Не беріть до рук книгу, упертий юначе:
Не для вас - раритетні у ній сторінки.
Ви не можете знать і збагнути, тим паче:
Шліфували їх дні, а золили роки.

Не дивіться в колодязь душі, не дивіться:
Не вода в нім - настояне часом вино.
Це якесь дежавю, а чи, може, двоїться:
Так було колись з іншим, та дуже давно...

Ми знаходимось з вами у різних площинах:
Я вже захід, а ви ще, напевно, зеніт.
В надвечір''я світило палке, до загину,
Тому можете, любий, навіки згоріть.

За віконцем ластівка
Заливалася,
Лиш матусі-матінці
Не співалося.

Не лилися з горлечка
Пісеньки гарячі.
Навіть сонця-сонечка
За слізьми не бачить.

Не плелись віночками
Слова-квІточки:
Чужими садочками
Ходять діточки.

У чужій сторононці,
У чужих кварталах.
...Подзвонила донечка -
Сонце засіяло!

І вірш в унісон мого віртуального друга Ярослава, Ягуара 65

Вітер тихо листям шелестить,
Пташка Божа про своє щебече,
Мати у віконечко глядить,
І чека на вістку від малечі.

Не сидиться в теплу літню ніч,
І долоні гладять підвіконня...
В небі зорі тисячами свіч
Знову провокують на безсоння.

Зателефонуйте з берегів
Від домівки рідної не близьких.
Не шкодуйте теплих, добрих слів,
Подумки вклоніться нені низько.

Знов колише листя вітерець,
Стука тихо в шибку вишні гілка...
Та почув молитви всі Творець,
І заграла піснею мобілка.

О, та любов ерзацом не була,
Вся зіткана із зоряних серпанків.
У вись здіймались білих два крила
Над росами замріяних світанків.

Пашіли ті чуття ясним вогнем,
Горіли дивним зоряним сузір'ям.
За хмари мчали вогняним конем
Отримати святе благословіння.

Отам  і обпалила два крила...
Ще стільки після зим бувало весен -
І хоч любов ерзацом не була,
Не зміг земний ти стать небесним....

І знов впокорює  безсоння.
Задув Творець небесні свічі,
А ти береш мої долоні
І пильно дивишся у вічі.

Нам імпонує гра в мовчанку,
Спиваєш тихо сум і біль.
"Я так люблю тебе, "коханко", -
І ніжно дмухаєш на вії.

Вже жевріє краєчок неба,
Я тихо, щасно засинаю.
Так мало для людини треба:
Лиш знати, що її кохають.

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де мову про спочинок клен повів.
Там на горбочку мовчазний колодязь
Від літечка вже не знайде ключів..

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де коники принишкли у стерні,
А неба чистого звабливу просинь
На крила в вирій захопили журавлі.

А я просила, щоб пустив у осінь,
Там павучок мереживо плете.
Біленька церква у холодних росах
На сито сіє сонце золоте.

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де ніжиться баштан, теплом зігрітий.
Моє погладив золоте волосся,
Прошепотів: "Зостанься ще у літі..."

У безмежнім, смарагдовім морі,
Де ночами купаються зорі,
Простелив ти до мене стежину.
Я сміливо по сяйву ступала,
І любов свою в серці плекала,
Наче мама маленьку дитину.

Бідне серце тривожилось лунко,
На устах маковіли цілунки,
А ланіти рум'янцем палали.
Я весніла, я снила тобою,
І спліталося щастя з журбою,
До побачень я дні рахувала.

Засмутилося лагідне море,
Швидко втратило ніжну прозорість,
Зникла в хвилечках срібна стежина.
Тож даремно тебе виглядала
І назавжди тобі дарувала
Свої щирі чуття до краплини...

Від відчаю не спалюйте мости -
Нехай лишаються на спомин.
Хоч повернулися до "ви" від  "ти",
Навік лишився  почуттів відгомін...

Зажеврілі жарини теплих слів
Пізніш, повірте, вам іще послужать.
Не хороніть колишніх почуттів -
Хай проростають пагонами дружби!

Потроху дощ осінній сіє
В імлі нічній напівтони.
Мій сум, зачаєний на віях,
Здмухни й назовсім прожени.

Стоять дерева напівголі,
Скидаючи вбрання на брук.
Свій смуток струшую поволі
В долоні теплих твоїх рук.

Розсипались краплини рясно,
Немов овечки в  череді.
В сповитку рук твоїх так щасно,
Як пташеняті  у гнізді.

Захисти мене від себе, захисти!
У коханні все складається непросто:
Інколи здається, що горять мости -
І нового ми шукаємо знайомства.

Та бентежать спогади старі листи -
Ми приходимо до точки відправної.
Захисти мене від себе, захисти...
Чи ж зостанься назавжди зі мною.

Розсипалась радість пелюстками квітів.
Де стрілися двоє, бурштином іскрилось вино,
В малинових сутінках бавилось літо,
Духмяна черемха сміялась до них у вікно.

[ Читати далі ]