один з них віддають греко-католикам, а інший, після скасування ордену піарів, дістався римо-католикам. Навпроти церкви площа з пам"ятником В.Чорноволу та будинок, схожий на ратушу з годинником на невисокій вежі та гербами міста та України, але в довіднику за цією адресою (Шашкевича, 22) написано про палацовий комплекс 19-го сторіччя. Цілком ймовірно. Зараз там Виконавчий комітет району та відділення банку. Практично поруч, через дорогу, ще одна пам"ятка архітектури - Золочівський двір, мурований з каменю. В одному з путівників вказується, що це арсенал побудований у 15 столітті, а зараз обнесений будівельними лісами для реконструкції. Звірившись з картою, виявили, що ми вже поряд з Замком, тож візит до Михайлівської церкви-фортеці, що була в протилежному боці на старих оборонних валах, вирішили перенести на вечір... Але так і не судилося...   Церква веде свою історію ще з 16-го сторіччя, але кілька разів докорінно перебудовувалась. А за Радянських часів тут був облаштований музей атеїзму (зовсім з глузду з"їхали...)Ми повернули ліворуч, до замку... Вийшли ми не до центрального входу, а трохи збоку. Нашу увагу привернули скульптури Ісуса та Марії-Магдалени з кувшином,  біля них було джерело і кілька людей набирали воду у пластикові пляшки. Ми теж вирішили освіжитися та вмитися у цьому джерелі...

Неприступний Золочівський замок побудував у 1634 році батько майбутнього короля Польщі Яна ІІІ Собеського. Він має прямокутну форму, оточений по периметру глибоким ровом, по кутах фортеці містяться п"ятикутні земляні бастіони з декоративними сторожовими вежами та гарматами направленими в різні боки, що дозволяло вести перехресний вогонь по ворогу під стінами замку. Вхід до замку захищав равелін (фортифікаційна споруда трикутної форми, розташована перед ровом фортеці між бастіонами, служив для прикриття фортечних мурів від артилерії та атак супротивника (Вікіпедія)), підйомний міст та надбрамний корпус.

В равеліні зараз знаходиться ресторан, сувенірна крамниця та туалет. Перше, що впадає у очі, як заходиш у двір Палацу - це Китайський палац, що стоїть якраз напроти воріт.  Такі палаци були рідкисними для Європи. Його побудував польський король Ян ІІІ Собеський для своєї дружини - француженки Марії-Казимири де Аркуйон. Зараз тут музей східного мистецтва (квитки по 6 грн,  беруться окремо на касі при вході в замок). Цікавим було різблене панно та фігурки різних східних богів... Як виявилося через кілька хвилин, квиток на фотографування тут не діє, і наглядачка попросила зтерти фотографії, але я тільки сховав фотоапарат у чохол, ми були вже в передостанньму залі... Ліворуч від палацу альтанка, теж зроблена в китайському стилі. Гарний також і парк у дворі замку розбитий у французькому стилі з прямокутними газонами між доріжками та скульптурами-алегоріями: ліворуч - бородатий дядько, схожий на Посейдона - символізує Західний Буг , праворуч - пишнотіла дівчина, що є символом річки Золочівка . Посередині двору фонтан з хлопчиком на рибі (зараз не працює) та скульптура трьох ангелів-купідонів перед фонтаном. Праворуч від брами головний двоповерховий палац. Тут розміщені основні виставкові зали (квиток 10 грн, + 20 грн за фотозйомку ), що відображають основні вподобання та елементи побуту тогочасних вельмож, а також розкривають сторінки непростої історії замку.

 Річ у тому, що після смерті Яна ІІІ Собеського у кінці 17 ст., замок переходить у власність родини Радзивіллів і занепадає. Його викуповує австрійський уряд і у 1872 році  влаштовує тут в"язницю, що потім функціонувала при польській і при Радянській владі. Тут розстріляно і закатовано тисячі жертв Сталінських та Гітлерівських репресій , а також жертви "Еврейського погрому", влаштованому у липні 1941 року загоном "Української самооборони" . В замку є кілька залів експозицій, що розповідають про ті жахливі часи, у дворі стоїть невеликий пам"ятник усім репресованим.

Але і сам замок є цікавим об"єктом в архітектурному плані. Побудований він у стилі італійського Ренесансу, тут була передова на той час система опалення та унікальна, у інженерному плані,система вбиралень. Слід зауважити, що у Версалі тоді ще користувалися нічними горщиками. З експозицій палацу найбільше запам"яталися тронний червоний зал та спальні з дерев"яними ліжками. Багато в палаці камінів з різним оздобленням.

Решта фото з Золочева та замку тут =>

Після взяття двох палаців за день ми трохи зголодніли, і вирішили зайти в ресторан, що розміщений у равеліні, перед входом у замок. Меню ресторану не містить якихось автентичних страв, все стандартно-банально, на смак теж . Цікавим і досить приємним на смак виявився лише Буський квас. Обслуговування досить повільне, можливо із-за того, що накривали столи для екскурсійних груп. Але із-за цього ми запізнилися на останній, про який ми знали, автобус до Бродів о 18:10. Довелося нервувати , виглядати назви всіх маршруток , що проходили через Вічеву площу в бік Бродів, розпитувати людей , поки одна жінка-кондуктор не розказала, що за рогом знаходиться невеличка автостанція, звідки можуть іти потрібні нам автобуси... Жіночка-касир на автостанції направила нас знову на зупинку, де по її словам зараз має зупинитися автобус Івано-Франківськ - Броди. Так і сталося, врешті-решт. До Бродів ми доїхали за 10 грн .

Олесько - селище міського типу в Буському районі Львівської області. Знамените своїм замком, що є окрасою "Золотої підкови Львівщини". Відомо, що на одинокостоячому 40-метровому пагорбі серед боліт, один з синів галицько-волинського князя Юрія І Львовича спорудив замок. Письмова згадка про нього датується 1327 роком. Певний час замок був ласим шматком, бо стояв на кордоні Литовського князівства та Польського королівства і лише в кінці 15 сторіччя він втратив своє прикордонне значення, але ще час від часу зазнавав набігів татар з півдня. У 1605 році володарем замку став Іван Данилович. Він добудовує корпуси, надбрамну вежу, закладає італійськи парк на схилах пагорба. Тут малим хлопчиком бігав Богдан Хмельницький (його батько працював у Даниловича), а 1648 року його війська захопили замок під час визвольної війни... В Олеському замку народилося два польські королі: Ян ІІІ Собєський (1629р.) (його мати була дочкою Івана Даниловича), та Корибут Вишневецький (1639р.).  У 1725 році замок купив Станіслав Жевуцький, його син Северин багато зробив для прикраси та оздоблення замку... Потім замок перейшов до Австрії та занепав. В 1965-1975 роках його реставрують і створюють музей "Олеський замок" - філіал Львівської галереї мистецтв. Напроти замку споруди давнього монастиря капуцинів побудованого 1739 року, в яких зараз теж зберігаються численні твори мистецтва. Зберігся в селищі і Троїцький костел 1545 року, дещо відозмінений після реставрації 1927-го року, зараз належить українській автокефальній церкві.
Добре, що замок видно ще з дороги на під"їзді до Олеська... Ми швидко зорінтувалися, до того ж по дорозі стоять кілька знаків, що вказують вірний шлях. Першим нам зустрівся Троїцький костел, на який ми подумали що це монастир капуцинів, але через кілька сот мертів ми побачили і замок і монастир. 

На жаль, нас тут ніхто не чекав...   Сьогодні був понеділок і музей був зачинений, біля воріт сидів охоронець і продавець сувенірів... Ми дуже засмутилися, але охоронець виявив співчуття і по ціні вхідного квитка (по 10 грн ) впустив нас на територію парку, що оточує замок. Спочатку ми знайшли альтанку на болоті і вирішили зібратися тут з думками.  Напроти альтанки були сходи зі скульптурами добродушних левів з випученими очима.  Вони нам дуже сподобалися і підняли настрій. Далі гуляли парком, де по алеї виставлені сучасні скульптури, які чесно кажучи, не вразили. Пізніше в парку наштовхнулися ще на одну пару та групу з 4 дорослих та 2 дітей. Мабуть такі ж невдахи як і ми сьогодні...

Потім піднялися до замку, помилувалися краєвидом ,

позаглядали у щілини,

кілька разів обійшли замок, сфотографували внутрішній дворик через бійницю,

але в середину так і не потрапили, хоча там і був охоронець, але на всі наші лязгання він не звертав уваги. Колись у цьому замку знімали знаменитих Мушкетерів, тут був Бекінгемський палац, а за 6 кілометрів звідси по прямій у палаці в Підгірцях знімали сцени в Версалі, але нам так не вдалося за день пройти весь шлях знаменитого гасконця.   І хоч ми і взяли замок в облогу на кілька годин, але він так і не здався...

Прийдеться повертатися сюди ще раз... Пізніше Света зізналася, що колись, коли була тут з екскурсією, вона загадала бажання приїхати сюди ще раз, коли не буде людей. Правду кажуть: бійтеся своїх бажань, вони можуть виповнитися!

Решта фото Олеського замку і парку тут...

Потім купили традиційні магніти на холодильник і пішли шукати кафе, бо ресторан, що знаходиться у замку сьогодні теж був зачинений..

23:45, ми на вокзалі в незнайомому, поки що, містечку Броди, що на Львівщині. Є карта міста і назва готелю де маємо оселитися. Вирішили взяти таксі, бо блукати опівночі містом не було ніяких сил. Таксист на жигулях запросив від вокзалу до готелю лише 15 грн , а ми думали торгуватися за 25-30 грн   (Ох ці столичні звички).

 Готель "Фільварки", вірніше повна назва "Кімнати готельного типу Фільварки" нам порекомендувала моя знайома, що вже кілька років живе в Бродах. Тут не так дорого, як у самому фешенебельному готелі "Європа",

 так само не далеко від центру, а на першому поверсі піцерія де готують найсмачнішу піцу в Бродах.

Ну, спочатку все було не настільки райдужно... Виявляється, вільними на цю ніч були лише номери блочного типу з одним сан вузлом на 2 кімнати, але по 150 грн/номер. Не радувала перспектива зустрітися з незнайомою людиною в туалеті чи душі... Але нам пообіцяли, що завтра звільняться окремі кімнати (по 200 грн/номер), то ж ми прийняли душ і завалилися спати "без задніх ніг"   після прогулянки Острогом...
Зранку у нас були грандіозні плани, і ми побігли снідати, щоб встигнути як найбільше. До того ж, виявилося, що Света забула пакунок з білизною і носками вдома, тож нам ще потрібен був магазин одягу.  Спустившись вниз, ми дізналися, що піцерія працює з 11-ї, то ж в ній ми зможемо хіба що повечеряти. Нам порекомендували піти в "Європу". Так ми і зробили, хоча там теж ще всі були сонні, зате по дорозі знайшли чудовий магазинчик жіночого одягу , напроти готелю "Європа".

 В кафе замовили дві порції грибної юшки та деруни, Света зі сметаною, я з м"ясом. Юшку нам принесли в піалках, але без ложок. Спочатку ми це списали на недосип офіціантки, але нам сказали, що юшка просто п"ється, та все ж ми настояли на своєму... Потім принесли деруни... Мені 4 з фаршем всередині, а Светі 16(!!!!) акуратно укладені навколо гірки сметани...   Прийшлося їй ділитися  

Після сніданку, заради цікавості попросилися подивитися номери. Двомісні тут коштували по 300-320 грн, люкс 450 грн , у всіх було двоспальне ліжко і дзеркало в повний ріст, що тут же підкорило мою дружину   Мені теж сподобалися двоспальні ліжка...

Потрібно було повертатися у свій готель і вирішувати питання про переселення, або в окремий номер, або в "Європу". Номери у Фільварках вже звільнилися, вони мало чим відрізнялися від попередніх, такі самі чисті та охайні, з двома ліжками, тільки в кожному був душ і туалет...

Після певних сперечань переселилися на 2-й поверх у цьому ж готелі і побрели на вокзал. Припхалися туди аж о 13:40, коли більшість автобусів вже поїхали. Залізничний і автовокзал у Бродах знаходяться поруч, через дорогу. Автобусне сполучення, на відміну від залізничного, тут досить жваве, але розклад написаний дуже не зручно і 2 віконця каси продають квитки на різні рейси, хоча й одного напрямку... Мені це не зрозуміло досі...   А от із-за розкладу,  що написаний по якійсь своїй логіці, ми не помітили автобус, що відправляється о 14:08 і проходить через село Підкамінь. Виявили ми це вже коли намагалися розібратися з розкладом, який ми сфотографували, сидячі в автобусі Броди-Львів, що від"їжджав о 14:15. Квиток обійшовся по 8,75 грн, і вже за 20-25 хвилин ми прибули в Олесько...

Далі буде...

Цього року часу на поїздку було мало, а побачити хотілося, як завжди, багато чого. Взявши карту палаців, фортець та інших архітектурних пам"яток, зупинили свій вибір на "Золотій підкові Львівщини" та її околицях... На всю "підкову" часу треба на багато більше, тож ми вирішили оглянути найвидатнішу її частину, до того ж концентрація пам"яток у цих місцях настільки значна, що можна оглядати їх по дві за день... Але дружина вже була в цих місцях кілька років тому з екскурсією, тож щоб урізноманітнити її враження, а також закрити позаминулий борг по замкам Волині, вирішили по дорозі заїхати в Острог (навіть не знаю, чого ми це місто пропустили у 2009 році).

Їхати вирішили на електричці підвищеного комфорту Київ-Рівне, що о 7:40 вирушає з Києва. Взяли квитки у 2 клас по 40 грн. Чим відрізняється 2-й клас від першого?   У першому класі крісла розташовані "купейно" по 2 з обох сторін столика, у 2-му ж крісла знаходяся одне за одним, як у автобусі, але місця для ніг набагато більше, ніж у маршрутках. Що цікаво, що правий ряд розміщувався спиною до напрямку руху, а лівий лицем. Тож спочатку прийшлося їхати спиною до руху поїзда, але в Козятині ситуація змінилася на протилежну.  Через 6 годин поїздки, можливо не так швидко, але досить комфортно, ми прибули в Острог. Вірніше сказати на станцію "Острог", що знаходиться в селі Оженін за 8 кілометрів від самого міста. Але між ними є практично постійне автобусне сполучення. Вже через 15 хвилин поїздки маршруткою по селам ми були в центрі Острога.

---

Слово "Острог" означає "укріплення". Назва міста вперше згадується у Іпатіївському літописі 1100 року , але, як свідчать археологічні дані, місто на кілька віків старше. З середини 14 ст. місто стає резиденцією Острозьких. Данило Острозький на місці давньоруського укріплення на пагорбі біля річки Вілія будує замок, основу якого складала мурована вежа, яка слугувала і для оборони і проживання князя. Згодом Василь Острозький розширює замок і будує на подвір"ї богоявленський собор, який теж мав оборонну функцію. Але найвідоміший Василь-Констянтин Острозький, що довершив замковий ансамбль "Круглою Вежею". А найбільшою його заслугою було заснування в 1576 році в Острозі слов"яно-греко-латинської академії. Випускниками її пізніше стали відомі козацькі ватажки Северин Наливайко та Петро Конашевич-Сагайдачний. При академіїї відкривається друкарня, в якій Іван Федоров видає у 1578 році "Буквар" , а 1581-го "Острозьку Біблію" - перше повне видання Біблії на східнослов"янській мові. Взагалі, з роду Острозьких вийшло чимало визначних полководців, захісників церкви, меценатів та просвітників. Зі згасанням роду князів Острозьких занепало і саме місто після руйнування його у 1626 році військами Богдана Хмельницького під час визвольної війни. З 1793 року  Острог - повітове містечко Волинської губернії Російської імперії, пізніше - прикордонне місто Польщі.

Зупинка автобуса була неподалік від ресторану-піцерії "Маестро",куди ми з задоволенням зайшли збадьоритися кавою. До кави замовили ще й млинців, але їх довго готували, то ж спочатку випили каву, а потім їли млинці з чаєм  . Згодом, сповнені сил, з рюкзаками за плечима і картою міста в руках пішли вивчати місто. Перше, на що ми натрапили, був музей нумізматики, але в середину заходити ми не стали. Через дорогу був невеликий парк з пам"ятником засновникам міста, судячи з карти, ми рухалися вірним шляхом до Острозького замку... По дорозі нам ще зустрівся пам"ятник Шевченку, дещо дивного виду та пам"ятна стелла на честь 400-річчя заснування Академії та друкарні.

І ось за деревами відкрився вхід до замку (надбрамна вежа була побудована у 1905 році), з машинами весільного кортежу.

Забув сказати, що це була неділя, час гуляння весіль і багато пасажирів маршрутки питали чи не їде вона до РаГСу. На руїнах "Круглої Вежі" тривала фотосесія та відеозйомка молодят,

то ж поки вони займали вежу ми пішли до самого донжону, де розміщується краєзнавчий музей.

Цікаво, що вхід у музей знаходиться в підвальному приміщенні, але вказівних знаків де є каса музею ніяких не знайшли. Виявилося, що каса теж знаходиться в підвалі за рогом... Квиток коштував лише 5 грн, але потім ще доплатили 5 за фотозйомку. Знімати тут було що. Найбільше мені сподобалася панорама середньовічного Острогу в центрі великої зали. Музей розміщений на всіх трьох чи чотирьох поверхах замку. В окремих кімнатах є виставки присвячені війні, пожежникам, окрема кімната присвячена космонавту Каденюку. Поступово піднімаючись і проходячи всі зали ми вийшли на верх замку, звідки відкривається чудовий краєвид на луки в заплаві річки Вілія. Потім була невелика фотосесія навколо Круглої Вежі.

І далі, з мапою в руках, ми пішли шукати руїни синагоги... Це теж пам"ятка архітектури, про що свідчить позолочена табличка, але вона має досить жалюгідний вигляд...

По дорозі, в одному з комплексів відпочинку, молодята вже запрошували гостей до столу під попурі з народних українських та еврейських танцювальних мелодій... Часу у нас ще було вдосталь, так як автобус до станції "Острог" відправлявся о 20:35, і о 21:05. По плану ми мали  б виїхати до Бродів - основного пункту нашого базування - сьогодні ж о 21:54 поїздом Київ-Ужгород, але ми не спитали квитки на касі, бо не були певні що будемо їхати саме поїздом. Але, як виявилося, про прямі автобуси, навіть транзитні, між Острогом і Бродами ніхто нічого не знав, а автостанція знаходилася на краю міста... Через центр частенько курсували автобуси до Рівного, а вже звідти можна було б потрапити до Бродів, але тільки в понеділок зранку... То ж при не сприятливому розкладі нам прийшлося б ночувати чи в Острозі чи в Рівному, а зранку їхати в Броди і поселятися в готелі. При такому розвитку подій ми б втратили пів дорогоцінного дня. Виходить, що часу у нас було ще кілька годин і зовсім ніякої визначеності у майбутньому... Тож ми пішли подивитися на річку Вілія і по можливості вмитися її водами... На гравюрах 18-19 століть річка зображена як повноводне місце риболовлі,  

зараз же це невеликий струмок шириною у 2-3 метри і глибиною до коліна, але з чистою водою. .

Ми там не тільки вмилися, але й походили по воді і трохи відпочили на березі. Звідси відкривається чудова нанорама на весь замок. 

Далі ми пішли шукати стародавні брами міста. Збереглося їх дві. Татарська брама - колись головні ворота міста - зараз знаходиться у напівзруйнованому стані, стоїть практично в городах, з одного боку засаджена кукурудзою, з іншої-сливами.

Від брами ми повернули ліворуч і пішли в гору до Острозького парку, що його намагалися будувати на місці старого кладовища... Головні ворота парку були зачинені, та і парк не виглядав таким, що його часто відвідують... 

Звідси відкривається вид на Хмельницьку Атомну Електростанцію, що біля Нетішина, за кілька кілометрів від  Острога.

По вулиці від головних зачинених воріт парку ми спустилися вниз до центральної площі, де стоїть інша брама - Луцька. Вона в значно кращому стані (повністю сфотографувати її не вдалося - вона оточена будинками та деревами).

В брамі знаходиться музей друкарства, але вже було початок сьомої години вечора і він був зачинений. Полювання за іншими пам"ятниками та пам"ятками архітектури привело нас вздовж проспекту Незалежності знову до піцерії "Маестро". По дорозі нам ще зустрівся оригінальний пам"ятник загиблим у 2-й світовій війні. Трохи далі, за піцерією, у пошуках давнього монастиря капуцинів та древніх оборонних земляних валів, ми вийшли до пам"ятного знаку на честь відродження Острозької Академії (яке, до-речі, було у 1994 році). 

Як виявилося, сучасна академія, а точніше Національний Університет "Острозька Академія", розміщені в корпусах давнього монастиря, а під глядацькими кріслами на тенісному корті при академії ми розгледіли оборонні вали (Якщо це не так, дайте знати). Взагалі, територія Академії виглядає так, як і мають виглядати ВУЗи.

Все чисто, акуратно, в парку стоять лавки, статуї.

Спеціалізується цей заклад на педагогічних та економічних спеціальностях, розцінки на контрактне навчання висять при вході на дошці оголошень: від 9 тис. грн. для істориків до 15 тис. для економістів. Прохідний бал - від 124.

До автобуса на станцію лишалася ще година, і ми вирішили поїсти піцу в піцерії, та відмітити "взяття міста" келихом пива  . Цього разу нам і піцу (яка, то речі, тут печеться у печі на дровах) і пиво принесли швиденько, тож автобус ми ще кілька хвилин чекали на зупинці. Чим цікавий цей маршрут автобуса, що він повертає на вулицю Князів Острозьких і їде повз давній прикордонний стовп у село Межиріч, там розвертається. При цьому відкривається чудова панорама на Свято-Троїцький монастир-фортецю, що теж є пам"яткою архітектури 15-17 сторіччя.  Він дещо схожий на фортецю Острозьких, що спочатку мене дещо спантеличило і я втратив оріентування в просторі, але потім з усім розібрався, та пізно, тому фотографій нема... (фото з сайту http://castles.com.ua) Далі автобус повертається до центра Острога і прямує на північ до залізничної станції...

Решта фото, що не увійшла до замітки тут.

Квитків на станції не було, останній автобус у місто вирушає о 21:20, а поїзд прибуває о 21:53... Ця невелика розбіжність у часі змусила понервувати  , але все ж таки вирішили прориватися вперед: проситися у провідників доїхати до Бродів, бо повертатися втретє в "Маестро" (де є і готель) на таксі за 50 грн не хотілося. Досвіду розмови з провідниками у нас не було (квитки зазвичай купуємо зарані в касі, або їдемо автобусом при їх відсутності), стоянка поїзда 2 хвилини!!!! На щастя вже 2-га провідниця впустила нас, бо їхати нам було менше 2-х годин. На радостях заплатили їй 100 грн, лишили речі, і пішли в вагон-кафе. Добре, що воно зачинялося о 24-й, а ми прибували о 23:45. За ці 1,5 години ми випили чаю з цукерками, запили це соком і були свідками розмов 3-х різних компаній, від підлітків, яких везли на екскурсію, до п"яних мужиків, що пили пиво та намагалися протрезвіти за допомогою кави... (Нічого у них не вийшло, тільки каву порозливали по столу) О 23:45 ночі ми вийшли на залізничному вокзалі в незнайомому місті Броди...

Далі буде...

Як ми в Броди забрели...

Олесько

Здається, це вже стає доброю традицією - щороку влітку відправлятись подорожувати автостопом в якісь цікаві місця. Цього року здійснилась моя давня мрія, і я став подорожувати не сам, а в компанії моєї коханої дівчини.



Як завжди, все йде не так, як планувалось. Змінюються маршрути, дати прибуття та виїзду, навіть мета подорожування може змінитись під час поїздки. Мені це вже звично... Точніше, я вже звик дивуватись цім несподіваним, неочікуваним втручанням зовнішніх обставин в мої плани, бо зазвичай вони завжди несуть в собі тільки покращення, які б я і сам напевно запланував, якби знав, що вони можливі. Іншими словами - я просто приймаю ті класні нагоди, які час від часу даруються Міс Випадковістю.



Планувалась лише одна поїздка - на Західну Україну до Чопа. Через Полтавщину та Житомирщину туди, через Умань назад. Але часу не вистачило, і тоді народилась ідея розділити подорож на дві: в першій, скороченій - спочатку завітати до родичів під Полтавою (Кобеляцький район, село Гарбузівка), звідти рушити до Бердичева, і вже через Вінницю приїхати в Софіївський парк, а звідти додому;



На другу подорож ми мали більше часу, тому запланували його грандіозніше: з Дніпра - через Кам'янець на Коломию, звідти до Львова, зі Львова до Чопа, потім на Білорусь, де нам запропонували відвідати родичів в Бресті, під Пружанами та в Мінську, з Мінська поїхати на Санкт-Петербург, а потім, через Москву - додому, на Дніпропетровськ.

Перший маршрут так і склався, як планувалось, за винятком кількості днів, які ми планували на кожен з пунктів (-: А ось другий маршрут змінився досить радикально. Замість Коломиї ми поїхали відразу до Львову, через 4 дні звідти на Коломию, потім, несподівано, по південному кордону України - через Яремче, Солотвино, Берегово - до Мукачева, і, зовсім не заїжджаючи до Ужгорода і Чопа - на Білорусь (До Кобрино через Ковель). Якщо чесно, то ще місяць тому я і уявити не міг, що все так зміниться, але тепер дуже задоволений усім (-:

В Білорусі ми проігнорували Брест, але відвідали Біловезьку Пущу, зараз тусимо в Мінську. В Пітер та Москву вже не збираємось, бо немає ані часу, ані грошей, ані бажання. Але ще збираємось завітати до друзів в Гомель, щоб потім через Київ повернутись додому десь у вівторок, або середу. Хоча... це все майбутнє - його неможливо загадати, чи передбачити, тому, подивимось, як там станеться (-;

На цей момент ми за літо проїхали автостопом більше 2300 кілометрів по Україні, вже більше 600 по Білорусі, і ще 1000 кілометрів у нас попереду, щоб повернутись додому...

Деталі про відвідування кожного з місць я напишу трохи пізніше, але обіцяю, що довго чекати не прийдеться. Поки-що, хто бажає, може подивитись фотозвіт з цієї подорожі в моєму альбомі: ось тут

Найкращим відпочинком для мене є подорожі Україною на автомобілі і, років за 15 таких подорожей, стосовно багатьох місць і міст нашої країни в мене склалось певні враження, частиною яких й захотілось поділитись. Зазначу відразу, що це мої особисті СУБ’ЄКТИВНІ враження, тому попрошу на них не ображатись і активно не мінусувати і не закльовувати в коментах. Отже, враження від деяких міст України.

Львів. Це місто для мене особливе. Місто – чудової архітектури, особливої оригінальної філософії; місто, де український дух є невід’ємною частиною європейського... Прогулявшись вулицями цього міста, відразу хочеш намалювати картину, написати музику чи вірші...Ні, звичайно, наш, далеко не найкращий час, відклав на Львові свій відбиток, символом якого для мене є скляна потвора Укрсоцбанку павпроти пам’ятника Міцкевичу, що нагадує синець під оком статного інтелігентного університетського професора...

Київ. В певному сенсі це рідне для мене місто, адже тут пройшли студентські роки, залишились друзі і спогади молодості. Це місто, яке свого часу, мабуть, ні в чому не поступалось Львову за інтелігентністю і європейськістю. Зараз – це випещений та самовдоволений  бізнесмен на БМВ останньої моделі в дорогому костюмі і в годиннику від «бріоні». І, коли ти починаєш бормотати йому щось про студентські роки і спогади молодості, він поблажливо і неуважно слухає, думаючи в цей час про свої бізнесові справи і час від часу відповідаючи по своєму «верту». Він не такий пихатий як москвичі і завжди відповідає на дзвінки родичів з провінції, питає про їх справи і здоров’я,  але жодною копійкою їм не допоможе, бо родичі родичами, а бізнес бінесом... 

Дніпропетровськ. – франт, який в молодості пішов працювати на завод, але тільки заради того, щоб просунутись по номенклатурній драбині. В смутні часи він, «правильно» зорієнтувавшись, «нарубав бабла», сів у «лексус», купив круту квартиру, та в погоні за грошима вчасно так і не зміг зупинитись і весь час він десь поспішає, заробляючи гроші. Але в ресторані цей респектабельний громадянини запросто може посадити пляму на брюки від дорого костюма і, не звертаючи на це жодної уваги, запросити даму на танець. Цьому франту, звичайно, далеченько до крутого київського бізнесмена, але при нагоді він завжди покаже, що теж не ликом шитий, хоча останнім часом він зазнає болючих ударів від необтяжених моральними законами вихідців шахтарського краю і йому приходиься терпіти, зціпивши зуби, чекаючи свого часу...

Кривий Ріг. Ну, звичайно, в першу чергу – це найдовше місто і ГОКи з «Криворіжсталлю» («Арселорміттал»), які зробили це місто найбільш забрудненим містом України 2010 року. Якщо не зважати на інтриги навколо гігантів індустрії, місто живе нехитрим життям пролетарія.  На відміну від дніпропетровського франта, цьому парню повезло менше... Він, також, пішов працювати на завод, але став тільки кваліфікованим робітником, який живе на свої 4-5 тис. на місяць і цілком задоволений життям. Ні, час від часу він бормоче щось на адресу більш удачливого Дніпропетровська, але це несерйозно. Якщо ж ви почнете з ним розмову про політику чи мисецтва, то почуєте відповідь накшталт: «Ми в університетах не обучались» або «Начальству видніше».

Запоріжжя.  На перший погляд це копія бізнесмена-Дніпропетровська, тільки менш удачлива – та ж показна розкіш, той же поспіх в погоні за грошима, правда, в дещо менших масштабах. Але є два моменти, які суттєво різнять це місто.

Перший момент – це ДніпроГЕС – велична споруда, яку неможливо не помітити, будучи в Запоріжжі, і яка викликає  захват своєю величчю і повагу до міста, в якому розташована. Саме ДніпроГЕС дозволяє Запоріжжю на рівних розмовляти з більш удачливими бізнесменами – Одесою, Дніпропетровськом, Харковом, бо він (ДніпроГЕС) є «екслюзивною» річчю, що в цих кругах дуже ціниться.

Іншим, більш значущим моментом є, звичайно, Хортиця, що робить це місто взагалі особливим містом України. Проблема лише в тому, що процес замовчування Хортиці протягом значного періоду і активне перетворення Запоріжжя в індустріальне місто особисто мені нагадує  переучування в кращих традиціях радянської школи шульги на правшу. І місто майже навчилось бути правшою, тобто бути схожим на інші індустріальні міста, але з набуттям незалежності воно почало згадувати минуле і почався зворотній процес. І тепер це роздвоєння особистості доводить Запоріжжя до нервових зривів на зразок пам’ятників сталіну.

Одеса.  Місто, що, мабуть, розчаровує найбільше. Раніше це було місто гармонійного союзу дотепного та інтелігентного єврея Мішьі та бойкої і практичної рибачки Соні.Але в буремні 90-ті Мішьа спакував чемодани і подався шукати кращої долі, залишивши на причалі розгублену Соню. Ні, звичайно, практична Соня не пропала – вона бойко торгує на 7-му кілометрі і зовсім не бідує.Але, щойно справа стосується мистецтва та політики, освіта та характер рибачки відразу даються взнаки.

Миколаїв та Херсон.  Затишні міста півдня. Схожі своєю історією, інфраструктурою, архітектурою, населенням. Беззастережно віддавши пальму першості півдня України Одесі, може саме через цю схожість, вони запекло конкурують між собою. В радянські часи навіть ходила легенда, не знаю наскільки правдива, що, оскільки відстань між цими містами 50 км, хотіли побудувати спільний на два міста аеропорт, але миколаївське і херсонське керівництво не змогло вирішити, хто з них буде головний і тоді збудували два маленьких. Особисто я, як людина, що виросла під Миколаєвом відчував беззаперечну перевагу Миколаєва з трьох причин: в Миколаєві більша кількість населення, миколаївський футбольний клуб «Суднобудівник» мав більші успіхи , ніж херсонський «Кристал» і, нарешті, в Миколаєві був трамвай, тоді як Херсону такий вид транспорту і не снився.

Севастополь. Перше, чим зустріло місто – це відсутністю готелів. Тобто, на карті-схемі вони були, але на місці виявлялись чим завгодно, але не готелями. Коли з 4-ї чи 5-ї спроби знайшли справжній готель, адміністратор, критично окинувши мій туристично-курортний прикид та радісно-відпускну фізіономію, раптом заявила, що Севастополь це не курортне місто і я, згадавши своє радянське минуле, з жахом чекав її чергової заяви проте, що місць нема, або, що в зв’язку з розміщенням на території міста військової бази, воно закрите для туристів, але, на щастя, все обійшлось.

           Що ще кинулось у вічі - майже в самому центрі міста між багатоповерхівками вітер носив газети, целофанові пакети та інше сміття у великій кількості. При цьому, за столиком під пиво рубались в доміно не старі ще дядьки, скоріш за все військові пенсіонери...

            Ну й ще запам’ятався Севастополь чудовою природою – морем, бухтами... Мабуть, все-таки, недарма його називають містом російської слави – чудова природа і бруд скрізь, де з’являються люди.

Черкаси та Полтава.  Чимось схожі міста. Надзвичайно привітні та затишні. Навіть, коли до них попадаєш вперше таке відчуття, що знаєш їх давно. Так, неначе потрапляєш  у стандартну двокімнатну квартиру до простих небагатих людей, за простотою побуту яких криється щось більш духовне. Тільки господар квартири, поглядаючи на козацьку шаблю на стіні, мучається головними болями, намагаючись згадати щось давно втрачене, надзвичайно важливе, але це йому не вдається – дуже вже сильно гамселили його по голові більшовики.

Кіровоград. Хай пробачають мене кіровоградці, але саме це місто є для мене символом глибокої провінційності в усьому – починаючи з назви, закінчуючи архітектурою. Чомусь, коли його згадуєш, в пам’яті вспливають літаки праворуч на в’їзді і все... Хоча, звичайно, не все так погано- Кіровоград - батьківщина Винниченка, виші цього міста досить високо котируються в національних рейтингах.

Вінниця.  Напрочуд толерантне і якесь неспішне місто. На жаль, в цьому місті був недовго – через справи довелось швидко повернутись додому. Та все ж звернув увагу на те, що люди в місті розмовляють досить чистою українською та російською мовами. При чому, в одній і тій же компанії одні розмовляють українською, інші – російською. Якби така толерантність була хоча б у Дніпропетровську чи Харкові, сказав би, що Україна в цьому відношенні розвивається у правильному напрямку.

Ще місто запам’яталось - присутністю групи «ТІК» буквально скрізь – в кіосках у вигляді плакатів, на рекламних щитах у вигляді анонсів, просто на вулиці в динаміках. 

Тернопіль.  Перше, що кидається в очі – це бідність. Вона старанно маскується, та все ж проступає в муніципальному транспорті, приватних авто, крамницях.  При цьому місто намагається тримати марку, будучи чистим та якимсь підтягнутим. Місто нагадує такого собі галицького інтелігента в поношеному, але чистому і старанно випрасуваному костюмі. Він залюбки підтримає з вами розмову на будь-яку тему від погоди до театру, але жодним словом не обмовиться про свою матеріальну скруту.

Ще запам’ятались бездомні тварини з бірками у вухах, що значить, що вони стерилізовані. Це вам не Київ.

Чернівці.  Першого разу я побував в цьому місті ще за радянських часів і тоді, окрім чудової архітектури, місто запам’яталось двома особливостями. Перша, - якщо перейти вулицю зібралось троє та більше пішоходів, то гори світлофор не те, що червоним – фіолетовим, народ преспокійнісінько з почуттям власної гідності і правоти вирушав переходити проїжджу частину, не звертаючи жодної уваги на авто, яким волею-неволею приходилось зупинятись. 

            Іншу особливість я помітив на автостанції. Біля мене на заднє сидіння автобуса до Сторожинця присіло дві звичайнісінькі сільські бабусі, які між собою розмовляли українською. Через деякий час підійшла і сіла третя, звернувшись до них російською і всі троє продовжили розмову російською. Ще через деякий час підсіла четверта і заговорила чи то молдавською, чи то румунською (я не зрозумів) і всі підтримали розмову цією ж мовою.

2009 року я знову їздив у Чернівці. Місто справило враження провінційного родича, який свого часу вів активне життя, а потім вийшов на пенсію і його забули більш заклопотані родичі. Ні, вони про нього згадують, але тричі на рік, - щоб послати листівку з  поздоровленнями на Новий рік, Різдво та День народження. А той неспішно займається своїм нехитим господарством, у вільний час дивлячись на величну споруду Чернівецького університету, з гордістю та сумом згадує своє минуле, з тривогою чекаючи майбутнє. 

 Як після першої викуреної цигарки, так і після першого походу в гори існує два можливих варіанти розвитку ситуації: або ти розумієш, що це не твоє і твій організм цього не сприймає, або виникає залежність і це буде з тобою на протязі значного шматка твого життя.
Похід в гори…
На погляд ОДНИХ людей це лише витрачена значна купка чесно зароблених грошенят на спорядження та квитки заради того, щоб переносити на собі значні вантажі на значну дистанцію, відчуття дискомфорту від життя в тісних палатках, не дуже різноманітний раціон, антисанітарія та ін.
На погляд ІНШИХ людей немає нічого кращого від солодких відчуттів подоланих труднощів, командної роботи заради спільної цілі, відчуття дружньої підтримки, вечорів біля вогнища під карпатським небом, величного відчуття споглядання світу з вершини…
Кожен робить свій вибір: або гріти дупу на сонці заливаючи в себе щодня літри пива на пляжі або вирушити у незвідані далі, заради відчуття свободи, заради відчуття самого життя…

Після гір певний час відчуваєш себе трошки зайвим. Знову необхідно призвичаюватися до асфальтного життя, штовханини у метрополітені та маршрутному таксі, вихлопних газів та постійного процесу заробляння грошей, світової кризи, світу краваток та пузатих «володарів» цього «життя». Лишається тільки чекати часу, коли можна буде знову кинути рюкзака на плечі та податись у світ інших людей, людей без телевізорів, інтернету та мобільного зв’язку, світ смерек, чистого повітря та гірських річок, світ труднощів та примхливої погоди…

Всім хто любить мандрувати і не тільки думаю буде цікаво побувати у Львові, місті застиглих в камені левів, ароматної кави та романтики... Шукала в неті цікаве про своє місто, ділюся :

 - корисно для туристів і не тільки:    http://lviv.travel/

 - аудіоекскурсії Львовом: http://visitlviv.net/news/ua/vesna-chas-vykhodyty-na-vulyci-lvova-z-mp3-ekskursiyamy/

 - Львів у фотографіях: http://lviv.ridne.net/

Все що не трапляється то на краще, або ж дуже хочеться у це вірити...  Подорож була хоч і не зовсім у тому варіанті, що заплановано спочатку, але теж цікава та насичена. В Україні ще безліч цікавих місць,   хоч багато з них у занедбаному стані . Ще треба якось вибратися і на схід, але у мене вже є кілька ідей цікавих подорожей по Тернопільщині та Поділлю ... І ще, здається, все-таки треба зменшити темпи... Робити "розгрузочні" дні з прокиданням після 10-ї, а не о 8-й ранку , більшу уваги приділити музеям, особливо краєзнавчим. Або ж зменшити кількість днів, бо на 5-й день прокидатися і відпочивати  вже важко... Але ж... навколо стільки цікавого ... Хочеться особливу подяку висловити Светі, що майже "безропотно" розділила "всі тяготи та невзгоди" нашого відпочинку, а подарунок до Дня Народження отримала аж у Києві, ДНВП "Картографія" за картографічні та історичні матеріали (хоч і є певні зауваження до точності), та серії путівників Мальовнича Україна під редакцією С.Л. Удовіка видавництва "Ваклер" за історичну та архітектурну довідку.

Подяка також і Кузьмі Скрябіну та групі "Поющіе труси" за пісню "Пластіческий хірург", яку ми почули вперше в ресторані Дубно, і наспівували всю дорогу . Унікальність цієї пісні у тому, що у приспіві можна змінбвати назви органів і дії з ними, що абсолютно не впливає на риму і зміст! Також хочу подякувати пивзаводу "Рівень", за справжне непастеризоване пиво! Тепер я знаю, яке пиво має бути!

Для тих, хто щось упустив повна збірка "Літо 2009 - Подорож на Волинь: