А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли, стомлена долю чекати,
У глибокій задумі-журбі
Я розхлюпаю щастя у хаті.

А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли проліски вже не цвістимуть,
Змерзнуть лебеді в темній воді
І у відчаї в вирій полинуть.

А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли згасне зоря на смерканні,
Усвідомиш в той час, далебі,
Справжню ціну земного кохання.

Гуси біленькі в висі летіли -
З неба упало пір'ячко біле.
Я піднімаю спогад-пір'їну -
Згадую юності щемні хвилини:
Зустрічі милі у синім смерканні
І розставання в сльозах на світанні.
Пристрасті шал.... В них горіла-палала....
Вічні слова... Їх тобі не сказала.
... Так і тоді в небі гуси летіли -
Падало з неба пір'ячко біле...

За  столиком сидим удвох,
Пригадуєм минуле.
Ти будиш поглядом своїм
Чуття, давно заснулі.

Ти пестиш очі та уста
І дивишся з журбою.
Та геометрія проста:
Не вільні ми обоє...

На столик каву я проллю -
Вже поспішати треба...
Тепер я іншого люблю...
Так схожого на тебе...

Не ти мене у весни палко звав,
Бентежний, збрунений, щасливий,
Не ти додому вранці проводжав,
Спиваючи уста тремтливі.

Я не від тебе діток понесла
І не з тобою їх плекала.
Торкнувшись в щасті не твого крила,
Я не з тобою зір сягала.

І ось, коли обсипалась весна
Й прокралась осінь до моєї хати,
З'явився ти - облуда чи мана?
Я думаю: чи варто починати?

Захисти мене від себе, захисти!
У коханні все складається непросто:
Інколи здається, що горять мости -
І нового ми шукаємо знайомства.

Та бентежать спогади старі листи -
Ми приходимо до точки відправної.
Захисти мене від себе, захисти...
Чи ж зостанься назавжди зі мною.

Вже опадає цвіт на вишні
І не гудуть пругкі джмелі
А ти для мене, вже колишній,
Лишаєш приспані жалі.

Вітрами липи ворохобить,
На осичині лист тремтить.
З журбою часто радість ходить...
Мине колись... І  відболить.

Вона вже не чекала від людей
Подячностей, до дір затертих.
Не відчиняла вікон і дверей
І байдуже чекала смерті.

Вона давно забила на любов
Й на те, що співчуттям зоветься.
Гаряча в ній не вирувала кров
І скам'яніло її серце.

І ось тоді, коли усе, здалось,
Для неї у житті скінчилось,
Прийшла весна - і чудо відбулось -
То серце трепетно забилось.

Чуття її було таким п'янким,
Глибоким і достоту явним,
Що захотілося вина, і рим,
Кохати так, немов востаннє!

Насію на клумбі жоржин і левкоїв,
Над ними кружлятимуть ситі джмелі.
Й захочеться тиші - дзвінкої такої,
Кохання хмільного на грішній землі.

Змінити життя своє зовсім нелегко,
Та вірю, що прийде, нарешті,  той час,
Зів'є в нас з тобою гніздечко лелека
І виведе влітку малих лелечат.

Зимових  полів полюблю білосніжність,
Лиш тільки б торкатись твоєї руки...
З очей стигло-синіх вберу тиху ніжність,
У них розчинюся, уже навіки.

                     Калашник Т.І. присвячую.

Мама вишивала
Рушник для синочка
І старанно клала
Стіжок до стіжочка.

Де любов стискала -
Червоний з'являвся,
А сльозина впала -
Чорний проривався.

На рушник син гляне
У  землі чужинській - 
Матінку спом'яне,
Край згада вкраїнський.

Вмить запаленіють
Мальви і жоржини.
Душу обігріють
Барви України.

До рідного краю
Покажуть  дорогу...
Вишивала мама
І молилась Богу.

Позабутися б, місто покинути
І до мрії своєї полинути...
[ Читати далі ]